Інтерактивний аспект спілкування
Людина пов’язана із суспільством системою реальних зв’язків, основними елементами яких є те, з приводу чого здійснюється зв’язок, і механізми свідомого регулювання стосунків між суб’єктами спілкування. Конкретний зв’язок відбувається у формі контакту і, власне, взаємодії. Контакт можна вважати першою сходинкою реальної взаємодії, водночас він може бути й самостійним явищем, яке у взаємодію не переростає. За таких умов він є поверховим, швидкоплинним, у ньому відсутня система злагоджених дій суб’єктів один з одним. Зразком такого контакту може бути обмін стереотипними фразами під час спілкування з продавцем. Натомість взаємодія – це систематичні, досить регулярні спільні та взаємозалежні дії суб’єктів. Під час взаємодії відбувається обмін діями, зароджується спорідненість дій обох суб’єктів, їхня координація, стійкість інтересів, планування спільної діяльності, розподіл функцій тощо. Дії сприяють взаємному регулюванню, взаємовпливу, взаємному контролю, взаємодопомозі. Усе це передбачає, що кожен з учасників взаємодії зробить свій внесок у виконання спільного завдання, корегуючи свої дії, ураховуючи попередній досвід, активізуючи власні здібності й можливості партнера.
Таким чином, у соціально-психологічному контексті під взаємодією розуміють не лише взаємозалежний обмін діями, а передусім організацію людьми взаємних дій, спрямованих на реалізацію спільної діяльності. Тобто, спілкуючись, обмінюючись інформацією, людина виробляє форми й норми спільних дій, організовує й координує ці дії.
Усі типи взаємодії можна розташувати на осі, що має полюси, – співробітництво й суперництво. До першого полюса належать дії, які сприяють організації спільної діяльності, забезпечують її успішність, узгодженість, ефективність, пристосування, асоціацію. Другий полюс охоплює дії, що тією чи іншою мірою перешкоджають спільній діяльності, створюючи перепони на шляху до порозуміння. Цей вид взаємодії позначається такими поняттями, як конкуренція, конфлікт, опозиція, дисоціація (Г. М. Андрєєва).
Можлива класифікація на основі того, яка кількість суб’єктів бере участь у взаємодії. Згідно з цією класифікацією, розрізняють взаємодію між групами, між особистістю й групою, між двома особистостями (діада).
Р. Бейлз розробив схему, що дає змогу за єдиним планом реєструвати різні види взаємодій у групі. Усі взірці взаємодій, які спостерігав дослідник, були поділені на дванадцять видів, у яких, своєю чергою, виділені по чотири категорії (див. табл. 2. Види взаємодії у групі за Бейлзом). Група під час виконання певного спільного завдання здійснює послідовний перехід від однієї фази до іншої: орієнтування членів групи щодо спільного завдання, оцінка перебігу виконання завдання, контроль і ухвалення рішення. При цьому позитивні й негативні емоції супроводжують цей процес та відповідні дії членів групи. Схема Р. Бейлза дістала широке застосування, але вона має низку критичних зауважень. Вони передусім стосуються того, чому саме ці, а не інші, види взаємодій виокремлені, і чому їх саме дванадцять. Основне зауваження зводиться до того, що ця схема не враховує змісту спільної діяльності.
Таблиця 2.
Види взаємодії у групі за Бейлзом
| Область позитивних емоцій | 1) солідарність 2) зняття напруги 3) згода |
| Область розв’язання проблем | 4) пропозиція, вказівка 5) думка 6) орієнтація інших |
| Область постановки проблем | 7) прохання про інформацію 8) прохання висловити думку 9) прохання про вказівку |
| Область негативних емоцій | 10) незгода 11) створення напруженості 12) демонстрація антагонізму |
У працях американських соціальних психологів Дж. Тібо і Г. Келлі подані моделі так званої діадичної взаємодії. Сутність запропонованого підходу полягає в тому, що:
· будь-які міжособистісні стосунки є взаємодією, реальним обміном поведінковими реакціями в межах певної ситуації;
· ця взаємодія з більшою вірогідністю відбудеться та позитивно оцінюватиметься учасниками, якщо вони отримують вигоди з неї;
· аби визначити наявність чи відсутність вигоди, кожен учасник оцінює взаємодію з погляду знаку й величини результату, який розглядається як сума винагород і втрат, що приносить із собою даний обмін діями;
· взаємодія продовжуватиметься, якщо для кожного партнера винагороди перевищуватимуть втрати;
· процес отримання вигоди для кожного учасника ускладнюється тим, що вони мають можливість впливати один на одного, тобто контролювати винагороди та втрати. Отож, взаємодія контролюється наслідками. При цьому партнери впливають на результати один одного.
Описуючи взаємодію в діаді, Дж. Тібо і Г. Келлі запропонували так звану «дилему в’язня». В уявному експерименті задається певна діада: два в’язні, що перебувають у в’язниці й позбавлені можливості спілкуватися. Будується матриця, у якій фіксуються можливі стратегії їх взаємодії на допиті, коли кожен відповідатиме, не знаючи точно, як поведе себе інший. Кожен з них має дві можливості поведінки: «зізнатися» й «не зізнатися». Проте результат буде різним залежно від того, який з варіантів відповіді вибере кожен. Можуть скластися чотири ситуації з комбінацій різних стратегій «в’язнів»: обоє зізнаються; перший зізнається, другий не зізнається; другий зізнається, а перший – ні; обоє не зізнаються. Матриця фіксує ці чотири можливі комбінації. При цьому розраховується виграш, що є можливим для кожного «гравця» за різних комбінацій цих стратегій. Цей виграш і є «результатом» у кожній моделі ігрової ситуації. Уживання в цьому випадку деяких положень математичної теорії ігор створює можливість прогнозу поведінки кожного учасника взаємодії. Щодо подальших досліджень у межах розробленої теорії, то вони стосувалися типів контролю й особливостей соціальної поведінки учасників взаємодії, але ці спроби виявилися схематичними.
Підхід до проблеми взаємодії польського соціолога Я. Щепанського пов’язаний з описом ступенів її розвитку. Взаємодія поділяється на стадії, які вона проходить і в яких відбувається. При цьому центральним поняттям в описі соціальної поведінки є поняття соціального зв’язку, який може бути представлений як послідовне здійснення:
· просторового контакту;
· психічного контакту (взаємна зацікавленість);
· соціального контакту (спільна діяльність);
· взаємодії (систематична, постійна реалізація дій, які мають на меті викликати відповідну реакцію партнера);
· соціального відношення (взаємно погоджених дій).
Цей підхід є описовим і не торкається суті взаємодії.
Завдяки ідеям Дж. Міда, з позицій символічного інтеракціонізму взаємодія розглядається як вихідний пункт будь-якого соціально-психологічного аналізу. Тобто в становленні людського «Я» вирішальну роль відіграє взаємодія, тому що за ситуацій взаємодії формується особистість, яка усвідомлює себе, діючи спільно з іншими. Гра є моделлю таких ситуацій, у ній індивід обирає для себе так званого значущого іншого й орієнтується на те, як він ним сприймається. І як наслідок, у людини формується уявлення про саму себе, про власне «Я», яке Дж. Мід поділяє на два начала: «І», «mе» (тут за відсутності адекватних українських термінів збережені англійські найменування), де перше – це імпульсивний творчий аспект «Я», безпосередня відповідь на вимоги ситуації, а інше («mе») – це рефлексія «І», норма, що контролює його дії від імені інших, це засвоєння особистістю стосунків, які складаються в ситуації взаємодії. При цьому постійна рефлексія «І» за допомогою «mе» – це необхідність для зрілої людини. У цілому головна ідея концепції інтеракціонізму полягає в тому, що особистість формується у взаємодії з іншими людьми; механізмом цього процесу є контроль дій особистості, в основу якого покладено ті уявлення, які складаються в оточенні про людину. Теорія Дж. Міда, попри важливість розглянутих проблем, має певні прорахунки: по-перше, в ній приділяється надзвичайно велика увага символам (уся сукупність соціальних стосунків зводиться тільки до символів); по-друге, взаємодія відривається від змісту діяльності, що призводить до ігнорування всієї палітри макросоціальних стосунків; по-третє, поняття «комунікація» та «інтеракція» тут використовуються як синоніми, що стирає межу між обміном інформацією й організацією спільної діяльності, ставить знак рівності між цими категоріями.
У дусі ідей символічної інтерпретації ситуації взаємодії працювало чимало дослідників, у концепціях яких суспільство як таке представлене сукупністю людей, які взаємодіють за тих чи інших значущих соціальних ситуацій. Зв’язок можна зобразити таким чином: Я–соціальна ситуація–символічна інтерпретація ситуації–інша людина. При цьому постають питання про те, яким чином соціальна ситуація задає людям параметри взаємодії, диктує їм логіку розвитку стосунків, як люди «зчитують» інформацію про особливості соціальної ситуації, на що при цьому орієнтуються. І залежно від відповідей на поставлені запитання дослідники приходили до розробки різних типологій і номенклатур соціальних ситуацій взаємодії.
Р. Харре розглядає поведінку людини як послідовність внутрішньо організованих епізодів. Учений виокремлює три групи епізодів – біологічні, формальні й проблемні – відповідно до того, яким чином вони регулюються соціальними правилами, що йдуть іззовні, а також шаблонами, створеними самою людиною. Щодо біологічних епізодів (зокрема снів), то тут автономність людини мінімальна, а поведінка підкоряється фізіологічним регуляторам. Стосовно формальних епізодів (різних культурно-ритуальних ситуацій), то поведінка людини зазвичай регулюється правилами. Нарешті, у проблемних епізодах активність людини максимальна, тут також значно більше можливостей для дії не за правилами, а за планами. Саме в проблемному епізоді індивід інтерпретує соціальну ситуацію й здійснює Я-ідентифікацію.
За М. Аргайлом, соціальна ситуація – це природний фрагмент соціального життя, який визначається залученими до нього людьми, місцем і часом дії, характером дій і діяльностей, що розвиваються в процесі спілкування. М. Аргайл на основі природних фрагментів соціального життя виділив сім типових соціальних ситуацій, які різняться одна від одної і в яких найчастіше розгортаються стосунки між людьми: офіційні соціальні події; особистісна взаємодія з близькими людьми; випадкові епізодичні зустрічі із знайомими; формальні контакти на роботі й у сфері обслуговування; асиметричні ситуації – навчання, керівництво; конфлікти й переговори; групові дискусії.
Соціальна ситуація задає спосіб взаємодії людей, однак взаємодія, яка вийшла за звичні, культурностійкі межі, може створювати нові соціальні ситуації, котрі, будучи спочатку новими й незвичними, мають шанс через певний час стати загальними. Звичайно, людина не є пасивним началом в організації взаємодії, тобто соціальні ситуації хоч і структурують наше суспільство, однак вони не можуть перекрити все розмаїття людських стосунків, де завжди буде місце творчості.
Російський учений М. Каган підходить до проблеми взаємодії з погляду цілей спілкування, які співвідносяться із способами дії учасників. Учений виокремлює чотири функціонально-цільові ситуації спілкування (поза взаємодією; у взаємодії; у залученні партнера до досвіду й цінностей ініціатора спілкування; у залученні ініціатора спілкування до цінностей партнера) і, відповідно, чотири види спілкування (обслуговування предметної діяльності; заради спілкування; залучення іншого до своїх цінностей; приєднання до цінностей іншого), де кожний вид реалізується своїми засобами, а правильне прочитання ситуації спілкування дає змогу обрати адекватні форми поведінки.
Структурний опис взаємодії представлений також у трансактному аналізі Е. Берна. Учений розглядає взаємодію в спілкуванні через динаміку особистісних станів партнерів, які позначаються як Батьківський, Дорослий та стан Дитини. У процесі взаємодії партнери перебувають у будь-якому з перелічених станів, що впливає на цілі й засоби взаємодії. За Е. Берном, трансакція – це обмін елементарними одиницями спілкування (питання – відповідь, погляд – погляд). За умови, коли стани партнерів збігаються, трансакції мають «додатковий» характер, тобто коли партнер звертається до іншого як Дорослий і той відповідає в такій же позиції, взаємодія вважається ефективною. Тоді ж, коли один з учасників взаємодії презентується іншому з позиції Дорослого, а той, своєю чергою, відповідає з позиції Батька чи Дитини, то взаємодія порушується і взагалі може припинитися (трансакції «перехрещуються»).
Е. Берн виділяє таки види взаємодії:
· Ритуали – стандартний набір дій у формальних ситуаціях (похорон, весілля тощо).
· Напівритуали проходять на поверховому рівні взаємодії за типовими темами для відповідного соціального оточення (наприклад, існують «чоловічі» та «жіночі» теми).
· Психологічні ігри передбачають різні рівні взаємодії – поверховий (соціальний, показовий рівень), та прихований, що відповідає дійсним намірам тих, хто вступив у взаємодію. Часто в процесі взаємодії один з гравців є активним (приховує свої наміри), а другий – пасивним (він не підозрює дійсних намірів активного гравця). Сутність гри для активного – у використанні пасивного для досягнення своїх скритих цілей (виграшу). Для пасивного настає «розплата». Типовим побутовим прикладом може бути вуличний злочин: перехожому пропонують зіграти в лотерею, і тому ніби випадає значний грошовий виграш, але це «приманка», щоб втягнути його в послідовність обманних дій та витягти з нього гроші. Виграш може бути не тільки матеріальний, але й суто психологічний (підвищення самооцінки, самоствердження тощо).
· Процедури – відповідають поняттю «діяльність», для досягнення цілей якої потрібно орієнтуватись у реальності, для чого потрібний стан «Дорослий».
· Близькість – характеризується відкритістю намірів, емоційним прийняттям одним одного, свободою від психологічних ігор та маніпулювання.
· Відхід від реальної взаємодії – взаємодія може відбуватися «віртуально», в уяві.
Підхід Е. Берна до взаємодії характеризує, перш за все, відносини, що складаються між учасниками, та використовується в психотерапії для корекції стосунків.
Г. М. Андрєєва розглядає взаємодію як форму організації конкретної діяльності людей. Тобто вважається, що саме за умови введення взаємодії в певну спільну діяльність розкривається її сенс. Таким чином, інтерактивний аспект спілкування полягає в обміні не лише знаннями, ідеями, але й діями, які дають змогу партнерам реалізувати певну загальну для них діяльність. Взаємодія – це той елемент спілкування, що фіксує як обмін інформацією, так і організацію спільних дій, тобто комунікація організується в процесі спільної діяльності, «з приводу» її. Для пізнання механізму взаємодії важливо з’ясувати, як наміри, установки, мотиви одного індивіда «накладаються» на уявлення про партнера, і як те й інше виявляється в ухваленні спільного рішення. Ідеться про те, що комунікація і взаємодія як дві сторони спілкування мають спиратися на розгляд питання про формування образу партнера в спілкуванні, що можливе за умови розгляду перцептивного його аспекту.
Кожна ситуація передбачає свій стиль поведінки та дій. Іншими словами, у кожній із ситуацій індивід по-різному себе презентує, і якщо ця «подача» себе неадекватна, взаємодія може бути утруднена. Успіх не може бути гарантований і за умови, коли стиль сформовано на основі дій в якійсь конкретній ситуації, а потім механічно перенесено на іншу.
Зміст взаємодії, її смислове навантаження розкриваються як на рівні окремих контактів, так і в контексті спільної діяльності. Міжособистісна спільність передбачає взаємозв’язок з іншими людьми, а конкретним змістом цього взаємозв’язку є співвідношення індивідуального внеску кожного з учасників у спільну справу. Зазвичай виокремлюють три моделі спільної діяльності:
· спільно-індивідуальна (кожен учасник робить свою частку загальної справи незалежно від інших);
· спільно-послідовна (загальне завдання виконується послідовно кожним);
· спільно-взаемопов’язана (має місце одночасна взаємодія кожного учасника з усіма іншими).
Для організації спільної діяльності важливим є просторово-часове узгодження. У процесі спільної діяльності взаємодія може відбуватися з раніше незнайомими людьми, які пов’язані виконанням певного спільного для них завдання. Взаємодія немовби пронизує колективну діяльність, передбачаючи при цьому, що під час спільної діяльності суб’єкти почергово та взаємно змінюють соціально-психологічні стани, цінності й наміри один одного.
Можна назвати основні ознаки спільної діяльності:
· наявність загальних цілей для учасників взаємодії (спільна діяльність, як і інша форма кооперації, породжується необхідністю досягнення таких цілей, котрі недоступні окремій людині або досяжні частково; спільна діяльність є доцільною в тому разі, коли заздалегідь ставляться усвідомлювані цілі);
· учасники спільної діяльності, окрім індивідуальних мотивів, повинні мати спонуку працювати разом, тобто слід сформувати загальну мотивацію для досягнення мети;
· необхідний розподіл єдиного процесу досягнення колективної мети на певні складники, тобто на окремі, але функціонально пов’язані сукупності дій, операцій, та їх розподіл між учасниками взаємодії;
· об’єднання (або суміщення) індивідуальних діяльностей, яке розуміється як утворення цілісності спільної діяльності і як сприяння виникненню взаємозв’язків і взаємозалежностей між учасниками цієї діяльності;
· погоджене, координоване виконання розподілених і об’єднаних індивідуальних діяльностей усіх учасників;
· необхідність в управлінні (включаючи самоуправління) – потреба, внутрішньо притаманна спільній діяльності;
· наявність єдиного завершального результату, загального для учасників спільної діяльності;
· єдине просторово-часове функціонування учасників взаємодії.
Важливим психологічним складником спільної діяльності є характеристика загальної мети діяльності. Загальна мета уособлює ідеально представлений майбутній результат, якого намагається досягти спільність індивідів (колективний суб’єкт) під час взаємодії. Вона може бути розписана й у вигляді більш часткових спільних завдань, поетапне виконання яких наближує всіх до отримання кінцевого результату.
Обов’язковим психологічним компонентом спільної діяльності є загальна мотивація, тобто те, що спонукає людей до досягнення спільної мети. Тут надзвичайно важливим є питання співвідношення індивідуальних і колективних мотивів.
Наступний психологічний компонент – спільні дії. Вони спрямовані на реалізацію поточних і перспективних завдань спільної діяльності. Завершує її психологічну структуру загальний результат. При цьому важливе значення має не тільки й не стільки загальний об’єктивний кінцевий продукт, а й суб’єктивне сприйняття результату індивідуальними й колективними суб’єктами взаємодії. Безперечно, умовою виконання спільної діяльності є процеси розподілу, об’єднання, погодження, управління індивідуальними цілями, мотивами, діями й результатами.
У контексті розгляду питання про роль взаємодії в спільній діяльності важливо підкреслити той факт, що взаємодія як процес складається з фізичного (спільне переміщення в просторі, спільні дії) й духовного контактів. Ідеться про те, що в організації колективної діяльності наявні такі основні аспекти, які характеризують взаємодію як процес: індивіди та їх спільні дії, інформаційні зв’язки, взаємовплив, взаємостосунки, взаєморозуміння. Таким чином, взаємодія в колективній діяльності проявляється передусім у формі її організації спільних дій, спрямованих на загальний предмет праці.
Водночас у взаємодії відбуваються взаємні впливи учасників спілкування, які породжуються відносинами в процесі спільної діяльності. Під міжособистісним впливом розуміється процес і результат зміни одним індивідом поведінки іншої людини, її установок, намірів, уявлень, оцінок тощо. Процес міжособистісного психологічного впливу характеризується стратегією, тактикою, засобами, формами, аргументацією й критеріями ефективності.
Розрізняють спрямований і неспрямований впливи. У першому випадку суб’єкт бажає досягти певного результату від об’єкта впливу, що виявляється зазвичай у переконанні й навіюванні. Спрямований вплив характеризується тим, що суб’єкт відкрито висуває об’єктові впливу свої претензії й вимоги, а непрямий полягає в тому, що вплив безпосередньо спрямований не на об’єкт, а на середовище, яке його оточує. У неспрямованому впливі таке завдання не ставиться, однак ефект впливу виникає, що виявляється передусім у дії зараження та наслідування. Також розрізняють навмисний і ненавмисний впливи.
Дослідники розрізняють поняття «особистий вплив» і «особистісний вплив», розуміючи під останнім той факт, що такий вплив буває задіяний практично в кожному акті людського спілкування й взаємодії в соціумі, коли людина задовольняє якусь із своїх потреб: потребу в безпеці, любові, владі, самоповазі (В. Погольша та ін.). Натомість, коли в дію вступають вищі чи духовні потреби – потреба в самоактуалізації й мотивація зростання або потреба в служінні іншим людям і мотивація допомоги, – проявляється здатність особистого впливу, яка більшою мірою пов’язана із сутністю людини, а не з її особистістю, ролі якої визначає соціум.
Отже, особистий вплив як акт творчості здійснюється тільки тоді, коли обидва суб’єкти взаємодії виявляють добру волю до спілкування, коли одна людина передає іншій у відкритій, ненасильницькій формі щось своє, особисте (знання, життєвий досвід), а інша щиро хоче це перейняти, а не взяти силою чи хитрістю. Є очевидним той факт, що взаємодія між людьми на такому рівні не може відбуватися в атмосфері агресивності, суєти, коли свідомість зайнята лише особистісними потребами, а вимагає наявності в стосунках хоча б мінімальної довіри, саморозкриття, поблажливості до позиції партнера.
Ситуація взаємодії може перейти в сугестію, коли хто-небудь з учасників взаємодії бере на себе контроль за її розвитком, починає маніпулювати комунікативною ситуацією в особистих цілях (або в цілях своєї групи). Маніпулювання в умовах сугестії здійснюється за допомогою переважно невербальних знакових систем.
Як основні феномени (форми) сугестії можна виділити такі:
1) зараження, або дія, результатом якої є зараження;
2) наслідування (дія з метою викликати наслідування);
3) навіювання;
4) груповий тиск.
Зараження є найбільш примітивною, простою формою сугестії.
Феномен групового тиску був відкритий американським психологом С. Ашем, який займався дослідженнями конформізму. Конформізм є тенденцією індивіда змінювати свою думку під тиском групи, приймати точку зору більшості.
У процесі взаємодії важливим є такий вид впливу, як переконання. Переконання як спосіб психологічного впливу спрямоване на зняття своєрідних фільтрів на шляху інформації до свідомості й почуттів людини, воно використовується для того, щоб перетворити інформацію, яка повідомляється, в систему установок і принципів індивіда. За таких умов переконання веде до сприйняття і введення нових відомостей у систему поглядів людини, її світогляд. Цей спосіб впливу ґрунтується на свідомому ставленні індивіда до інформації, на її аналізі й оцінці. Його ефективність залежить від багатьох чинників, у тому числі від майстерності суб’єкта переконання. Комунікатор, висуваючи систему аргументів, повинен дотримуватися принаймні таких правил: аргументи мають бути логічними, правдивими, правдивість – очевидною, а їхня кількість – достатньою для доведення основної тези.
Процес взаємодії не завжди відбувається в бажаному напрямі. Між людьми, які контактують, можуть виникнути часткові суперечності, а може виявлятися антагонізм позицій на основі цінностей, цілей і мотивів, що не збігаються Тоді стосунки являють собою міжособистісний конфлікт, під яким прийнято розуміти зіткнення протилежних поглядів, інтересів і дій окремих людей та груп (Н. В. Гришина). На психологічному рівні суперечність проявляється в сильних негативних переживаннях учасників стосовно ситуації, опонентів і самих себе. Психологічна ціна конфліктів дуже висока – це розмаїття негативних емоцій, стресів, переживань, розчарувань, втрат, провин. Конфлікт може спричинити зміни системи стосунків і цінностей. За умов конфлікту люди ніби по-іншому починають сприймати реальність, вдаватися до дій, які зазвичай для них не властиві. Важливо підкреслити, що в конфлікт переростає не будь-яка суперечність, а, як правило, така, в якій представлені найсуттєвіші потреби, прагнення, інтереси, цілі людей, соціальний статус особистості, її престиж. Якщо конфлікт своєчасно не вирішується, то це може призвести до неврозів, хворобливих станів, стійкого розладу стосунків між індивідами, які взаємодіють.
Проблема конфлікту є предметом вивчення низки інших дисциплін, таких як соціологія, політологія тощо. Психологія передусім зосереджує увагу на вивченні таких аспектів конфлікту, як усвідомлення ситуації конфлікту її учасниками; виокремлення соціально-психологічних складників, котрі зумовлюють внутрішню характеристику конфлікту, тобто сукупність мотивів, реальних інтересів, цінностей, що спонукають людину чи групу осіб брати участь у розв’язанні суперечностей; з’ясування причин і стадій формування суб’єктивного образу конфліктної ситуації.
Соціальна та індивідуальна важливість міжособистісного конфлікту може бути неоднозначною. За одних умов конфлікт може виникнути як результат відмінності базових цінностей, моральних якостей, особливостей світосприйняття окремих індивідів, у іншому разі суперечності, що виникають, можуть базуватися на «дрібніших» причинах.
Має значення і той факт, що в міжособистісному конфлікті зменшується здатність його учасників до саморегуляції, свідомого самоконтролю, часто спостерігаються афективні дії, знижується стійкість до стресів та фрустрації. Звичайно, бувають ситуації, коли саме конфлікти допомагають розв’язати злободенні проблеми.
У структурі конфлікту можна виокремити такі основні елементи:
· учасники конфлікту, які називаються опонентами (від лат. opponens – той, що заперечує), суперниками, противниками й представляють не менше двох сторін;
· позиція сторін (внутрішня й зовнішня);
· конфліктна ситуація;
· інцидент, тобто дія, що спрямована на створення конфлікту;
· об’єкт конфлікту (реально наявна об’єктивна причина, через яку опоненти вступають у «боротьбу»);
· предмет конфлікту (та внутрішня причина, наприклад, особиста неприязнь, яку має кожен опонент, що вступає в конфлікт);
· розвиток і розв’язання конфлікту.
Через різноманіття форм прояву, стадій та можливих наслідків єдиної класифікації конфліктів не створено. За безпосередніми соціально-психологічними причинами виокремлюють такі види міжособистісних конфліктів:
· конфлікти, що викликані непорозуміннями в передаванні та сприйманні інформації (відсутність або брак інформації; хибна інформація; відмінності в розумінні важливості інформації; розбіжності в інтерпретації інформації; несхожість у порядку та способах оцінки інформації);
· конфлікти, що викликані особливостями взаємодії (виразні емоції; хибне тлумачення й стереотипність мислення; відсутність зворотного зв’язку; часто повторювані негативні вчинки, відмінності в критеріях оцінки ідей та поведінки тощо);
· конфлікти, що виникли на рівні службово-комунікативної взаємодії, тобто «вертикальні» й «горизонтальні» (перші можуть бути типу «працівник – керівник» чи навпаки, залежно від того, хто є ініціатором конфлікту, а другі – типу «працівник – працівник»; ініціатива може йти від одного з працівників або ж від обох одночасно).
У роботах М. Дойча, одного з найбільш знаних теоретиків конфлікту, називаються два різновиди конфліктів: деструктивні й продуктивні.
Деструктивний конфлікт спричиняє розлад взаємодії та взаємин взагалі. Найчастіше він стає незалежним від причини, що його породила, і призводить до переходу «на особистості». Це породжує негативні переживання й стреси в учасників. Для такого конфлікту характерний специфічний розвиток, а саме розширення кількості залучених учасників, їх конфліктних дій, множення кількості негативних установок на адресу один одного й гостроту висловів («експансія» конфлікту). Інша риса деструкції – «ескалація» конфлікту – означає зростання напруженості, непорозуміння, кількості помилок при сприйнятті як опонента, так і самих ситуацій взаємодії, зростання упередженості щодо партнера. Зрозуміло, що вирішення такого типу конфлікту є особливо складним завданням.
Продуктивний конфлікт частіше виникає в тому разі, коли зіткнення стосується відмінностей точок зору на яку-небудь проблему, на способи її вирішення. У такому разі сам конфлікт сприяє формуванню всебічного розуміння проблеми, а також мотивації партнера, що захищає іншу точку зору. Сам факт іншої аргументації, визнання її законності сприяє розвитку елементів кооперативної взаємодії всередині конфлікту й тим самим відкриває можливості його регулювання й вирішення.
За ознакою «об’єктивність – суб’єктивність причини» конфлікти поділяють на ділові (в основі ділового конфлікту лежить цілком конкретна об’єктивна причина, пов’язана з предметно-діловими розбіжностями) та емоційні (джерела емоційних конфліктів криються передусім в особистісно-прагматичних інтересах опонентів, їх психологічній несумісності). Конфлікти між двома учасниками (так звані діадні конфлікти) є найпоширенішим типом міжособистісного ділового чи емоційного конфлікту, де в ролі опонентів постають дві особистості, кожна з яких є суб’єктом – носієм певних цінностей, інтересів та думок. І саме діадний конфлікт різниться емоційною запальністю й напруженістю й перебігає, як правило, у відкритій формі. Цей конфлікт зазвичай виникає на ґрунті особистих симпатій-антипатій, але в певній групі емоційні стосунки між людьми завжди виявляються тісно переплетеними з діловими, кар’єрними та іншими інтересами. Стосовно конфліктів між особистістю й групою, то вони виявляються як суперечність між очікуваннями або вимогами окремої особистості та сформованими в групі нормами поведінки.
Відомі й інші ознаки, за якими класифікують міжособистісні конфлікти: за ознакою «тривалість» (конфлікти поділяють на короткочасні й затяжні); за ступенем їхнього впливу на емоційний стан і діяльність опонентів (конфлікти, що порушують емоційну й ділову стабільність учасників непорозуміння, та руйнівні конфлікти).
Серед загальних причин виникнення конфліктів, пов’язаних із психологічними та соціально-психологічними особливостями учасників міжособистісної взаємодії, можна назвати такі:
· ціннісні чинники (принципи, які проголошує або відкидає людина; особистісні системи переконань, вірувань тощо);
· особливості стосунків, пов’язаних з почуттям задоволення від взаємодії чи його відсутністю (ураховуються їхні основа, сутність, баланс сили, значущість для себе й інших, тривалість, сумісність/несумісність сторін і т. ін);
· поведінкові чинники (утиск інтересів, підривання самооцінки, егоїзм, безвідповідальність, несправедливість, скептицизм, зосередження уваги на дріб’язках, грубість, тиск тощо);
· незнання тих чи інших характерологічних, психологічних властивостей іншої особи;
· неправильне тлумачення думок, вчинків (брак неформального спілкування, унаслідок чого створюється поверхове уявлення про співрозмовника; психологічна скутість, невміння або острах продемонструвати свої справжні якості; психологічна насиченість, коли одноманітність осіб, умов роботи, ритму праці викликає негативні емоції);
· недотримання загальноприйнятих моральних норм, переоцінка власних можливостей і недооцінка можливостей інших.
Динаміка перебігу конфлікту залежить від поведінки його опонентів. Оскільки люди неоднаково поводяться під час конфлікту, то питання, яке є предметом суперечностей, може вирішуватися як у формі поради, прохання, так і у формі докорінної ломки стосунків. Відомі такі форми перебігу конфлікту:
· відкритий конфлікт, який характеризується очевидним, яскраво вираженим, емоційно насиченим зіткненням сторін;
· прихований конфлікт (реальні розбіжності приховуються опонентами за зовні бездоганними формами стосунків);
· так званий «сліпий» конфлікт (один або обидва учасники взагалі не усвідомлюють його наявності);
· «невідомий» конфлікт (реальні суперечності замасковуються, а на поверхні стосунків залишається неявно виражена неприязнь).
Етап розв’язання міжособистісного конфлікту є найскладнішим завданням для його учасників, яке потребує прояву творчості. Саме міжособистісний рівень передусім вимагає вникнути в психологічну сутність суперечностей між сторонами, що конфліктують, не віддаючи переваги тому чи іншому опонентові. Виходячи з цього пропонується чимало практичних рекомендацій і щодо попередження конфлікту, і стосовно його профілактики чи послаблення. При цьому вибір методів подолання конфліктів залежить від багатьох факторів: від об’єктивної ситуації, психічного стану опонентів, від спрямованості конфлікту, тобто чи сприятиме він глибшому розумінню проблеми, а отже, й розвиткові елементів кооперативної взаємодії всередині конфлікту, чи, навпаки, призведе до неузгодженості взаємодії.
Питання для самоконтролю
1. Дайте визначення поняттю «спілкування».
2. Дайте характеристику типів стосунків у спілкуванні.
3. Наведіть приклади різних форм і видів спілкування.
4. Дайте коротку характеристику сторін спілкування.
5. Надайте характеристику циркулярній моделі комунікації.
6. Які бувають комунікативні бар’єри?
7. Надайте характеристику вербальній комунікації та її засобам.
8. Що таке невербальна комунікація?
9. Що таке комунікативна компетентність і як вона набувається людиною протягом життя?
10. Розкрийте поняття «соціальна перцепція».
11. Надайте характеристику поняттю «механізми взаєморозуміння» в процесі спілкування.
12. Що таке каузальна атрибуція?
13. Які ви знаєте ефекти соціальної перцепції?
14. Що таке стереотипізація під час сприйняття людини людиною? Наведіть приклади.
15. Які є засоби, що покращують точність соціальної перцепції?
16. Надайте загальну характеристику інтерактивній стороні спілкування.
17. Опишіть види взаємодії в групі за Бейлзом.
18. Розкрийте сутність моделі діадичної взаємодії за Дж. Тібо і Г. Келлі .
19. Наведіть ідеї трансактного аналізу взаємодії за Е. Берном.
20. Надайте характеристику співвідношень понять «взаємодія» і «спільна діяльність».
21. Розкрийте поняття «конфліктна взаємодія», «структура конфлікту», «різновиди конфліктів».
Література
Основна
1. Андреева Г. М. Социальная психология. – М., 2006. – С. 27–47, 68–116.
2. Аронсон Э., Уилсон Т., Эйкерт Р. Социальная психология. – СПб., 2004. – С. 369–400.
3. Андреева Г. М. Место межличностного восприятия в системе перцептивных процессов и особенности его содержания // Межличностное восприятие в группе. – М., 1981.
4. Андреева Г. М., Богомолова Н. Н., Петровская Л. А. Современная социальная психология на Западе (теоретические ориентации). – М., 1978.
5. Битянова Н. Р. Социальная психология. – М, 2001. – С. 54–131, 170–227.
6. Бодалев А. А. Восприятие и понимание человека человеком. – М., 1982.
7. Бодалев А. А. Психология общения. – М.; Воронеж, 1996. – С. 10–98.
8. Лабунская В. А. Психология экспрессивного поведения. – М., 1989. – С. 5–60.
9. Шевандрин Н. И. Социальная психология в образовании. – М.: Владос, 1995.
Додаткова
1. Гозман Л. Я. Психология эмоциональных отношений. – М., 1987.
2. Гришина Н. В. Психология конфликта. – СПб., 2003.
3. Журавлев А. Л. Психология совместной деятельности. – М., 2005. – С. 15–141.
4. Келли Г. Процесс каузальной атрибуции // Современная зарубежная социальная психология. Тексты. – М., 1984.
5. Куницина В. Н., Казаринова Н. В., Погольша В. М. Межличностное общение: учебник для вузов. – СПб.: Питер, 2001.
6. Коломинский Я. Л. Психология взаимоотношений в малых группах. – Минск, 2001. – С. 26–41.
7. Лабунская В. А. Невербальное поведение: Социально-перцептивный подход. – Ростов-на-Дону, 1996. – С. 36–111, 115–130.
8. Ломов Б. Ф. Общение и социальная регуляция поведения индивида // Психологические проблемы социальной регуляции поведения. – М., 1976.
9. Немов Р. С., Алтунина И. Р. Социальная психология: учебное пособие. – СПб.: Питер, 2010.
10. Обозов Н. Н. Межличностные отношения. – Л., 1979.
11. Парыгин Б. Д. Анатомия общения. – СПб., 1999, С. 236–242.
12. Петровская Л. А. Компетентность в общении. Социально-психологический тренинг. – М., 1989. – С. 9–17, 45–194.
13. Поршнев Б. Ф. Социальная психология и история. – М., 1968.
14. Стефаненко Т. Г. Социальные стереотипы и межличностные отношения // Общение и оптимизация совместной деятельности – М., 1987.
РОЗДІЛ 10. ОСОБИСТІСТЬ
Категорія особистості
Особистість безпосередньо проявляється в усіх сторонах життя людини і є предметом дослідження філософії, психології, соціології, педагогіки тощо. Психологія вивчає сутність психічних процесів, станів і властивостей особистості, а також закономірності її розвитку. Вчення про особистість (або персонологія) – це окремий і центральний розділ психологічної науки. Основна мета сучасної психології особистості – пояснити з позиції науки, чому люди поводяться так, а не інакше.
До основних завдань психології особистості належать: 1) дослідження спільного та індивідуального в проявах особистості; 2) вивчення структури особистості; 3) вивчення механізмів і закономірностей розвитку особистості; 4) опис, пояснення, прогноз і корекція особистісного розвитку.
Поняття «особистість» у психології вивчається протягом тривалого часу, але досі залишається недостатньо визначеним та спірним. Відомий американський персонолог Гордон Олпорт ще у 1937 р. нарахував у англомовній літературі близько 50 різних визначень цього терміна. Між ученими немає згоди щодо меж у дослідженнях особистості, власна позиція дослідника визначає вибір параметрів, які розцінюються як прояви особистості, та методологією їх дослідження. Однак усі вони згодні з тим, що саме особистість є інтегральною щодо більш простих психічних функцій.
Дослідникаи визнають, що особистість є «завжди і всюди продуктом біосоціальних умов» (В. М. Бехтерєв), «індивідуальним носієм природних, суспільних та історичних відносин» (О. Ф. Лосєв), «цілісною індивідуальністю в її соціальному розвиткові» (Б. Г. Ананьєв). Сучасний український учений М. Й. Варій відзначає, що особистість можна зрозуміти тільки в системі стійких міжособистісних зв’язків, опосередкованих змістом, цінностями, сенсом спільної діяльності кожного з її учасників, тобто особистість постає як реальність для інших.
Д. О. Леонтьєв пропонує чотири положення, наявні в різноманітних визначеннях особистості:
1. Особистість притаманна кожній людині, принаймні з певного віку.
2. Особистість – це те, що відрізняє людину від тварин, у яких особистості немає.
3. Особистість – це продукт історичного розвитку, який виникає на певному етапі еволюції людського суспільства.
4. Особистість – це індивідуальна характеристика, яка відрізняє одну людину від іншої.
Людина здатна взаємодіяти зі світом, використовуючи досвід, накопичений людством, та привласнений нею через соціальні механізми передачі цього досвіду (спілкування, мова, знакові механізми культури). Людина має свій власний внутрішній світ і стає особистістю, яка відрізняється від інших людей. Поняття особистості відображає здатність людини виступати автономним носієм загальнолюдського досвіду та історично набутих людством форм поведінки й діяльності. Людина стає особистістю, а не народжується нею.
Таким чином, особистість – це багаторівнева система індивідуально-психологічних характеристик, які складають унікальну структуру властивостей, забезпечують індивідуальну своєрідність, часову та ситуаційну стабільність переживань і поведінки людини, що дозволяє індивідові адаптуватися до мінливого соціального середовища. Коротше, особистість можна визначити як людину в сукупності її соціальних та життєво важливих якостей, набутих нею в процесі соціального розвитку, єдність психологічної структури та соціальної індивідуальності людини.
Особистість як система має власні характеристики, які відрізняють її від інших проявів психічного. За цими характеристиками вибудовується більшість тлумачень поняття особистості:
1. Особистість розглядається як гіпотетична структура або організація елементів. Особистість є єдністю та цілісністю, результатом інтеграції її складників та зв’язків між ними, а не просто механічною сумою процесів, станів та властивостей. Саме особистість забезпечує існування індивідуальних відмінностей між людьми.
2. Особистість характеризується активністю. Поряд з реактивністю реагування (поведінка виникає або змінюється безпосередньо під впливом стимулів середовища), яка притаманна живим істотам, особистість спонукається власними усвідомленими мотивами й здатна планувати свою поведінку. Унаслідок цього людина здатна активно змінювати навколишній світ «під себе», а не пасивно пристосовуватися до нього.
3. Особистість обумовлює стабільність поведінки, забезпечує переживання людиною безперервності життя в часі та просторі. Стійкість психічного строю, яка забезпечується особистістю, дає можливість певною мірою прогнозувати поведінку людини в різних ситуаціях.
4. Особистість характеризується в еволюційному процесі як об’єкт впливу внутрішніх і зовнішніх умов, включаючи спадковість, соціальний досвід та динамічне зовнішнє середовище. Разом із стійкістю, мінливість особистості становлять діалектичну єдність: особистість залишається стійкою саме тому, що в мінливих умовах середовища здатна змінюватися, зберігаючи при цьому свої базові якості. Зниження такої пластичності особистості призводить до дезадаптивних форм психічного реагування та поведінки.
Теорії особистості
У психології особистості розроблено значну кількість теоретичних концепцій, деякі з них мають багато спільного, а інші – малосумісні. У кожній теорії особистості пропонуються власні структурні моделі, що намагаються пояснити та передбачити поведінку людини. Історично першими були теорії, які пояснювали особливості анормальної або патологічної особистості й були спрямовані на вдосконалення психологічної допомоги таким людям.
Критерії поділу структури особистості на рівні (підструктури, сфери, компоненти) та елементи (характеристики, риси, диспозиції, властивості, фактори) у дослідників значно відрізняються.
Існують два основних способи побудови структури особистості: емпіричний та теоретичний.
Емпіричний – базується на виділенні елементів структури на основі опрацювання значних масивів даних про особистість передусім методами математичної статистики. Виявлені при цьому фактори або кластери вважаються центральними елементами структури особистості. У різних дослідженнях кількість основних рис-компонентів відрізняється (модель великої п’ятірки особистісних рис «Big five», 16-факторна модель особистості Р. Кеттелла).
Теоретичний спосіб побудови структури особистості базується на висуненні певного принципу, який пояснює та пов’язує між собою окремі компоненти особистості. У такий спосіб створена, наприклад, теорія особистості З. Фрейда.
Безліч теорій особистості можуть бути умовно поєднані в такі групи: 1) психодинамічні; 2) гуманістичні; 3) когнітивні; 4) диспозиційні; 5) діяльнісні.
Психодинамічні теорії
Провідна ідея в психоаналітичній теорії австрійського вченого З. Фрейда: особистість – це енергетична система, у якій психічна енергія (лібідо) має свій обсяг і канали реалізації. Мета поведінки людини – задоволення, яке виникає внаслідок розрядки енергії або зменшення її напруги. Функціонування особистості полягає в розподілі цієї психічної енергії, так що поведінка людини детермінована й підпорядковується цій необхідності.
Головним джерелом розвитку особистості є динамічний процес трансформації лібідо під впливом потягів людини до розвитку (ерос) або руйнування (танатос). Сексуальні та агресивні інстинкти, які становлять енергію лібідо, лежать у сфері несвідомого.
Основні складники особистості за Фрейдом:
1. Id («Воно») є джерелом спонукальної енергії людини, яка первинно притаманна сексуальним та агресивним інстинктам. У своєму функціонуванні «Воно» прагне негайного вивільнення та розрядки енергії за рахунок задоволення цих інстинктивних потягів. «Воно» прагне того, чого хоче, і тоді, коли хоче, тобто є вільним від культурних і моральних заборон і не звертає уваги на реальне оточення. «Воно» вимогливе, імпульсивне, сліпе, ірраціональне, асоціальне, егоїстичне та прагне задоволення.
2. Протилежністю Id є Super-ego («Супер-Я»; «Над-Я»), яке є моральною стороною особистості. Ця структура контролює поведінку шляхом заохочень (почуття гордості, самоповага) за «правильну» поведінку та покарань (почуття провини та неповноцінності) за «погану». Якщо «Воно» – це вроджений складник особистості, то «Над-Я» формується передусім під впливом батьків та авторитетних дорослих у дитячому віці.
3. Третій складник особистості – це Еgo («Я»). Функція «Я» полягає в тому, щоб задовольнити бажання «Воно», при цьому узгодивши їх з вимогами «Над-Я» та реальними обставинами. Принцип реальності, якому слідує «Я»: задоволення відстрочується доти, доки стане можливим отримати найбільше задоволення за мінімуму неприємних наслідків. Це означає, що «Я» блокує, стримує енергію «Воно» або відводить її іншими каналами відповідно до вимог реальності та совісті. З. Фрейд вважав, що «Я» – нещасне, тому що змушене слугувати одразу трьом господарям: «Воно», реальності та «Над-Я», тому повинно бути логічним, раціональним і стійким.
Психоаналітична теорія особистості також описує процеси розвитку та формування особистості. Людина проходять низку стадій психосексуального розвитку: оральну, анальну, фалічну, латентну, генітальну. На кожній з них відбуваються різні процеси, які певним чином змінюють особистість. Якщо на якійсь стадії розвитку інстинкти людини не отримують належного задоволення, вона боїться переходити на наступну, а якщо надмірно задовольняються – не виникає потреби розвиватися далі. В обох випадках виникає так звана фіксація розвитку, що зумовлює формування відповідних типів особистості:
1. Оральний тип. Вимогливий, нетерплячий, ревнивий, мстивий, спустошений, недовірливий, песимістичний, жадібний.
2. Анальний тип. Ригідний, прагне влади та контролю, стурбований можливою втратою контролю, а також вибором – підкорятись або бунтувати.
3. Фалічний тип. Чоловіки: демонстративні, конкурентні, прагнуть успіху, роблять ставку на власні чоловічі якості. Жінки: наївні, демонстративні, полюбляють фліртувати, спокусливі.
В індивідуальній психологіїА. Адлера,порівняно з поглядами Фрейда, акценти в розвиткові особистості переміщено з несвідомого та сексуальних інстинктів на соціальні прагнення та свідомість. Джерелами розвитку особистості вчений вважав почуття неповноцінності та прагнення його компенсації. Способи, за допомогою яких особистість долає почуття неповноцінності, стають частиною її стилю життя. На думку А. Адлера, людина від народження має соціальний інтерес (зацікавленість у спілкуванні й здатність до співробітництва) та прагне переваги.
Соціальне почуття або соціальний інтерес А. Адлер розумів як інстинктивну й одночасно як усвідомлену й керовану здатність. Вона спирається на почуття приналежності до групи, народу; на прагнення глибокої емоційної комунікабельності; інтерес до процесів, що відбуваються в суспільстві; віру в людей, здатність довіряти, бути відвертим, щирим і вільним у діалозі; на оптимізм та історичне почуття, готовність вислухати критику, тверезо оцінювати свої здатності, визнавати свою недосконалість, готовність виявити доброту, участь, ініціативу.
У кожної людини власний неповторний стиль життя. А. Адлер розробив типологію установок, обумовлених стилями життя (залежно від того, як вирішуються головні життєві завдання, залежно від рівня соціального інтересу й міри активності людини):
1. Управлінський тип: люди самовпевнені й напористі, з незначним соціальним інтересом. Вони активні, але не в соціальному плані, їм байдуже благополуччя інших, для них характерна установка переваги над зовнішнім світом. Основні життєві проблеми вони вирішують вороже, антисоціально (правопорушники, наркомани, злочинці тощо).
2. Споживацький тип: люди ставляться до зовнішнього світу паразитично й задовольняють велику частину своїх потреб за рахунок інших. У них немає соціального інтересу, вони прагнуть отримати від інших якомога більше. Міра їх активності невелика, тому малоймовірно, що вони заподіють страждання іншим.
3. Уникаючий тип: у цих людей немає достатнього соціального інтересу, активності, необхідної для вирішення власних проблем. Вони бояться невдач і ховаються від вирішення життєвих проблем, вони йдуть від усього, що загрожує труднощами або невдачею.
4. Соціально корисний тип: це зріла повноцінна особа, у ній сполучені висока міра соціального інтересу й високий рівень активності. Така людина щиро виявляє турботу про інших і зацікавлена у спілкуванні та взаємодії з іншими, вона усвідомлює, що вирішення основних життєвих проблем – роботи, дружби, любові – вимагає співпраці, особистої мужності, відповідальності й готовності робити свій внесок у благополуччя інших людей.
У аналітичній психології ще одного учня й опонента З. ФрейдаК. Юнгалібідо розглядається як загальна життєва енергія. Сексуальність становить певну частину цієї базової енергії, але лібідо містить й інші прагнення – задоволення та творчості. На думку К. Юнга, значну роль у структурі особистості відіграє колективне несвідоме, де зберыгаэться кумулятивний досвід попередніх поколінь, і цей досвід є спільним для усіх людей унаслідок їх спільного походження. Важливою частиною колективного несвідомого є універсальні для людей різних культур образи або символи, які К. Юнг назвав «архетипи». Кількість архетипів, що містяться в колективному несвідомому, може бути необмеженою, проте особливе місце К. Юнг приділяє Персоні, Аніме, Анімусу, Тіні та Самості.
Персона (від лат. persona – маска) – це показуване обличчя людини, те, як вона намагається виявляти себе в стосунках, які соціальні ролі виконує відповідно до соціальних вимог. Персона служить тому, щоб справити враження на інших і приховувати від них істинну суть особи, вона потрібна для того, щоб знаходити порозуміння з іншими людьми у повсякденному житті.
Тінь є пригніченою, тіньовою, поганою й тваринною стороною особи, містить соціально неприйнятні сексуальні та агресивні імпульси, аморальні думки й пристрасті. Однак у неї є й позитивні властивості. К. Юнг розглядає Тінь як джерело життєвої сили, спонтанності, творчого начала в житті людини. На думку К. Юнга, функція свідомості (Его) полягає в тому, щоб спрямовувати в потрібне русло енергію Тіні, приборкувати згубну сторону своєї натури до такої міри, щоб жити в гармонії з іншими, хоч водночас відкрито виражати свої імпульси й насолоджуватися здоровим і творчим життям.
Самість інтегрує, поєднує всі структури психіки людини в єдине ціле за допомогою двох основних стратегій: екстраверсії (орієнтація на зовнішній світ і його об’єкти) та інтроверсії (орієнтація всередину самого себе). Ці стратегії протилежні, і, на думку К. Юнга, людина намагається їх інтегрувати, особливо в другій половині життя.
Неофрейдистські концепціїособистості К. Хорні та Г. Саллівена джерелом її розвитку вважали міжособистісні відносини. На думку К. Хорні, формування особистості обумовлене стратегіями подолання базової тривоги – відчуттям, яке виникає в безпорадної та ізольованої від матері новонародженої дитини. Ці стратегії: рух до людей, рух від людей або рух проти людей. Здорова особистість реалізує їх комплексно, а невротична намагається надати перевагу якійсь одній, що викликає невроз.
Г. Саллівен вважав, що «Я» людини виникає внаслідок відображення нею оцінок оточуючих, переживання своєї цінності для інших, тобто є соціальним за своєю природою. Сторонами «Я» виступають: «Я-гарне», пов’язане з приємними спогадами, «Я-погане», пов’язане із загрозами втрати безпеки, та «не-Я», тобто частина «Я», котра заперечується внаслідок незносності відчуття тривоги. Найважливішу роль у розвиткові особистості відіграє соціальне прийняття людини, а її репутація в очах оточуючих стає джерелом самоповаги або тривоги.
Серед новітніх напрямків у межах психодинамічного напряму слід згадати теорію об’єктних відносинХ. Когута і О. Кернберга та теорію прихильностіДж. Баулбі.
Гуманістичні теорії
Ключовим у теорії особистості американського вченого К. Роджерса виступає поняття «Я». На його думку, людина сприймає оточення та власний внутрішній світ, наділяючи їх суб’єктивними значеннями. Загальна система образів і значень становить феноменальне поле. Ті частини феноменального поля, які людина називає словами «Я», «Мене», «Моє», становлять «Я-концепцію». Таким чином, за К. Роджерсом, «Я» є організованим набором сприйняттів і може бути цілком усвідомленим. Протягом життя людина постійно розширює досвід, і це змінює її «Я-концепцію». Здорова особистість конгруентна своєму досвідові та відкрита новому, а невротична особистість не відповідає досвіду й змушена або заперечувати його, або якось деформувати, захищаючи «Я-концепцію».
Існує також «Я-ідеальне» – це «Я-концепція», яку людина хотіла б мати, і містить ті образи та значення, які пов’язані з «Я» та високо цінуються індивідом. Відносини між «Я» та «Я-ідеальним» можуть бути різними: від гармонійних (конгруентних) до дисгармонійних. Для формування гармонійних відносин людина потребує позитивної оцінки. Безумовна позитивна оцінка дитини батьками зменшує розрив між двома «Я», а поступове введення оточуючими умов для визнання цінності дитини збільшує цей розрив та призводить до дисгармонії.
Головним джерелом розвитку особистості К. Роджерс вважав тенденцію до самоактуалізації, тобто прагнення реалізувати свій вроджений потенціал, бути особистістю, що повноцінно функціонує, слідувати своїй справжній природі, рухатися від простоти до складності, від залежності до незалежності.
А. Маслоу вважав механізмом розвитку особистості самоактуалізацію. Він збагатив учення про особистість розробками теорії мотивації та дослідженнями людей, які самореалізуються та самоактуалізуються. За А. Маслоу, люди, які самоактуалізуються, приймають себе такими, якими вони є; легко визнають потреби та бажання інших; здатні реагувати, ураховуючи унікальність оточуючих людей та ситуацій, не стереотипно; можуть бути спонтанними та творчими; здатні чинити опір конформності та обстоювати свої позиції; можуть вступати в близькі стосунки з конкретними людьми.
Диспозиційні теорії
Базове припущення теорій особистості цього напрямку полягає в тому, що люди схильні реагувати на оточення певним чином – риси або диспозиції. Л. Первін і О. Джон пишуть, що людей можна описати з точки зору вірогідності того, як вони будуть діяти, відчувати або думати. Риси – це фундаментальні будівельні блоки особистості, організовані ієрархічно. Г. Айзенкцю ієрархію описував таким чином: рівень конкретних реакцій – рівень звичних реакцій – рівень рис особистості – рівень суперфакторів особистості. Наприклад, люди, які отримують задоволення від перебування на самоті, більше схильні читати книжки, ніж спілкуватись, і ці дві звички групуються в межах риси «нетовариськість», а вона в свою чергу входить до суперфактора «інтроверсія». Г. Айзенк представив трикомпонентну модель особистості в осях «інтроверсія – екстраверсія», «емоційна стабільність – нестабільність» та «психотизм».
Г. Олпортвважав, що риси особистості пояснюють повторюваність функціонування особистості в різних умовах та ситуаціях і закладені в нервовій системі. Їх можна охарактеризувати трьома властивостями: частотою прояву, інтенсивністю та діапазоном ситуацій. Отже, він виділив три типи рис: кардинальні, центральні та вторинні. Г. Олпорт описував надособистісну структуру – пропріум, яка є близькою до поняття «Я» в гуманістичній концепції особистості. До його складу входять моральні установки та сенси людини, а зрілість особистості обумовлена розвиненістю її пропріуму.
Г. Олпорт також запропонував концепцію функціональної автономії. Хоча мотиви дорослих людей можуть випливати з дитячої мотивації, спрямованої на зменшення напруги потреб, люди з віком стають незалежними від цього прагнення. Наприклад, діяльність, яка починається заради того, щоб заробити на життя, потім починає задовольняти сама по собі, стає самоцінною.
Р. Кеттелл спочатку виявив 16 базових факторів – рис особистості (вони стали основою відомого особистісного опитувальника 16 PF), потім отримав факторну структуру особистості з 21 глибинної риси.
Аналіз послідовності дій людей у конкретних ситуаціях засвідчив, що мотивація складається з двох компонентів: уродженого та соціально детермінованого. Приклади вроджених тенденцій (ергів) – ерги безпеки, сексу та самоствердження; набутих (сентиментів) – кар’єрні та релігійні. Поведінка людини в конкретній ситуації, на думку Р. Кеттелла, залежить від рис особистості та мотиваційних змінних у цій ситуації. Крім того, поведінка модифікується настроєм (станом) людини та способом самопрезентації в конкретній ситуації (роллю).
Диспозиційна концепція В. О. Ядова характеризує соціальну поведінку особистості залежно від станів її готовності до певного способу дій. Диспозиція особистості – ієрархічно організована система, вершину якої утворюють загальна спрямованість інтересів і система ціннісних орієнтацій як продукт дії загальних соціальних умов. Середній рівень – система громадських соціальних установок на різноманітні соціальні об’єкти та ситуації. А нижній рівень – ситуативні соціальні установки як готовність до оцінки й дії конкретних («мікросоціальних») умов діяльності.
Диспозиція в концепції В. О. Ядова – усвідомлена готовність особи до оцінок ситуації та поведінки, обумовлена її попереднім досвідом.
Диспозиційна ієрархічна структура особистості:
· нижній рівень – елементарна фіксована установка;
· соціальні фіксовані установки – аттитюд;
· базові соціальні установки або загальна спрямованість інтересів особистості в ту або іншу сферу соціальної активності;
· найвищий рівень диспозиційної ієрархії – ціннісні орієнтації.
Когнітивні теорії
Теорія особистісних конструктівДж. Келлі описує способи, за допомогою яких людина сприймає події та інтерпретує їх, а також діє на основі цих інтерпретацій. Особистісний конструкт – це спосіб сприйняття або інтерпретації подій та світу. Людина навчається передбачати події, спостерігаючи за їх спільними паттернами, інтерпретує їх, структурує та наділяє суб’єктивними значеннями. Прикладами особистісних конструктів є «добрий – жорстокий», «чорний – білий» тощо. Спостерігаючи за подібністю та відмінністю подій, людина формує власні конструкти, які складаються в систему. Подальша оцінка подібних ситуацій або подій життя відбувається в межах звичних для людини конструктів. Наприклад, типовою проблемою в подружніх стосунках є акцентування партнерами конструкта «винний – невинний», а не «здатний – не здатний».
Структура особистості за Дж. Келлі виглядає так: 1) центральні (ядерні) конструкти (близько 50). Їх людина використовує частіше в оцінках життєвих ситуацій; 2) периферичні конструкти, кількість яких може значно варіюватися. Кількість конструктів обумовлює ступінь когнітивної складності людини, причому когнітивно складні особистості, на думку Дж. Келлі, більш адаптивні, краще долають стрес і мають більш високу самооцінку.
Виходячи з цієї теорії, Дж. Келлі пояснює поняття тривоги, страху та загрози. Тривога виникає тоді, коли подія лежить за межами застосування наявної системи конструктів, і людина «втрачає контроль за структурою подій». Страх переживається, коли з’являється новий конструкт, який претендує на вторгнення в сталу систему конструктів, а загроза визначається як усвідомлення прийдешніх змін у центральній системі конструктів.
Сам Дж. Келлі вважав усіх людей вченими – вони створюють власні теорії, перевіряють гіпотези та зважують експериментальні докази цих теорій. Його позиція відбивається в постулаті: «Людська діяльність психологічно спрямовується очікуванням подій». Цей погляд важливий, тому що людина стає орієнтованою в майбутнє та здатною конструювати реальність власного життя.
На думку А. Бандури і У. Мішела, авторів соціально-когнітивної теорії, людина не лише реагує на ситуації, а й активно створює їх та відбирає.
Структурні елементи особистості з цих позицій в основному містять когнітивні процеси: очікування–переконання, компетентності–навички, цілі. Згідно з цією теорією, люди формують очікування типу «якщо... то», тобто якщо виникне певний тип ситуацій, я очікую, що відбудеться, і буду поводитися певним чином. У результаті формуються стійкі паттерни ситуативно-поведінкових зв’язків, або «поведінкові автографи». Цілі дозволяють установлювати пріоритети, обирати ситуації та самомотивуватися. Це впливає на організацію поведінки на великих проміжках часу, тому що цілі організовані в систему й перебувають у відносинах підрядності.
А. Бандура ввів також показник самоефективності, або уявлення людини про свою здатність успішно діяти в конкретних ситуаціях. Судження про самоефективність впливають на вибір видів діяльності, ступінь докладених зусиль, наполегливість та емоційні реакції. Поведінка людини підтримується очікуваннями або прогнозованими наслідками, а не безпосередніми. Завдяки цьому людина здатна подумати про наслідки до початку діяльності та оцінити перспективи.
Діяльнісні теорії
Цей підхід постулює, що головним джерелом розвитку особистості є діяльність, у процесі якої відбувається інтеріоризація, засвоєння людиною суспільно-історичного досвіду. Як елементи особистості виступають риси або властивості, які розвиваються в діяльності.
С. Л. Рубінштейнрозглядав особистість у контексті принципів детермінізму та єдності свідомості й діяльності. На його думку, особистість постає як взаємопов’язана сукупність внутрішніх умов, через які заломлюються всі зовнішні впливи. До цих внутрішніх умов належать психічні явища – психічні властивості та стани особистості.
Історично особистість зумовлена еволюцією живих істот, історією становлення людства та особистою історією розвитку людини. Тому в структурі особистості можна виявляти компоненти різного рівня узагальнення й стійкості, які змінюються різними темпами.
Особистість є тим більш значущою, чим більше в індивідуальному заломленні в ній представлено загальне, суспільне. Як власне особистісні серед усього розмаїття властивостей С. Л. Рубінштейн виокремлює ті, що спричиняють суспільно значущу поведінку або діяльність людини. Тому основне місце серед них посідає система мотивів і завдань, які людина ставить перед собою, а також властивості характеру, що зумовлюють вчинки людини, та здібності, які роблять її здатною до виконання історично сформованих видів суспільно корисної діяльності.
Особистість визначається своїм ставленням до навколишнього світу, сусп