Тема: Проблеми безпеки і контролю над озброєннями в сучасному світі

У міжнародно-політичній теорії поняття “безпека” є однією з базових категорій. Варто зазначити, що безпека не розглядається лише як стан захищеності будь-якої системи за відсутності небезпеки (тобто чинників чи умов, що безпосередньо загрожують буттю індивіда чи його спільноти – родини, селища, держави), як ідеал якого треба прагнути, але не можливо досягти повною мірою. Це, передусім, властивість визначеної системи внаслідок діяльності держави, ряду її систем та органів та власне процес діяльності, спрямованої на досягнення завдань у галузі гарантування і підтримання безпеки. Тому безпеку варто розглядати не стільки як стан, скільки, передусім, як здатність визначеної системи запобігти будь-яким загрозам, обираючи при цьому найраціональніший варіант реагування.

Проблему безпеки у міжнародних відносинах слід розглядати у декількох вимірах:

– як безпеку певного окремого суб’єкта міжнародних відносин (національну безпеку);

– як безпеку груп суб’єктів, об’єднаних спільними інтересами, цілями (регіональна, субрегіональна безпека);

- як безпеку функціонування всієї системи міжнародних відносин (безпека міжнародна).

При цьому безпеку варто розглядати як атрибут, що знаходить відображення у таких системних ознаках, як цілісність, відносна самостійність і тривалість. Втрата кожної із вказаних ознак може призвести до загибелі системи, а ступінь їх втілення дає можливість робити висновки, щодо рівня її захищеності.

Якщо системно підходити до проблематики безпеки. То необхідно вирізняти у її межах такі аспекти: військово-стратегічна, політична, економічна, етнокультурна, інформаційна, екологічна тощо. Традиційна ситема безпеки базувалась на виокристанні сили. Представники школи політичного реалізму (Р. Арон, Дж. Кеннан, Г. Кісінджер, Г. Моргентау) вважали за головний компонет національного інтересу силу або віськову могутність держави, а аткож прагнення дов лади, тобто спроможності нав’язувати свою волю іншим.

Відтак, починаючи з 60-х рр. у політичній науці затвердилось уявлення, що основними напрямками політики безпеки є зміцнення власних збройних сил до рівня переваги над імовірним супротивником та створення взаємоврівноважених воєнних союзів. Згідно з твердженнями Г. Моргентау та К. Райта, всі держави передусім намагаються захистити себе від війни. Звідси випливає, що воєнний характер безпеки є домінантним.

Загалом військову безпеку складають військовий потенціал держави, можливість розвиртку та вдосконалення своїх збройних сил, устаткування їх сучасною зброєю та технікою, що характеризується такими показниками: чисельність збройних сил, кількість та якість озброєнь та технічного спорядження, рівень військової підготовки особового складу, напрямки розбдови віськової галузі тощо.

Згідно з поглядами багатьох вчених у постбіполярний період у світі все ще існують досить широкі можливості застосування сили, тобто зберігається необхідність врегулювання та вирішення військовим шляхом багатьох конфліктів.

Відтак, основними характеристиками традиційної парадигми безпеки є розуміння безпеки як обороноздатності, а військова міць, збройна сила розглядається в якості основного засобу її забезпечення. Крім того, між безпекою суб’єкта міжнародних відносин та основним засобом її забезпечення існує пряма залежність – чим більшою є військова міць, тим більшою є обороноздатність, а відтак, і безпека. Основним змістом процесу підтримання безпеки є вдосконалення і нарощування військового потенціалу. Такою є традиційна парадигма підтримання безпеки.

Після закінчення «холодної війни» за умови початку нового етапу розвитку міжнародних відносин, коли роль військової сили, як засобу зміцнення впливовості держави зменшується, а більшого значення набувають інші компоненти сили, американський політолог Дж. Най залучив до наукового обігу нові поняття,такі як «тверда сила» (охоплює власне військовий потенціал, передусім збройні сили) та «м’яка сила» (динамізм економіки, соціальна об’єднаність суспільства, залученість до системи міжнародних комунікацій, універсальність та привабливість культурних та ідеологічних цінностей, професіоналізм дипломатії тощо). Одними з перших, хто звернув увагу на невійськові загрози безпеці були спеціалісти в області економіки та фінансів, а також навколишнього середовища. Перші заговорили про економічну складову безпеки, а другі проте, що порушення екологічної рівноваги різними забрудненнями являє величезну загрозу людству як на національному, так і на міжнародному рівнях.

У нинішній період безпека набуває дедалі багатоаспектнішого характеру. На переконання Г. Кіссінджера, в умовах нового світового порядку економічна житєздатність є найважливішим елементом національної могутності. Економічна безпека тісно пов’язана з геополітичним аспектом, в першу чергу забезпеченістю сировинними ресурсами. Так, американська доктрина національної безпеки має основним елементом необхідність гарантованого доступу до джерел стратегічної сировини, розташованих на чималих відстанях від США – до нафти Перської затоки. Проголошення цього району зоною життєвоважилвих інтерсів США, з оочки зору багатьох західних дослідників, цілком закономірне та виправдане, бо у разі припинення нафтопостачання, американська економіка зазнає труднощів, що загрожуватиме виживанню США.

Таким чином, не можна не враховувати радикальних змін, що відбулися у розумінні безпеки останнім часом. Визаним став широкий підхід до цього питання, який виходить за межі концепції колективної оборони держав, об’єднаних особливими відносинами. Він охоплює не тільки військові, а й економічні та політичні чинники, проблеми демократизації та стабільності, здатність протистояти новим викликам та загрозам. Сьогодні поняття безпеки виходить за національні межі, усе більшою мірою стає проблемою загальнолюдського значення.

В рамках неореалізму однією із найважливіших праць, у якій показано обмеженість традиційного розуміння безпеки в сучасних умовах стала праця Барі Бузана «Народи, держави і страх» (1983). Крім цього автора широкий підхід до питання безпеки пов’язаний з іменами ряду західних вчених. Наприклад, одночасно з роботою Бузана у журналі International security була опублікована стаття американського дослідника Р. Уллмана, який писав, що акцент на військових проблемах безпеки призводить до того, що з виду випускаються інші загрози, включаючи ті, які йдуть зсередини самої держави.

В сучасних умовах безпека не може мислитись у традиційних категоріях ще й тому, що виникли принципово нові загрози. Сьогодні недоцільно будувати концепції безпеки, які базувалися б лише на тому, що загроза може виходити тільки від іншої держави чи від їх групи. Джерело загроз сьогодні є часто аморфним та невизначеним. Зараз уже неможливо ґарантувати безпеку в односторонньому порядку. Можна побудувати супермогутню державу, країну благополуччя з наймогутнішими збройними силами та спецслужбами, з наймогутнішим економічним і фінансовим потенціалом. І бути абсолютно беззахисним перед невеликими групами терористів чи терористичними організаціями. Сьогодні маємо справу з цілою низкою таких викликів. Викликів нової ери, нового століття. Як із ними зараз боротися? Кожна держава сьогодні стала перед фактом необхідності перегляду на концептуальному рівні, рівні законодавчому ґарантування національної безпеки. Уже відомо, що немає сенсу, великого принаймні, накачувати міць військових, тільки військових структур. Вони, безумовно, є атрибутом держави і ще довго будуть. І вони відіграють відповідне значення для забезпечення держави, але пріоритетом вони сьогодні вже не є. Потрібен захист громадян у мирний час невійськовими методами - це вже новий, абсолютно новий (хоч нібито й банальний) висновок. Тобто, необхідно звернути увагу на людський фактор: не безпека кордонів, а безпека громадян, людей. Тому що територіальна захищеність, обороноздатність сьогодні ще не означає безпеку. І треба констатувати, що сьогодні людство ще не знайшло адекватних відгуків на нові виклики.

- розвиток світових процесів призвів до фактичного поділу світу на зони стабільності й нестабільності Як правило, до зон нестабільності потрапляє більшість країн світу, що перебувають на нижчому щаблі економічного та соціального розвитку, вони мають значні проблеми та суперечності з сусідами і свою зовнішню політику на регіональному рівні у певних умовах можуть будувати за класичною схемою “силового балансу”;

- на інституційному рівні друга половина ХХ сторіччя внесла значні корективи як у ієрархію головних суб’єктів силової політики, так і у цілі, які вони ставлять перед собою, застосовуючи збройну силу. Роль головних суб’єктів міжнародної політики, що мають пріоритетні можливості застосовувати силу, а також впливати на попередження та врегулювання збройних конфліктів різного рівня, перейшла від національних держав до впливових міжнародних структур, таких як ООН, НАТО, ЄС - ЗЄС, ОБСЄ;

- зазнали суттєвих змін і цілі, які вони висувають перед собою при застосуванні військової сили. На додаток до традиційних цілей захисту національної держави від агресії вони передбачають також: підтримку міжнародного миру та стабільності; недопущення агресії та покарання агресора; миротворчі операції з підтримки миру та примусу до миру; примус до виконання міжнародних угод та режимів тих, хто їх порушує; боротьбу з міжнародним тероризмом та наркобізнесом; захист демократії та прав людини, етнічних чи релігійних меншин.

З. Бжезінський у книзі «Вибір» також стверджував про зміну параметрів безпеки у сучасному світі: «Технічний розвиток є великим урівнювачем вразливості суспільств. Кардинальне скорочення відстаней за допомогою сучасних комунікацій і квантовий стрибок у радіусі дії засобів знищення ламає традиційний захист національних держав. Крім того, озброєння сьогодні стають пост-національними як у дальності дії, так і у володінні ними. Навіть актори, відмінні від держав, такі як підпільні терористичні організації, поступово поліпшують свій доступ до потужнішої зброї. Здійснення в тому чи тому місці справді високотехнологічного терористичного акту - це тільки питання часу. До того ж цей самий зрівнювальний процес дає біднішим державам на кшталт Північної Кореї засоби завдавання ударів у тому обсязі, який раніше був доступний лише кільком багатим і могутнім державам...

Отже, дилеми глобальної безпеки перших десятиліть XXI століття є якісно відмінними від дилем XX століття. Традиційний зв'язок між націо­нальним суверенітетом і національною безпекою виявляється розірва­ним. Звичайно, традиційні стратегічні пріоритети залишаються цент­ральними для безпеки Америки, оскільки потенційно ворожі до США великі держави - такі як Росія і Китай,- як і раніше, можуть завдати ма­сованих ударів по території США у разі розвалу існуючого міжнародного порядку. Крім того, провідні держави будуть і надалі удосконалювати наявні й розробляти нові озброєння, а утримання технологічної пере­ваги над ними і надалі залишатиметься важливим завданням для націо­нальної безпеки США.

Відтепер війни між високорозвиненими державами (що малоймовір­но) і війни розвинутих держав проти менш розвинутих (що більш імовір­но) будуть вестися за допомогою дедалі точніших озброєнь, а їхня мета полягатиме не у тотальному знищенні суспільства супротивника (що загрожувало б нищівним ударом у відповідь), а у його роззброєнні і наступному підкоренні. Військові кампанії США проти «Талібану» на­прикінці 2001 року і проти Іраку 2003 року можна розглядати як прото­тип воєнних дій майбутнього, які відбуватимуться із застосуванням найпередовіших озброєнь, здатних вибірково вражати конкретні особ­ливо важливі військові й економічні об'єкти.

Спорадичні точкові зіткнення стають набагато ймовірнішими, ніж організовані, тривалі, формальні війни. Війна як формально проголоше­ний стан вже відійшла у минуле. Останнє офіційне проголошення май­бутньої війни було зроблене на адресу нацистського уряду послами Великобританії та Франції у Берліні 3 вересня 1939 року після нападу нацистів (без оголошення війни) на Польщу. Після Другої світової війни Сполучені Штати брали участь у двох великих війнах, у яких загинуло майже 100тисяч американців, і приблизно в півдесятку порівняно знач­них воєнних операцій з меншими жертвами, а також в односторонніх авіаційних ударах принаймні по трьох іноземних столицях - стан війни жодного разу офіційно не оголошувався. Індія і Пакистан також тричі вели криваві війни, формально війни не оголошуючи. 1967 року Ізраїль завдав випереджувального удару по сусідніх арабських країнах, а 1973 ро­ку сам був атакований ними також без жодного офіційного попере­дження. У 1980-ті роки Ірак та Іран вели тривалу кровопролитну війну, не визнаючи цього офіційно.

На відміну від традиційної епохи, коли війни починалися і закінчува­лися формальним оголошенням, сьогодні вони розглядаються як така собі ненормальна поведінка, великою мірою схожа на побутову злочин­ність. Сам по собі цей факт зумовлений прогресом. Однак в епоху гло­балізації «війна» поступається місцем неформальній, всепроникній і часто анонімній боротьбі. Такі насильницькі дії можуть породжуватитися геополітичною нестабільністю, на зразок тієї, що виникла в результаті розпаду Радянського Союзу. В інших випадках вони стають наслідком етнічних і релігійних суперечностей, виливаючись в оргію масового насильства - як це ставалося в Руанді, Боснії і на Борнео. Хоч би якими були джерела такого насильства, сьогодні воно є дуже поширеним. Реакцією на нього іноді стають «поліцейські» акції, подібні до операції 1999 року в Косово...