ЯК КОРОЛЬ ПОВИНЕН ДБАТИ ПРО ПРИХИЛЬНОСТІ ПІДЛЕГЛИХ?
Ти вже знаєш, з ким варто жити і в якому місці. А тепер, оскільки твоє життя не є ні особистим, ні приватним, а спільним і громадським, – від самого початку старанно дбай, щоб здобути прихильність людей, якими правиш. Лише вона є запорукою королів. Без прихильності підлеглих влада королів неміцна й нетривала.
І якщо вже опорою твого королівства є шляхта, схиляй її до себе всіма способами, прошу. У цього ти найкраще досягнеш двома шляхами. По-перше, якщо нічого не називатимеш у державі своїм, а вважатимеш, що все належить лише республіці, покажеш, що ти, король, є ніби сторожем держави. Бо сторож жодну річ з того, що стереже, не може назвати своєю. Інакше він не сторож цих речей, а господар. Так само не давай підстав запідозрити тебе в пожадливості, навпаки, уселяй у них надію на щедрість. Другий шлях, який викликає велику доброзичливість підлеглих до правителів, – це твоя ласка до тих, хто тебе оточує. Ця настанова євельми важливою.
Що ж до найприкрішого падіння найхоробрішого й досвідченого лицаря Мартина Зборовського, ми повинні нагадати: його нещастя стало для твого батька найбільшим звинуваченням. Про цю людину багато, повір мені, говоритимуть нащадки, і настане час, коли вірність його твоєму батькові при обороні республіки та любов до батьківщини найславніше виявляється. Але цього не буде, якщо не зникне ненависть і справжня мужність не прийде до нащадків, які правдиво й безпристрасно про нас судитимуть. Та це вже не стосується суті нашої справи. Уникай підлеглих, які дуже дбають про прибутки короля, інакше станеш неприємним як для тих, хто нехтує багатством, так і для відважних лицарів.
До питання 4.1.Порівняйте риторичний ідеал Цицерона, Аристотеля, Ф. Прокоповича, Й. Кононовича-Горбацького та ін.
До питання 4.2.У чому полягає унікальність та специфічність українського риторичного ідеалу?
До питання 4.3. Прочитайте виписки з твору І. Франка „Bel Parlar gentile” („Вишукане красномовсто”) та схарактеризуйте риторичний ідеал у розумінні І. Франка. Що, на думку письменника, є насправді „вишуканим” красномовством?
У праці „Bel Parlar gentile” („Вишукане красномовсто”) І. Франко, роздумує над секретом діалогу простої пересічної людини, адже ніхто навіть не замислюється, чому він так різниться від діалогу інтелігента. „Інтелігент наших часів читає романи й новели, фліртує або диспутує; оповідати він звичайно не вміє, окрім хіба зміст прочитаного або смішні анекдоти. Наш новочасний діалог – се гра питань і відповідей, діалог, взорований на новочасних драмах і комедіях, у певній мірі завсігди зворушливий, емоціональний і направлений просто „до речі”, скупий на слова, безбарвний, практичний, а не поетичний”. Існує глибока різниця між тим способом ведення розмови. „Певно не всі однаково говорять, але я певний, що кождий, хто ближче стикався з селянами, пригадує собі не одного такого, у кого слова плили, як медова річка, овіяні дивним чаром здорової, чистої індивідуальності, і лягли в душу, як запашні квіти”. Дослідник доходить висновку, що потрібно ораторові знати душу слухача і „передати нам, відбитим культурною течією далеко набік від того народу, його духовне й моральне обличчя в можливо повній і автентичній формі; знати культурну історію та народну психологію”. Отже, на думку І. Франка прилюдні виступи вимагають від оратора знання психології сприйняття, розуміння того, що знання стає переконанням, органічною складовою частиною світогляду слухача лише тоді, коли він сам бере участь у засвоєнні й переробці цих знань. Слід змусити працювати думку слухача, зацікавити матеріалом й подати його як певне відкриття і для себе, і для того, хто тебе слухає. Це саме та майстерність, яка вимагає підібрати „ключика” підходу до слухачів і придумування методики співпраці з ними.
Для прикладу І. Франко наводить новели пізніших грецьких та латинських письменників (Арістенета, Апулея), так званих „Libro di Novelle e di bel parlar gentile” („Книга новинок і гарних панських висловів”), своїм стилем і способом оповідання не раз дуже близько підходить до оповідання наших бойків. Ось, приміром, новелка, „яка оповідає про гарний присуд, який видав Скіяво ді Барі між міщанином і паломником”:
„Один міщанин з Барі вибрався на паломництво і лишив 300 дукатів (bisanti) своєму приятелеві з такою умовою і контрактом: „Чи верну, чи не верну, се як бог дасть. Коли не верну, дай се на мою душу; коли верну в певнім означенім часі, даси мені, що схочеш, а решта буде тобі”. Пішов паломник у свою дорогу; вернув в означенім часі; жадає своїх дукатів. Приятель відповідає: „Як стоїть у контракті?”. Паломник оповідає пункт за пунктом. „Добре мовиш, – каже приятель. – Ось тобі віддаю десять дукатів, решту 290 задержую собі”. Паломник починає жалуватися мовлячи: „Така твоя віра? Фальшиво забираєш мені, що моє”. А приятель відповідає спокійно: „Не хочу тебе кривдити, а коли тебе кривджу, ходімо до суду” (signoria). Той не спротивлявся. Суддею був Скіяво ді Барі. Вислухавши сторони, він ставить питання і з нього виводить ось який вирок. Каже до того, що задержав дукати: „Так ти хочеш 290? Добре, віддай же їх йому. А десяти не хотів, то сховай їх собі. Бо в контракті стоїть виразно: „Що схочеш, віддаси мені”.
І. Франко звертає увагу на скупість слів, на метод схапування самих есенціональних рис факту чи промови, які бачимо і в оповіданнях простих людей, бойків. Особливо гідна уваги експозиція, що відразу, у двох-трьох коротеньких реченнях змальовує ситуацію і подає все, що потрібне для кінцевої розв'язки. Сцена суду – драматична. Іван Франко наводить оповідання без такого загострення.
„Один пан благав одного дня пані любові й говорив їй, між іншими словами, що він благородний, багатий, надзвичайно гарний, а ваш муж такий поганий, як самі знаєте. А той муж був за стіною кімнати, відізвався і мовив: „Паночку, чемність вимагає не вихвалювати своїх прикмет і не ганьбити інших”. Той поганий муж був пан Ліччіо ді Валь Буона, а той другий пан Ріпіері да Кальволі”. Як бачимо, немає тут сцен підслуховування, зловлення невірної жінки на гарячім учинку та з більш або менш дотепною помстою ошуканого мужа. Автора цікавить лише ситуація, сама відповідь і її форма, оте bel parlar gentile. Тож, хоча це й віддалене від нас ХІІІ–ХІУ віками, але не видається дивним, бо вироблення стилів, форм не було самосівним, а було наслідком довговікової культурної праці „многих поколінь і різних народів”, це „виплоди духової праці, що століттями йшла в прастарих культурних центрах, таких, як Єгипет, Ванілон, Індія, Греція, Рим, Юдея і т.ін. Нема сумніву, що разом зі змістом вироблялася й переходила з краю в край і від народу до народу також форма”. А вже пізніше введено той „нещасний свідомий дуалізм „простого” і „вищого” чи „книжного” стилю, якого ми й досі не можемо позбутися. Виявляється, на думку І. Франка, простий народ більше скористався з тої історичної школи й виробив собі – розуміється, на основі власних, давніших початків і власного естетичного почуття – той товариський, господарський стиль, повний ясності, скромності і простоти, який особливо сьогодні, у пору панування абстракції, претензіональності, вишуканої кольористики та символізації в стилі на кождого чоловіка з незатуманеною головою робить враження подуву свіжого повітря по виході зі замкненої, вишуканими парфумами та сопухами надиханої кімнати.
До питання 5.1.Застосуйте індуктивний спосіб викладу інформації та прийом цитування, проілюструвавши зібраним матеріалом.
До питання 5.2.Застосуйте дедуктивний спосіб викладу інформації та прийом аналогії, проілюструвавши зібраним матеріалом.
До питання 6.Застосуйте контрастивний спосіб викладу інформації та прийом пояснення, проілюструвавши зібраним матеріалом.
ТВОРЧЕ ЗАВДАННЯ
Прочитайте уважно рецензію В.Бєлінського на «Загальну риторику» М.Кошанського (попередньо переклавши українською мовою). Розмежуйте поняття «ритор» та «оратор». «Явились риторы, которые к ораторам относились, как диалектики и софисты относились к философам, и начали обучать людей искусству красноречия; завелись школы, но из них выходили все-таки не ораторы, а риторы. Какая разница между оратором и ритором?»
В. Г. Белинский