Глава 2. СУСПІЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО І ЙОГО РЕЗУЛЬТАТИ
§ 1. СУСПІЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО. МАТЕРІАЛЬНЕ І НЕМАТЕРІАЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО
Фази суспільного виробництва
Нагадаємо насамперед відому істину про те, що основою життя людського суспільства є виробництво матеріальних і духовних благ: щоб жити, трудитися, створювати блага, люди повинні їсти, пити, мати одяг, житло, тобто постійно споживати матеріальні і духовні блага. А споживати можна лише те, що створено людською працею. Тому суспільство завжди має виробляти засоби до життя. Процес виробництва матеріальних і духовних благ являє собою трудову діяльність людей.
Суспільне виробництво за своєю структурою складається з таких елементів, або фаз:
а) власне виробництво;
б) розподіл;
в) обмін;
г) споживання.
Фази виробництва тісно між собою пов'язані, хоча кожна з них відносно відособлена, має свої характерні особливості.
Насамперед тісний зв'язок існує між власне виробництвом і споживанням. Споживання являє собою використання створених благ. Воно буває двох видів: виробниче й особисте.
Виробниче споживання - це використання засобів виробництва і робочої сили працівника для виготовлення суспільне необхідного продукту. Отже, даний вид споживання фактично означає виробництво. З ним пов'язане й особисте споживання, в процесі якого відбувається відтворення робочої сили.
Споживання визначає мету виробництва і його структуру. Виробництво створює предмет споживання, породжує нове споживання, визначає його спосіб.
Таким чином, дещо відрізняючись за своїми функціями і роллю, власне виробництво й споживання взаємопов'язані і лише в своїй єдності можуть представляти виробництво. З цього взаємозв'язку слід виокремити особисте споживання як процес задоволення потреб членів суспільства в матеріальних і духовних благах. Воно виступає логічною кінцевою метою будь-якого виробництва. Тому весь процес суспільного виробництва має споживацький характер. Якщо зв'язок між виробництвом і споживанням десь втрачається, то трудова діяльність стає безглуздою або перетворюється у виробництво заради виробництва, а не заради особистого споживання.
Перед тим як надійти до споживання, продукт передусім має бути розподіленим (пройти стадію розподілу) Розрізняють такі види розподілу:
а) розподіл засобів виробництва;
б) розподіл трудових ресурсів;
в) розподіл предметів споживання.
У процесі розподілу встановлюється частка кожного (трудового колективу чи окремої особи) в одержанні суспільного продукту. Але щоб отримати саме те, що необхідно для задоволення конкретних потреб суспільства, кожного виробничого підрозділу й окремої людини, продукт має пройти стадію обміну.
Обмін виступає в трьох видах:
а) обмін діяльністю і здібностями;
б) обмін засобами виробництва;
в) обмін предметами споживання.
Виробництво, розподіл, обмін і споживання завжди слід розглядати як органічне ціле. Це дає змогу розкрити зміст економічного ладу як субординованої системи економічних відносин.
Сфери виробництва
За характером економічної діяльності людей у суспільному виробництві розрізняють три великі сфери, або блоки галузей:
1) основне виробництво;
2) виробнича інфраструктура;
3) соціальна інфраструктура.
Основне виробництво - це галузі матеріального виробництва, де безпосередньо виготовляються предмети споживання й засоби виробництва. Примноження суспільного багатства визначається саме цими галузями, їхнім технічним рівнем. Основне виробництво включає сировинний, паливно-енергетичний, металургійний, агропромисловий, хімічно-лісовий комплекси, виробництво товарів народного споживання, капітальне будівництво тощо.
Сьогодні в Україні лише в промисловості нараховується близько 9 тис. підприємств, які виготовляють різноманітну продукцію.
Виробнича інфраструктура являє собою комплекс галузей, які обслуговують основне виробництво і забезпечують ефективну економічну діяльність на кожному підприємстві і в народному господарстві в цілому. До них належать:
транспорт, зв'язок, торгівля, кредитно-фінансові заклади;
спеціалізовані галузі ділових послуг (інформаційних, рекламних, лізингових, консультаційних, інженерно-будівельних тощо). Надаючи послуги виробництву, сприяючи підвищенню його ефективності і поліпшуючи умови праці, господарська діяльність даних галузей фактично примножує суспільне багатство. Тому саме розширення виробничої інфраструктури і перетворення її в крупний сектор господарства є однією з найважливіших закономірностей індустріального розвитку економіки.
В розвинутих країнах сфера послуг виробництву - велика і високоефективна галузь суспільної діяльності. Наприклад, у США на транспорті, у сфері зв'язку й торгівлі нині створюється 1/5 частина валового національного продукту. У господарстві України цей показник значно нижчий.
Отже, за сучасних умов найважливішим напрямом удосконалення суспільного виробництва має бути прискорений розвиток виробничої інфраструктури.
Основне виробництво і виробнича інфраструктура в сукупності становлять сферу матеріального виробництва. Але в міру розвитку суспільства зростають його потреби в духовних благах, які створюються в нематеріальній сфері, що й зумовлює існування соціальної інфраструктури.
Соціальна інфраструктура - це нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства, які відіграють вирішальну роль у всебічному розвитку трудящих, примноженні їхніх розумових і фізичних здібностей, професійних знань, підвищенні освітнього й культурного рівня.
Сфера соціальної інфраструктури включає такі галузі:
охорону здоров'я й фізичну культуру;
загальну середню, спеціальну середню, професійно-технічну й вищу освіту, систему підвищення кваліфікації тощо;
житлово-комунальне господарство;
пасажирський транспорт і зв'язок;
побутове обслуговування;
культуру й мистецтво.
Згідно з прийнятою у статистиці методикою обліку до соціальної сфери належить наука як одна із форм суспільної свідомості, один з головних факторів духовного розвитку людини. Однак прикладна наука має включатися в процес матеріального виробництва як безпосередня продуктивна сила.
Така "роздвоєність" властива й торгівлі, транспорту, зв'язку:
вони належать як до матеріального виробництва (тією мірою, якою в них продовжується процес виробництва), так і до нематеріального (оскільки пов'язані з обслуговуванням людей).
Охорона навколишнього середовища належить до матеріального виробництва, бо здійснюється шляхом його вдосконалення. Водночас вона стосується також і соціальної сфери, оскільки безпосередньо пов'язана зі створенням сприятливих умов для життя людини. Тривалий час в економічній літературі дана сфера людської діяльності включалася до невиробничої сфери, поряд з такими її ланками, як держапарат, партапарат, управління громадських рухів, армія, міліція. Однак такі міркування неправомірні. В сфері соціальної інфраструктури створюються послуги, які задовольняють соціальні й духовні потреби людей, сприяють примноженню суспільного багатства.
Праця, що затрачена на певну соціальну послугу, є суспільно необхідною і корисною. Вона рівнозначна праці в сфері матеріального виробництва, тому її слід визнати продуктивною. Все це дає підстави вважати, що соціальна інфраструктура є сферою нематеріального виробництва; її не можна ототожнювати з невиробничою сферою.
Досвід розвинутих країн переконує, що соціальна інфраструктура поступово перетворюється в основну сферу людської діяльності. Так, у США в сфері соціальних послуг зайнято близько 70° о усіх найманих працівників і створюється понад 60% валового національного продукту. В нашій країні ці показники набагато нижчі.
Обсяг і якість соціальних послуг - важливий показник економічного прогресу суспільства й рівня життя населення. Тривалий час недооцінка ролі соціальної сфери спричинювала значне відставання у нас саме тих галузей, які сьогодні визначають рівень цивілізованості суспільства, характер соціальної спрямованості виробничої діяльності. Це проявляється у відставанні розвитку таких галузей, як охорона здоров'я, побутове обслуговування населення, в низькому рівні матеріально-технічної бази науки, вищої та середньої освіти тощо. Тому важливим стратегічним завданням економіки має бути прискорений розвиток соціальної інфраструктури.
Важливою складовою суспільного виробництва є також його організація й управління. Не потребує доведення те, що будь-який економічний процес має бути певним чином організований. Причому за умов посилення усуспільнення виробництва, поглиблення поділу праці, спеціалізації та кооперування значення чіткої організації всіх ланок економіки зростає.
Суспільна організація виробництва має відповідати передусім таким загальним вимогам:
а) створювати широкі можливості для природно-історичного процесу економічного розвитку, не допускати волюнтаристського втручання у виробництво;
б) забезпечувати науково-технічний прогрес і бути адекватною досягнутому рівню реального усуспільнення виробництва.
Лише за цих умов організація виробництва сприятиме економічному розвитку, підвищенню його ефективності.
§ 2. ОСНОВНІ ФАКТОРИ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА ТА ЇХНЯ ВЗАЄМОДІЯ
Робоча сила
Суспільне виробництво завжди передбачає функціонування двох факторів: особистого й речового. Особистий фактор виробництва представляють трудові колективи, люди, зайняті суспільне корисною працею в галузях матеріального і нематеріального виробництва. Це - працівники промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту, зв'язку, торгівлі, комунального господарства, науки, культури, охорони здоров'я, тобто всі ті категорії трудящих, результатом праці яких є певний корисний результат (матеріальний продукт або послуга).
Трудові колективи виступають особистим фактором виробництва тому, що кожний працівник є носієм робочої сили, завдяки якій він може створювати життєві блага, вдосконалювати техніку виробництва.
Робоча сила - це здатність людини до праці, або сукупність її фізичних і розумових здібностей, що використовуються в процесі Створення матеріальних і духовних благ. Отже, щоб з'ясувати суть робочої сили, необхідно спочатку розкрити зміст самої праці.
Праця - це свідома діяльність людини, спрямована на створення необхідних для задоволення особистих і суспільних потреб у матеріальних і духовних благах, а також інша діяльність, зумовлена суспільними потребами.
У процесі трудової діяльності людина перетворює дані природою предмети відповідно до своїх потреб. Однак цей процес не слід розуміти однобічно. Йдеться про те, що не лише природа має слугувати людині, а й люди повинні слугувати їй, зберігаючи її багатства.
Крім того, кожний працівник, впливаючи на навколишнє середовище, змінює також власну природу, розвиваючи свої здібності, нагромаджуючи досвід, знання і вміння. В цьому розумінні праця не лише породила людину, а й забезпечила її розвиток і вдосконалення. І навпаки, якщо людина не займається трудовою діяльністю, вона деградує як суспільне явище. Поза працею фактично не може бути й повноцінної людини.
Люди завжди жили й трудилися в суспільстві. Трудові колективи з їхніми творчими здібностями є головною продуктивною силою суспільства. Тому розвиток суспільного виробництва завжди починається з удосконалення самих працівників виробництва, які потім збагачують увесь виробничий процес новими винаходами, забезпечують його постійний прогрес. З цього випливає такий висновок: здатність до розвитку тієї чи іншої системи визначається насамперед тим, які вона створює умови для творчого розвитку самого працівника, насамперед його розумових та інтелектуальних здібностей, а також чи забезпечує умови реалізації цих здібностей безпосередньо в господарській діяльності. Одна з найважливіших причин економічної відсталості нашої країни полягає саме в тому, що командно-адміністративна система тривалий час не лише стримувала господарську ініціативу, а й створювала на шляху прогресу непереборні перепони.
Науково-технічний прогрес підвищує роль людини в суспільному виробництві і висуває нові вимоги до кожного працівника.
По-перше, зростають вимоги до кваліфікації і відповідальності працівників за функціонування могутньої і складної техніки. Сучасний робітник має бути висококваліфікованим. Отже, суспільство повинне виділяти значні кошти на підготовку кваліфікованих трудових ресурсів.
По-друге, технічний прогрес вимагає робітника творчого, тому праця має бути вільною. Так само як примітивні засоби праці зумовлюють рабську експлуатацію, сучасний НТП об'єктивно вимагає розкріпачення працівника, надання йому необхідних прав і свобод.
По-третє, праця в умовах НТП має бути також матеріально забезпечена. Сучасний робітник зможе нормально працювати лише в разі забезпечення його необхідними житловими та іншими побутовими умовами. Історичний досвід незаперечне доводить, що без вирішення соціальних проблем жодне суспільство не зможе досягти істотних результатів і в розвитку суспільного виробництва. Більше того, ігнорування соціальних проблем неминуче породжує кризову ситуацію в економіці. Про це переконливо свідчить той стан, в якому опинилася наша країна.
Нині для більшості людей їхня праця є засобом до життя. Це вимагає сумлінного ставлення до справи і, як правило, напруження фізичних та інтелектуальних сил. І все ж одержане при цьому матеріальне й моральне задоволення надихає людину на активну творчу діяльність. Ще У. Петті справедливо назвав працю батьком багатства. І справжня радість праці - в її результатах, у ній самій як джерелі підвищення добробуту кожного працівника і зростання суспільного багатства.
Засоби виробництва
Другим фактором виробництва є засоби виробництва: предмети й засоби праці. Це - речові елементи виробництва, за допомогою яких люди створюють матеріальні й духовні блага.
Предмети праці включають всі ті предмети, на які спрямована праця людини, а саме:
предмети, дані природою;
сировина (створені людьми предмети праці);
вторинні ресурси;
штучно створені матеріали (штучні тканини, полімерні, керамічні матеріали).
Збільшенню обсягу сировинної бази слугують такі фактори:
а) комплексне використання корисних копалин, повніше добування цінних елементів природи. Поступово долається таке становище, коли через недостатній розвиток технології багато рідкісних металів не видобувалися з корисних копалин і залишалися у відходах;
б) розвиток матеріалозберігаючих технологій. Вони дають можливість нарощувати виробництво кінцевого продукту за тих же обсягів видобутку сировини і матеріалів.
У сучасних індустріально розвинутих країнах ресурсозбереження стало вирішальним джерелом задоволення приросту потреб економіки в паливі, енергії, сировині й матеріалах. Отже, важливим завданням нашої країни є зниження матеріалоємності та енергоємності національного доходу. Для цього в Україні є значні резерви. Наприклад, у 1991 р. в машинобудуванні та металообробці у відходи спрямовувалося 24,9% чорних металів. Водночас розрахунки показують, що в тому ж році зниження матеріальних затрат тільки на 1 коп. на кожний карбованець суспільного продукту (тобто на 1%) дало б можливість одержати майже 3 млрд. крб. національного доходу. Однією з складових засобів виробництва є засоби праці: ті засоби, за допомогою яких людина впливає на предмет праці. Вони включають:
знаряддя праці (машини, верстати, авто мати та ін.);
"безмашинну" техніку (електричне розрядження, хімічний та електричний процеси);
"судинну" систему виробництва (трубопроводи, цистерни та інше обладнання);
виробничі будови, споруди, шляхи.
Предмети й засоби праці в сукупності становлять засоби виробництва. Вони приводяться в рух працівниками виробництва. Засоби виробництва і люди, які використовують їх, являють собою продуктивні сили.
Взаємодій факторів виробництва
У продуктивних силах завжди існують певні пропорції, в яких поєднуються фактори виробництва. З технічного боку, характер їхньої взаємодії виражається через технічну будову виробництва. Вона показує в натуральному вигляді, скільки засобів виробництва приводить у рух один працівник. Цей показник виражається кількістю машин, потужністю двигунів, обсягом сировини і матеріалів, що припадають на одного працівника.
З розвитком технічного прогресу відносно менша кількість працівників використовує дедалі більшу масу засобів виробництва. Наслідком даного процесу стає вивільнення трудових ресурсів. Це свідчить про необхідність глибокого аналізу тенденцій технічної будови, з тим щоб виробити необхідні заходи щодо запобігання безробіття, своєчасного здійснення перепідготовки і перекваліфікації працівників, їхнього соціального захисту.
З економічного боку, характер поєднання факторів виробництва визначається їхньою суспільною формою. Коли власником засобів виробництва і робочої сили є одна й та ж особа, то існує пряме поєднання особистих і речових елементів продуктивних сил. Це характерно для індивідуальної трудової діяльності, дрібного товарного виробництва. В історії мало місце і пряме, відкрите насильне поєднання робочої сили із засобами виробництва: в рабовласницькому та феодальному суспільствах.
У капіталістичному суспільстві поєднання факторів виробництва відбувається шляхом купівлі-продажу робочої сили. Робітник як власник робочої сили продає її, а капіталіст купує. При цьому основу заробітної плати робітника становить вартість робочої сили, тобто вартість матеріальних і духовних благ, необхідних для самого працівника й утримання його сім'ї. Це було характерним переважно для домонополістичного капіталізму. За сучасних умов у розвинутих країнах поєднання факторів виробництва здійснюється шляхом добровільного найму працівника. При цьому заробітна плата дедалі більшою мірою пов'язується не лише з вартістю робочої сили, а й з кількістю та якістю праці. Тривалий час у вітчизняній економічній літературі панувала догма, що за соціалізму відбувається пряме поєднання робочої сили і засобів виробництва. Доводилося це, виходячи з панування суспільної власності на засоби виробництва. На практиці ж одержавлення власності зумовило різні форми поєднання робочої сили, причому переважали насильницькі методи. Це проявилося в низькому рівні оплати, що спричинило втрату заінтересованості безпосередніх виробників у її результатах.
Таким чином, аналіз поєднання факторів виробництва із соціально-економічного боку має велике значення для характеристики економічного ладу суспільства. Ефективним слід визнати той суспільний лад, який забезпечує найвищий рівень народного добробуту.
Екологічні обмеження суспільного виробництва
Суспільне виробництво ґрунтується передусім на природних факторах. У загальному плані виробнича взаємодія людини й природи здійснюється шляхом втягування у господарський обіг відповідних ресурсів та обміну речовин між людиною і навколишнім природним середовищем. У результаті праці природні ресурси набувають конкретних властивостей, які задовольняють певні потреби суспільства. Всі матеріальні блага, що споживаються людьми, а також засоби виробництва являють собою здебільшого модифіковані людською працею елементи природи.
Природні елементи (їх обсяг і різноманітність) впливають на функціонування економіки кожної країни. Не визначаючи цілком хід її соціально-економічного розвитку, вони є важливою умовою розміщення продуктивних сил, результативності виробництва та добробуту населення.
Природні фактори господарювання, якими володіє кожна країна, становлять її еколого-економічний потенціал. Він виступає у двох формах: ресурсного та регенераційного потенціалу.
Ресурсний потенціал являє собою сукупність елементів природи, що бере або може взяти безпосередню участь у суспільному виробництві. Беручи участь у кожному циклі суспільного виробництва, природні ресурси виступають як першоджерела засобів виробництва або заміщують їх. Від наявності природних ресурсів залежить забезпечення виробництва первинною сировиною та енергією і відповідно ефективність господарювання, хоча цей зв'язок не є прямим. Досить згадати приклад колишнього СРСР, для якого висока забезпеченість природними ресурсами була одним із факторів тривалого екстенсивного розвитку економіки. Загалом же ресурсні обмеження негативно впливають на ефективність суспільного виробництва. Так, ускладнення видобутку сировини, збільшення віддаленості джерел її розташування, погіршення якості ресурсів вимагають більших матеріальних, фінансових і трудових витрат на виробництво готового продукту.
Природні ресурси поділяються на дві великі групи: відновні та невідновні. Даний поділ ґрунтується на розмежуванні природних ресурсів за ступенем їх відновлюваності та вичерпності. Велика група ресурсів (до них належать передусім мінерально-сировинні) практично не відновлюються і не мають замінників. На жаль, саме ця група ресурсів активно використовується у суспільному виробництві, та її запаси різко скорочуються. Так, за підрахунками спеціалістів, за останні 50-70 років у світі перероблено стільки сировини, скільки за всю попередню історію людства. Якщо світовий видобуток сировини подвоювався кожні 15 років, то для України цей показник становив близько 10 років. Щорічно у світі видобувається різних гірських порід майже 100 млрд. т, виплавляється близько 800 млн. т різних металів. В Україні щорічний видобуток гірських порід дорівнює близько 2 млрд. т. мінеральної сировини - 1 млрд., кам'яного та бурого вугілля - 160 млн., залізної руди - 100 млн. т.
Процес вичерпання доступних природних ресурсів, ускладнення умов їх видобутку, зниження цінних речовин у корисних копалинах призводить до зростання витрат та істотного природного обмеження ефективності суспільного виробництва. Очевидним прикладом цього слугує те, що в Україні майже вичерпані розвідані копалини нафти й газу, і зміна ситуації з енергоносіями даного виду стала важливим фактором дестабілізації економіки держави.
Не менш складна ситуація склалася з відновлюваними ресурсами. Справа в тому, що частина ресурсного потенціалу відновлюється під впливом природних процесів перетворення і нагромадження речовин та енергії. Однак за надмірної інтенсивності їх використання швидкість природного відновлення може не забезпечити їхнього відтворення. Факти свідчать, що на планеті використовується близько 70% фунту, придатного для сільськогосподарського використання, майже половина приросту лісу, близько 10% стоку річок. В Україні високий рівень розораності земель, орні землі становлять 85% площ степів та лісостепів, але значна частина земель загублена в результаті вітрової та водної ерозії. Дефіцит води дорівнює 4 млрд. м3, використовується майже 65% річного стоку Дніпра. Низька забезпеченість України лісом, а ті лісові ресурси, що є, значною мірою заражені хворобами та шкідниками.
У зв'язку з інтенсивним використанням ресурсного потенціалу він має тенденцію до зменшення, хоча цьому процесові протистоїть освоєння та включення у господарський обіг нових природних багатств.
Регенераційний потенціал ґрунтується на можливості природних систем переробляти наслідки людської життєдіяльності і відновлювати обіг речовин у навколишньому середовищі. Природні системи та їхні елементи мають властивість відновлюватися та нейтралізувати шкідливі результати суспільного виробництва. Людство повинно рахуватися з тим, що збереження традиційної технологічної схеми "видобуток сировини - переробка - викид у навколишнє середовище відходів" призводить до дедалі більших порушень екологічної стійкості у навколишньому середовищі. Крім того, значною мірою люди негативно впливають на природу і в позавиробничій діяльності. У сучасних умовах залучення природних ресурсів у суспільне виробництво є малоефективним, а то й марнотратним. У кінцевий результат виробничої діяльності матеріалізується лише незначна частина первісне залучених у виробництво природних ресурсів. Це призводить до того, що, наприклад, до недавнього часу в атмосферу Землі щорічно викидалося близько 200 млн. т окису вуглецю, понад 50 млн. т різних вуглеводів тощо.
Регенераційна функція еколого-економічного потенціалу України реалізується досить складно. Внаслідок малопродуктивного багатовідхідного .виробництва інтенсивно забруднюються ґрунт і водоймища, дедалі більшою кількістю хімічних сполук насичується повітряний басейн. Обсяг відходів добувної, енергетичної та металургійної промисловості досягає 12 млрд. т і продовжує щорічно зростати на 1,7-1,9 млрд. т. За 1986-1990 рр. у повітряний басейн республіки було викинуто всіма джерелами забруднення понад 80 млн. т шкідливих речовин. Значно ускладнила еколого-економічну ситуацію в Україні аварія на ЧАЕС.
Такий екологічний стан знижує можливості життєдіяльності людини, їй стає дедалі важче пристосовуватися до умов навколишнього середовища. Склалася тривожна ситуація, коли нарощування виробництва вступило у суперечність з екологічними можливостями природних систем. Проблема ускладнюється тим, що погіршення екологічного стану проявляється не так виразно, як, наприклад, інфляція, дефіцит, безробіття, але за своїми наслідками воно є не менш складним та загрозливим.
Чи означає сучасна екологічна ситуація той факт, що природні обмеження суспільного виробництва є абсолютними і дана проблема не може бути вирішена? Теоретичні надбання та господарська практика свідчать, що екологічні обмеження суспільного виробництва будуть існувати завжди, але суспільство має адаптуватися до природних умов, що змінюються. Йдеться передусім про екологізацію виробництва, обов'язкове врахування природних факторів при прийнятті господарських рішень. Дійова охорона природи та раціональне використання її ресурсів можливі за належної структурної перебудови виробництва, всебічного ресурсозбереження, формування системи матеріальних стимулів природоохорони, втілення у господарювання природозберігаючих досягнень науки і техніки, ефективного екологічного виховання членів суспільства. Обмежуючий екологічний фактор істотно знизиться, коли природоохоронне орієнтоване виробництво буде не тільки виснажувати ресурси, а й стане сферою раціонального використання всіх багатств, якими наділила людей Земля.
§ 3. СУСПІЛЬНИЙ ПРОДУКТ
Сукупний суспільний продукт
Узагальнюючим результативним показником виробничої діяльності суспільства виступає сукупний суспільний продукт. Він являє собою всю суму матеріальних і духовних благ, створених суспільством за певний проміжок часу (як правило, за рік).
Розраховують сукупний суспільний продукт по-різному. Залежно від того, які елементи включають до його складу, слід розрізняти: валовий суспільний продукт, кінцевий суспільний продукт, валовий внутрішній продукт і валовий національний продукт.
Валовий суспільний продукт
Протягом тривалого часу в Україні, як і в інших країнах Східної Європи, узагальнюючий результат виробництва розглядався як валовий суспільний продукт. Статистичні органи розраховують його як суму виробленої за рік (чи інший проміжок часу) валової продукції всіх галузей матеріального виробництва: промисловості, будівництва, сільського й лісового господарства, вантажного транспорту, зв'язку і торгівлі (тією мірою, якою вони обслуговують виробництво), матеріально-технічного постачання, заготовок сільськогосподарських продуктів, громадського харчування, а також інших виробничих видів діяльності (видавництво, виробництво кінофільмів, збирання грибів, ягід тощо).
При визначенні величини валового суспільного продукту завжди стикаються з повторним рахунком окремих виробничих затрат. Справа в тому, що до його вартості включається не лише готовий, а й проміжний продукт (сировина, паливо, матеріали), причому один і той же проміжний продукт враховується декілька разів. Наприклад, залізна руда спочатку включається у валову продукцію гірничодобувної промисловості, а потім - у вартість виготовленого з неї металу, тобто у валову продукцію металургійної промисловості, і т. д. У кінцевому підсумку валова продукція всіх галузей економіки включає повторний рахунок різних елементів проміжного продукту. В цьому полягає головний недолік даного показника: він навіть приблизно не відображає тієї суми благ, які створені суспільством для задоволення своїх потреб.
Кінцевий суспільний продукт
Детальніше характеризує результати господарської діяльності кінцевий суспільний продукт. Він являє собою всю масу виробленої за певний період часу готової продукції. За своїм речовим змістом він складається:
а) з готових до особистого споживання предметів споживання;
б) з готових до виробничого використання засобів праці (тобто лише частини засобів праці без предметів праці).
Отже, кінцевий продукт є лише частиною валового продукту, яка у вигляді готової продукції надходить у розпорядження суспільства й використовується для споживання населення, відновлення зношених протягом року засобів праці та нагромадження. За своєю величиною він відрізняється від валового суспільного продукту тим, що не включає проміжного продукту, а також незавершеного виробництва та будівництва і виключає, таким чином, повторний рахунок матеріально-виробничих затрат.
Розраховується кінцевий продукт як сума валової продукції не всіх галузей матеріального виробництва, а лише тих, де формується готовий продукт. Наприклад, для виготовлення вантажного автомобіля необхідна різноманітна кількість деталей, які виробляють понад 100 галузей економіки. Але в кінцевому продукті всі вони враховуються один раз, а саме: у вартості вантажного автомобіля.
Щоб детальніше це уявити, розглянемо схематично рух лише одного елемента - металовиробів, необхідних для виготовлення автомобіля. Цей рух складається з таких крупних блоків:
видобуток руди - виплавка металу - виготовлення автомобіля - складання заготовок і деталей
Наприклад, у розрахунку на один автомобіль видобувається 10 т залізної руди вартістю 300 грн. Дана вартість складається із затрат засобів праці і створеної живою працею шахтарів вартості у такому, скажімо, співвідношенні: 100 грн. - перенесена вартість і 200 грн. знову створена вартість. На наступній стадії з даної руди виготовляється метал на суму 700 грн., сюди включається вартість використаної руди 300 грн. і додана вартість 400 грн., яка створена на металургійних підприємствах. Метал поступає на машинобудівні підприємства, де спочатку виготовляються певні деталі, припустімо, на 2000 грн. (700 грн. руда + 1300 грн. додана вартість), а потім збирається автомобіль вартістю 8000 грн. (2000 грн. деталі + 6000 грн. додана вартість). У цьому випадку кінцевий продукт становитиме 8000 грн. - це вартість вантажного автомобіля. Розрахована ж за валовим методом дана вартість дорівнюватиме:
11 тис. грн. = 300 + 700 + 2000 + 8000.
У 1994 р. в Україні валовий суспільний продукт становив (у фактично діючих цінах) - 2 269 566 млрд. крб., а кінцевий суспільний продукт - 1 001 127 млрд. крб. Отже, в структурі валового продукту лише його менша частина слугує задоволенню людських потреб. Тому валовий продукт не може характеризувати кінцеві результати суспільного виробництва, однак саме цей показник вживався в нашій країні до недавнього часу. Використовуючи валові показники, статистичні органи фактично перекручували дійсність, не завжди давали правдиву інформацію про такі важливі економічні показники, як підвищення продуктивності праці, темпи зростання обсягів виробництва та ін. Наведені дані свідчать також про досить високі проміжні затрати на виготовлення одиниці готового продукту. Це - показник високої матеріалоємності продукту, що виражає низьку ефективність суспільного виробництва.
Таким чином, кінцевий продукт є показником, що відображає величину створених у суспільстві матеріальних благ.
Виходячи з цього, чи доцільно розраховувати ще й валовий суспільний продукт? На це запитання, мабуть, треба дати ствердну відповідь. Справа в тому, що валовий суспільний продукт виражає складні госпрозрахункові відносини між підприємствами, а також між галузями економіки. Він є необхідним для госпрозрахункової, комерційної діяльності підприємств. Крім того, суспільство завжди має знати, скільки необхідно створити проміжного продукту, щоб одержати певну кількість готових до споживання предметів. Кінцевий же продукт має велике значення для статистичного обліку реально виготовлених у суспільстві матеріальних благ, а також для розрахунку загальногосподарської економічної ефективності.
Валовий національний продукт
Валовий і кінцевий продукт - це показники матеріального виробництва. Проте в суспільстві існує і нематеріальне виробництво, де створюються нематеріальні форми багатства. Результати господарської діяльності в цілому у галузях матеріального і нематеріального виробництва найповніше виражаються через валовий національний продукт. До офіційної статистики нашої країни даний показник був включений лише з 1987 р. У капіталістичних країнах його величина визначається постійно.
Валовий національний продукт складається з кінцевого продукту і вартості виготовлених нематеріальних благ та наданих послуг. Він розраховується не за виробничим принципом, а як сума кінцевих доходів або витрат. Його складові частини такі:
вартість спожитих населенням предметів споживання і послуг;
вартість державних закупок; капітальні вкладення;
сальдо платіжного балансу.
Цей показник широко використовується при аналізі соціально-економічного розвитку країни і при міжнародних зіставленнях. Розрізняють також валовий внутрішній продукт. Він представляє собою вартість кінцевих товарів, вироблених всередині країни. Яка різниця між ВНП і ВВП? Частина ВНП заробляється за кордоном. Наприклад, доход громадянина України, який працює у США, є частиною валового національного продукту України.
Але цей доход не є частиною валового внутрішнього продукту, бо він заробляється не в Україні. З іншого боку, доходи, які одержала компанія "Кока-кола" від виробництва продукції в Україні, є частиною валового національного продукту США, а не валового національного продукту України. Але такі доходи становлять частину валового внутрішнього-продукту України, бо вони зароблялись в Україні.
Валовий внутрішній продукт в Україні в 1994 р. становив 1 203 769млрд.крб.
Чистий продукт
Важливим результативним показником є також чистий продукт. Він являє собою частину валового національного продукту. Якщо з останнього вирахувати вартість тих засобів праці, які витрачаються на відшкодування їх зношеної частини, то одержимо чистий продукт. Це - реальний доход, який суспільство може використати для особистого споживання, а також для розширення виробництва. Тому стосовно суспільства в цілому чистий продукт характеризують як національний доход., Його ще називають валовим доходом суспільства. За своїм натуральним змістом він складається з предметів споживання (матеріальних і духовних благ) і нагромаджуваної (тобто спрямованої на розширення виробництва) частини засобів виробництва. Тому його можна розділити на два крупних фонди: нагромадження і споживання. Відношення фонду нагромадження до всього обсягу національного доходу називається нормою нагромадження.
Важливе значення також має поділ чистого продукту на необхідний і додатковий продукт.
Необхідний продукт - частина чистого продукту, яка необхідна для нормального відтворення робочої сили в сфері виробництва (матеріального і нематеріального). Це - витрати на одяг, житло, задоволення культурних і соціальних потреб, на екологічні заходи. Додатковий продукт - це надлишок над необхідним продуктом. Він використовується для розширення виробництва, створення економічних основ для розвитку сфери нематеріального виробництва, повнішого задоволення духовних потреб суспільства. Відношення додаткового продукту до необхідного називається нормою додаткового продукту.
Наприклад, в Україні в 1994 р. було вироблено національного доходу на суму 966 727 млрд. крб., у тому числі необхідного продукту - 360 711 млрд. крб., додаткового продукту - 606 018 млрд. крб., норма додаткового продукту становила 168%.
Національний доход, використаний на нагромадження і споживання, у цьому ж році становив 1 003 355 млрд. крб., у тому числі: фонд споживання - 656 867 млрд. крб. і фонд нагромадження - 346 488 млрд. крб., норма нагромадження - 35%.
Аналізуючи наведені дані, слід мати на увазі, що вони розраховані за методикою, згідно з якою до національного доходу включається лише продукт сфери матеріального виробництва. Отже, вони показують, скільки часу працівники саме виробничої сфери працюють на себе і скільки - на інших членів суспільства.
Національне багатство
Динамічність суспільного виробництва найповніше проявляється в зростанні та оновленні національного багатства, що відбувається постійно за рахунок створюваного сукупного продукту.
Національне багатство - це сума матеріальних і духовних благ, які є в розпорядженні суспільства. Воно нагромаджувалося суспільством протягом усієї історії його виробничої діяльності. Основну його частину становить матеріальне багатство, тобто сукупність нагромаджених засобів виробництва й предметів споживання. Крім того, національне багатство включає також нематеріальні, духовні цінності, такі як виробничий досвід, освітній потенціал, досягнення науково-технічної думки, інформаційні ресурси, культурні цінності тощо.
У структурі національного багатства вирізняються насамперед виробничі фонди (основні й оборотні), основні фонди соціальної сфери (школи, лікарні, культурно-освітні і спортивні об'єкти, житлові будинки), а також особисте майно населення. Крім того, важливим компонентом національного багатства є природні багатства - корисні копалини, ліси, земля, вода.
Названі матеріальні компоненти національного багатства разом з духовними цінностями являють собою сукупні можливості суспільства в розвитку суспільного виробництва і задоволенні особистих потреб населення. Тому раціональне, ефективне їх використання - важливий фактор економічного розвитку, причому сучасний прогрес суспільства, який здійснюється під впливом науково-технічного прогресу, супроводжується підвищенням ролі і значення нематеріального багатства в житті суспільства. Загальноекономічна тенденція полягає в тому, що у міру прогресу матеріального виробництва створюються умови для розвитку соціальної сфери, а отже, й дедалі більшого зосередження тут матеріальних і духовних цінностей.
Проте це не заперечує того факту, що розвиток суспільного виробництва визначається обсягом і високими технічними характеристиками виробничих основних і оборотних фондів, які разом з кадрами робітників, інженерно-технічних працівників становлять економічний потенціал країни. Він виражає здатність держави забезпечити той чи інший рівень виробництва й добробуту суспільства.
§ 4. ЕФЕКТИВНІСТЬ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА
Соціальна та економічна ефективність Однією з найважливіших якісних характеристик суспільного виробництва є його ефективність. Розрізняють соціальну та економічну ефективність. Соціальна ефективність виражає ступінь вдоволення особистих потреб суспільства. Вона показує, наскільки господарська діяльність спрямована на саму людину, відповідає її потребам та інтересам. Якщо постійно підвищується добробут народу і забезпечується високий життєвий рівень, то, звичайно, дане суспільне виробництво є соціально ефективним.
Економічна ефективність виражає результативність суспільного виробництва шляхом зіставлення затрат і одержаного результату, її визначають за такою формулою:
Е=П/З
де П- вартість продукту,
З - матеріально-грошові затрати.
В результаті одержуємо показник, що характеризує величину затрат на одиницю створеного продукту. Чим дешевше, з меншими затратами обходиться суспільству виготовлення матеріальних і духовних благ і чим більше їх створюється, тим буде вищою економічна ефективність суспільного виробництва.
Між соціальною та економічною ефективністю існує взаємозв'язок. З одного боку, поліпшення задоволення особистих потреб усіх членів суспільства об'єктивно вимагає зростання економічної ефективності. Так, не можна підвищити добробут народу, не забезпечивши істотне зростання продуктивності суспільної праці. Економічна ефективність виступає могутньою підоймою вирішення соціальних проблем. З іншого боку, підвищення соціальної ефективності виступає вирішальним фактором раціонального та економного ведення господарства в інтересах суспільства та окремих його членів.
Проте на практиці подібний взаємозв'язок не завжди існує, що проявляється в нераціональному використанні матеріальних ресурсів, забрудненні навколишнього середовища тощо. Якщо втрачається зв'язок між соціальною та економічною ефективністю, то це фактично означає, що виробництво здійснюється заради виробництва, тобто воно набуває безглуздого характеру. Об'єктивною закономірністю має бути зростання ефективності виробництва такої продукції і такої якості, яка дійсно потрібна суспільству для задоволення його потреб. У цьому суть взаємозв'язку економічної і соціальної ефективності господарської діяльності.
Показники економічної ефективності Для характеристики ефективності виробництва використовується ціла система економічних показників, з допомогою яких визначається результативність використання окремих видів ресурсів. Виділимо серед них такі.
Продуктивність праці (Пп) - виражає відношення величини продукту (П) до затрат живої праці (ЗПЖ):
Пп=П/ЗПЖ
Зворотний цьому показник виражає трудоємність продукції. Вона показує, скільки виробляється продукції за певний проміжок часу, або, навпаки, скільки затрачається праці на одиницю продукції.
Продуктивність праці розраховується двояко: а) виробництво продукції на одного працівника; б) виробництво продукції на одну відпрацьовану людино-годину. При цьому використовуються як натуральні, так і вартісні показники. Наприклад, на взуттєвій фабриці одержано такі показники: вироблено 40 тис. пар взуття, працювало 100 робітників протягом 25 днів, робочий день становив 8 год.
Продуктивність праці розраховуватиметься таким чином:
Пп=40000/2000=2 пари/год.;
Пп =40000/100=40 пар/год.;
Вартісні показники продуктивності праці застосовуються для узагальнюючої характеристики діяльності підприємства. Якщо, наприклад, підприємство випускає різнорідну продукцію, то спочатку необхідно підрахувати її вартість, а потім, розділивши одержану величину на відповідні затрати, одержимо продуктивність праці: виробіток валової продукції (в карбованцях) в розрахунку на людино-годину чи на одного робітника. Так, у 1994 р. середньорічна чисельність робітників і службовців, зайнятих у приватному секторі економіки України, становила 20,4 тис. Чоловік. Тоді ж було вироблено тут валової продукції на суму 91 861 млрд. крб. (у фактичних цінах). Отже, продуктивність праці дорівнювала 4,5 крб. (за рік на одного працівника).
Продуктивність праці - це синтетичний показник ефективності виробництва. В ній у концентрованому вигляді відбиваються всі сторони господарської діяльності: технічний прогрес, організація виробництва, використання трудових і матеріальних ресурсів. Тому не випадково, що саме рівень продуктивності праці нерідко розглядається як найважливіший показник прогресивності суспільної форми виробництва. Продуктивність праці - це показник використання робочої сили. Ефективність же матеріально-речових факторів виражається такими показниками, як матеріаловіддача і фондовіддача.
Матеріаловіддача - це відношення вартості продукту до матеріальних затрат. Вона показує, скільки виробляється продукції на одиницю затрат праці, втіленої в предметах праці. Наприклад:
вироблено 100 пар взуття - на суму 10 000 крб., витрачено сировини, матеріалів, палива - на 4 000 крб.,
матеріаловіддача = 10000/4000= 2,5крб.
Це означає, що на карбованець матеріальних затрат припадає 2,5 крб. готового продукту.
Зворотний показник являє собою матеріалоємність. У наведеному прикладі він становить 0,4 крб. Матеріалоємність валового продукту України становила: в 1985 р. - 0,54 крб., в 1991 р. - 0,51 крб. і в 1994 р. - 0,56 крб. Матеріаловіддача за вказані періоди відповідно була 2, 1,9 і 1,8 крб. Зниження матеріальних затрат лише на 1 коп. на кожний карбованець суспільного продукту в цілому по республіці дало б змогу отримати додатково 3,8 млрд. крб. національного доходу.
Фондовіддача - це відношення вартості продукту до основних виробничих фондів. Вона виражає ефективність використання засобів праці, тобто показує, скільки виробляється готової продукції на одиницю основних виробничих фондів. Наприклад, на підприємстві використовується щорічно основних виробничих фондів на суму 1 млн. крб., а продукції випускається за рік на 1,2 млн. крб. Тоді фондовіддача становитиме: 1,2 млн. крб./1 млн. крб. = 1,2 крб. Це - важливий показник інтенсивності використання фондів. Якщо обладнання не простоює, а використовується в дві-три зміни, то відповідно виробляється і більше продукції, а отже, і вища фондовіддача. Це - також важливий показник технічного стану фондів. Якщо досконаліше й продуктивніше застосовується обладнання, то відповідно має бути вищою і фондовіддача.
Завдання полягає в тому, щоб забезпечити інтенсивне використання найновішого обладнання, відмовившись від збиткового застарілого устаткування. При цьому продуктивність впроваджуваного нового обладнання має зростати швидше, ніж його вартість. Однак недотримання цих вимог технічного прогресу зумовило істотне зниження фондовіддачі. Так, у матеріальному виробництві України вона щорічно падала: в 1981-1985 і в 1986-1990 рр. - в середньому на 2,0%. За 1991-1994 рр. валовий суспільний продукт в Україні зменшився на 43%, а виробничі основні фонди зросли на 10%. В результаті фондовіддача в 1990 р. становила 0,91 крб., а в 1994р. - 0,47 крб.
Для характеристики повної фондовіддачі нерідко її розраховують як відношення валового продукту до всіх виробничих фондів. Для цього визначають середньорічну вартість основних і оборотних виробничих фондів (їхню загальну вартість на початок і кінець року ділять на 2, або їхню вартість по місяцях ділять на 12).
Зазначені основні показники ефективності виробництва тісно між собою пов'язані. Насамперед слід підкреслити прямий зв'язок між підвищенням продуктивності праці і відповідним зростанням фондовіддачі. Водночас динаміка цих показників може не збігатися. Це може бути зумовлене: а) об'єктивними причинами, головним чином первинним етапом індустріалізації виробництва (наприклад, для збирання врожаю зернових в оптимальні строки необхідно істотно збільшити кількість комбайнів, хоч урожайність при цьому зростає незначно); б) суб'єктивними причинами (скажімо, коли залучається до виробництва малопродуктивна техніка, яка до того ж і використовується не досить інтенсивно). Незважаючи на це, все ж загальним закономірним процесом має бути такий, коли науково-технічний прогрес позитивно позначається на всіх результатах господарської діяльності.
Названі основні показники ефективності суспільного виробництва виражають (поряд з іншими) лише окремі результати господарської діяльності. Щоб мати уявлення про ефективність виробництва в цілому, необхідно проаналізувати всю систему факторів, які впливають на кінцевий результат.