Дружеский разговор о душевном мире 4 страница
<...>
Ідеалізм свободи
<...>
Ідеалізм свободи - це витвір афінського генія. Анаксагор, Сократ, Платон і Арістотель перетворили на принцип світорозуміння формуючий, споглядальний початок ідеї свободи.
<...>
Усвідомленню внутрішньої спорідненості, що поєднує представників ідеалізму свободи й відокремлює їх від об'єктивного ідеалізму та натуралізму, відповідає дійсна спорідненість систем цього типу. Єдність, що сполучає світогляд, метод і метафізику цих систем, полягає в такому: у протиставленні особистості всьому даному; у верховному самоствердженні її полягає ідея незалежності духовного від якої даності; дух усвідомлює свою сутність, яка відмінна від будь-якої фізичної причинності. Глибокому етичному прозрінню Фіхте відкрився зв'язок між особистим характером мислителів та ідеалізмом свободи в його протилежності всім натуралістичним системам. Цю вільну, самодостатню силу обмежують відносини до особистостей, що оточують; але це не фізичне обмеження, а підпорядкування моральній нормі, обов'язку. Так виникає ідея світу особистостей, у якому індивідууми, залишаючись вільними, пов'язані нормами. ...З погляду життєрозуміння таке відношення ґрунтується на тому, що самодостатня і вільна життєва енергія виявляється силою, що визначає інших особистостей у їхній свободі; одночасно з цим у ній самій інші особистості стають силою, що визначає її в її власній самодостатності. Це живе визначення й визначеність вольової діяльності перетворюється на схему світової єдності; філософія проектує цей процес у саму світобудову; він відкривається як сутність кожного відношення, в якому бере участь суб'єкт систематичного мислення. <...>
Об'єктивний ідеалізм
<...>
Позначу межі, в яких зустрічається в метафізиці цей тип. Ні натуралізм, ні ідеалізм свободи не репрезентують основної кількості філософських систем. Ксенофан, Геракліт, Парменід і їхні послідовники, стоїчна система, Джордано Бруно, Спіноза, Шефтсбері, Гердер, Гете, Шеллінг, Гегель, Шопенгауер і Шлейєрмахер - всі ці системи виявляють яскраву належність до одного загального типу, що різко відрізняється від обох, нами описаних.
<...>
У першому з трьох світоглядів гносеологічно-методичне відношення свідомості до світової загадки виявлялося в сходженні від пізнання єдності фізичного світу до узагальнень, що підкоряють цій зовнішній механічній закономірності також і духовні явища. Ідеалізм свободи, навпаки, відкрив у фактах свідомості точку опори для загальнозначущого вирішення світових проблем; він прагнув утвердити сукупність неподільних загальних визначень свідомості, які б самодостатньою силою перетворювали матерію зовнішньої дійсності на систему життя й світогляд. Від обох цих типів різко відрізняється третій своїми гносеологічно-методичними прийомами. їх можна віднайти в Геракліта й у Джордано Бруно, у Спінози й Шефтсбері, у Шеллінга, Гегеля, Шопенгауера й Шлейєрмахера. Вони обумовлені життє-відчуттям цих мислителів. Ми називаємо споглядальним, наочним, естетичним або художнім таке відношення, коли його суб'єкт немовби відпочиває від роботи природничо-наукового пізнання й від діяльності, що визначається зв'язком між нашими потребами та цілями, що виникають на їхній основі, та їх здійсненням. Таке споглядальне відношення розширює життя почуттів, які з самого початку обмежені лише особистим обсягом життєвого багатства, цінності й щастя, до свого роду універсальної симпатії. Завдяки розширенню, розчиненню нашого Я в універсальній симпатії ми наповнюємо всю дійсність цінностями, пережитими нами, діями, що виражають нашу сутність, верховними ідеалами істини, добра й краси.
Ми знаходимо в дійсності відгомін тих настроїв, які вона в нас пробуджує. І в міру того як наше відчуття життя розширюється до усвідомлення єдиносущності з усіма явищами дійсності, підвищується радість життя, зростає свідомість власної сили. За такої настроєності душі індивідуум усвідомлює свій зв'язок з божественною всеєдністю речей, відчуває себе спорідненим з усім включеним до цієї єдності. Ніхто не висловив цей настрій так яскраво, як Ґете. Він оспівує щастя "відчувати природу, насолоджуватися нею". "Ти в глибину її, як у душу друга, дав мені із захопленням заглянути". "Ти дав мені танок живого у рухові безперервному відчути й навчив мене у водах, у лісах, в ефірі рідну душу брата впізнавати".
Таке світовідчуття знаходить у всесвітній гармонії вирішення всіх суперечностей життя. Трагічне усвідомлення недосконалості буття, песимізм, гумор, який помічає обмеженість і скутість явищ і все-таки передбачає в глибині їхню перемогу ідеального, - все це сходинки, якими відбувається сходження духу до споглядання всесвітньої єдності буття й цінностей.
Об'єктивний ідеалізм постійно вірний своїм основним принципам. Він не підкоряє одиничне й випадкове однаковості подібного, але спостерігає єдність частин у цілому, стверджуючи єдність життя та єдність світу.
...Трагізм невпинного плину часу, в якому миготить, виникаючи й зникаючи, сьогодення, вирішується в усвідомлені незмінної впорядкованості Всесвіту.
<...>
Цей світогляд визначає загальну метафізичну формулу для всього цього класу систем. Всі явища дані нам двояко; з одного боку, вони дані нам у зовнішнім сприйнятті, як чуттєві предмети і як такі вони об'єднані фізичним зв'язком, але, з іншого боку, вони виявляють той зв'язок живої єдності, який відкриває нам заглиблення у власний внутрішній світ. Це - принцип єдиносущності всіх частин Всесвіту з божественною основою і між собою. Він відповідає настрою світової симпатії, що пізнає в дійсному, просторово обмеженому повсюдну присутність Божества. Це визнання єдиносущності-основна метафізична передумова релігії індусів, греків і германців, і з неї метафізика виводить іманентність усього одиничного, як частини, загальній цілісності світу й іманентність усіх цінностей загальному цілісному значенню, що становить сенс світу. Спогляданню, інтуїції в яких переживається життя цілого, відкривається в зовнішній даності явищ внутрішній, живий, божественний зв'язок єдності. Нарешті, з такого відношення до світу зазвичай випливає детермінізм; одиничне обумовлене цілим, і зв'язок явищ розуміється як внутрішня визначеність, який би смисл йому не надавався в іншому. <...>
Як релігія, так і поезія й метафізика лише символічно виражають природу світової єдності, визначеної у формулі об'єктивного ідеалізму. Вона виявляється непізнаванною. Метафізика бере окремі риси живої сутності суб'єкта, єдності живої особистості та проектує їх, як єдність зв'язку, у безмежність світобудови. Виникає неспокійна діалектика, що сходить від системи до системи, поки не вичерпані всі можливості, поки не пізнана нерозв'язність проблеми.
Що е основою світу - розум чи воля? Якщо ми визначимо його як мислення, то необхідна воля для виникнення чого-небудь. Якщо бачити в ній волю, то потрібно прийняти як передумову цілепокладальне мислення. Але воля й мислення не можуть бути виведені одне з одного. Тут знаходиться межа логічного мислення щодо основ світу, і містиці надається можливість відобразити її живу сутність.
Якщо основа світу мислиться як особистий початок, то ця метафора вимагає конкретних визначень, що її обмежують. Але всі ці визначення зникають, коли ми привносимо ідею нескінченного: залишається незбагненне, непізнаванне, залишається морок містичного. Якщо цю основу ми вбачаємо у свідомості, то вона підпаде під протилежність об'єкта й суб'єкта, але несвідоме не може стати джерелом свідомості як вищого, ми знову постаємо перед незбагненним. Ми не можемо зрозуміти, як єдине обертається в множинність, вічне - у минуще: логічно це збагнути неможливо.
Магічна формула тотожності не робить більше зрозумілим відношення буття й мислення, протяжності й думки. Отже, і від цих метафізичних систем залишається тільки особливий настрій душі, особливий світогляд.