Бертран Рассел (1872-1970) 4 страница
Наразі ми підходимо до одного з наших головних висновків: на всіх рівнях, чи то рівень макроскопічної фізики, чи рівень флуктуації, чи мікроскопічний рівень, джерелом порядку є нерівність. Нерівність, тобто те, що породжує "порядок з хаосу". Але, як ми вже згадували, поняття порядку (або безладу) складніше, ніж можна було б думати. Лише в крайніх випадках, наприклад, у розрідженних газах, воно набуває простого змісту відповідно до піонерських праць Больцмана.
<...>
Нині наша впевненість у "раціональності" природи частково піддається сумніву в результаті швидкого зростання природознавства у наш час. Як було зазначено в "Передмові", наше бачення природи зазнало докорінних змін. Нині ми враховуємо такі зміни, як багатоманітність, залежність від часу і складність. Деякі зміни, що відбулися в наших поглядах на світ, описані в цій книзі.
Ми шукали загальні, всеохопні схеми, які допускали б опис мовою вічних законів, але знайшли час, події, частки, що зазнають різноманітних перетворень. Займаючись пошуком симетрії, ми зі здивуванням помітили на всіх рівнях - від елементарних частинок до біології та екології - процеси, що супроводжуються порушенням симетрії. Ми описали в нашій книзі зіткнення між динамікою з властивою їй симетрією в часі і термодинамікою, для якої характерна одностороння спрямованість часу.
На наших очах виникає нова єдність: необоротність є джерелом порядку на всіх рівнях. Необоротність є тим механізмом, який створює порядок із хаосу.
Томас Кун (1922-1996)
Томас Семюел Кун - американський історик і філософ науки. Створив історіографічну концепцію науки, спираючись на оригінальну інтерпретацію поняття "парадигма", зокрема тезу про несумірність парадигм, Історична еволюція науки, за Т. Куном, - це багатовіковий процес протиборства різних наукових колективів, в якому особливу роль відіграє чергування двох різних періодів. Перший - період "нормальної науки", коли панівна у науковому співтоваристві модель постановки й вирішення проблем, тобто "парадигма", не викликає ні у кого серйозних заперечень і забезпечує існування наукової традиції. Другий - період "наукової революції", коли загальна довіра до парадигми зникає, загострюється суперництво між конкуруючими парадигмами, окреслюється перехід до нового періоду "нормальної науки". Історіографічна концепція Т. Куна відіграла важливу роль у подоланні антиісторицистських версій логіконормативістської методології науки.
Структура наукових революцій
Вступ
Роль історії
Якщо науку розглядати як сукупність фактів, теорій і методів, зібраних У підручниках, що перебувають в обігу, то в такому разі вчені - це люди, які більш-менш успішно роблять внесок до створення цієї сукупності. Розвиток науки за такого підходу - це поступовий процес, у якому факти, теорії і методи складаються у запас досягнень, що дедалі зростає, яким є наукові методологія і знання. Історія науки стає внаслідок цього такою дисципліною, що фіксує як цей послідовний приріст, так і труднощі, які перешкоджали накопиченню знання...
Проте останніми роками деяким історикам науки стає все важче виконувати ті функції, які їм приписує концепція розвитку науки через накопичення... Історикам усе важче стає відрізняти "науковий" зміст минулих спостережень і переконань від того, що їх попередники з готовністю називали "помилкою" і "забобоном". Чим глибше вони вивчають, скажімо, арістотелівську динаміку або хімію і термодинаміку епохи флогістонної теорії, тим більш виразно відчувають, що ці колись загальноприйняті концепції природи не були в цілому ні менш науковими, ні більш суб'єктивістськими, ніж ті, що склалися на сьогодні. Якщо ці застарілі концепції слід назвати міфами, то виявляється, що джерелом останніх можуть бути ті самі методи, а причини їх існування виявляються такими самими, як і ті, за допомогою яких у наші дні досягається наукове знання. Якщо, з іншого боку, їх слід називати науковими, то виявляється, що наука мала елементи концепцій, абсолютно несумісних із тими, які вона містить у цей час. Якщо ці альтернативи неминучі, то історик повинен вибрати останню з них. Застарілі теорії не можна в принципі вважати ненауковими тільки на тій підставі, що вони були відкинуті. Але в такому разі навряд чи можна розглядати науковий розвиток як простий приріст знання...
Поступово, і часто остаточно не усвідомлюючи цього, історики науки почали ставити питання іншого плану і простежувати інші напрями в розвитку науки, причому ці напрями часто відхиляються від кумулятивної моделі розвитку. Вони не стільки прагнуть відшукати в попередній науці тривкі елементи, які збереглися до сучасності, скільки намагаються розкрити історичну цілісність цієї науки в той період, коли вона існувала. їх цікавить, наприклад, не питання про відношення переконань Галілея до сучасних наукових положень, а скоріше відношення між його ідеями й ідеями його наукової спільноти, тобто ідеями його вчителів, сучасників і безпосередніх наступників в історії науки. Більш того, вони наполягають на вивченні думок цієї та інших подібних спільнот під тим кутом зору (що зазвичай вельми відрізняється від позиції сучасної науки), що визнає за цими переконаннями максимальну внутрішню узгодженість і максимальну можливість відповідності природі... Цей нарис ставить мету охарактеризувати хоча би схематично такий образ, виявляючи деякі передумови нової історіографії.
По-перше, хоча б попередньо, слід вказати на те, що для багатьох різновидів наукових проблем замало самих методологічних директив, щоб дійти однозначного і доказового висновку. Якщо примусити досліджувати електричні або хімічні явища людину, яка не знає цих сфер, але знає, що таке "науковий метод" узагалі, то вона може, міркуючи цілком логічно, дійти будь-якого з безлічі несумісних між собою висновків. До якого саме з цих логічних висновків вона дійде, ймовірно, буде визначено її попереднім досвідом в інших сферах, які їй доводилося досліджувати раніше, а також її власним індивідуальним складом розуму... Спостереження і досвід можуть і повинні різко обмежити контури тієї сфери, в якій наукове міркування має силу, інакше не буде науки як такої. Але самі по собі спостереження і досвід ще не можуть визначити специфічного змісту науки. Формоутворювальним інгредієнтом переконань, яких дотримується ця наукова спільнота зараз, завжди є особисті й історичні чинники - здавалося б, елемент випадковий і довільний.
Наявність цього елементу довільності не вказує, однак, на те, що будь-яка наукова спільнота могло б займатися своєю діяльністю без певної системи загальноприйнятих уявлень. Не зменшує він і ролі тієї сукупності фактичного матеріалу, на якій ґрунтується діяльність спільноти. Навряд чи будь-яке ефективне дослідження може бути розпочате, перш ніж наукова спільнота вирішить, що має у своєму розпорядженні обґрунтовані відповіді на запитання, подібні до таких: Якими є фундаментальні сутності, з яких складається універсум? Як вони взаємодіють одна з одною і з органами чуття? Які питання учений має право ставити відносно таких сутностей і які методи можуть бути використані для їх вирішення? Принаймні в розвинених науках відповіді (або те, що повністю замінює їх) на питання, подібні цим, міцно закладаються в процесі навчання, яке готує студентів до професійної діяльності й дає право брати участь у ній. Рамки цього навчання строгі та жорсткі, і тому відповіді на названі питання залишають глибокий відбиток на науковому мисленні індивідуума. Цю обставину необхідно серйозно враховувати під час розгляду особливої ефективності нормальної наукової діяльності та при визначенні напряму, якого вона дотримується зараз...
Нормальна наука, на розвиток якої змушена витрачати майже весь свій час більшість учених, ґрунтується на припущенні, що наукова спільнота знає, яким є наш навколишній світ. Багато успіхів науки народжуються з прагнення спільноти захистити це допущення, і якщо це необхідно - то і вельми дорогою ціною. Нормальна наука, наприклад, часто утискає фундаментальні нововведення, тому що вони неминуче руйнують її основні настанови. Проте доти, доки ці настанови зберігають у собі елемент довільності, сама природа нормального дослідження дає гарантію, що ці нововведення не утискатимуться дуже довго. Іноді проблема нормальної науки, проблема, яка має бути вирішена за допомогою відомих правил і процедур, не піддається численним штурмам навіть найталановитіших членів групи, до компетенції якої вона належить. В інших випадках інструмент, призначений і сконструйований для цілей нормального дослідження, виявляється нездатним функціонувати так, як це передбачалося, що свідчить про аномалію, яку, незважаючи на всі зусилля, не вдається погоджувати з нормами професійної освіти. Таким чином (і не лише таким) нормальна наука збивається весь час на манівці. І коли це відбувається - тобто коли фахівець не може більше уникнути аномалій, що руйнують існуючу традицію наукової практики, - починаються нетрадиційні дослідження, які врешті-решт приводять усю цю галузь науки до нової системи приписів (commitments), до нового базису для практики наукових досліджень. Виняткові ситуації, в яких виникає ця зміна професійних приписів, розглядатимуться в цій роботі як наукові революції. Вони є такими доповненнями до пов'язаної традиціями діяльності в період нормальної науки, які руйнують традиції.
Найбільш очевидними прикладами наукових революцій є ті знамениті епізоди в розвитку науки, за якими вже давно закріпилася назва революцій... Ми не раз зустрінемося з великими поворотними пунктами в розвитку науки, пов'язаними з іменами Коперника, Ньютона, Лавуазьє та Ейнштейна. Краще за всі інші досягнення, принаймні в історії фізики, ці поворотні моменти є зразками наукових революцій. Кожне з цих відкриттів необхідно зумовлювало відмову наукової спільноти від тієї або іншої освяченої століттями наукової теорії на користь іншої теорії, несумісної з попередньою. Кожне з них викликало подальше зрушення в проблемах, що підлягають ретельному науковому дослідженню, і в тих стандартах, за допомогою яких професійний учений визначав, чи можна вважати правомірною ту або іншу проблему чи закономірним те або інше її вирішення. І кожне з цих відкриттів змінювало наукову уяву так, що ми врешті-решт повинні визнати це трансформацією світу, в якому проводиться наукова робота. Такі зміни разом із дискусіями, які їх незмінно супроводжують, і визначають основні характерні риси наукових революцій.
Засвоєння нової теорії вимагає перебудови попередньої і переоцінки попередніх фактів, внутрішнього революційного процесу, який рідко виявляється під силу одному вченому і ніколи не здійснюється в один день. Немає тому нічого дивного в тому, що історикам науки буває вельми важко визначити точно дату цього тривалого процесу, хоча сама їх термінологія примушує бачити в ньому деяку ізольовану подію...
Приписи, які керують нормальною наукою, визначають не тільки ті види сутностей, які включає універсум, але, неявно, і те, чого в ньому немає. Звідси випливає (хоча ця думка потребує ширшого обговорення), що відкриття, подібні до відкриття кисню або рентгенівських променів, не просто додають ще якусь кількість знання у світ учених. Зрештою, це справді відбувається, але не раніше, ніж спільнота вчених-професіоналів здійснить переоцінку значення традиційних експериментальних процедур, змінить своє поняття про сутності, з яким вона давно зріднилася, і в процесі цієї перебудови внесе видозміни також у теоретичну схему, крізь яку вона сприймає світ. Науковий факт і теорія насправді не відокремлюються одне від одного непроникною стіною, хоча подібний поділ і можна зустріти в традиційній практиці нормальної науки. Отчому непередбачені відкриття не є просто введенням нових фактів. З цієї самої причини фундаментально нові факти або теорії якісно перетворюють світ ученого тією самою мірою, якою кількісно збагачують його...
Конкуренція між різними групами наукової спільноти є єдиним історичним процесом, який ефективно приводить до заперечення певної раніше загальноприйнятої теорії або до визнання іншої...
На шляху до нормальної науки
У цьому нарисі термін "нормальна наука" означає дослідження, що міцно спирається на одне або декілька минулих наукових досягнень - досягнень, які визнаються певною науковою спільнотою як основа для її подальшої практичної діяльності. В наші дні такі досягнення викладають, хоч і рідко в їх первинній формі, підручники - елементарні або поглиблені. Ці підручники роз'яснюють суть прийнятої теорії, ілюструють більшість або всі її вдалі застосування і порівнюють ці застосування з типовими спостереженнями й експериментами. До того як подібні підручники стали загальнопоширеними, що відбулося на початку XIX століття (а для нових наук навіть пізніше), аналогічну функцію виконували знамениті класичні праці учених: "Фізика" Арістотеля, "Альмагест" Птолемея, "Начала" й "Оптика" Ньютона, "Електрика" Франкліна, "Хімія" Лавуазьє, "Геологія" Лайєля та багато інших. Тривалий час вони неявно визначали правомірність проблем і методів дослідження кожної галузі науки для наступних поколінь учених. Це було можливо завдяки двом істотним особливостям цих праць. їх створення було досить безпрецедентним, щоб привернути на тривалий час групу прихильників конкуруючих напрямів наукових досліджень. Водночас вони були досить відкритими, щоб нові покоління учених могли в їх межах знайти для себе невирішені проблеми будь-якого вигляду.
Досягнення, яким властиві ці дві характеристики, я називатиму далі "парадигмами", терміном, тісно пов'язаним з поняттям "нормальної науки". Вводячи цей термін, я мав на увазі, що деякі загальноприйняті приклади фактичної практики наукових досліджень - приклади, які включають закон, теорію, їх практичне застосування і необхідне устаткування, - всі в сукупності дають нам моделі, з яких виникають конкретні традиції наукового дослідження. Такі традиції, які історики науки описують під рубриками "астрономія Птолемея (або Коперника)", "арістотелівська (або ньютоні-анськая) динаміка", "корпускулярна (або хвилева) оптика" і так далі. Вивчення парадигм, зокрема парадигм набагато більш спеціалізованих, ніж названі мною тут з метою ілюстрації, є тим, що, головним чином, і готує студента до членства в тій або іншій науковій спільноті. Оскільки він приєднується таким чином до людей, які вивчали основи їх наукової галузі на тих самих конкретних моделях, його подальша практика в науковому дослідженні не часто виявлятиме різку розбіжність із фундаментальними принципами. Вчені, наукова діяльність яких будується на основі однакових парадигм, спираються на одні й ті самі правила і стандарти наукової практики. Ця спільність настанов і видима узгодженість, яку вони забезпечують, є передумовами для нормальної науки, тобто для генезису і спадкоємності в традиції того або іншого напряму дослідження.
...Можливим є вид наукового дослідження без парадигм або принаймні без таких певних і обов'язкових парадигм... Формування парадигми і поява на її основі більш езотеричного типу дослідження е ознакою зрілості розвитку будь-якої наукової дисципліни...
Тільки завдяки працям Франкліна і його найближчих послідовників була створена теорія, яка змогла, можна сказати, з однаковою легкістю врахувати майже всі без винятку ефекти й, отже, могла забезпечити і справді забезпечила наступне покоління "електриків" загальною парадигмою для їх досліджень.
Якщо не рахувати дисциплін, подібних до математики й астрономії, в яких перші міцні парадигми належать періоду їх передісторії, а також тих дисциплін, які, подібно до біохімії, виникають у результаті поділу і перебудови галузей знання, що вже сформувалися, ситуації, описані вище, типові в історичному плані. Тому і надалі я використовуватиму це, можливо, не дуже вдале спрощення, тобто символізуватиму значну історичну подію з історії науки єдиним і певною мірою довільно вибраним ім'ям (наприклад, Ньютон або Франклін)...
За відсутності парадигми або того, що, ймовірно, може виконати її роль, усі факти, які б могли, ймовірно, мати якийсь стосунок до розвитку цієї науки, не мають вигляду однаково доречних. У результаті первісне накопичення фактів є діяльністю, яка має набагато більш випадковий характер, ніж діяльність, яка стає звичною в ході подальшого розвитку науки. Більше того, якщо немає причини для пошуків якоїсь особливої форми більш спеціальної інформації, то накопичення фактів у цей ранній період зазвичай обмежується даними, що завжди знаходяться на поверхні. В результаті цього процесу утворюється деякий фонд фактів, частина з яких доступна простому спостереженню й експерименту, а інші є більш езотеричними і запозичуються з таких сфер практичної діяльності, що вже раніше існували, як медицина, складання календарів або металургія. Оскільки ці практичні сфери є легкодоступним джерелом фактів, які не можуть бути виявлені поверховим спостереженням, техніка часто відігравала життєво важливу роль у виникненні нових наук...
Але головне, що тут факти, які пізніше виявилися поясненими (наприклад, нагрівання за допомогою змішування), поставлені в один ряд з іншими (наприклад, нагрівання купи гною), які протягом певного часу залишалися дуже складними, щоб їх можна було включити в яку б то не було цілісну теорію. Крім того, оскільки будь-який опис є неминуче неповним, стародавня природна історія зазвичай упускає у своїх неймовірно ґрунтовних описах якраз ті деталі, в яких пізніше вченими буде знайдений ключ до пояснення...
Жодну природну історію не можна інтерпретувати, якщо немає хоча б у неявному вигляді переплетення теоретичних і методологічних передумов, принципів, які припускають відбір, оцінку і критику фактів. Якщо така основа міститься вже в явній формі у збиранні фактів (у цьому випадку ми маємо у своєму розпорядженні вже щось більше, ніж просто факти), вона має бути підкріплена ззовні, можливо, за допомогою буденної філософії, або за допомогою іншої науки, або за допомогою настанов особистого чи суспільно-історичного плану. Не є дивним тому, що на ранніх стадіях розвитку будь-якої науки різні дослідники, стикаючись з одними і тими самими категоріями явищ, далеко не завжди одні й ті самі специфічні явища описують й інтерпретують однаково. Можна визнати дивовижним і навіть якоюсь мірою унікальним саме для науки як особливої сфери, що такі первинні розбіжності згодом зникають.
Бо вони справді зникають, спочатку значною мірою, а потім і остаточно. Більше того, їх зникнення зазвичай викликане тріумфом однієї з допарадигмальних шкіл, яка через її власні характерні переконання й упередження робить наголос лише на певній особливій стороні дуже широкої за обсягом і бідної за змістом інформації...
Ту саму роль, яку відіграла флюїдна теорія електрики в долі підгрупи учених, які дотримувалися цієї теорії, відіграла пізніше і парадигма Франкліна в долі всієї групи учених, які досліджували електричні явища. Завдяки цій теорії можна було наперед припустити, які експерименти варто проводити, а які не могли мати істотного значення, оскільки були спрямовані на вторинні або дуже складні вияви електрики. Тільки парадигма могла зробити таку роботу з відбору експериментів ефективнішою. Частково це пояснюється тим, що припинення безплідних суперечок між різними школами припиняло і нескінченні дискусії з приводу основних принципів. Крім того, впевненість у тому, що вони на правильному шляху, спонукала вчених до тоншої, езотеричної роботи, до дослідження, яке вимагало багато сил і часу. Не відволікаючись на вивчення кожного електричного явища, група дослідників, що об'єдналася, змогла потім зосередити увагу на детальнішому вивченні вибраних явищ. Крім того, вона отримала можливість для створення багатьох спеціальних приладів і більш систематичного, цілеспрямованого їх використання, ніж мав хто-небудь з учених, що робив це раніше. Відповідно зростали ефективність і продуктивність досліджень електрики...
Коли в розвитку природничої науки окремий учений або група дослідників уперше створюють синтетичну теорію, здатну привернути більшість представників наступного покоління дослідників, попередні школи поступово зникають. Зникнення цих шкіл частково зумовлене зверненням їх членів до нової парадигми. Але завжди залишаються вчені, віддані тій або іншій застарілій думці. Вони просто випадають із подальших сукупних дій представників їх професії, які з того часу ігнорують усі їх зусилля. Нова парадигма передбачає і нове, чіткіше визначення сфери дослідження. І ті, хто не налаштований або не може пристосувати свою роботу до нової парадигми, повинні перейти в іншу групу, інакше вони приречені на ізоляцію...
Саме завдяки ухваленню парадигми група, що займалася раніше вивченням природи з простої цікавості, стає професійною, а предмет її інтересу перетворюється на наукову дисципліну. У науці... з першим ухваленням парадигми пов'язані створення спеціальних журналів, організацію наукових товариств, вимоги про виокремлення спеціального курсу в академічній освіті. Щонайменше так є протягом останніх півтора століття, відтоді як наукова спеціалізація вперше почала набувати інституційної форми, і дотепер, коли міра спеціалізації стала питанням престижу вчених.
Чіткіше визначення наукової групи має й інші наслідки. Коли окремий учений може прийняти парадигму без доказу, йому не доводиться у своїй роботі перебудовувати всю сферу заново, від початкових принципів, і виправдовувати введення кожного нового поняття. Це можна залишити авторам підручників. Проте за наявності підручника вчений, що творчо мислить, може почати своє дослідження там, де воно зупинилося, і, таким чином, зосередитися виключно на найтонших і езотеричних явищах природи, які цікавлять його групу. Чинячи так, учений бере участь насамперед у зміні методів, еволюція яких дуже мало вивчена, але сучасні результати їхнього використання очевидні для всіх і стримують ініціативу багатьох. Результати його дослідження більше не викладаються в книгах, адресованих, подібно до "Експериментів... з електрики" Франкліна або "Походження видів" Дар-віна, кожному, хто зацікавиться предметом їхнього дослідження. Натомість вони, як правило, виходять у світ у вигляді коротких статей, призначених тільки для колег-професіоналів, тільки для тих, хто, ймовірно, знає парадигму і може читати адресовані йому статті.
У сучасних природничих науках книги є або підручниками, або ретроспективними роздумами про той чи інший аспект наукового життя. Професійна репутація вченого, який пише книгу, може не підвищитися, а впасти всупереч його очікуванням. Лише на ранніх, допарадигмальних стадіях розвитку наук книга зазвичай виражала той самий стосунок до професійних досягнень, який вона все ще зберігає в деяких сферах творчості. І лише в тих сферах, де книга разом зі статтями або без них залишається, як і раніше, засобом комунікації між дослідниками, шляхи професіоналізації постають настільки неясно, що аматор може тішити себе надією, ніби він стежить за прогресом, читаючи справжні повідомлення вчених-дослідників... Хоча став звичним і цілком доречним жаль з приводу поглиблення провалля, що все більше розділяє професійного вченого та його колег в інших галузях, дуже мало уваги приділяється взаємозв'язку між процесом поглиблення цього провалля і внутрішніми механізмами розвитку науки.
З доісторичних часів одна наука слідом за іншою переходили межу між тим, що історик може назвати передісторією певної науки як науки і власне її історією. Ці переходи у стадії зрілості рідко бувають такими раптовими і такими явними, як я подав їх у своєму вимушено схематичному викладі. Але з історичного погляду вони не були поступовими і не можуть розглядатися як сумірні за тривалістю з загальним розвитком тих галузей науки, в межах яких вони здійснюються.
Природа нормальної науки
У своєму звичному вжитку поняття парадигми означає прийняту модель або зразок... У цьому стандартному застосуванні парадигма функціонує як дозвіл на копіювання прикладів, кожний з яких може в принципі її замінити. В науці, з іншого боку, парадигма рідко є об'єктом копіювання. Замість цього, на зразок прийнятого судом рішення у рамках загального закову, вона становить об'єкт для подальшого розроблення і конкретизації за нових і важчих умов...
Парадигми набувають свого статусу тому, що їх використання приводить до успіху швидше, ніж застосування способів вирішення деяких проблем, що конкурують з ними, які дослідницька група визнає як найгостріші. Проте успіх вимірюється не повним успіхом у вирішенні однієї проблеми і не значною продуктивністю у вирішенні великої кількості проблем. Успіх парадигми, чи то арістотелівського аналізу руху, чи розрахунків положення планет у Птолемея, чи застосування ватів Лавуазье, чи математичного опису електромагнітного поля Максвеллом, спочатку полягає переважно у відкриванні перспективи успіху у вирішенні низки проблем особливого роду. Наперед ніколи вичерпно не відомо, якими будуть ці проблеми. Нормальна наука полягає в реалізації цієї перспективи в міру розширення частково наміченого в рамках парадигми знання про факти. Реалізація названої перспективи досягається також завдяки все більш широкому зіставленню цих фактів з прогнозами на основі парадигми і завдяки подальшому розробленню самої парадигми.
Небагато з тих, хто фактично не належить до дослідників у руслі зрілої науки, усвідомлюють, як багато буденної роботи такого роду здійснюється в рамках парадигми або якою привабливою може виявитися така робота. А це слід було б розуміти. Саме наведенням ладу зайнята більшість учених у ході їхньої наукової діяльності. Ось у цьому і полягає те, що я називаю тут нормальною наукою. За ближчого розгляду цієї діяльності (в історичному контексті або в сучасній лабораторії) створюється враження, нібито природу намагаються "втиснути" в парадигму, як у наперед сколочену і досить тісну коробку. Мета нормальної науки жодною мірою не вимагає прогнозу нових видів явищ: явища, які не вміщуються в цю коробку, часто, по суті, взагалі не беруться до уваги. Учені в руслі нормальної науки не ставлять за мету створення нових теорій, зазвичай вони нетерпимі й до створення таких теорій іншими. Навпаки, дослідження в нормальній науці спрямоване на розроблення тих явищ і теорій, існування яких парадигма свідомо припускає...
Зосереджуючи увагу на невеликій сфері відносно езотеричних проблем, парадигма змушує учених досліджувати певний фрагмент природи так детально і глибоко, як це було б немислимо за інших обставин. І нормальна наука має у своєму розпорядженні власний механізм, що дає змогу ослабити ці обмеження, які дають про себе знати в процесі дослідження щоразу, коли парадигма, з якої вони випливають, перестає бути ефективною. З цієї миті вчені починають змінювати свою тактику. Змінюється і природа досліджуваних ними проблем. Проте до цього моменту, поки парадигма успішно функціонує, професійна спільнота вирішуватиме проблеми, які її члени навряд чи могли уявити і принаймні ніколи не могли б вирішити, якби не мали парадигми. І принаймні частина цих досягнень завжди залишається в силі...
Я думаю, що зазвичай буває тільки три центральні моменти в науковому дослідженні певної сфери фактів; їх неможливо різко відокремити один від одного, а іноді вони взагалі нерозривні. Перш за все є клас фактів, які, як про це свідчить парадигма, особливо показові для розкриття суті речей. Використовуючи ці факти для вирішення проблем, парадигма породжує тенденцію до їх уточнення і до їх розпізнавання в усе ширшому колі ситуацій... Другий, звичайний, але більш обмежений клас фактичних визначень належить до тих фактів, які часто, хоч і не становлять великого інтересу самі по собі, можуть безпосередньо зіставлятися з прогнозами парадигмальної теорії... Для вичерпного уявлення про діяльність із накопичення фактів у нормальній науці слід вказати, як я думаю, ще на третій клас експериментів і спостережень. Він представляє емпіричну роботу, яка проводиться для розроблення парадигмальної теорії з метою розв'язання деяких неясностей, що залишилися, і поліпшення вирішення проблем, яких раніше торкнулися лише поверхово. Цей клас є найбільш важливим з усіх інших...
Часто парадигма, розвинена для однієї категорії явищ, ставиться під сумнів за розгляду іншої категорії явищ, тісно пов'язаної з першою. Тоді виникає необхідність в експериментах, для того щоб серед альтернативних способів застосування парадигми вибрати шлях до нової сфери наукових інтересів...
Звернемося тепер до теоретичних проблем нормальної науки, які є вельми близькими до того кола проблем, які виникають у зв'язку зі спостереженням і експериментом. Частина нормальної теоретичної роботи, хоч і досить невелика, полягає лише у використанні існуючої теорії для прогнозу фактів, що мають значення самі по собі. Створення астрономічних ефемерид, розрахунок характеристики лінз, обчислення траєкторії радіохвиль є прикладами проблем подібного роду. Проте вчені, взагалі кажучи, дивляться на вирішення цих проблем як на поденну роботу, надаючи займатися нею інженерам і техніці. Солідні наукові журнали вельми рідко вміщують результати подібних досліджень. Зате ті самі журнали надають багато місця обговоренню проблем, які звичайний читач мав би, ймовірно, розцінити як прості тавтології. Такі суто теоретичні розробки здійснюються не тому, що інформація, яку вони надають, має власну цінність, але тому, що вони безпосередньо стикуються з експериментами. їх мета полягає в тому, щоб знайти нове застосування парадигми або зробити вже знайдене застосування точнішим...