Розділ II. Опозиція та її роль в політичному житті суспільства 2.1.Особливості та принади української опозиції
Принципи демократії є надзвичайно важливим питанням для суспільного поступу. Серед них влада більшості, плюралізм, рівність, поділ влади, виборність, гласність, контроль. За тоталітарного чи авторитарного правління вся повнота державної влади узурпована вузьким колом правлячої еліти, яка своїми діями ігнорує волю та інтереси народу. У демократичному суспільстві внаслідок волевиявлення народу стосовно якогось питання утворюється більшість, яка врешті-решт і визначає позицію влади. Іншими словами, демократія - це не просто влада народу, а влада саме його більшості, що є суттю народного суверенітету. Демократична організація суспільства неможлива без дотримання принципу плюралізму. Він дає можливість управляти на основі врахування множинного характеру громадської думки і позицій різних суб'єктів політики. У плюралістичному суспільстві з цією метою меншості надається гарантоване законом право на опозицію. Підкоряючись законам та іншим рішенням державної влади, прийнятим за волею більшості, меншість має узаконену можливість виражати свою незгоду з такими рішеннями, знімати з себе відповідальність за ті з них, які можуть мати негативні наслідки. Невідємним компонентом, нормою демократичного суспільства є політична опозиція.[4.c.135] Політична опозиція легальна форма протистояння протидії певної соціальної або політичної групи чи партії офіційному курсові. Вона бореться або за владу або за вплив на неї, за симпатії виборців. Опозиція - це й угрупування партій, парламентських фракцій, які протистоять правлячим політичним силам. Загалом вони обмежують монополію влади, є необхідною противагою їй, своєрідним контролем за нею з боку суспільства, здійснюваним із допомогою критики, гласності.
Якщо тоталітарна держава придушує опозицію, а авторитарна всіляко її обмежує, то в демократичному суспільстві вона є органічним елементом політичного процесу. Наявність опозиції в парламенті, інших сферах суспільного життя забезпечує реальний плюралізм думок і дій, що є необхідною умовою вироблення оптимальних рішень. Політична опозиція буває конструктивною і деструктивною. Конструктивна критикує помилки правлячої партії, владних структур і пропонує ефективні рішення, нерідко співпрацює з владою в загальнодержавних інтересах. Деструктивна перетворює критику влади на мету, на засіб дискримінації влади, перших осіб держави, правлячої партії, відмовляється від співробітництва з владою.[5.c.35] Статус партії характеризує її місце та роль у суспільстві і державі та передбачає юридичний, територіальний і владний аспекти. За юридичним статусом партії бувають легальні та нелегальні, за географічною поширеністю і густотою організації регіональні, що діють у певному регіоні; національні, діяльність яких поширюється на всю територію держави; наднаціональні, що мають розвинені міжнародні структури. Владний статус передбачає представництво партій у державних органах. За владним статусом партії поділяються на опозиційні, парламентської більшості і парламентської меншості. Двопартійна система відзначається домінуванням двох потужних політичних партій, одна з яких перебуває при владі, а інша в опозиції. Класичними країнами з двопартійною системою є Великобританія і США. Республіканська і Демократична партії США, Консервативна і Лейбористська партії Великобританії, змінюючи одна одну при владі, переважають у політичних системах цих країн. Система обмеженого плюралізму характеризується наявністю багатьох партій, проте у парламенті й уряді представлені лише деякі з них, позасистемна опозиція відсутня. Система обмеженого плюралізму залежить від механізму формування уряду і поділяється на однопартійну, двоблокову і мультипартійну. Уряд та місцева адміністрація формуються на безпартійній основі, не визначений юридичний статус правлячої та опозиційної партій, парламентської більшості та меншості. Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, зокрема, можливість викладати публічно і обстоювати свою позицію з питань державного і суспільного життя; обґрунтовувати й оприлюднювати критичну оцінку дій і рішень органів влади, використовуючи для цього державні та недержавні засоби масової інформації; вносити до органів державної влади України та органів місцевого самоврядування пропозиції, які обов’язкові для розгляду відповідними органами в установленому порядку.[6.c.184]