Жанр афоризму в прозі французького класицизму
Французький класицизм найбільш яскраво проявився в драматургії, однак і в прозі, де вимоги до дотримання естетичних норм були менш суворі, він створив своєрідний властивий йому жанр - ми маємо на увазі жанр афоризму. У Франції XVII століття з'явилося кілька письменників-афорист. Ми називаємо так тихписьменників, які не створювали ні романів, ні повістей, ні новел, але - лише короткі, гранично стислі прозові мініатюри або записували свої думки - плід життєвих спостережень і роздумів.
Афоризм як літературний жанр не знайшов ще жодного свого історика, ні свого перекладача. Тим часом цей жанр міцно утвердився в літературі. Ларошфуко, Лабрюйер, Вовенарг, Шамфор - блискучі майстри афоризму - дали класичні зразки цього жанру. Джерела його слід шукати в «Характерах» давньогрецького письменникаТеофраста. Однак і попередня названим письменникам французька література вже створила особливі художні прийоми, на основі яких народився жанр афоризму як жанр літературний («Досліди» Монтеня). Жанр афоризму вимагає величезної майстерності. Слово в ньому цінується на вагу золота. Тут немає, не повинно бути нічого зайвого. Лаконічність - одне з головних достоїнств афоризму. Блискучим майстром афоризму вважався Франсуа де Ларошфуко (1613—1689). Аристократ, який досить безтурботно та бездумно провів свою молодість, а на схилі років звернувся до літератури і створив книгу "Роздуми, або Моральні вислови і максими" (1665).
Ларошфуко малював риси людини взагалі, він створив певну універсальну психологію людства, яка однаково підходила до всіх часів і народів. Цей метод абстрагування зблизив його із класицистами.
Ларошфуко належав до тієї соціальної групи, яка сходила з історичної арени, тому, власне, його творчість наскрізь песимістична. Він не вірить ні у правду, ні у добро. Навіть у актах гуманності ладен був побачити зневагу до людей, ефектну позу, майстерно підібрану маску, яка ховав за собою корисливість та самолюбство.
Ось деякі із афоризмів Ларошфуко:—
"Суждения наших врагов о нас ближе к истине, чем наши собственные",—
"Любовь одна, но подделок под неё тысячи".—
"Одним людям идут недостатки, а другим и достоинства не к лицу".—
"Истинная любовь
похожа на привидение: все о ней говорят, но мало кто её видел".—
"Тот, кто думает, что может обойтись без других, сильно ошибается; но тот, кто думает, что другие не могут обойтись без него, ошибается ещё сильнее".—
"Истинное красноречие — это умение сказать всё, что нужно, и не больше, чем нужно".
Ці мізантропічні спостереження, викладені із блиском великого і неперевершеного стиліста, розхвилювали Францію, вищий світ впізнав себе. Сучасники досить часто звинувачували Ларошфуко у мізантропії, у песимістичному погляді на людину. Він усе це передбачив: "Все любят разгадывать других, но никто не любит быть разгаданным сам". Ларошфуко хотів допомогти людині "пізнати саму себе" і вважав найвеличнішим подвигом дружби відкрити другові очі на його власні недоліки. Це він і зробив у своїх "Максимах".
I Паскаль, і Ларошфуко шукали джерело зла і добра у самій природі людини, а Лабрюйєр шукав його у суспільстві.
В основі афоризму французьких моралістів, як правило, покладений парадокс. Наприклад:
"Наши добродетели — это чаще всего искусно переряженные пороки". (Ларошфуко).
"Люди делятся на праведников, которые считают себя грешниками, и грешников, которые считают себя праведниками". (Паскаль).
"Женщины с лёгкостью лгут, говоря о своих чувствах, а мужчины с ещё большей лёгкостью говорят правду". (Лабрюйєр).
Твори французьких моралістів об'єднував не лише жанр, але й тематика. їх цікавили:
— проблема людини;
— таємниця її долі і її місце у суспільстві;
— доброчинності та вади моральні пошуки та падіння людини;
— питання психологічні та соціальні тощо.