Основні напрямки соціально-педагогічної діяльності фахівців

Здійснювана у нашій країні реформа соціального захисту різних категорій населення вносить багато нового у сферу правового регулювання його соціального забезпечення. По суті, будується нова система соціаль­ного захисту, яка отримала своє законодавче обґрунтування в Основно­му Законі України — Конституції, зокрема у Статті 46 закріплено право громадян на соціальний захист [1].

Захист дитинства є одним із стратегічних загальнонаціональних пріо­ритетів державної політики багатьох країн світу. Термін „соціальний захист" відноситься до функцій держави, що означає турботу про матер­іальне забезпечення непрацездатних громадян, зокрема дітей, інвалідів, людей похилого віку. Система соціального захисту дітей включає різні заходи, що проводяться у школі, у позашкільних закладах, роботу із сім'єю та громадськістю. Основним результатом цієї діяльності має стати формування соціальної захищеності дітей.

Соціально-педагогічна захищеність дітей здійснюється шляхом ди­ференціації індивідуальних планів розвитку особистості, навчальних зав­дань, освіти. У результаті цього вони набувають достатніх знань для реалізації своїх професійних намірів та пізнавальних інтересів. Потрібно виходити із загального припущення про те, що ніяке нормативне соціаль­не мислення не буде можливим до тих пір, доки у нас не складеться стійке уявлення про індивідуальні цілі людини, до яких вона повинна прагнути і на підставі чого можна зробити висновки про адекватність будь-якого суспільства.

На сьогодні соціально-иедагогічний захист у школі проводиться вчи­телями, вихователями, соціальними педагогами, психологами, які висту­пають від імені органів соціальної роботи, підприємств громадськості та суспільства. Суспільство повинно створити позитивні умови для розвит­ку та захисту прав всіх дітей.

Кожне суспільство має регулювати відносини між людьми, здійсню­вати охорону і захист таких відносин. Таке регулювання і охорона сусп­ільних відносин базується на соціальних нормах. У демократичній дер­жаві система таких правових норм посідає провідне місце.

Захистити і зберегти дитинство, здорове психічно і фізично, — це не тільки моральний імператив, а й потенційна передумова стійкого економ­ічного та соціального розвитку країни. Причини, через які діти залиша­ються без батьківського піклування та виховання, досить різні, але на­слідок один — дитина позбавляється конституційного права па сімейне виховання та батьківське піклування.

Забезпечити оптимальні умови життєдіяльності дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, безпритульних дітей, дітей-інвалідів, дітей із багатодітних сімей та прийомних сімей, дітей, які знаходяться у будинках сімейного типу, дітей-біженців, малолітніх ма­терів, дітей із сімей військовослужбовців — завдання закладів освіти, системи соціально-виховних інститутів держави. Це завдання мають ви­рішувати соціальні працівники і соціальні педагоги, які діють за різними напрямками соціально-педагогічній діяльності.

Традиційним для української культури є етичне, гуманне, милосердне і толерантне ставлення до дітей та молоді, які потребують особливої уваги внаслідок інвалідності або відхилень у фізичному чи розумовому розвитку. На жаль, в Україні історично склалася ситуація, за якої ця категорія дітей і молоді протягом довготривалого часу залишалася соц­іально незахищеиою, і навіть, певною мірою, ізольованою від соціуму, а відкрите обговорення проблем стосовно інвалідності було непопулярним у суспільстві.

Народитися, або стати „не таким, як треба" — завжди велике неща­стя для дитини. Ратифікуючи Конвенцію ООН про права дитини, держави-учасниці взяти на себе зобов'язання виявляти особливу турботу про дітей з обмеженими можливостями та забезпечувати їм людські умови, за яких діти ростимуть з почуттям власної гідності, впевненості у собі та можливістю брати участь у житті суспільства.

Сучасний соціально правовий захист інвалідів з боку держави поля­гає у дотримання норм щодо надання грошової допомоги, засобів пересу­вання, протезування, організації і прийняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосу­ванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів ко­мунікації і зв'язку до особливостей інвалідів [2, 64].

На жаль, сьогодні в українському суспільстві фактично практикуєть­ся сегрегація щодо інвалідів, а її наслідком є нетолерантне ставлення більшості громадян до них. У контексті цього постає необхідність не лише адаптувати дитину-інваліда до соціуму, але й змінити ставлення людей до неї. Адже на сьогодні в Україні нараховується кілька десятків тисяч дітей з різними видами фізичних та психічних обмежень [4, 101]. І суспільство, яке претендує на високий рівень гуманності та цивілізова­ності, не може відвернутися від своїх дітей. Закон України „Про охоро­ну дитинства" від 26 квітня 2001 року № 2402-Ш визначає таку катего­рію дітей, як: „Дитина-інвалід — дитина зі стійким розладом функцій організму, спричиненим захворюванням, травмою або вродженими вада­ми розумового чи фізичного розвитку, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності та необхідність додаткової соціальної допо­моги і захисту [3]. Інвалідність у дітей різко обмежує можливість вклю­чення дитини в адекватні її віку виховні і педагогічні процеси. Це знач­не обмеження життєдіяльності, що призводить до соціальної дезадап­тації, тому дитина-інвалід має особливі потреби у розвитку психофізич­них можливостей, доступі до об'єктів соціального оточення і засобів комунікації, соціалізації та самореалізації [4, 106].

Провідним компонентом роботи соціального працівника з даною ка­тегорією дітей є формування індивідуальності, їх соціалізація з ураху­ванням потенційних можливостей і потреб кожної дитини. Побудова взає­мозв'язків дитини з мікро- і макросередовищем, розвиток навних у неї психофізичних можливостей здійснюється шляхом розширення сфери спілкування, організації дозвілля, творчої ігрової діяльності, допомоги у самообслуговуванні і пересуванні, забезпеченні ліками і продуктами харчування, організації оздоровлення. З цією метою, як зазначає А.Й. Капська, соціальний працівник повинен запроваджувати такі організаційні форми роботи, як клуби спілкування, творчі лабораторії, недільні школи для дітей, котрі не навчаються у державних закладах, реабілітаційні центри, ігротеки, літні реабілітаційні школи, гуртки з декоративно-при­кладної, художньої та літературної творчості, дитячі журнали, виїзні консультації у школах-інтернатах, конкурси і фестивалі художньої твор­чості, виставки творчості, свята до пам'ятних дат, благодійні естафети, телемарафони й інші благодійні акції, відвідування закладів культури і спортивних заходів, екскурсії, бібліотечне обслуговування тощо [5, 207].

Є певна закономірність: всебічний розвиток дітей тісно пов'язаний з умовами, в яких вони ростуть. Упевненість дитини у собі і своєму майбутньому, її самоусвідомлення значною мірою залежать від можливості жити безпечним і гідним життям.

Посередником у цьому довгому та нелегкому процесі природно має стати соціальний працівник. Це повністю відповідає його цілям як про­фесіонала. Соціальні працівники можуть і повинні допомагати дітям з обмеженими можливостями стати рівноправними людьми, долаючи нео­бізнаність суспільства стосовно дітей-інвалідів, яка призводить до диск­римінації останніх. Сьогодні в Україні нараховується понад 2,5 млн. інвалідів. Майже 156 дітей з кожних 10000 — це діти з обмеженими можливостями. На сьогодні є гострою необхідність вивчення соціально­го та юридичного статусу дітей з обмеженими можливостями, зокрема: причини, які заважають їх рівноправності з іншими дітьми —- відсутність відповідних законів чи упередженість населення; вплив ступеню інвалід­ності на ставлення до них суспільства, а отже можливості адаптації до соціального середовища як способу життя; пристосованість соціального середовища (будівель, транспорту, шляхів та інших громадських місць) для користування ними такими дітьми [2, 63].

Діяльність держави щодо інваліда повинна виявлятися у створенні правових, економічних, пол­ітичних, соціально-побутових і соціально-психологічпих умов для задо­волення їх потреб у відновленні здоров'я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності.

Одним із головних напрямків соціально-педагогічної діяльності фахівців в українському суспільстві є соціально-правова підтримка з дітей-сиріт різних категорій.

В Україні склалася така ситуація, за якої функції служб допомоги дітям-сиротам та дітям, які залишися без батьківського піклування, роз­поділяються між установами освіти, охорони здоров'я, соціального захи­сту населення. Відповідно до Статті 6 Закону України від 5 лютого 1993 року № 2998 „Про сприяння соціальному становленню і розвитку мо­лоді в Україні" [8] на соціальні служби для молоді, у яких працює соціальний педагог покладено функцію соціальної опіки дітей-сиріт та дітей, які залишися без батьківського піклування.

Законом України „Про загальну середню освіту" № 651-XIV від 13.05.1999 р. у Статті 21 забезпечується соціальний захист таких дітей-сиріт: вихованці шкіл-інтернатів усіх типів з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, перебувають на повному держав­ному утриманні. Діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклуван­ня, які навчаються в інших загальноосвітніх навчальних закладах, забезпечуються харчуванням, одягом та всіма необхідними для їх життєдіяль­ності послугами [6]. Але невизначеність окремих нормативних положень щодо державних структур, покликаних забезпечувати захист прав та інте­ресів дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, усклад­нює реалізацію заходів щодо соціально-правового захисту дітей цієї категорії.

Ще дотепер в українському законодавстві не виокремлюють дітей-сиріт та дітей — соціальних сиріт, а також не розмежовуються діти, які навчаться у загальноосвітніх школах і живуть у родичів або прийомних батьків, і діти, які навчаються у школах-інтернатах. Немає сумніву в тому, що соціальний працівник повинен мати знання щодо різниці у підході до виховуючих і адаптуючих процесів основою цих категорій дітей. Як правило, діти що зростають при піклуванні дорослих, більш захищені, вони можуть навіть і не знати про опікунство. Діти ж, що навчаються і виховуються в інтернатних закладах, не захищені і соціально, і матеріаль­но по закінченні навчального закладу більшість з них мають великі труднощі щодо адаптації до нового соціуму середовища, їм важко знайти роботу, ні з ким поділитися вдома і радістю, і невдачами, пі з ким поради­тись; деяка частина з них потрапляє у несприятливі обставини після отри­мання квартири; частіше за все вони одружуються або виходять заміж лише для того, щоб мати хоч якусь опору у своєму житті.

На сьогодні в Україні не виокремлюється та не досліджується питан­ня про рівність і дискримінацію дітей. Рівні права для всіх дітей — ось основоположний принцип Конвенції ООН про права дитини (зокрема ст. 2, 22, 23, 27-30), який поширюється на іммігрантів, біженців та осіб, які домагаються політичного притулку, такою ж мірою, як і па законних корінних мешканців країни [2]. Соціальний працівник па основі право­вих актів повинен викривати офіційну дискримінацію, відсутність рівноп­равності в освіті, умовах життя, охороні здоров'я, інших галузях життя дітей і молоді. Всі факти дискримінації потрібно перевіряти у самих дітей та їхніх рідних, не забуваючи при цьому нагадувати їм про право дитини на самовизначення мамореалізацію. У даному плані соціальний працівник має співпрацювати органами самоуправління, громадськими організаціями та із засобами масової інформації, надаючи матеріал про тих, хто просить притулку, про інвалідів, іммігрантів, бідняків, біженців та інші групи населення, які знаходяться у меншості.

Ефективні оперативні підходи до роботи з дітьми та підлітками у надзвичайних ситуаціях ґрунтуються на законах і правах про дитинство та їх розвиток. Так, наприклад для ефективного захисту дітей-біженців необхідно, у першу чергу, визнати права [8, 498-500 , 520-521, 522, 522-524], що мають всі діти, а також те, що вони є невід'ємною части­ною політики держави, причому держава, яка прийняла таких дітей, є відповідальною за захист прав по відношенню до всіх, включаючи і дітей-біженців.

Це ще один напрямок соціально-педагогічної діяльності фахівців в українському суспільстві, який потребує окремого дослідження та спец­іальної підготовки спеціалістів.

Згідно з мандатом Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, біженцями є особи, що вимушені залишити країни свого поход­ження або проживання внаслідок обґрунтованих побоювань стати жерт­вою переслідувань через свою расу, релігію, національність, політичні переконання або належність до певної соціальної групи, та які не бажа­ють або не можуть повернутися до своєї країни. На початку 1996 року була запроваджена процедура визначення статусу біженця. З того часу приблизно 7690 заявників звернулися за статусом біженця в Україні. Майже 4000 з них отримали статус біженця, з яких 2697, включаючи 715 дітей, фактично знаходилися в країні (етапом на 1 січня 2000 року). Більшість біженців походять з Афганістану — 80 %, ЗО % біженців проживають у Києві та області, ЗО % — у Одесі та області, решта — у Львові, Харкові, Хмельницькому та інших регіонах. Щорічно приймаль­ний центр УВКБ ООН приймає більше 18000 звернень. Протягом 2002 року дві з половиною тисяч шукачів притулку та біженців, серед яких 1102 дітей, отримали фінансову та матеріальну допомогу [9, 1-2].

Дитипа-біжепець -це дитина, котра є іноземним громадянином чи особою без громадянства, якій у порядку та на підставах, визначених Законом України «Про біженців» [3], надано статус біженця. У березні 1999 року у Києві було відкрито Соціальний центр УВКБ ООН для біженців. Центр пропонує [9, 3] таким клієнтом кваліфіковане юридичне та психологічне консультування, освітні програми для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку, художню та музичну студії, бібліотеку, рукоділля, спортивні секції, курси української та російської мов.

На сьогодні постає питання підготовки соціальних педагогів до робо­ти з такою категорією дітей, як біженці. В Україні відсутні традиції в такії роботі, помітна недостатня робота недержавних організацій у на­данні допомоги, простежують виявляються проблеми з реєстрацією та податками недержавних організацій, що виявляють бажання працювати з дітьми-біженцями, виникає необхідність у додаткових професійних орган­ізаціях або професіоналізації недержавних закладів, які надають допо­могу дітям-біжепцями, у співпраці в у галузі охорони здоров'я, психоло­гічної підтримки, соціально-педагогічної підтримки, підтримка у прове­денні культурних заходів та ін.

Основна мета політики інтеграції біженців полягає у встановленні взаємовідносин між біженцями яке їх приймає суспільством. Головна роль при цьому відводиться самовизначенню та самодостатності мігрантів-біженців, а також тим діям, які спрямовані на їх підтримку з боку держави.

Збереження людької гідності біженця — це розуміння самоцінності людини, невід'ємності його прав на позитивні умови життя. Вимушена міграція ставить особистість у нерівні з усіма умови, доводить до стану нужденності та безправ'я. Це необхідно враховувати при проведення певної педагогічно-правовиховної роботи.

Соціальний працівник сприяє у вирішенні питання професійної орієн­тації батьків дітей-біженців, влаштування дитини у дитячий садок, шко­лу, роз'яснює, де знаходяться установи, до яких можна звернутися по допомогу. У даному разі він виступає у ролі представника держави і є водночас посередником між клієнтом і державою.

Проблема біженців потребує комплексного вирішення своєї пробеми за участю різних відомств державного та регіонального рівня підпоряд­кування. На даний момент особливо важливим є надання конкретної допомоги людині — біженцю, що можливо здійснити лише за умови функціонування мережі територіальних закладів [10, 181], які врахову­ють ситуацію на місцях та її особливості. Нагальною потребою через 10 років існування нової держави є утворення розвинутої системи спеціалі­зованих закладів, які мають проводити роботу з біженцями. Адже для біженців є дуже важливою не тільки і не стільки свобода пересування та вибір місця проживання, скільки державно-правова захищеність, реін­теграція та адаптація, для чого потребується реалізація їхніх прав на соціальне обслуговування, працевлаштування, освіту дітей, медичну, психологічну, правову допомогу.

На сьогодні всезростаючою є потреба у розширенні мережі місцевих міграційних служб, соціальних служб та інших відомств, які б допомага­ли та підтримували біженців.

Соціальне оточення кожної дитини — це певна система соціальних зв'язків, яка впливає на формування особистості, самопочуття, поведінкові орієнтації, систему цінностей, життєві плани. Сім'я є найбільш впливом елементом структури соціального оточення неповнолітнього. Знання того, як дитина сприймає своє соціальне оточення, якими є її соціальні погля­ди, якими чинниками визначається її соціальне самопочуття, дозволяє краще розуміти поведінку та шляхи впливу на процес виховання, допо­магає визначити потреби у соціальній підтримці, проблеми повсякденно­го життя. На сьогодні п'ята частина дітей виховується без рідного бать­ка, 5 відсотків — без рідної матері, 13 відсотків дітей зазначили, що не бачаться зі своїм батьком. Неповна сім'я — сім'я, що складається з матері або батька і дитини (дітей) [3]. На сьогодні в Україні нарахо­вується 2 млн. неповних сімей [11, 13]. Виховання дитини у неповній сім'ї відбувається у більш важких умовах. Тому дуже розумно поступає той із батьків, який один виховує дитину, коли осмислює, розуміє ситу­ацію та шукає правильні шляхи для визначення перепон, щоб запобігти труднощам. У даний час в Україні ніхто не супроводжує такі сім'ї.

Це є ще одним напрямком соціально-педагогічної діяльності фахівців в українському суспільстві.

Проблема багатодітних сімей постала сьогодні особливо гостро. Це обумовлено, з одного боку, суперечливими реаліями сьогодення, а з іншого — підвищенням вимог до соціально-педагогічпої роботи в дер­жаві. Багатодітна сім'я — сім'я, що складається з батьків (або одного з батьків) і трьох та більше дітей [3]. В Україні нараховується 321, 4 тис. сімей із трьома дітьми, 79, 3 тис. сімей із чотирма дітьми, 44, 6 тис. — із п'ятьма та більше дітей [11, 13]. Соціальну підтримку здійснюють в Україні спеціалісти центрів ССМ. Але доречно було 6 залучити до такої роботи соціальних працівників, які мають знання з педагогіки, захисту дитинства та материнства і практичної психології. В ідеалі багатодітну сім'ю повинні супроводжувати два спеціалісти — соціальний педагог, який займається проблемами дітей, та соціальний працівник, який вирі­шує проблеми батьків.

На сьогодні майже не проводиться робота соціальних працівників із неповнолітніми матерями, яка повинна включати індивідуальне та групо­ве педагогічне, медичне і психологічне консультування. Неповнолітні вагітні потребують соціального патронажу, який дозволить знизити кількість дітей, від яких відмовилися, покращити психічне та фізичне здоров'я таких матерів.

Окремим напрямком роботи соціального працівника повинен стати супровід сімей військовослужбовців. У таких сім'ях безліч проблем, які виникають внаслідок частих переїздів за місцем служби батька; зміною шкіл, як мінімум 5-7; низькою можливістю працевлаштування матері, у випадку, якщо сім'я проживає не в місті обласного значення. Цей напря­мок діяльності соціального працівника потребує окремого дослідження.

На сьогодні основними напрямками соціально-педагогічлої діяльності фахівців в українському суспільстві є супровід, патронаж та соціально-правовий захист дітей-сиріт, як біологічних, так і соціальних, дітей-інвалідів різних категорій, дітей із багатодітних та неповних сімей, дітей-біженців, малолітніх матерів, сімей військовослужбовців.

Окремої роботи соціальних працівників потребують сім'ї біженців та іммігрантів.

На сьогодні ще не вирішено питання із патронажем соціального пра­цівника сімей малолітніх вагітних дівчат та породиль.

Заслуговують на увагу сім'ї військовослужбовців із дітьми шкільно­го віку, які також потребують соціальної підтримки, реабілітації та до­помоги соціально-педагогічних служб та інституцій.

Вагомим є питання соціального захисту прав дітей, матері яких зна­ходяться у в'язницях. Тільки діти до 3-х років перебувають у виховних закладах при жіночих в'язницях, де відбувають покарання їх мами. Після трьох років вони переводяться до інтернатів. У даний час ця сфера соціалізації дитини не досліджена.

 

 

Література.

1. Конституція України: Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України, 1996. — № ЗО. - Ст. 141

2. Дитинство в Україні: права, гарантії, захист (збірник документів): Частина 1.— К., АТ „Видавництво „Столиця", 1998. — 248 с.Частина П. - К., АТ „Видавництво „Столиця", 1998.-292 с.

3. Закон України „Про загальну середню освіту" № 651-ХІУ від 13.05.1999 р. (Відомості Верховної Ради, 1999, № 28, ст. 230.

4. Пащенко СЮ. Підготовка соціального педагога до соціалізації дітей-іпвалідів в умовах літнього оздоровчого табору. Наука і сучасність. Збірник наукових праць Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. - К.: Логос, 2003. Том ХХХУІ. - 310 с. - С. 101-109.

5. Соціальна педагогіка. Навчальний посібник / За ред. А.Й. Капсь­кої. - К., 2000. - 264 с.

6. Закон України „Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 року Л 2402-ІИ/ Відомості Верховної Ради України. 2001. - № ЗО. - Ст. 142.

7. Національна програма „Діти України". Затверджена Указом Пре­зидента України від 18 січня 1996 року № 63. Дитинство в Україні: права, гарантії, захист (збірник документів): Частина 1. — К.: АТ Ви­давництво „Столиця", 1998. — 248 с. — С. 69-88.

8. Законодавство України про пільги. Пільги. Переваги. Гарантії. Компенсації: 36. норм, актів / Упоряд. Я.М. Гутарін. — К.: Юріпком Інтер, 2000. - 560 с.

9. Цілі та завдання УВКБ ООН в Україні. §к: с:\рі\§кгісгіп.иа.с1ок.

10. Ольхович О.В. Становище біженців в Україні та шляхи їх соц­іальної інтеграції. Соціально-правовий захист молоді: Збірник наукових статей / Заг. ред. І.В. Козубовська, В.М. Великий. — Ужгород, 2002. — 319 с.

11. Державний комітет України у справах сім'ї та молоді. — Київ, 2002, - 21с.

 

 

Питання для самоперевірки.

1. Як формується соціально-педагогічний захист дітей?

2. Окресліть основні завдання що мають вирішувати соціальні праці­вники із захисту прав дітей та молоді.

3. Охарактеризуйте напрямки діяльності соціального працівника у правовому захисті.