Обсяг транспорту нафти по трубопроводах визначається з урахуванням обсягу видобутку нафти, виробничої потужності нафтопроводів

• ⇐ Назад
• 1
• 2
• 3
• 4
• 5
• 67

Обсяг перекачування нафти визначається в тоннах „нетто" і „брутто" для кожного трубопроводу.

Обсяг перекачування нафти „нетто":

(4.62)

Обсяг перекачування нафти „брутто" (з урахуванням баласту) нафтопровідного управління

(4.63)

де Q_ін - обсяг перекачування для і-го нафтопроводу, т; Б - середній відсоток баласту для даного асортименту нафти, %.

Обсяг постачання нафти визначається (у тоннах „нетто"):

(4.64)

де Q_н — залишок нафти в резервуарах на початок планованого року; Q_п - обсяг нафти, прийнятої від постачальників; Q_у - втрата нафти при її транспортуванні; Q_с.н - обсяг нафти, спожитої на власні потреби; Q_к - залишок нафти в резервуарах на кінець планованого року.

Обсяг транспортної роботи визначається вантажообігом (Г) у млн. т.-км:

(4.65)

 

де; і - порядковий номер нафтопроводу; Q_іб- обсяг перекачування нафти „брутто" по і-му нафтопроводу, тис. т; l_і - довжина і-го нафтопроводу [22.С. 26-29].

Планування виробничої потужності підприємства

 

У ринковій економіці основним обмеженням планових обсягів виробництва товарів і послуг є обмеженість ресурсів. Внаслідок обмеженості економічних ресурсів та межі, яку вони ставлять перед будь-якою виробничою діяльністю, обсяг виробництва на кожному підприємстві обмежується різними факторами. Для усіх видів продукції, яка виробляється, та необхідних ресурсів існує крива виробничих можливостей.

Кожна точка на цій кривій – це максимальний обсяг двох виробів В₁, В₂. Щоб здійснити найкращі варіанти виробництва двох товарів на підприємстві, необхідно забезпечити повну зайнятість усіх наявних ресурсів. Можливе поєднання на кривій випуску товарів В₁ і В₂ в точках А, B, С, D, Е та інших визначають максимальну їх кількість, яку можна одержати при повному використанні наявних ресурсів. Усі точки, які знаходяться поза кривою виробничих можливостей, є або недосяжними (К – за межами кривої), або не приводять до повного використання ресурсів (L – в межах кривої).

Конкретним виявом виробничих можливостей кожного підприємства є його виробнича потужність, під якою розуміють максимально можливий випуск продукції в номенклатурі і кількісних співвідношеннях, встановлених планом, з врахуванням повного використання обладнання і площ при застосуванні прогресивної технології, організації виробництва і праці.

 

· L

 

Рисунок 4.2 – Крива виробничих можливостей.

 

 

При розрахунку виробничої потужності застосовують наступні вихідні дані: виробнича програма в номенклатурі; відомості про наявність обладнання і виробничих площ; прогресивні норми продуктивності обладнання і трудомісткості виробів; режим роботи обладнання і використання площ; введення в експлуатацію основних засобів. Прийнято розрізняти теоретичну, практичну, нормальну та інші види виробничої потужності [16.C.40].

Теоретична виробнича потужність – це обсяг господарських операцій, якого можна досягти в ідеальних умовах роботи з мінімально можливими негативними результатами. Це максимально можливий вихід продукції, який називають паспортною виробничою потужністю підприємства.

Практична виробнича потужність визначає найвищий рівень виробництва, який досягається при збереженні прийнятного ступеня ефективності з врахуванням допустимих або неминучих втрат робочого часу, пов’язаних з ремонтом обладнання і режимом роботи підприємства.

Нормальна виробнича потужність характеризує середній рівень господарської діяльності, достатній для задоволення попиту на товари і послуги, які виробляються підприємством протягом декількох років з врахуванням сезонних і циклічних коливань попиту, тенденцій його росту або спаду.

Планова виробнича потужність відповідає річній нормальній виробничій потужності підприємства.

Правильне планування виробничої потужності має важливе значення не тільки для раціонального використання ресурсів, але і для стабілізації виробництва і насичення ринку необхідними товарами. У ринкових умовах виробнича потужність за своєю суттю визначає річний обсяг пропозиції підприємства, який враховує наявність і використання ресурсів, рівень і зміну діючих цін та інші фактори. Будучи величиною динамічною, виробнича потужність повинна бути збалансована з виробничою програмою, тобто, необхідно досягти рівноваги між попитом і пропозицією на продукцію і послуги.

На підприємствах машинобудування виробнича потужність визначається за потужністю ведучих цехів, цехів – за потужністю ведучих дільниць, дільниць – за потужністю ведучого обладнання.

Ведучими цехами є звичайно механічні, але в залежності від спеціалізації підприємства і питомої ваги в загальному обсязі випущеної продукції, ведучими можуть бути і інші цехи. Ведучою дільницею вважається така, яка має вирішальне значення у виконанні виробничої програми цеху. Ведучим обладнанням вважають те обладнання, на якому здійснюються головні технологічні операції з виготовлення продукції. На деяких дільницях (в складальних, ливарних та інших цехах) потужність визначається за виробничою площею. Розрахунок виробничої потужності ведеться для всього виробничого обладнання (діючого і недіючого з різних причин).

Розрізняють потужність вхідну, вихідну і середньорічну. Потужність на початок року називається вхідною; на кінець року – вихідною. Середньорічна потужність розраховується, виходячи із величини потужності підприємства в окремі періоди року, за формулою:

 

Р_ср = Р_в + Р_вв Т_в:12-Р_вибТ_н:12 (4.66)

 

де Р_в - потужність на початок року (вхідна);

Р_вв^- потужність введена і нарощена в результаті модернізації і вдосконалення технологічних процесів;

Р_виб- потужність ліквідована в результаті зняття з виробництва застарілого обладнання;

Т_в- термін використання введеної потужності протягом року;

Т_н- термін невикористання потужності, яка вибуває.

Вихідна потужність (Р_вих) визначається на кінець планового періоду за формулою:

 

Р_вих= Р_в + Р_вв – Р_виб , (4.67)

 

Річна виробнича потужність звичайно визначається для кожної групи технологічного обладнання за формулою:

Р_о = С_о* F: t, (4.68)

 

де С_о – кількість обладнання даної групи;

F - ефективний фонд часу одиниці обладнання в годинах;

t - трудомісткість одного виробу або представника;

Р_о – виробнича потужність групи технологічного обладнання цеху, штук/год.

Дещо специфічна методика застосовується для обчислення виробничої потужності складальних дільниць (складального цеху) підприємства. Зокрема для розрахунку річної її величини використовується наступна формула:

P_скл.= (4.69)

де Р_скл. - виробнича потужність складальної дільниці (складального цеху) підприємства;

S_k – корисна виробнича площа дільниці (цеху);

S_c – виробнича площа, необхідна для складання одного виробу;

Т_р – кількість робочих днів розрахункового періоду;

T_ц – тривалість циклу складання одного виробу, днів.

На підставі розрахунку виробничої потужності окремих одиниць і груп обладнання, дільниць і цехів підприємства виявляються “вузькі” і “широкі” місця і плануються заходи з вирівнювання потужності. Завершується процес планування виробничої потужності визначенням коефіцієнта її використання (К_в).

 

К_в = Q: P_cp. (4.70)

 

де Q – річний обсяг виробництва;

Р_ср- середньорічна потужність.

Виробнича потужність (М_п) організацій, які здійснюють пошуково-розвідувальні роботи на нафту і газ, розраховується виходячи із кількості відповідного обладнання, яке знаходиться в роботі (n₀), продуктивності цього виду обладнання (В₀) за одиницю часу і ефективного фонду часу роботи обладнання (Т_эф) в планованому періоді [22. С. 40]:

М_п=n₀B₀Т_эф, (4.71)

Для бурових підприємств виробнича потужність – це максимальний річний обсяг бурових робіт, виражений кількістю закінчених будівництвом свердловин і кількістю метрів проходки (у визначеному співвідношенні між бурінням добувних і розвідувальних свердловин).

Середньорічна потужність УБР (НГРЭ):

(4.72)

де n_б – середньооблікова кількість бурових установок; ν_кн – нормативна комерційна швидкість, м/ст.-міс; К_э – коефіцієнт екстенсивного використання бурових установок, рівний відношенню часу підготовчих робіт до буріння, буріння, кріплення і випробування свердловин до часу циклу (обертання) бурової установки.

Середньооблікова кількість бурових установок:

(4.73)

де n_нб,n_пб, n_вб, - відповідно кількість бурових установок на початок року, введених і вибулих протягом року; t_п, t_вб, - відповідно кількість місяців роботи введених і вибулих установок.

Виробнича потужність нафтовидобувних підприємств при наявності технологічних схем і проектів розробки родовища рівна сумі річних відборів нафти (газу) усіх об’єктів. Якщо ж в експлуатації знаходяться родовища, які не мають проекту розробки, то виробнича потужність визначається виходячи із добувних можливостей видобувного фонду свердловин.

Вхідна потужність нафтогазовидобувного підприємства:

(4.74)

де q – середньодобовий дебіт свердловини, т/доб; Ф_д – добувний фонд свердловин на початок року; К_и – коефіцієнт використання фонду свердловин, частки одиниці.

Зменшення потужності підприємства за рахунок природного падіння дебетів свердловин протягом року:

(4.75)

де К_кр – коефіцієнт кратності (залежить від коефіцієнту зміни дебіту).

Приріст виробничої потужності за рахунок рівномірного вводу нових свердловин із буріння (М_б) і свердловин, відновлених із без дії (М_вб):

(4.76)

(4.77)

де індексами б і вб позначені показники, які характеризують роботу свердловин, введених із буріння і із без дії відповідно.

Вихідна потужність нафтогазовидобувного підприємства:

(4.78)

Середньорічна потужність нафтогазовидобувного підприємства:

(4.79)

У нафтопереробній і нафтохімічній промисловості виробнича потужність нафтопереробних підприємств характеризується максимально можливою переробкою сировини на головних установках (атмосферних і атмосферно-вакуумних), а нафтохімічних підприємствах – максимально можливим обсягом кінцевої продукції.

Виробнича потужність технологічної установки визначається як рівняння двох величин – продуктивності (q_у) і часу роботи установки протягом року (Т_г):

(4.80)

Річний фонд робочого часу установки розраховують на основі норм роботи і простоїв обладнання. Він визначається як різниця між календарним фондом (365 діб) і регламентованими простоями, до яких відносяться простої в ремонті.

Під виробничою потужністю магістрального нафтопроводу (напрямку перекачки) розуміється максимально можливий вантажообіг (обсяг перекачки) при встановлених вимогах стабільності прийому нафти з промислів і поставки її на НПЗ і на експорт.

Під виробничою потужністю управління магістральними нафтопроводами розуміється сума потужностей напрямків перекачки (за вантажообігом).

Розрахунок виробничої потужності обґрунтований пропускною здатністю напрямків перекачки і корисними обсягами резервуарних парків.

Пропускні здатності лінійних дільниць встановлюються у відповідності з проектною документацією з врахуванням прогнозних умов перекачки і фонду робочого часу.

Під виробничою потужністю магістрального газопроводу розуміють його продуктивність – кількість газу, яка поступає в газопровід за рік. Розрахунок потужності обґрунтований пропускною здатністю напрямків транспортування.

Пропускна здатність газопроводу – максимально можлива кількість газу, яку можна передати по газопроводу за добу при максимальному використанні прийнятих розрахункових параметрів і встановленому режимі:

(4.81)

де Q_Г – задана річна продуктивність газопроводу; К_н – коефіцієнт нерівномірності експлуатації газопроводу [22. С.42].

Планування матеріально-технічного забезпечення

 

У всіх галузях економічного, соціального, культурного і політичного життя суспільства взаємовідносини юридичних і фізичних осіб мають переважно договірний характер. При цьому варто окремо наголосити, що в усіх сферах господарювання організація підприємницької діяльності базується виключно на договірних взаємовідносинах. Договір має забезпечувати оптимальне співвідношення волі людини, її інтересів з інтересами і потребами контрагентів (партнерів). Так, партнерські зв’язки розвиваються за двома основними напрямками:

- перший – відносини з постачальниками всього необхідного для організації процесу виробництва;

- другий – відносини зі споживачами (клієнтами) .

План матеріально-технічного забезпечення (МТЗ) виробництва є одним із основних розділів плану економічного і соціального розвитку підприємства. Розробка планів МТЗ сприяє успішному вирішенню проблем забезпечення сировиною, матеріалами, паливом, енергією та іншими видами ресурсів, необхідних для здійснення процесу виробництва. Одночасно із цим в плані матеріально-технічного забезпечення визначаються постачальники і терміни поставок матеріалів. При складанні плану враховують повну потребу в матеріальних ресурсах, потрібних для виробництва продукції, експериментальних та ремонтних робіт, виготовлення технологічного оснащення. Потребу в матеріальних ресурсах розраховує відділ матеріально-технічного забезпечення разом із відділами головного механіка, головного енергетика, технологічним та планово-економічним відділами. Від якісного та своєчасного обгрунтування плану залежить виконання виробничої програми підприємства.

Отже, основним завданням плану матеріально-технічного забезпечення є визначення оптимальної потреби підприємства в матеріальних ресурсах для здійснення виробничо-господарської і комерційної діяльності. При цьому розрізняють потребу до витрачання і потребу до постачання.

Потреба до витрачання встановлює кількість матеріалів, які необхідні підприємству для виконання плану обсягу продаж та інших робіт, пов’язаних із виробництвом та реалізацією продукції, для ремонтно-експлуатаційних потреб, капітального будівництва.

Потреба до постачання показує, скільки підприємство повинно отримати матеріалів із зовнішніх джерел.

План матеріально-технічного забезпечення складається з двох частин:

1) розрахунків потреби в матеріально-технічних ресурсах;

2) балансів матеріально-технічного забезпечення.

Розрахунок потреби в матеріально-технічних ресурсах в залежності від характеру матеріалів, що застосовуються, здійснюється в наступних таблицях:

- потреба в сировині й матеріалах;

- потреба в паливі та енергії;

- потреба в обладнанні.

Вихідними даними для розробки плану матеріально-технічного забезпечення є:

- плановий обсяг випуску продукції в асортименті та номенклатурі;

- прогресивні норми витрат матеріальних ресурсів;

- інформація про кон’юнктуру ринку товарів;

- аналіз витрат матеріалів у звітному періоді;

- зміна залишків незавершеного виробництва на початок і кінець планового періоду;

- плани технічного і організаційного розвитку, технічного переозброєння і реконструкції підприємства, капітального будівництва.

У зміст планування матеріально-технічного забезпечення входить: визначення потреби в матеріалах, устаткуванні, паливі, енергії на базі норм їх витрачання; розрахунок норм запасів усіх товарно-матеріальних цінностей на плановий період; облік, контроль і аналіз виконання планів забезпечення; поточне регулювання забезпечення виробничих підрозділів підприємства.

Розраховується план матеріально-технічного забезпечення в річному, квартальному та місячному розрізах.

У річному плані визначається потреба всіх підрозділі і служб підприємства в матеріальних ресурсах та визначаються обсяги їх поставок на рік, у тому числі по кварталах.

У квартальному плані визначається потреба підприємства для розгорнутої номенклатури та уточнюється обсяг завдань на плановий квартал. На основі цього плану складаються специфіковані замовлення постачальникам, і визначається форма поставок – транзитна або складська [17, с. 87-89].

Розробка річного плану матеріально-технічного забезпечення починається знизу, з підрозділів підприємства, і являє собою визначення потреби в матеріальних ресурсах, які необхідні для виконання виробничої програми, будівельних і ремонтних робіт. Підсумовуючи потребу для кожного напрямку, визначають загальну потребу в матеріальних ресурсах, джерела її покриття та складають баланс матеріально-технічного забезпечення за визначеною формою.

У балансі матеріальних ресурсів зіставляються потреби в матеріальних ресурсах із джерелами і розмірами їх покриття, та визначається кількість матеріалів, які будуть постачатися зі сторони. Баланс складається для кожного виду ресурсів. У загальному виді матеріальний баланс – це наступна рівність:

 

П_в.п. + П_н.в. + П_р.е. +П_к. + П_з. = О_оч. + О _н.в. + М_в.р. + ОП_с, (4.82)

 

де П_в.п – потреба в матеріалах для виконання виробничої програми, грн.;

П_н.в. – потреба в матеріалах для поповнення незавершеного виробництва, грн.;

П_р.е. - потреба в матеріалах для проведення ремонтно-експлуатаційних робіт, грн.;

П_к. - потреба в матеріалах для капітального будівництва, грн.;

П_з. - потреба в матеріалах для формування перехідних запасів, грн.;

О_оч. – очікуваний залишок матеріалів на початок планового періоду, грн.;

О _н.в. – залишок матеріалу в незавершеному виробництві на початок планового періоду, грн.;

М_в.р. – величина мобілізації внутрішніх ресурсів, грн.;

ОП_с - обсяг постачання матеріалів зі сторони, грн.

При плануванні потреби в матеріально-технічних ресурсах для основного виробництва застосовуються різні методи розрахунку. Основними є:

- метод прямого розрахунку;

- метод аналогії;

- за типовим представником;

- метод динамічних коефіцієнтів.

Метод прямого розрахунку дозволяє одержати науково обгрунтовані дані про величину планових витрат матеріалів. Суть його полягає в тому, що розрахунки планової потреби матеріальних ресурсів проводяться шляхом множення норми витрат на відповідний обсяг виробництва чи роботи у плановому періоді:

 

П_м. = Н_ві × N_i, (4.83)

де Н_ві - норма витрат матеріалу на і-й виріб;

N_i – виробництво і-го виробу в плановому періоді;

n - кількість видів виробів, для яких використовується даний вид матеріалу.

При плануванні виробництва нової продукції, для якої не встановлені норми витрачання матеріалів, потреба в них визначається методом аналогії. При цьому методі нові вироби за допомогою відповідних коефіцієнтів прирівнюються до виробів, що мають обгрунтовані норми витрат, і потреба в матеріалах визначається за формулою:

 

П_м. = Н_в.б. × N_н × К, (4.84)

 

де Н_в.б – норма витрат базового виробу;

N_н - кількість нового виробу;

К - коефіцієнт, який враховує особливості матеріалу при виробництві нового виробу. Як такий коефіцієнт може бути використане відношення маси нового до маси базового виробу [17, с. 93-94].

При багатономенклатурному виробництві потреба в матеріалах визначається за типовим представником,тобто виробом, що найбільш повно відображає витрати матеріалів на всю групу (партію) продукції, представником якої він є, за формулою:

 

П_м. = Н_вт × N_г, (4.85)

 

де Н_вт – норма витрат на типового представника;

N_г - програма випуску всіх виробів даної групи.

Якщо на момент розрахунку на підприємстві відсутні дані про обсяг виробничої програми в натуральному виразі, а також норми витрат матеріальних ресурсів, то потреба в них визначається методом динамічних коефіцієнтів:

 

П_м. = В_мф × І_вп × І_н, (4.86)

 

де В_мф – фактичні витрати матеріалів за минулий період;

І_вп - індекс зміни виробничої програми;

І_н - індекс середнього зниження норм витрат матеріалів у плановому періоді.

При визначенні потреби в сировині і матеріалах можна використовувати методи екстраполяції, математичної статистики, теорії ймовірностей, а також моделі багатофакторного регресивного аналізу.

Потреба в матеріалах для поповнення незавершеного виробництва розраховується з врахуванням тривалості виробничого циклу і планового випуску продукції і визначається за формулою:

 

П_нв = (НВ_к – НВ_п) × Н_в, (4.87)

 

де НВ_к - обсяг незавершеного виробництва на кінець планового періоду;

НВ_п - очікуваний обсяг незавершеного виробництва на початок періоду;

Н_в - норма витрат матеріалу на виріб (деталь).

При плануванні матеріальних ресурсів, крім річної потреби, встановлюється також величина (норматив) виробничих ( поточних) запасів матеріалів. Розрахунки виконуються одним із двох методів:

1) діленням річної потреби на кількість поставок в рік;

2) множенням середньодобового витрачання матеріалів на норму їх запасу (кількість днів).

Норма запасу в днях визначає кількість днів роботи підприємства, на які потрібно створити запас цих матеріалів, щоб забезпечити непе­рервність виробництва.

Норма запасу в днях складається із часу перебування матеріалу в формі складського запасу (поточний запас), Н_пот; часу перебування матеріалу в формі гарантійного або страхового запасу, Н_стр; часу зна­ходження матеріалу в дорозі (транспортний запас), Н_тр; часу, необхід­ного для підготовки матеріалів до їх використання у виробництві (технологічний запас), Н_техн; час приймання та розвантаження, Н_пр.

Н_з = Н_пот + Н_стр + Н_тр + Н_техн + Н_пр (4.88)

 

Для планомірного, неперервного ходу виробництва на підприємст­ві утворюються поточні запаси сировини, матеріалів, палива, тари і т.д. Вони повинні покривати потребу підприємства між двома поставка­ми.

На практиці щоденно витрачаються товарно-матеріальні цінності і одночасно поступають нові партії сировини і матеріалів. У результаті загальний стан запасів на кожен день такий, що для одних матеріалів вони складають максимальну, для других – мінімальну, для третіх - середню величину. Тому норма поточного запасу, як правило, приймається в розмірі 50% від тривалості середнього інтервалу між поставками.

Страховий або гарантійний запас створюється на випадок неперед­бачених відхилень, тобто порушень планових термінів або партій по­ставок. Визначити страховий запас можна за середнім відхиленням фактичних строків поставки від передбачених договором. На практиці страховий запас встановлюється в розмірі 50% від поточного запасу.

Транспортний запас створюється на підприємстві на період зна­ходження матеріалів в дорозі після їх оплати.

Час на приймання, розвантаження, складування, як правило, не пе­ревищує 1 - 2 дні.

Технологічний (або підготовчий) запас створюється на підприєм­стві в тих випадках, коли сировина і матеріали не можуть бути вико­ристані відразу, а потребують підготовки (сортування, комплектація, дроблення). Величина підготовчого або технологічного запасу зале­жить від конкретних умов виробництва.

Коефіцієнт використання матеріальних ресурсів визначається відношенням ваги (маси) деталі до ваги (маси) заготовки. Одержані значення коефіцієнтів для деталей-представників характеризують як ефективність використання ресурсів, так і рівень діючої технології та кваліфікації персоналу.

 

 

ПЛАНУВАННЯ ПРАЦІ ТА ЗАРОБІТНОЇ ПЛАТИ

Основна метавивчення теми полягає у засвоєнні методики розрахунку чисельності персоналу за категоріями, формування фонду оплати праці, показників продуктивності праці та її зміни під впливом різних факторів.

Основні поняття:соціально-трудове планування, персонал, категорії персоналу, структура персоналу, робітники, керівники, спеціалісти, службовці, чисельність персоналу, баланс робочого часу, коефіцієнт явки, явковий фонд часу, середньооблікова чисельність, явкова чисельність, штатний розпис, продуктивність праці, фактори росту продуктивності праці, фонд оплати праці, годинний, денний, місячний фонд оплати праці, середньорічна заробітна плата, гнучкі системи оплати праці.

5.1 Зв¢язок трудових показників з іншими плановими показниками

Основним завданням плану праці і заробітної плати є:

1) розробка технічно та економічно обґрунтованих завдань з підвищення продуктивності праці;

2) раціональне використання персоналу підприємства;

3) знаходження шляхів росту заробітної плати працівників підприємства;

4) забезпечення ефективного використання фонду заробітної плати.

Основними трудовими показниками є чисельність працівників підприємства, в тому числі робітників, керівників, фахівців, службовців; середньорічний виробіток 1 працівника, 1 робітника, годинний виробіток, денний виробіток; фонд заробітної плати всього персоналу; середньорічна заробітна плата 1 працівника, 1 робітника.

При плануванні трудових показників необхідно забезпечити повну відповідність між показниками продуктивності праці та чисельністю працівників; між рівнем продуктивності праці та середньою заробітною платою; між потребою в нових кадрах та джерелами їх поповнення.

Планові трудові показники в цілому повинні бути узгоджені з виробничою програмою підприємства, так як із обсягу товарної продукції та валового виробництва розраховується чисельність працівників та фонд заробітної плати. Зміна асортименту відбивається на трудомісткості. План кооперованих поставок впливає на трудомісткість і продуктивність праці.

Трудові показники необхідно узгодити із собівартістю продукції (кошторис на виробництво та собівартість продукції). Фінансовий план підприємства показує грошові ресурси на фонд заробітної плати, на підготовку кадрів, на стимулювання праці працівників підприємства, спрямоване на досягнення кращих результатів виробництва.

 

Планування підвищення продуктивності праці

Під продуктивністю праці розуміють ефективність трудової діяльності людей. Для характеристики рівня продуктивності праці в промисловості використовуються натуральні, вартісні та трудові показники. Вико­ристання натуральних і трудових показників в машинобудуванні обме­жене випуском великої номенклатури продукції [16. С 128].

Натуральні показники рівня продуктивності праці використовують­ся на підприємствах, які випускають однорідну продукцію (на авто­мобільних, тракторних та інших підприємствах) і визначаються за формулою:

, (5.1)

де N - обсяг виробленої продукції за певний період в натуральних показниках (т, штуках s т.п.);

Ч_сер, - середньооблікова чисельність працівників за той же період часу.

У тих галузях промисловості, де випускається декілька видів про­дукції, для визначення продуктивності праці застосовується вартісний показник. Він дає можливість порівняти результати праці різних під­приємств, узагальнити результати праці галузі в цілому.

При порівнянні продуктивності праці за один період часу для різ­них підприємств, чи одного підприємства за різні періоди часу необ­хідно врахувати умови зміни цін на сировину, матеріали, паливо і т.д.

Продуктивність праці у вартісному виразі визначається відношенням вартості валової (товарної, чистої) продукції у порівняльних цінах до середньооблікової чисельності працівників:

, (5.2)

де В - валова (товарна, чиста) продукція, грн., за період часу.

Чиста продукція - це обсяг валової (товарної) продукції за міну­сом матеріальних витрат та амортизаційних відрахувань.

Трудовий показник продуктивності праці виражається у трудоміст­кості продукції. Трудомісткість продукції визначається як відношення норми затраченого часу на виробництво продукції до обсягу виготов­леної продукції (в натуральних або вартісних показниках) за період часу:

, (5.3)

де Т - норма затраченого часу на виробництво продукції за певний пе­ріод часу, люд.-год;

N - обсяг виробленої продукції, послуг, робіт за той же період.

Трудовий показник в машинобудуванні використовується, як правило, для визначення продуктивності праці всередині підприємства: в цехах, на дільницях, в бригадах.

Важливо провести порівняння показників виробітки за одиницю часу, тобто годинну, денну та місячну.

Для планування продуктивності праці необхідно встановити фактори росту продуктивності праці, тобто об’єктивні умови, які визначають можливості росту продуктивності праці. Усі ці фактори умовно діляться на чотири групи: матеріально-технічні, організаційні, економічні, соціальні.

Матеріально-технічні фактори пов’язані з науково-технічним прогресом, який забезпечує підвищення ефективності техніки, удосконалення технології, підвищення якості матеріалів. До них відносяться:

1. Техніка і технологія виробництва.

Ввід нових цехів, нового обладнання, автоматичних ліній, модернізація діючого обладнання; механізація та автоматизація робіт; покращання режимів обробки, зменшення припусків на обробку, застосування точних методів литва, застосування високопродуктивних пристроїв та інструменту.

2. Конструкція виробів.

Підвищення технічного рівня виробів; підвищення надійності виробів; вдосконалення конструкції окремих деталей та вузлів; зменшення габаритів деталей та вузлів; застосування прогресивних та економічних видів матеріалів.

3. Стандартизація і нормалізація.

Уніфікація деталей та вузлів; типізація технологічних процесів; застосування стандартизованого і нормалізованого інструменту.

4. Предмети праці.

Покращання якості сировини і матеріалів; покращання якості купованих деталей та напівфабрикатів.

Організаційні факторипов’язані з:

1. Організацією і плануванням виробництва.

Покращання технологічної підготовки виробництва; покращання використання основних засобів; покращання структури випуску продукції; покращання планування та обліку руху деталей у виробництві.

2. Спеціалізацією та кооперуванням виробництва.

За предметним принципом, за технологічним принципом .

3. Організацією праці.

Покращання обслуговування робочих місць; впровадження багатоверстатного обслуговування, суміщення професій, скорочення простоїв і т.п.

4. Організацією управління виробництвом.

Спрощення структури управління; механізація і автоматизація управлінської праці; скорочення документації.

5. Кваліфікацією працівників.

Охоплення усіма видами навчання, підвищення кваліфікації працівників, одержання другої професії; зниження плинності кадрів.

Економічні факториросту продуктивності праці пов’язані з впровадженням у виробництво економічних методів управління, заснованих на використанні принципів матеріальної зацікавленості та відповідальності, із вдосконаленням ціноутворення та фінансово-кредитного механізму.

1. Розробка систем заробітної плати, які підвищують матеріальну зацікавленість.

2. Нормативне господарство.

Соціальні факторипов’язані з умовами діяльності людини у виробництві та інших сферах життя.

1. Покращання умов праці та її безпеки.

2. Культурно-побутові умови працівників.

Покращання житлово-комунальних умов, покращання роботи підприємств харчування, медичних закладів.

У практиці планування роботи підприємств зустрічаються із різними методами планування підвищення продуктивності праці. До них відносяться:

1) пофакторний метод з використанням показника трудомісткості робіт (у машинобудуванні – для визначення економії чисельності та росту продуктивності праці при використанні нової техніки та технології);

2) пофакторний метод прямим розрахунком (конструкція виробу);

3) за укрупненими факторами з використанням показника трудомісткості;

4) індексний метод.

Загальною вимогою до цих розрахунків є знаходження вірної вихідної бази для визначення реальної економії праці.

Розглянемо розрахунок впливу деяких факторів на продуктивність праці. Продуктивність праці змінюється у відсотках в результаті [21. С 54]:

1) вводу прогресивнішого об­ладнання :

(5.4)

де П_об - збільшення продуктивності нового обладнання в порівнянні із старим, %;

Пв_р - питома вага чисельності робітників, зайнятих на новому обладнанні в загальній чисельності робітників, %.

2) покращання використання ро­бочого часу, Р_ч:

(5.5)

де - втрати робочого часу в базовому і плановому періодах, у % до номінального фонду.

3) збільшення питомої ваги основних виробничих робітників , Р_р:

 

(5.6)

де - питома вага основних виробничих робітників у пла­новому і базовому періодах.

4) скорочення чисельності при незмінному обсязі робіт:

 

(5.7)

де П_в.ск. – питома вага скорочених працівників в загальній чисельності.

5) загальна зміна продуктивності праці:

 

(5.8)

де Ч_ск – загальна кількість умовно скорочених працівників.

Ріст продуктивності праці тісно пов’язаний із ростом фондооз­броєності праці, який зумовлений збільшенням технічного оснащення ви­робництва. Рівень продуктивності праці визначається рівнем фондооз­броєності та фондовіддачі.

(5.9)

де В - обсяг виробленої продукції, грн;

Ч - -чисельність працівників, чол.;

Ф_сер. - вартість основних виробничих засобів, грн.;

Ф_озбр. - фондоозброєність, грн.;

Ф_в - фондовіддача, грн.

Між продуктивністю (виробітком) і трудомісткістю існує наступна залежність:

 

, (5.10)

 

, (5.11)

 

де b - ріст продуктивності праці, в %;

а - зниження трудомісткості, в %.

Планування продуктивності праці в ринкових умовах необхідно здійснювати з врахуванням закону спадної віддачі, який стверджує, що, починаючи з певного моменту, послідовне збільшення змінних одиниць праці до незмінного ресурсу капіталу дає зменшений додатковий або граничний продукт в розрахунку на кожну наступну одиницю праці. Інакше кажучи, якщо кількість робітників, які обслуговують дане технологічне обладнання, буде збільшуватися, то зростання обсягу виробництва продукції відбуватиметься повільніше, так як більше робітників буде залучатися до виробництва товарів і послуг [12.С.47]. Цей закон означає, що в кожному конкретному випадку існує оптимальний рівень продуктивності праці, який необхідно вміти планувати на тому чи іншому підприємстві.

 

Планування чисельності персоналу підприємства

Персонал – це основний (штатний) склад працівників підприємства. Усі працівники підприємства в залежності від ступеня їх участі у виробничій діяльності діляться на промислово-виробничий і непромисловий персонал. Промислово-виробничий персонал в залежності від функцій, які він виконує, ділиться на категорії: керівники, професіонали, фахівці, службовці, робітники (основні та допоміжні). Розрахунок чисельності працівників підприємства проводиться для кожної категорії окремо

 

Планування чисельності робітників

При плануванні чисельності робітників застосовуються наступні методи[21. С 58]:

1) метод трудомісткості;

2) метод штатних точок;

3) метод норм виробітку;

4) метод норм обслуговування.

Суть методу трудомісткості заключається в тому, що в основу розрахунків кладеться трудомісткість виробничої програми та фонд робочого часу одного робітника. Застосовується даний метод для розрахунку чисельності основних виробничих робітників, а також робітників ремонтного, інструментального господарства.

Вихідними даними для визначення чисельності виробничих робітників є виробнича програма, норми часу для окремих виробів, видів робіт та кваліфікацій, запланований відсоток виробітку норм відрядниками, середньорічні показники використання робочого часу на одного працівника бюджет робочого часу).

При плануванні бюджету робочого часу в основу покладено календарний фонд робочого часу за рік. Якщо від календарного фонду часу (Ф_к) відняти неробочі дні (Ф_нр), одержимо номінальний фонд часу (Ф_н):

Ф_н= Ф_к – Ф_нр (5.12)

До неробочого часу відносяться вихідні та святкові дні. Крім неробочого часу є певна кількість невикористаного часу . Якщо від номінального фонду відняти невикористаний час (Ф_нв), одержимо ефективний або реальний фонд часу за рік (Ф_е):

Ф_е = Ф_н – Ф_нв (5.13)

До невикористаного часу відноситься час відпусток різних видів, час виконання державних та громадських обов’язків, втрати часу в зв’язку з хворобою і т.п.

Бюджет робочого часу складається у наступній послідовності:

1. Календарний час – 365 днів.

2. Неробочий час - 112 днів:

а) вихідні дні – 104

б) святкові дні - 8

3. Номінальний фонд часу (1 – 2) – 253 дні.

4. Невикористаний час – 25 днів:

а) основна і додаткова відпустка – 18 днів;

б) відпустка на навчання – 3 дні;

в) декретна відпустка – 2 дні;

г) виконання державних та громадських обов’язків – 1 день;

д) невиходи, пов’язані з хворобою - 1 день;

е) відпустка з дозволу адміністрації;

є) цілодобові простої;

ж) прогули

5. Ефективний фонд часу (3 – 4) - 228 днів

Тривалість робочого дня з врахуванням короткого дня у передсвяткові та вихідні дні – 7,8 год.

Перерви всередині робочого дня – 0,2 год.:

а) для матерів, які годують немовлят - 0,05 год.;

б) для підлітків, які працюють за скороченим робочим днем – 0,05 год.;

в) для робітників із шкідливими умовами праці – 0,1 год.;

г) внутрішньозмінні простої (фактично) .

Тривалість робочого дня – 7,6 години.

Ефективний робочий час на одного робітника – 1733 год.

Тривалість чергових і додаткових відпусток розраховують на основі складеного на підприємстві графіка відпусток, у якому визначається час і тривалість відпустки кожного працівника. Дані графіка відпусток групують за тривалістю відпустки. Середню тривалість основних і додаткових відпусток розраховують за формулою:

 

Д_відп. = S Д_ві×× Ч_і /Ч, (5.14)

 

де Д_ві – кількість днів відпустки і-тої групи працівників;

Ч_і - чисельність і-тої групи працівників;

Ч - загальна чисельність працівників.

Неявки, пов’язані з державними і громадськими обов’язками, планують на рівні їх відсотка у номінальному фонді часу звітного року.

Відпустки у зв’язку з вагітністю і пологами плануються на основі звітних даних базового періоду і планової зміни частки жінок у загальній чисельності персоналу.

Невиходи через хворобу в плановому балансі визначаються на підставі звітних даних з урахуванням поліпшення санітарно-виробничої гігієни і зниження завдяки цьому хвороб.

Для визначення чисельності робітників за методом трудомісткості застосовують формулу:

, (5.15)

де t_i - технологічна трудомісткість виготовлення i-го виду продук­ції;

N_i - кількість i-го виду продукції;

Ф_р - річний фонд часу одного робітника;

Л_н - коефіцієнт виконання норм виробітки основними робітниками.

За методом трудомісткості визначається кількість робітників облікового складу.

При визначенні планової чисельності робітників необхідно розрізняти облікову і явочну кількість робітників. До явочного складу відносяться робітники, які щоденно знаходяться на робочому місці. До облікового складу включаються усі постійні, сезонні та тимчасові робітники, на яких адміністрацією заведені трудові книжки.

Облікова кількість основних робітників (Ч_об) підприємства визначається діленням трудомісткості валової продукції з врахуванням планового відсотку перевиконання норм на дійсний (ефективний) фонд часу роботи одного робітника; явочна кількість (Ч_я) – діленням на номінальний фонд часу (Ч_я<Ч_об). Для переходу від явочного складу до облікового використовують коефіцієнт облікового складу (К_об), який визначається відношенням номінального фонду часу до ефективного:

К_об = Ф_н: Ф_еф (5.16)

Ч_об = Ч_я х К_об (5.17)

Користуючись даним методом можна розрахувати чисельність робітників окремих спеціальностей та за розрядами робіт.

За методом норм виробітку також розраховують облікову кількість робітників. Розрахунок проводиться за формулою:

Ч_сп = О : Н_в´К´Ф_е , (5.18)

де О – обсяг робіт в натуральних одиницях;

Н_в – норма виробітку за одиницю часу;

К – плановий відсоток виконання норм виробітку;

Ф_е - ефективний фонд часу.

Нормою обслуговування називається кількість одиниць устаткування, яку може обслуговувати один робітник або бригада. За методом норм обслуговування визначається явочна кількість робітників за формулою:

Ч_я = У´З : Н_о , (5.19)

де У – кількість одиниць устаткування;

З – змінність роботи;

Н_о – норма обслуговування.

Штатним нормативом називається кількість робітників, яка необхідна для обслуговування одиниці обладнання. Це величина обернена до норми обслуговування. За методом штатних точок явочна кількість робітників визначається за формулою:

Ч_я = У´З´Н_шт, (5.20)

де Н_шт – штатний норматив.

Даний метод можна використати в усіх випадках, де чисельність залежить не від обсягу робіт, а від кількості устаткування, тобто, де наявність одиниці устаткування вимагає робітника, незалежно від того, скільки роботи буде виконано.

Планування чисельності керівників, фахівців, службовців

Планування чисельності працівників даних категорій необхідно вести, керуючись структурою і схемою управління підприємством, переліком функціонально-посадових обов’язків окремих працівників або груп однорідних посад, середньогалузевими нормативами, а при їх відсутності – за розробленими підприємством нормативами. Нормативи чисельності в залежності від призначення можуть розроблятися не тільки для кожної окремої функції управління, а також для окремих видів робіт та за посадами. Чисельність даних категорій визначається за нормами обслуговування, нормами управління, математичним моделюванням.

При плануванні чисельності працівників даних категорій визначається тільки їх обліковий склад. Виділяти явочний склад не прийнято, так як працівники даних категорій можуть виконувати функції відсутніх фахівців. Виконання ними широких функцій, а також відсутність відповідних нормативів часу на їх виконання не дає можливості підприємствам з високим ступенем точності визначити потребу різних категорій фахівців або адміністративно-управлінського персоналу. При розрахунку їх чисельності до цього часу застосовуються укрупнені або спрощені методи. Причиною є те, що в багатьох адміністративно-управлінських службах як закордонних, так і вітчизняних підприємствах кількість працівників і обсяги роботи, як встановив С.Н. Паркінсон, зовсім не пов’язані між собою.

Планування чисельності різних категорій персоналу на наших підприємствах здійснюється, як правило, за допомогою укрупнених методів або економіко-математичних залежностей. На підставі розроблених моделей і формул можна розраховувати потребу управлінського персоналу для усіх функцій, які здійснюються на підприємстві фахівцями різних категорій. Приведемо декілька розрахункових формул чисельності фахівців підприємств для наступних основних функцій, які пов’язані з управління персоналом.

Управління трудовими ресурсами:

Н_ч = 0,44 + 0,002Р_пп + 0,0002Ф_а. (5.21)

Підбір та використання кадрів:

Н_ч = 0,09 + 0,002Р_пп + 0,0001Ф_а. (5.22)

Підготовка кадрів:

Н_ч = 0,5 + 0,00009Р_о + 0,00007Ф_а. (5.23)

Організація праці та заробітної плати:

Н_ч = 0,12 + 0,0051Р_пп + 0,0009Р_в. (5.24)

У приведених формулах прийнято наступні позначення:

Н_ч – розрахункова чисельність управлінського персоналу за категоріями, чол.; Р_пп – середньорічна чисельність промислово-виробничого персоналу, чол.; Р_о – чисельність основних робітників, чол.; Р_в – чисельність робітників-відрядників, чол.; Ф_а – вартість активної частини основних виробничих засобів, тис. грн.

Згідно міжгалузевих методичних рекомендацій однією із умов, при яких доцільне створення відділу є мінімальна чисельність його працівників, необхідних для виконання даного обсягу робіт. Так, для відділу мінімальна чисельність (як правило) складає 10 чоловік, для бюро – 7, для конструкторського та технологічного підрозділів – у відділі – 21, а в бюро – 16 чоловік. При меншій чисельності працівників самостійні структурні підрозділи не створюються, рекомендується призначати старших спеціалістів та спеціалістів. Для обґрунтування вибору того чи іншого варіанту внутрішньої структури відділу необхідно проаналізувати організаційно-технічні умови та кількість структурних одиниць, що входять у його склад. Для цього можна рекомендувати метод, розроблений Інститутом економіки АН України, з допомогою якого одержані наступні залежності:

У₁ = 0,6 + 0,0206 Х ; (5.25)

У₂ = 0,06 + 0,0925 Х; (5.26)

У₃ = - 0,26 + 0, 2567 Х; (5.27)

У₄ = - 1,66 + 0,6272 Х, (5.28)

де У₁ – кількість замісників начальника відділу;

У₂ – кількість бюро у відділі (начальників бюро);

У₃ – кількість груп (старших виконавців);

У₄ – кількість виконавців;

Х – чисельність працівників відділу.

Декілька слів про норму управління. Кожне підприємство повинно визначити, якою кількістю підлеглих може управляти керівник. Проведені у цій галузі дослідження свідчать, що звичайно така кількість підлеглих у західних фірмах коливається від 4 до 8 на вищих рівнях управління та від 8 до 15, а деколи і більше на нижчих рівнях управління. Зарубіжні дослідники вказують різні норми управління, одні від 3 до 6 чоловік, інші - від 3 до 11 чоловік. Проведені Американською асоціацією дослідження у 100 великих компаніях показали, що кількість підлеглих безпосередньо президентам коливається від 1 до 24 чоловік, у дрібніших компаніях – від 4 до 8 чоловік. Якщо завдання вирішує людина, не озброєна ніякими спеціальними пристроями для обробки інформації, то досить великою кількістю буде кількість, яка більша 7 ± 2.

На норму управління здійснюють вплив такі фактори:

- кваліфікація персоналу;

- розподіл співробітників (в кімнаті, в приміщенні);

- наявність помічників та замісників;

- наявність секретаря;

- динамічність і характер менеджера (холерик, сангвінік);

- ступінь необхідної координації та контролю[21. С 60].

 

Планування фонду заробітної плати

Важливішим засобом мотивації та стимулювання високоефективної трудової діяльності персоналу є його доходи. В умовах ринкової економіки поряд з основною заробітною платою персоналу в залежності від результатів праці існують також доходи від власності. У нашій країні до останнього часу ця форма доходу фактично не застосовувалась. Однак з розширенням випуску акцій та інших цінних паперів розподіл результатів праці за власністю з кожним роком збільшується. Тому в сучасних умовах усе більшого значення набирає проблема оптимального поєднання принципів розподілу як за працею, так і за власністю або капіталом.

Структура доходів персоналу на вітчизняних підприємствах визначається співвідношенням трьох основних складників заробітної плати: тарифних ставок та окладів, доплат і компенсацій, надбавок і премій. Розрахунок фонду заробітної плати проводиться для окремих підрозділів підприємства та окремих категорій працівників. Відповідно до існуючої інструкції фонд заробітної плати ділиться на :

1) фонд основної заробітної плати;

2) фонд додаткової заробітної плати;

3) інші заохочувальні та компенсаційні виплати.

До фонду основної заробітної плати відносяться усі види виплат за виконану роботу або відпрацьований час, тобто:

1) оплата за роботу або відпрацьований час за прийнятою системою оплати;

2) відрядний приробіток за перевиконання норм;

3) доплати за кількісні і якісні показники в роботі;

4) доплати за роботу в нічний час (від 22⁰⁰ до 6⁰⁰);

5) доплата за роботу у святкові дні ( у подвійному розмірі);

6) доплата бригадирам за навчання учнів;

7) доплати за надурочні роботи і т.п.

До фонду додаткової заробітної плати відносяться доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і функцій, тобто:

1) чергові та додаткові відпустки;

2) відпустки на навчання;

3) оплата перерв у роботі матерів, що годують немовлят;

4) доплати за скорочений день підліткам;

5) оплата часу виконання державних та суспільних обов’язків;

6) премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

До інших заохочувальних та компенсаційних виплат належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадять понад встановлені зазначеними актами норми.

Відповідно до чинного законодавства суб’єкти підприємницької діяльності мають повну самостійність у питаннях організації і планування оплати праці всіх категорій персоналу.

Планування заробітної плати включає планування фонду заробітної плати і середньої заробітної плати.

Плановий фонд заробітної плати – це вся сума коштів, що виділяється для оплати праці працівників за виконану роботу та відпрацьований час, а також суми виплат і доплат, які передбачені державними законодавчими актами та діючими преміальними системами у запланованому періоді[17. С 148].

Вихідними даними для визначення розміру планового фонду заробітної плати персоналу є: виробнича програма; трудомісткість продукції; чисельність працівників за категоріями, професіями і кваліфікацією; тарифна система; штатний розпис працівників, спеціалістів, службовців; законодавча база України про оплату праці.

На діючому підприємстві необхідно здійснити передпланові роботи, тобто проаналізувати виконання плану використання заробітної плати у звітному періоді та встановити причини його відхилення від планової величини, зіставити темпи зростання заробітної плати одного працюючого із темпами підвищення його продуктивності праці, виявити резерви економії фонду заробітної плати та розробити заходи щодо поліпшення його використання в розрізі окремих категорій працівників.

Після цього етапу розраховується плановий фонд оплати праці персоналу підприємства, який визначається на основі нормативів приросту за кожну одиницю показника, прийнятого для оцінки діяльності підприємства, або за нормативом продукції у натуральному виразі.

Загальний фонд основної заробітної плати промислово-виробничого персоналу планується і визначається в залежності від існуючих на підприємстві форм та систем оплати праці. При цьому можна використовувати як укрупнені, так і уточнені методи розрахунку. У ринковій економіці фонд заробітної плати працівників різних категорій можна розрахувати укрупнено, наприклад, за сумарною трудомісткістю виробничої програми або за діючим мінімальним рівнем оплати праці, або за нормативом заробітної плати на 1 грн. товарної продукції і за іншими показниками. Фонд оплати праці керівників, фахівців та службовців визначається, виходячи із їх кількості та посадових окладів.

Вважається доцільним приріст фонду оплати праці ув’язувати не тільки з показниками, які характеризують обсяги виробництва, а й основними якісними показниками, зростанням продуктивності праці, зниження витрат на одну гривню продукції.

Фонд оплати праці на основі нормативів його приросту обчислюється за формулою:

 

ФОП^пл = ФОП^баз. × (100 + Н_о ×О_пр + Н_пп × ПП_пр + Н_в × В_пр): 100, (5.29)

 

де ФОП^баз. – фонд оплати праці у базовому періоді;

Н_о, Н_пп, Н_в – нормативи приросту фонду оплати праці, відповідно за приріст обсягів виробництва, продуктивності праці та зниження витрат на одну гривню продукції;

О_пр, ПП_пр , В_пр – відповідно приріст обсягів виробництва, продуктивності праці, зниження витрат на одну гривню продукції.

Для ув’язки обсягу виробництва й оплати праці використовують нормативний метод:

 

ФОП^пл = О^пл ×Н, (5.30)

 

де О^пл – плановий обсяг виробництва у вартісному виразі;

Н - норматив витрат заробітної плати промислово-виробничого персоналу на одну гривню вартості продукції.

Укрупнено плановий фонд оплати праці розраховують за формулою:

 

ФОП^пл = ФОП^баз. × К_о : 100 ± S Е_і × ЗП, (5.31)

 

де S Е_і - зміна чисельності працівників під дією основних техніко-економічних чинників, осіб;

К_о - темп зростання обсягу виробництва, %;

ЗП - середня заробітна плата одного працівника у плановому періоді, грн.,

або за формулою:

 

ФОП^пл = ЗП × Ч^пл, (5.32)

Крім поділу заробітної плати на основний і додатковий фонд при плануванні фонду оплати праці робітників користуються поділом її на три фонди:

1) годинний фонд заробітної плати;

2) денний фонд заробітної плати;

3) місячний фонд заробітної плати.

Фонд годинної заробітної плати включає оплату за відпрацьований час і оплату доплати за деякі спеціальні функції:

1) оплата за відпрацьований час за діючими тарифними ставками;

2)доплати за відрядно-прогресивною, відрядно-преміальною системою;

3) премії робітникам-почасовикам;

4) доплати за роботу в нічний час;

5) доплати не звільненим бригадирам за керівництво бригадою;

6) доплати за навчання учнів;

7) доплата за шкідливі умови роботи;

8) доплата за відхилення від нормальних умов роботи;

9) доплата за роботу в святкові дні.

Денний фонд заробітної плати включає повністю весь годинний фонд заробітної плати і крім того:

1) доплати підліткам за скорочений робочий день;

2) оплата перерв матерям для годування дітей;

3) доплата за надурочні роботи;

4) оплата внутрізмінних простоїв.

Місячний фонд заробітної плати включає усі види виплат денного фонду і крім того:

1) оплату чергових і додаткових відпусток;

2) оплату часу виконання державних і громадських обов’язків;

3) виплату вихідної допомоги;

4) оплату цілоденних простоїв не з вини робітників;

5) компенсація невикористаних відпусток;

6) заробітну плату працівникам, які відправлені у відрядження на інші підприємства або на навчання;

7) виплату винагороди за вислугу років.

При визначенні планового фонду заробітної плати робітників розраховують:

1) фонд прямої заробітної плати;

2) доплати у годинний, денний і місячний фонди заробітної плати.

До фонду прямої заробітної плати робітників включають суми коштів, нараховані за відрядними розцінками робітникам-відрядникам і за тарифними ставками – робітникам-погодинникам.

Крім основного фонду заробітної плати робітників, необхідно визначити премії, доплати, що входять до складу годинного, денного і місячного фондів.

Сума премій відрядникам і погодинникам визначається на основі чинних преміальних положень на підприємствах. Оскільки різні групи робітників преміюються за різні показники, розміри премій визначаються за кожною групою робітників, які преміюються за одні і ті ж показники.

Загальна сума доплат за роботу в умовах, що відрізняються від нормальних, і за надмірну інтенсивність праці визначаються за показниками чисельності робітників, які працюють у важких і шкідливих, особливо важких і особливо шкідливих умовах праці і одержують відповідний розмір доплат до їх середньої годинної тарифної ставки, розмірів доплат у відсотках до тарифної ставки і фонду робочого часу.

За професійну майстерність загальна сума надбавок визначається за показниками чисельності робітників за розрядами, які одержують ці надбавки, установлених розмірів надбавок за розрядами, годинними тарифними ставками робітників відповідного розряду, а також фонду робочого часу.

Значну суму в додатковій заробітній платі займає оплата чергових і додаткових відпусток. Річний фонд на оплату відпусток розраховується, виходячи із тривалості відпусток, яка встановлюється діючим законодавством та колективним договором, фонду денної заробітної плати.

---

• ⇐ Назад
• 1
• 2
• 3
• 4
• 5
• 67