БЕРНАРДИНЦІ - див.ЦИСТЕРЦІАНЦІ. 26 страница
ЛАЗАРЕВСЬКІ — козацький рід на Чернігівщині, до якого належали відомі діячі української культури і науки 19-20 ст. Матвій Л. (1778 -1856) - батько шести братів Л. - Василя, Івана, Михайла, Олександра, Федора і Якова. Автор спогадів про Чернігівщину в першій пол. 19 ст. - “Памяти мои”. Василь Матвійович Л. (27.2.1817 -18.4.1890) - письменник і перекладач. Закінчив Харківський ун-тет. У 1847-48 - чиновник Оренбурзької прикордонної комісії. З 1848 жив у Петербурзі. Л. був знайомий з Т. Шевченком, листувався з ним і матеріально допомагав поетові на засланні. Переклав на російську мову твори У. Шекспіра - “Отелло”, “Король Лір”, “Макбет”, збирав матеріали для “Полного малоросійського словаря” (залишився в рукописі). Іван Матвійович Л. (1836 - 4.7.1867) - знайомий Т. Шевченка, Протягом 1858-61 Л. часто зустрічався з поетом у Петербурзі. В березні 1860 поет подарував йому “Кобзар” з власноручним написом. Михайло Матвійович Л. (12.7.1818 -3.5.1867) - близький товариш Т. Шевченка, В 1837 закінчив Ніжинський ліцей. У 1841-46 жив у Тобольську, з 1856 переїхав до Оренбурга. З 1850 - радник Петербурзького губернського правління. Познайомився з Т. Шевченком у 1847.
Листувався і матеріально допомагав йому на засланні. Клопотався про визволення поета з заслання і першим сповістив Т. Шевченку про звільнення. Л. піклувався про хворого Шевченка, після його смерті подбав про похорон, а згодом - про організацію перевезення тіла поета в Україну. Олександр Матвійович Л. (20.6.1834 - 13.4.1902) - визначний український історик (див. 0. Лазаревський).
ЛАНЖЕРОН ЛУЇ-ОЛЕКСАНДР (13.1.1763-16,7.1831) - французький дворянин, російський державний діяч, генерал, граф (з 1799). Н. у Парижі. В 1799 емігрував до Росії. Служив офіцером у російській кавалерії, брав участь в російсько-турецькій війні 1806-12, під час якої його ад'ютантом був І. Котляревський. З листопада 1815 до травня 1823- генерал-губернатор Новоросії; головнокомандуючий Бузького і Чорноморського Козачого Війська. Сприяв зростанню одеського порту, заснував перші громадські заклади в Одесі та був покровителем Рішельєвського ліцею. Був одним із засновників масонства в Україні. Помер у Петербурзі.
“ЛАНКА” - літературне об'єднання письменників, засноване в 1924 у Києві. До “Л.” належали письменники Б, Антоненко-Давидович, М. Івченко, Т. Осьмачка, Г. Косинка, В. Підмогильний, Є. Плужник та ін. Виступали проти заполітизованої культури, відстоювали незалежність літературної творчості від офіційної політики більшовицької партії в галузі літератури. В 1924 “Л.” була перейменована в “МАРС”.
ЛАНЦУТ - місто в пд-сх. Польщі. З грудня 1919 до квітня 1920 тут знаходився табір для військовополонених бійців Української Галицької Армії та інтернованих вояків Армії Української Народної Республіки. В ході радянсько-польської війни 1920 з них було сформовано 6-ту Січово-Стрілецьку дивізію. Командантом табору був ген. О. Пилькевич.
ЛАПЧИНСЬКИЙ ЮРІЙ (Георгій) ФЕДОРОВИЧ(1887 - 1938) - більшовицький діяч, один з лідерів націонал-комуністів в Україні, 3 1905 -член РСДРП(б). У 1917 очолював Раду робітничих і солдатських депутатів у Кременчуці, був народним комісаром соціального забезпечення і керуючим справами Народного Секретаріату, член ЦВК Рад України. В грудні 1918 -уповноважений Тимчасового робітничо-селянського уряду України на Чернігівщині. В 1919 - голова Чернігівського губревкому. В 1919 Л. спільно з В. Шахраєм виступив з різкою критикою ленінської програми з національного питання. В 1919-20 Л. очолював у КП(б)У опозиційну фракцію т. зв. федералістів у складі КП(б)У, що добивалася спільно з боротьбистами утворення самостійної української комуністичної партії та виступала за рівноправні федеративні відносини між УСРР і РСФРР. У листопаді 1919 на Гомельській партійній конференції Л. разом з П. Поповим і П. Слиньком відстоював ідею існування незалежної української комуністичної партії та радянської Української держави. У 1920-22 був секретарем ВУЦВК, членом Київського губревкому і губкому партії. В квітні 1920 виступив з декларацією, в якій звинувачував керівництво РКП(б) у запровадженні режиму воєнної окупації та заявив, що РСФРР ставится до УСРР як західноєвропейські імперіалістичні держави до своїх азіатських або африканських колоній. У 1920 вийшов з КП(б)У, вступив до Української Комуністичної Партії та став одним з лідерів партії. В 1922 виїхав за кордон, жив у Варшаві, Берліні, Італії. В 1926 повернувся в Україну. З тактичних міркувань відновив членство в КП(б)У. В 1928-30 - радянський консул у Львові. В 1938 репресований НКВС СРСР.
ЛАТИННИКИ - штучна назва прихильників римо-католицького віросповідання, які спілкуються українською мовою, але здебільшого ототожнюють себе з етнічними поляками. Одну частину Л. складають зукраїнізовані поляки, іншу - українці, які під впливом обставин змушені були прийняти римо-католицтво. Загальна кількість Л. на території України в 1939 досягала 700 тис. чол. Найкомпактніше проживали на зах. Поділлі та Волині. Після встановлення нових кордонів між УРСР і Польщею, частина Л. виїхала до Польщі, частина залишилася і українізувалася.
ЛАЦІС МАРТИН ІВАНОВИЧ [справж. прізвище, ім'я та по-батькові — Судрабс Ян Фрідріхович; 16(28). 12.1888-20.3.1938] - більшовицький партійний і державний діяч. Н. у садибі Рагайні Венцпієбалзької волості Ліфляндської губернії (тепер Латвія). В 1903-05 працював столяром у Ризі. З 1905 - член РСДРП(б). В 1905-17 Л. займався пропагандистською діяльністю в Росії і Прибалтиці. Після жовтневого перевороту 1917 в Петрограді - член колегії наркомату внутрішніх справ Росії, в 1918 - член колегії ВЧК, голова ЧК і військового трибуналу 5-ої армії Східного фронту. В 1919-21 Л., будучи головою Всеукраїнської Надзвичайної Комісії (ВУНК; рос. - ВУЧК), застосовував масовий терор проти учасників національно-визвольного руху та їх сімей, з метою залякування проводив масові арешти і розстріли української інтелігенції та селянства. 31921 перебував на керівній партійній і державній роботі в Росії. З 1932 - директор Інституту народного господарства ім. Г. Плеханова. Знищений органами НКВС СРСР.
ЛАЦЬКИЙ ВОЛЬФ-ВІЛЬГЕЛЬМ (псевд: Бер-тольді; 1881 - 1940) - відомий діяч української єврейської громади, політичний діяч і журналіст. Н. у Києві. Засновник і провідний діяч Єврейської (Жидівської) Народної Партії в Україні. В квітні 1919 очолював Міністерство єврейських справ УНР. Л. - автор численних публікацій у періодичній пресі, в яких викривав причетність Добровольної Армії ген. А. Денікіна до погромів єврейського населення в Україні. Помер у Тель-Авіві (Ізраїль).
ЛАШКЕВИЧ ОЛЕКСАНДР (1842 - 1889) -український громадський діяч, історик. Н. у Стародубі Чернігівської губ. (тепер Росія). Навчався у Київському ун-ті. В 1870-80-х рр. - земський і судовий діяч на Чернігівщині. З поч. 1870-х рр. Л. був активним членом київської Старої Громади (див. Громади), до якої належали такі визначні українські наукові і культурні діячі як В. Антонович, М. Драгоманов, Ф. Вовк, П. Чубинський, М. Старицький, М. Лисенко, М. Ковалевський та ін. В 1888-89 Л. видавав і редагував неофіційний орган Старої Громади ж-л “Киевская Старина”. Автор кількох праць з історії Лівобережної України 18 ст.
ЛЕБЕДИНЦЕВ ФЕОФАН (Теофан) ГАВРИЛОВИЧ[літ. псевд. Ф.Лобода; 12(24).3.1828 -12(24).3.1888] - український історик. Н. у с. Зелена Діброва Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Городищенського р-ну Черкаської обл.). Закінчив Київську духовну академію. В 1851-64 викладав у духовних семінаріях Воронежа і Києва та у Київський духовній академії, редагував ж-л “Руководстводля сельських пастырей” (1860-63). В 1865-80 очолював Холмську, Люблінську і Радомську дирекції училищ. Був знайомий з Т. Шевченком, від нього отримав примірник “Кобзаря” з власноручним підписом. У 1882-87 - видавав і редагував ж-л “Киевская Старина”. В своїх працях досліджував переважно історію української церкви і братств в Україні, відзначав їх важливу роль у розвитку національно-визвольного руху. Редагував другий і третій томи першої частини “Архива Юго-Западной России”, в першому з яких опублікував історичну розвідку “Архімандрит Мелхіседек Значко-Яворський” (ч. І, т. 2, 1864). Помер в Києві. Автор праці “Братства, їхня колишня і нинішня доля та значення” (1862) та спогадів про Т. Шевченка.
ЛЕБЕДЬ МИКОЛА (псевд. Максим Рубан, Марко, Євген Скиба; 23.11. 1909) - український політичний і військовий діяч, один з лідерів Організації Українських Націоналістів. Н, у с. Нові Стрілиська Бібрського повіту (тепер Львівська обл.). В 1930 закінчив гімназію у Львові. У 1930-32 Л. брав активну участь в організації молодіжних груп ОУН на західно-українських землях, керівник підпільних вишколів Юнацтва ОУН у Карпатах. У 1932-34 - зв'язковий між Крайовою Екзекутивою та Проводом ОУН за кордоном. У 1934 підготував замах на міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького. Після здійснення замаху намагався виїхати через Гданськ-Щецін до Німеччини, але за наказом Г. Гіммлера був заарештований і виданий Польщі. На Варшавському процесі 1935-36 був засуджений до смертної кари, яка згодом була замінена довічним тюремним ув'язненням 5.9.1939 Л. під час конвоювання до іншої в'язниці втік. У 1940 в ході внутрішнього конфлікту в ОУН підтримав політичну лінію С. Бандери, а з 1941 став його заступником. 30.6.1941 у Львові Українські Національні Збори проголосили Акт відновлення Української Самостійної Держави та створення Українського Державного Правління, до складу якого увійшов Л. Після арешту в липні-вересні 1941 більшості членів Правління Л. організовував український антифашистський рух Опору. Організатор і керівник трьох конференцій ОУН в Україні (вересень 1941, квітень 1942, лютий 1943). У 1941-44 вів переговори з польською Армією Крайовою (АК) про спільну боротьбу проти гітлерівців. До 1943 Л. очолював ОУН на західноукраїнських землях та відіграв важливу роль у формуванні Української Повстанської Армії. В серпні 1943 став учасником III Надзвичайного Великого Збору ОУН, очолив Головну раду ОУН і Референтуру зовнішніх зв'язків при Проводі ОУН. У 1944 став співзасновником Української Головної Визвольної Ради та Генеральним Секретарем закордонних справ УГВР. За дорученням керівництва УГВР виїхав на Захід для встановлення контактів з представниками західних союзників. До 1948 був членом Закордонних Частин ОУН. З грудня 1949 проживає у США. В 1952-74 очолював науково-дослідницький центр “Пролог” у Нью-Йорку, в 1982-85 -заступник голови, з 1974 - член Ради директорів. В 1956-91 Л. - член управи Українського Товариства Закордонних Студій в Мюнхені та Торрнтського Видавничого комітету “Літопис УПА” (1975). Автор спогадів “УПА” (1946, 1987). Живе в Йонкерсі (штат Нью-Йорк).
ЛЕВ IХ (світське ім'я - Бруно; 21.6.1002 -19.4.1054) - Папа Римський (з 1049). Походив з роду ельзаських графів Дансбург-Егісгайм. Був обраний на престол при підтримці імператора Генріха III. Намагаючись централізувати церковну ієрархію, добивався підпорядкувати єпископів Західної Європи своїй владі. В 1053 Л. IX, прагнучи приєднати до папських володінь Пн. Італію, очолив похід німецьких, лота-рінгськихта італійських рицарів проти норманів, що захопили ці землі. 18.6.1053 зазнав поразки в битві під Чівітате і потрапив у полон. Згодом був звільнений. За Л. IX стався остаточний поділ Церкви на західно-християнську (католицьку) і східно-християнську (православну). Канонізований церквою.
ЛЕВ XIII (світське прізвище та ім'я - граф Вінченцо Джоакіно Печчі; 2.3.1810 - 20.7.1903) -Папа Римський (з 1878). Н. у Карпінетто Романо. З великою прихільністю ставився до Української Греко-Католицької Церкви. В 1882 за розпорядженням Л. Ill Св. Конгрегацією було проведено реформу чину василіан (див. Василіани), що організаційно значно зміцнило орден. У 1885 заснував Станіславівське єпископство, а в 1895 іменував кардиналом митрополита Галицького С. Сембратовича. У 1897 Л.ХІІІ заснував окрему семінарію для українців (Українську колегію) при церкві св. Сергія у Римі. Доручив Конгрегації пропаганди виробити план створення Українського Патріархату (до нього мали належати і закарпатські єпархії) з тимчасовим центром у Львові.
ЛЕВ ДАНИЛОВИЧ (бл. 1228 -бл. 1301)-галицько-волинський князь, син Данила Романовича Галицького. В 1247 (за ін. дан., 1251-52) Л.Д. для зміцнення союзу з Угорським королівством одружився з дочкою Бели IV - Констанцією. В 1252 допомагав батькові воювати з монголо-татарськими ордами на чолі з Куремсою. Після смерті Данила Галицького (1264) успадкував Перемишльське князівство і Львів (ім'ям Л. названо місто), а після смерті брата Шварна Даниловича (бл. 1269) - Перемиське, Холмське, Волзьке, Дорогочинське князівства і Галич. В 1272 переніс столицю Галицько-Волинської держави до Львова. Підтримував жваві дипломатичні зв'язки з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом. Після смерті краківського князя Болеслава Соромливого (1279) Л.Д. в союзі з чеським королем Вацлавом II намагався здобути Краків. Підтримуючи в боротьбі за краківський престол Болеслава Мазовєцького (сина сетри Предслави), вів тривалу війну з польським князем Лєшком Чорним. Приєднав до Галицько-Волинського князівства частину Закарпаття з Мукачевом (бл. 1280) і Люблінську землю (бл. 1292).
ЛЕВ ДИЯКОН (бл. 950 - бл. 1000) - візантійський історик-хроніст 10 ст. Н. у Калої (Мала Азія). Належав до придворних кіл. Учасник походу імператора Василя II Болгаробійці проти болгар в 986. Автор “Історії” в 10 книгах (написана бл. 990 і охоплює події 959-975). Перша частина твору має компілятивний характер і є переказом т.зв, “Історії Фок” (не збереглася), друга частина - самостійний твір, написаний на основі особистих спостережень та розповідей очевидців. Твір Л.Д. - цінне джерело для вивчення ранньої історії Візантії, Болгарії, Київської держави. В ньому описані походи київського князя Святослава Ігоровича в Болгарію (967 або 968) і його війни з Візантією на Балканах.
ЛЕВ ЮРІЙОВИЧ (Лев II; р. н. невід. - п. бл. 1323) - галицько-волинський князь (1308-23, за ін. дан., 1315-23), син князя Юрія Львовича. Правив спільно з братом Андрієм. Підтримував тісні економічні і політичні зв'язки з Польщею і Тевтонським орденом. Л.Ю. та його брат тривалий час воювали з монголо-татарами і Литвою. В 1323 під час одного з військових походів (на думку одних дослідників-проти литовських військ, ін. - монголо-татар) Л.Ю. і Андрій Юрійович загинули. Після їх смерті припинила існування династія Романовичів. Боярство запросило на галицько-волинський престол мазовецького князя Юрія-Болеслава Тройденовича (див. Юрій II Болеслав), сина сестри Лева і Андрія Юрійовичів -Марії.
ЛЕВАНІДОВ АНДРІЙ (р. н. невід. - п. після 1797) - російський генерал, генерал-губернатор Слобідської України (1796-97). Учасникросійсько-турецьких війн 1768-74 і 1787-91, командир стародубського карабінерського полку (1785) і корпусний командир у Києві (1790-94). Підтримував зв'язки з українськими політичними колами, що стояли на позиціях політичної автономії України. Допомагав А. Худорбі та А. Веделю. Цікавився історією України. Залишив рукописний збірник “Андрея Леванідова Малоросійский летописец” (бл. 1730; зберігався в Національному музеї у Львові).
ЛЕВЕНГАУПТАДАМ-ЛЮДВІГ (квітень 1659 -1?.2.1719) - шведський військовий діяч, генерал-лейтенант (1706), граф. Освіту здобув у шведських і німецьких університетах. Служив в арміях кількох західноєвропейських держав (1685-97), згодом - у шведській армії. На поч. Північної війни 1700-21 командував полком, в 1706 - генерал-губернатор Ліфляндії і Курляндії. В 1708 Л., виконуючи наказ Карпа XII, вирушив з Прибалтики на з'єднання з основними силами шведської армії в р-н Могилева. 28.9(9.10)1708 був розбитий московськими військами неподалік Лісної (тепер село Славгородського р-ну Могилівської обл., Бєларусь). У Полтавській битві 1709 командував піхотою. Після битви за наказом короля Карла ХІІ, прийняв на себе командування шведськими військами. Організував відступ шведських частик до Переволочної (тепер с. Кобеляцького р-ну Полтавської обл.), де 30.6(11.7).1709 був змушений капітулювати. В 1709-19 перебував у московському полоні, очолював адміністрацію шведських військовополонених. Після смерті Карла XII призначений королевою Ульріхою Елеонорою міністром, але по дорозі у Швецію помер у Москві. Залишив мемуари (видані в 1757 у Стокгольмі).
ЛЕВЕНЦІ - козацько-старшинський рід на Полтавщині у 17-18 ст. Найвідоміші представники: Прокіп Л. (р. н. невід. - п. 1691) - полковник полтавський ( 1674-78, з перервами). Брав участь у Чигиринських походах 16771 78 у складі військ гетьмана 1. Самойловича. В 1687 Л., будучи полтавським полковим обозним, розглядався старшиною як один з ймовірних кандидатів на гетьманство. Іван Прокопович Л. (р. н. невід. — п. бл. 1736) - полтавський полковник (1703-09). В 1709 не підтримав заходи гетьмана 1. Мазепи, спрямовані на ліквідацію московського панування в Україні, однак не допомагав і московським військам у воєнних діях проти шведсько-української армії. В 1709 був позбавлений полковництва та інтернований у Харкові. З 1724 Л, разом з 1. Мануйловичем і Ф. Гречаним очолював Генеральну Військову Канцелярію.
ЛЕВИНСЬКИЙ ВОЛОДИМИР (літ. псевд. В.Лукич; 2.9.1856 - 6.10.1938) - український письменник і громадський діяч, дійсний член НТШ (з 1926), почесний член товариства “Просвіта” (з 1925). Н. у Белзці (тепер Гончарівка Золочівського р-ну Львівської обл.). Працював нотаріусом у Винниках біля Львова. З 1875 брав активну участь в українському літературному процесі Галичини. В 1881 Л. склав разом з I. Франком антологію української поезії. Був співредактором журналу “Друг” і альманаху “Дністрянка” ( 1876), редактор популярного довідника для селян “Руський Правотар Домовий” (1885; разом з Ю. Сельським), альманаху “Ватра” (1887) і журналу “Зоря” (1890-96), видань “Просвіти”, зокрема, щорічних календарів на 1880-85, 1890, 1893, 1916-18. Л. значну увагу приділяв налагодженню літературних і культурних взаємин з Наддніпрянською Україною. Помер у Винниках.
ЛЕВИНСЬКИЙ ВОЛОДИМИР (8.8.1880 -19.12.1953)-український політичний діяч, публіцист, теоретик українського соціалістичного руху. Н. у Дрогобичі (тепер Львівська обл.). Після закінчення Дрогобицької гімназії навчався у Львівському ун-ті. На поч. 20 ст. став одним з ініціаторів створення УСДП. В 1904-14 - редактор партійних видань УСДП - “Воля”, “Земля і Воля” (1907-12; редагував спільно з М. Ганкевичем), “Вперед” (1912-13, спільно з П. Буняком і А. Чернецьким) у Львові та “Дзвін” ( 1913-14; разом з Д. Антоновичем) у Києві. Під час Першої світової війни 1914-18 Л. перебував у Відні і Женеві. В 1919-20-х рр. - член Закордонної групи Української Комуністичної Партії у Відні, видав разом з В.Винниченком газету “Нова Доба” (1920-21). З 1930 Л. проживав у Львові, співпрацював у журналах “Нова Україна” у Празі, “Нова культура”, “Культура”, “Нові Шляхи” у Львові та ін. Помер у Відні. Автор численних праць і публіцистичних статей на суспільно-політичну тематику: “Нарис розвитку українського робітничого руху в Галичині” (1914), “Царская Россия и украинский вопрос” (1917), “Народність і держава” (1919), “Соціалістична революція і Україна” ( 1920), “Соціалістичний Інтернаціонал і поневолені народи” (1920), “Відокремлення Галичини”, “Народність і держава”, “Асиміляція і ресиміляція в історичному процесі поневоленого народу”, “Початки українського соціалізму в Галичині” та ін.
ЛЕВИНСЬКИЙ ІВАН (6.7.1851 - 4.7.1919) -український архітектор. Н. у Долині на Станіславівщині (тепер Івано-Франківська обл.). В 1875 закінчив Технічну Академію у Львові, з .1903 -професор Львівського політехнічного ін-ту. В 1880-х рр. організував архітектурно-проектну майстерню і разом з архітекторами 0. Лушпинським, Л. Левинським, Т. Обмінським та ін. З 1903 - професор архітектури Львівського політехнічного ін-ту. Л. і тісно співпрацював з “Просвітою” і “Сільським Господарем”, входив до складу ради Національного музею у Львові. В 1914 депортований російською окупаційною владою до Києва. Збудував в Києві дерев'яну українську греко-католицьку церкву в гуцульському стилі. Після повернення в 1918 до Львова заснував агрономічно-технічне т-во “Праця”. Помер у Львові. Спроектував і побудував багато будівель у Галичині. У своїй творчості дотримувався принципів модерну і використовував прийоми і форми української народної архітектури. Серед будівель, споруджених Л. у Львові: головний залізничний вокзал, готель “Жорж”, будинок т-ва “Дністер” (1905), Академічний дім, будинок бурси Українського педагогічного товариства (співавтор, 1906-08), будинок Музичного ін-ту ім. М. Лисенка (1916), та ін.
ЛЕВИНСЬКИЙ СТЕПАН (1710 - 1800) - останній єпископ луцької греко-католицької єпархії, скасованої 1795 за указом Катерини II.
ЛЕВИТСЬКИЙ МИКОЛА (1880 - 1935) - український політичний діяч. Член Української Центральної Ради від Української Соціал-Демократичної Робітничої Партії. В грудні 1917 - лютому 1918 входив до складу української делегації на мирних переговорах з представниками країн Четверного союзу у Брест-Литовську (див. Берестейський мир 1918). Разом з 0. Севрюком і М. Любинським підписав 9.11.1918 від імені Української Народної Республіки цей договір. За правління гетьмана П. Скоропадського Л. був заступником директора відділу зовнішніх відносин у Міністерстві закордонних справ, брав участь у мирних переговорах з Радянською Росією у Києві. В період Директорії УНР перебував у складі дипломатичної місії у Парижі. В 1923 повернувся в Україну. Працював у Харкові. В 1929 заарештований і засланий. Помер у таборах Красноярського краю.
ЛЕВИТСЬКИЙ МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ[25.3(7.4). 1859 - 1.12.1936) - український громадський діяч. Н. у с. Хмільній Канівського повіту (тепер Канівського р-ну Черкаської обл.). Навчався в Московському, згодом - на юридичному ф-ті Харківського ун-ту (закінчив 1885). Був секретарем Олександрівської земської управи, займався адвокатською практикою в Єлисаветграді (тепер Кіровоград). У 1894 за ініціативою Л. виникли перші в Україні землеробські артілі (спілки) в Олександрійському повіті Херсонській губернія, (у 1897 нараховувалось бл. 125 артілей, які об'єднували бл. З тис. чол.), а також створював промислові та торговельні спілки. На поч, 1903 Л. організував артілі в Єлисаветграді, Одесі, Києві, Балті, Вінниціта ін. містах. В 1917-18 Л. входив до складу Української Центральної Ради. В радянський періодпрацював у кооперативних установах України, займався педагогічною діяльністю. Помер у Києві.
ЛЕВИЦЬКИЙ ВЕНЕДИКТ (28.3.1783 -14.1.1851)- український греко-католицький церковний діяч і педагог. Н. у с. Іванівцях на Стрийщині (тепер Львівська обл.). У 1802 закінчив Львівську гімназію. В 1803-05 вивчав філософію і право у Львівському ун-ті, 1805-10 навчався у Віденському конвікті (семінарії). Був священиком в соборі св. Юра у Львові (1810-15), заступником ректора Львівської духовної семінарії (1815-20), професором моральної теології Львівського ун-ту (з 1817), тимчасовим ректором семінарії (1820-24, 1836-38), почесним каноніком (крилошаниномз 1826), деканом богословського ф-ту ун-ту (1829, 1831, 1839, 1843, 1847), ректором ун-ту (1830), цензором українських книг і театральних вистав (1835-48). Відомий як консерватор, ініціатор цензурної заборони альманахів “Руська Трійця”, “Зоря” і “Русалка Дністрова”, граматики живої народнорозмовної мови Й. Лозинського та ін. видань. Під час революції 1848-49 в Австрії - член Головної Руської Ради, керівник її відділу освіти, учасник Першого з'їзду української інтелігенції у Львові, де обстоював церковно-слов'янську мову в літературі, співзасновник Галицько-Руськоі Матиці. Автор праці “Про руський напис на дзвоні св. Юра у Львові” (1831), перекладів біблійної історії Старого і Нового Заповіту, довідника про галицьких і львівських єпископів, життєписів ректорів Львівського ун-ту. Ф. Стеблій (Львів).
ЛЕВИЦЬКИЙ ВОЛОДИМИР (16.8.1888 -14.2.1980)- український політичний діяч. Н. у с. Кричка на Станіславівщині (тепер Ботородчанського р-ну Івано-Франківської обл.). За освітою - юрист. На поч. Першої світової війни став членом Союзу Визволення України. В 1915-18 Л.В. за дорученням Союзу вів організаційну та культурно-виховну роботу серед полонених українців у німецьких таборах. У 1919-20 - директор пресової служби посольства УНР у Берліні. В 1924 емігрував у США, став провідним членом української політичної організації (соціалістичного напряму) “Оборона України” (згодом -секретар організації), редагував часопис “Організаційні Вісті” (1936-41). В 1933 - директор Українського павільйону на всесвітній виставці в Чікаго. В 1933-42 - віце-президент Українського Братства. З 1941 - редактор газети “Громадський Голос” в Нью-Йорку. З поч. 1940-х рр. перейшов на радянофільські позиції.
ЛЕВИЦЬКИЙ ГРИГОРІЙ КИРИЛОВИЧ[справж. прізв. - Ніс; бл. 1697-8(19).5.1769] -визначний український живописець і гравер, представник українського барокко. Н. у с. Ма-ячці (тепер Полтавська обл.). Походив з козацької родини Носів. Навчався у Польщі (Вроцлав, Гданськ), та у Київській Академії. З 1738 був священиком у Маячці, згодом - управитель друкарні Києво-Печерське} Лаври. Автор бл. 40 мідеритів релігійного і алегоричного змісту, гравюр з портретними зображеннями, гербами, архітектурними пам'ятниками тощо. Виконав цикл гравюр для лаврських видань “Євангелія” (1737) і “Апостола” (1737-38 і 1752). Автор гравюр до видання “Hortus pocticus” М. Довгалевського (1736), “Філосіфії Аристотелевої” М. Козачанського (1745), “Путника від богоспасаемого Києва...” С. Множинського-Каянова (1751), “Апостола” (1752, 1757), оформив подарункові гравюри на честь лаврських архімандритів Романа Копи (1730-40), І. Негребецького (1738), митрополитів Р. Заборовського (1739) і Д. Туптала (1752). В 1752-55 Л. разом з сином Д. Левицьким працював над розписами іконостасу Андріївської церкви в Києві.
ЛЕВИЦЬКИЙ ДМИТРО(1877-31.10.1942)-український громадсько-політичний діяч, адвокат. Н. у Добрачині Сокальського повіту в Галичині. Закінчив юридичний ф-тет Віденського унту. До Першої світової війни 1914-18 жив і працював у Раві-Руській та Бережанах (Галичина). Воював на фронтах світової війни як офіцер австрійської армії. В 1915 потрапив у російський полон і був депортований у Ташкент. В 1917 організував і очолив у Києві Галицько-Буковинський Комітет допомоги жертвам війни. В період Гетьманату був секретарем Українського Національного Союзу. 1.12.1918 Л. разом з Л. Цегельським підписав у Фастові попередній договір про об'єднання УНР і ЗУНР в єдину державу. В 1919-21—посол УНР в Данії. У 1921-22 очолював патріотичну організацію “Молода Галичина” у Відні, до складу якої входили Є. Коновалець, А. Мельник, І. Чмола, І. Кедринп ін. Після повернення в Галичину редагував газету “Діло” (1923-25). Л.Д. був одним із співзасновників і першим головою (1925-35) Українського Національно-Демократичного Об'єднання. В 1928-35 - депутат польського сейму і голова Української Парламентської Репрезентації у варшавському парламенті. З осені 1930 до липня 1931 перебував в ув'язненні. 31936 Л. очолював редакційну колегію газети “Діло”, в 1936-39 був заступником голови УНДО В. Мудрого. Виступав проти проведення політики “Нормалізації”. У вересні 1939 заарештований співробітниками органів НКВС СРСР. Помер на засланні у Бухарі (Узбекистан).
ЛЕВИЦЬКИЙ ДМИТРО ГРИГОРОВИЧ [1735 -4(16).4.1822] - видатний український живописець-портретист, академік Петербурзької AM (з 1770). Н. у Києві. Син Г. Левицького. Художньому мистецтву навчався у батька. В 1752-55 разом з Г. Левицьким і 0. Антроповим брав участь у розписах іконостасу Андріївської церкви у Києві. З 1762 працював у Москві, пізніше -у Петербурзі. В 1770 - академік, 1771-88 -керівник портретного класу Петербурзької AM. В 1788-95 жив і працював в Україні. З 1807 -радник AM у Петербурзі. В останні 20 років життя Л. через хворобу очей майже не працював. В 1820 на деякий час повернувся на батьківщину. Помер у Петербурзі. Л. виконав ряд блискучих портретів, які відзначаються досконалою технікою, композицією і колоритом, серед них -архітектора О. Кокорінова (1769-70), власника мануфактурних заводів П. Демидова (1773), французького філософа Д. Дідро (1773-74), польського короля С. Лещинського, серію портретів вихованок Смольного ін-ту (1773-76), М. Д'якової (1778), Д. Долгорукого (1783), акторок А. Давіа та У. Мнішек (обидва - 1782), алегоричного портрету Катерини II (1783) та ін. Навчаючись на кращих зразках українського барокко і працюючи в дусі класицизму, Л. створив реалістичну школу портретного малярства, з якої вийшов цілий ряд українських художників М. Миропольський, С. Маяцький, Л. Калиновський та ін.
ЛЕВИЦЬКИЙ ЄВГЕН (17. 1.1870-21.11.1925)-відомий український громадсько-політичний діяч, публіцист. Н. у с.Сидорів Гусятинського повіту (тепер Тернопільська обл.). Був одним з лідерів студентського руху. В 1892 обирався головою Всеслов'янського студентського конгресу у Відні. В жовтні 1890 Л. разом з І. Франком, М. Павликом, В. Будзиновським, К. Трильовським став ініціатором створення першої української політичної партії - Української Радикальної Партії. Належав до правого крила УРП (В.Охримович, В. Будзиновський, І. Франко), яке в грудні 1899 заснувало Українську Національно-Демократичну Партію, член вищого органу партії - Народного Комітету. Був співавтором програм обох партій, співпрацював в офіційному партійному органі УНДП - газеті “Народ”, редактор “Будучности” (1899), “Свободи” (1901), “Діла” (1903). В 1907 обраний депутатом австрійського парламенту. Під час Першої світової війни 1914-18 Л. за дорученням Союзу Визволення України вів організаційну і просвітницьку роботу серед полонених українців у німецьких таборах. В 1918-19 Л. - член Української Національної Ради ЗУНР-ЗОУНР. В 1919-20 - посол ЗУНР у Берліні та Празі. Згодом займався адвокатською практикою у Відні, де і помер. Автор багатьох статей на політичні та культурологічні теми в українських та німецьких періодичних виданнях.