Відродження в Англії. Шекспір
16 та початок 17 століття. Виділяють такі періоди:
Передвідродження (з кінця 14 століття) — Джефрі Чосер (1340-1400), головний твір якого — збірка з 24 віршованих "Кентерберійських оповідань", написаних у дусі "Декамерона" Боккаччо.
Раннє Відродження (перша половина 16 століття) — Томас Мор (1478-1535), знаменитий своєю "Утопією" (1516).
Середнє Відродження (друга половина 16 століття) — Філіп Сідней, Едмунд Спенсер ("Королева фей"), Джон Лілі, Крістофер Марло.
Англія у XVI ст. переживала розквіт театру й драматургії, але її образотворче мистецтво нічим особливо не відзначилося. Кальвіністська релігійна реформа, що була здійснена пуританами, виявилася тут надто послідовною у своєму іконоборництві: вона ліквідувала монастирі — основні центри художньої культури. Таким чином повністю припинився розвиток релігійного живопису. Розвиток світського мистецтва тут гальмувався відсутністю необхідної традиції. Англійські монархи надавали перевагу іноземним художникам, і так тривало досить довгий час. Піднесення національного англійського живопису розпочалося лише у XVIII ст.
Театральне мистецтво Англії доби Відродження. На англійському ґрунті у творчості видатного драматурга Вільяма Шекспіра досягнув своєї вершини європейський театр доби Відродження. Театр Шекспіра не тільки був підсумком розвитку національного англійського театру, а й певною мірою підсумовував досягнення усієї попередньої драматургічної культури давнини і нового часу. Одночасно творчість Шекспіра відкривала перспективи для подальшого розвитку театру й драми на шляху соціально-філософського осмислення життя і глибокого розкриття внутрішнього світу людини.
Нестримна радість життя, уславлення здорової, сильної, відважної людини з яскравими емоціями та сміливими думками — такі риси притаманні першим п´єсам Шекспіра (комедії «Приборкання непокірної», «Сон літньої ночі», «Два веронці», «Комедія помилок», «Багато галасу даремно», «Дванадцята ніч»). У них виражена важлива ренесансна думка: про людину судять не з одягу і звання, а з її розуму, відваги, благородства. Перша велика трагедія Шекспіра — «Ромео і Джульєта», потім «Юлій Цезар», «Гамлет», «Король Лір», «Макбет», «Отелло». Багато людських пристрастей, злети і падіння зобразив великий драматург: нестерпний тягар душі принца Датського, тяжкі страждання обманутої довіри в Отелло, розчарування короля Ліра, муки сумління Макбета. Характери людей та обставини, в яких вони діють, зображені Шекспіром у всій складності і глибині, у русі, розвитку, змінах. Вони — творіння великого пророчого митця, який знав, наскільки багатоманітне життя.
Творчість Шекспіра просякнута справжнім гуманізмом, але гуманізмом трагічним. Це усвідомлення трагедії кожної окремої людини у суспільстві, усвідомлення напруги тієї боротьби, яку людина веде з жорстоким суспільством, боротьби майже безнадійної, але все ж таки необхідної. І разом з тим — усвідомлення того, що ренесансний світогляд з його ідилічним оптимізмом та спрощеністю недостатньо озброює для такої боротьби, що для неї потрібний складніший арсенал ідей, ніж той, що заготовлений ренесансним гуманізмом. Творчість Шекспіра — це ідейна основа літератури пізнього гуманізму.
Головна риса трагедій Шекспіра («Гамлет», «Король Лір», «Макбет» та ін.) — у зіткненні реального й ідеального. Тут можна бачити, як ренесансний синтез трансформується в антагонізм. Особливістю пізнього гуманізму є його амбівалентність. Вона виявляється і в характері багатьох персонажів Шекспіра. Найяскравіше це виявилося у характері Гамлета. Він і слабкий, і сильний, і дієвий, і бездієвий герой. Але не тільки він містить у своєму характері різні можливості. Хто такий Лір — деспот чи шляхетна людина? А Отелло — дикун, що ледве прикриває свою примітивність подобою цивілізованої людини, чи шляхетний гуманіст? Інші персонажі шекспірівських трагедій також ставлять перед нами подібні дилеми.
У творчості Шекспіра виявлені характерні особливості літератури й драми Пізнього Відродження — сполучення різнорідних жанрових елементів. Це славнозвісне змішування трагічного й комічного досягає найбільшої гостроти у трагедіях «Гамлет» і «Король Лір». У «Гамлеті», наприклад, сполучені твереза життєва правда і фантастичний образ із потойбічного світу.
Для пізнього гуманізму в цілому було характерним посилення безпосередньо життєвого змісту драматургії. Стиль шекспірівських п´єс свідчить, що зникає значна доля риторичності. Виконання стає більш натуралістичним. У «Гамлеті» міститься теоретична платформа театрального мистецтва нового типу. Вустами самого героя заперечується стара риторично-декламаційна манера з її крайнощами й перебільшеннями. Гамлет засуджує акторів, котрі «рвуть пристрасть на шматки». Він радить акторам: «рухайтеся відповідно до діалогів, говоріть, слідкуючи за рухами, з тим лише застереженням, щоб це не виходило за межі природного».
Англійський драматург, поет і актор Вільям Шекспір народився 23 квітня 1564 року в Стратфорді-на-Ейвоні, графство Уорвікшір, Англія, у сімї торговця. Батько майбутнього драматурга торгував різними сільськогосподарськими товарами: ячменем, лісом, шерстю і в той же час був мером Стратфорда.
Але вже з 1577 році торгівельні справи батька все йдуть все далі гірше, і хлопчик змушений був покинути граматичну школу і подався працювати у м’ясну крамницю.
У 1584 році 18-літній юнак поєднує своє життя з 26-річною Енн Хеттевей.
В 1584 році Шекспір залишає Стратфорд.
В 1592 році він з’являється у Лондоні вже як актор та драматург. 28 грудня в “Грейз Інн” було представлено “Комедію помилок” (“Comedy of Errors”). В березні 1595 року У. Шекспір, У. Кемп і Р. Бербедж отримали винагороду за дві п’єси, що були представлені трупою лорда-камергера.
Театральна діяльність під покровительством Саутгемптона досить швидко принесла Шекспіру багатство. В 1596 році Джон Шекспір, батько драматурга, отримав в Геральдичній палаті право на герб і знаменитий шекспірівський щит, за який заплатив Вільям. Наданий титул давав право йому підписуватися “Вільям Шекспір, джентльмен”. В 1597 році він придбав великий будинок з садом у Стратфорді. Сюди він перевіз дружину та дітей, а згодом, покинувши лондонську сцену, оселився і сам.
У 1598 році брати Бербеджі відкривають на південному березі Темзи театр “Глобус”, одним з акціонерів якого стає Шекспір. Таке право він отримав і в 1608 році, коли трупі дістався ще більш прибутковий театр “Блекфрайєрз”. В 1603 році король Яків узяв трупу Шекспіра під безпосереднє покровительство, вона отримала назву “Слуги Його Величності короля”. Зростання прибутків дозволило Шекспірові досить необмежено вкладати кошти у нерухомість як в Лондоні, так і за його межами. Він помалу віддалявся від театру і останні дні свого життя провів у Стратфорді.
Помер Вільям Шекспір 23 квітня 1616 року у 52-літньому віці. Його поховано в приход ской церкви, де його могилу щорічно відвідують тисячі людей.
Шекспір є автором 37 п’єс, 2 поем та 154 сонетів. У перший період своєї творчості (1590-1600) написав більшість своїх комедій: “Комедія помилок”, “Приборкання непокірної”, “Два веронці”, “Сон літньої ночі”, “Багато галасу даремно”, “Віндзорські витівниці”; декілька історичних драм-хронік: “Річард ІІІ”, “Король Джон”, “Генріх IV”. Перша трагедія Шекспіра - “Ромео і Джульєтта”.
У другий період (1601-1608) створив трагедії, які в історії світової культури вважаються неперевершеними зразками трагедійного мистецтва (“Гамлет”, “Отелло”, “Король Лір”, “Макбет”, “Антоній і Клеопатра”.
Для п’єс останнього періоду (1609-1612) – “Перикл”, “Зимова казка”, “Буря” – характерні фантастика, реалізм, поєднаний з казковістю.
28. «Шекспірівське питання»
Питання про авторську приналежність Шекспіра до написаних ним творів здавна викликала полеміку у широких колах шекспірознавців. Це питання і надалі залишається актуальним, оскільки розмаїті концепції стосовно авторства Шекспіра не перестають виникати у працях видатних майстрів живого слова.
Автором гіпотези, що твори Шекспіра створював граф Оксфорд був англієць Томас Луні. Він посилався на те, що вірші графа, підписані його ім’ям, мають подібність із поемою Шекспіра “Венера й Адоніс”. Крім того, як повідомляють, Т. Луні, граф Оксфорд, на гербі якого зображувався лев, що трясе зламаним списом, був освіченою людиною свого століття й був обізнаний з питань палацових інтриг, відбиття яких має місце в багатьох п’єсах Шекспіра. Граф Оксфорд був меценатом декількох театрів і брав активну участь у літературному й театральному житті Англії тієї доби. Ґрунтуючись на аналізі шекспірівських здобутків, Т. Луні вивів характерні риси їхнього автора й зробив висновок, що всіма ними міг цілком володіти граф Оксфорд.
Одним з авторів гіпотези про те, що автором шекспірівських п’єс був лорд Хансдон, що мав ім’я Генрі Кері, є вітчизняний літературознавець Микола Кастрикін (1930-2001). Гіпотеза викладена в його книзі “Top Secret”. У ній відзначається, що лорд Хансдон був кузеном королеви Єлизавети й придворним лордом-камергером. Він був засновником першого професійного театру в Англії й заступником шекспірівської трупи. Як докази того, що Хансдон був Шекспіром Н. Кострикін наводить наступні докази:
- по-перше, в 1616 році Шакспер “був перепохований, щоб запобігти переносу праху лже-автора у Вестмінстерське абатство”. Автор книги посилається у зв’язку із цим на рядки з вірша Бена Джонсона до Першого фоліо, виданого в 1623 році: “Ти надгробний пам’ятник без могили”;
- по-друге, створення сонетів (154 протягом 1592-1595 р.) припинилося зі смертю Хансдона в 1596 році;
- по-третє, будучи відісланим як доглядач на шотландський кордон й служачи там протягом 20 років, Хансдон мав досить часу, щоб написати 36 п’єс;
- по-четверте, душоприказниця Єлизавети (очевидно, мається на увазі Мері Пембрук), знаючи про лже-авторство Шекспіра, затратила величезну суму на видання Першого фоліо, спочатку запланованого до виходу в 1622 році, сторіччю від дня народження кузина Єлизавети;
- по-п’яте, особисті якості й деталі біографії Хансдона збігаються з такими автора сонетів, поем і драм.
Як сумнів в авторстві лорда Хансдона можна написати приблизно те ж саме, що й про графа Оксфорда: Хансдон помер в 1596 році, а в п’єсах Шекспіра описані події, що мали місце після 1596 року.
У книзі “Шекспір” М. Морозов повідомляє, що “антишекспіристи” з’явилися ще в XVІІІ столітті, і першим претендентом в 1772 році був названий Френсіс Бекон. Автор цитує Герберта Лоренса, друга знаменитого актора Девіда Гарріка: “Бекон складав п’єси. Немає потреби доводити, скільки він досягнув на цьому поприщі. Досить сказати, що він називався Шекспіром”.
Уперше гіпотезу про те, що авторство п’єс Шекспіра належить кільком людям і в першу чергу філософові й державному діячеві Френсісу Бекону (авторові утопії “Атлантида”) висунула американська письменниця, однофамільниця філософа, Делія Бекон. У книзі “Викриття філософії п’єс Шекспіра” (1857) вона посилалася на близькість багатьох філософських ідей Бекона шекспірівському світогляду.
Вважається, що Френсіс Бекон був одним із засновників сучасного масонства й належав Ордену Розенкрейцерів. Філософські ідеї в п’єсах Шекспіра демонструють, що їхній автор був добре знайомий з доктринами й ідеями Розенкрейцерів. Прихильники авторства, що належить Бекону, вважають, що він зашифрував у п’єсах Шекспіра секретне навчання Братства Розенкрейцерів і щирих ритуалів Масонського Ордена. Дослідник Берд Ківі в статті “Якщо справа дійде до суду” повідомляє: “Наприклад, у трагедії “Буря” перше слово п’єси “Боцман” (Boteswaіne), починається, як звичайно, з буквиці, оточеної мудрими віньєтками. Але в 30-і роки серед цих віньєток розглянули багаторазово повторене ім’я “Francіs Bacon”.
У книзі Іллі Гілілова “Гра про Вільяма Шекспіра, або таємниця Великого Фенікса”. Треба відзначити, що І. Гілілов не є “першовідкривачем” Ретленда навіть на ниві вітчизняного шекспірознавства. М. Морозов повідомляє, що в 1907 році Карл Блейбтрей створив “ретлендовську теорію”. Ця теорія була розроблена в 1918 році бельгійцем Дамблоном і викладена російською мовою Ф. Шипулинським в 1924 році в його книзі “Шекспір-Ретленд”. Посилаючись на його дослідження, І. Гілілов пише, що Ф. Шипулинський був переконаним прихильником і пропагандистом цієї теорії й не шкодував різких слів на адресу Шакспера зі Стратфорда й авторів стратфордианских біографій. Ф. Шипулинський вважав, що для того, щоб ототожнювати неписьменного м’ясника, торговця й лихваря з автором “Гамлета” і “Бурі”, замало бути сліпим: треба ще й не розуміти, не відчувати Шекспіра.
Російський дослідник Пороховщиков, що працював в архіві родового замку Ретлендів Бельвуар, виявив рукопис пісні з п’єси “Дванадцята ніч” Шекспіра, написану рукою Ретленда. Ретлендовску версію підтримав
А.В. Луначарський у своїй статті “Шекспір і його століття”. І. Гілілов вирішив остаточно розставити всі крапки над “і” у цій гіпотезі. Він зробив грунтовні дослідження шекспірівського питання й навів у своїй книзі переконливі факти. І. Гілілов намагається довести, що під ім’ям Шекспіра писали Роджер Меннерс (5-й граф Ретленд), і його дружина Єлизавета Ретленд. Книга була перекладена багатьма мовами і зробила великий переполох серед шекспірознавців. Ця праця зазнала критики з боку супротивників позиції І. Гілілова.
Уперше гіпотеза про те, що під ім’ям Шекспіра міг ховатися драматург і поет Крістофер Марло була висунута американським дослідником Уілбуром Цейглером в 1895 році. Він припустив, що Марло створив псевдонім “Шекспір”, щоб після своєї інсценованої смерті продовжувати творити як драматург. Ця “смерть”, як вважають марловіанці (прихильники авторства, що належить Марло), була пов’язана зі шпигунською діяльністю поета - він був завербований королівською розвідкою, і повинен був продовжувати “роботу” під іншим ім’ям, відмінним від імені “Шекспір”. Свою гіпотезу Цейдлер підкріпляв тим, що зробив “стилеметричний” аналіз словників Шекспіра, Крістофера Марло, Френсіса Бекона й Бена Джонсона й дійшов висновку, що кількість односкладових, двоскладових, трискладових і чотирискладових слів у Шекспіра й Марло в написаних ними п’єсах у величезному ступені збігаються.
Гіпотеза, відповідно до якої авторство шекспірівських п’єс належить Філіпу Сідні й графу Оксфорду, є однієї із найновіших. Вона не висувалася раніше ні закордонними, ні вітчизняними нетрадфордіанцями.