УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ЗАПИТАННЯ І ВІДПОВІДІ Як вплинуло прийняття християнства на Русі на розвиток її освіти, літератури, культури?
Християнство як вчення, як ідеологічна система, як релігія запроваджене на Русі 988 року за часів князювання Володимира Святославовича, його прийняття було закономірним для тогочасного розвитку давньоруського суспільства, підготовленим усім ходом історії та об'єктивними потребами доби. Язичництво становило собою ідеологію первісного суспільства, Русь же наприкінці X ст. була суспільством класово розшарованим, антагоністичним. Вона потребувала релігії, яка б об'єднала всі давньоруські племена. З іншого боку, релігії, яка б підтримувала суспільно-економічні процеси класового ранньофеодального суспільства, підносячи авторитет князя і зміцнюючи його владу. В цьому полягало внутрішньополітичне значення християнства як державної релігії Київської Русі.
Таким же значним за своїм змістом було й зовнішньополітичне значення прийняття християнства. На час хрещення Русі провідну роль у Європі відігравали християнські держави, які виявляли явну погорду до поганських племен. Отже, щоб увійти в коло європейських народів, закріпити за собою місце в міжнародній політичній структурі і налагодити взаємовигідні, рівноправні стосунки з християнськими державами, треба було прийняти християнство, тобто замінити багатобожжя єдинобожжям.
З історичних фактів відомо, що запровадження християнства не починає собою літочислення давньоруської цивілізації. І до 988 року розвивалися градобудівництво, прикладне та образотворче мистецтво, музика, філософія, усна словесність і писемність. Так, зокрема, про існування писемності в дохристиянський період свідчать договори Русі з греками 911 і 944 pp., писані руською мовою, тексти яких подає «Повість минулих літ». Однак прийняття християнства поглибило культурно-просвітницькі процеси, благотворно вплинуло на розвиток духовності всього давньоруського суспільства.
Християнство формувалося не як регіональна, а як світова релігія, що відігравала роль стимулюючого фактора міжнародного і міждержавного культурного спілкування. Отже, Русь, прийнявши християнство, змогла наблизитися до надбань європейської культури, тим самим поглиблюючи і розвиваючи свою власну. І. Франко справедливо зазначав, що національну літературу як складову частину національної культури формують два складники: «місцева різнорідність і замісцеві, привозні, міжнародні, отже, для різних народів спільні елементи... Кожна національна література — це в більшій або в меншій мірі органічний виплід свого місцевого, оригінального і своєрідного, з привозним, чужим із довговікових міжнародних зносин».
На час християнізації давньоруська держава мала політичні та культурні зв'язки з багатьма європейськими країнами. Але найглибшими і найінтенсивнішими вони були з тими, які послуговувалися (кожна своїм) слов'янським письмом, тобто місцевою мовою (і де ця мова була мовою культу), бо саме такою країною була Київська Русь. Тому, скажімо, з сусідньою Польщею культурні зв'язки у цей час були обмеженими. Ця держава прийняла хрещення від латинського церковного центру, а тому латинська мова була мовою богослужіння, політики й культури, а роль слов'янської мови — мінімальною. З країнами, в які християнство прийшло з центру Візантійської держави — Константинополя, Русь підтримувала тісні політичні та культурні контакти.
Історична наука оперує численними фактами, які засвідчують багатогранність візантійського впливу на розвиток давньоруського суспільства. Але якщо, скажімо, на розвиток права, церковної архітектури, малярства, музики цей вплив був безпосереднім, то на освіту і письменство — через посередництво слов'яномовної Болгарії, оскільки руське суспільство грецької мови не знало. А давньоболгарська мова для тогочасної Русі в цілому була зрозумілою.
Найінтенсивніше засвоєння давньоруським суспільством візантійської і болгарської літературно-культурної спадщини відбувалося у X—XI ст. Із запровадженням князем Володимиром шкільної освіти й активним храмобудуванням постала нагальна потреба у християнській церковній і учительно-проповідницькій літературі. Ввозилося передусім те, що було необхідне для практичних потреб, нового християнського культу. У болгарських перекладах на Русь прийшли основоположні зразки християнської літератури і, звісно, передусім санкціоновані церквою: біблійні, богослужбові, проповідницькі, агіографічні. їх не тільки бережно зберігали, а й переписували, тобто їх літературна доля продовжувалася на новому суспільно-історичному та культурному ґрунті. Найактивніше, звичайно, використовували біблійні тексти, перекладені з грецької мови болгарськими вченими-просвітителями Кирилом і Мефодієм та їхніми учнями. Книга релігійних пісень Псалтир, «Остромирове євангеліє», «Учительне євангеліє», «Азбучна молитва» — це ті тексти, якими щодня послуговувалися служителі церкви. Великою увагою користувалися також перекладні тексти учительно-проповідницького спрямування, авторами яких були «отці церкви», відомі ідеологи християнства Іоанн Златоуст, Григорій Богослов та інші. Широко проникала на Русь із Болгарії перекладна агіографічна література — так звані «житія святих», найбільшою популярністю з-поміж яких користувалося житіє Олексія — «чоловіка божого». Цей запозичений сюжет про ідеального християнина став пізніше розроблятися в українській духовній пісні, а також у шкільній драмі та поезії XVII—XVIII ст.
Окрім канонічних, освячених церквою текстів літературних та проповідницьких жанрів, на Русь із Болгарії прийшло і чимало апокрифів — творів на теми Старого й Нового заповіту, що доповнювали та уточнювали Святе письмо. Найпопулярнішими були апокрифи про апостолів Петра і Павла, про пророків Іллю та Мойсея, «Ходіння Богородиці по муках». Останній з його високопоетичним образом Святої матері як матері-страдниці належав до найактивніше розроблюваних не тільки духовною, а й світською літературною традицією, зокрема Т. Шевченком у поемі «Марія».
Ймовірно, що, крім церковних книг, через Болгарію на Русь потрапили й пам'ятки історичного змісту. У них викладалася історія Вавилона, Єгипту, Греції, Риму, Візантії, дохристиянська і християнська міфологія, частково історія римської та візантійської культури. Перекладні хронографи знайомили давньоруського читача із всесвітньою історією, спонукали до роздумів про своєрідність Русі, її долі в загальносвітовій родині народів. їх також враховували при створенні зразків вітчизняної історіографії, зокрема «Повісті минулих літ». Проте руські літописи, запозичивши певною мірою манеру викладу й багато цікавих матеріалів, не копіювали хронографи і були не реєстром, зводом коротких записів, а розлогими, детальними творами.
Засвоєння чужого культурного досвіду у X—XI ст. свідчило не про відсутність свого власного, а, навпаки, про високу культуру давньоруського суспільства, адже перекладна література могла з'явитися лише на ґрунті розвиненого власного письменства. Свідченням цього є те, що уже в першій половині XI ст. русичі стали звертатися до візантійської культурної спадщини безпосередньо і самостійно. Князь Ярослав, як і його батько, великий князь Володимир, дбав про розвиток освіти, за що в народі був названий Мудрим. Літопис оповідає, що сам князь читав книги «днями і ночами», збирав «писців», тобто копіїстів і письменників, доручаючи їм у спеціально відведених приміщеннях — скрипторіях переписувати книги і перекладати з грецької мови. Він зібрав у храмі святої Софії велику бібліотеку, названу Ярославовою. Частину цієї бібліотеки як весільний посаг повезла з собою до Франції його дочка княжна Анна. На сьогодні з неї залишилася лише одна книга, відома серед істориків і мовознавців як Реймське євангеліє. Аналіз лінгвістичних особливостей цієї пам'ятки дає підстави вважати, що вона створена на Русі у першій половині XI ст. На Реймському євангелії королі Франції присягали при коронуванні. Цікаво, що культурно-освітній рівень Анни Ярославни тогочасне французьке суспільство оцінило надзвичайно високо: їй було дозволено ставити свій підпис на документах державної ваги. Чітко виведені нею знайомим «уставом» літери стояли поруч з хрестиками неписьменних королівських чиновників, придворних і самого короля Генріха І. Анна знала латинь — офіційну мову того часу, якою писали й розмовляли в Західній Європі освічені верстви суспільства. Вже навіть ці поодинокі факти засвідчують, що в XI ст. Київська Русь була не тільки за територією найбільшою державою Європи, а й у культурному плані являла собою одну із найрозвиненіших держав.
У XII —на початку XIII ст. освіта й культура Київської Русі досягли такого рівня, що не лише розвивалися самостійно, а й справляли вплив на розвиток балканських, зокрема південнослов'янських, культур. У пам'ятках руського письменства цього періоду зникають болгаризми, тобто переклади з візантійських пам'яток здійснюються безпосередньо, а не через посередництво болгарської мови. Тепер вже самі болгарські пам'ятки включають елементи руської мови. Починаючи з XII ст., на Балканах поширюються не тільки руські переклади з грецької, а й оригінальні пам'ятки, насамперед «житія». Показовим у цьому плані є сербський список «Житія Феодосія Печерського» Нестора-літописця (XII ст.), що містить чимало болгарських рис як у мові, так і в графічному оформленні. Отже, руська пам'ятка через Болгарію прийшла на Балкани. І такий приклад непоодинокий. Він показує, наскільки важливо для вивчення руської культури і писемності враховувати її зв'язки з різними країнами. Процеси «приживлення» на давньоруському грунті пам'яток візантійської та давньоболгарської літератури сприяли засвоєнню нових ідей, розширенню світоглядного й естетичного кругозору та розвитку оригінальної творчості місцевою мовою.
12.
Ще за свого життя Ярослав Мудрий поділив державу між своїми синами, намагаючись позбутися того розбрату, який виникав раніше після смерті великого князя (так було після загибелі Святослава і після смерті Володимира Великого). Спочатку Ярославичі жили в злагоді, але незабаром почалися міжусобиці. Цим скористалися нові вороги Русі — половці, а також Угорщина і Польща. Угорський король захоплює Закарпаття. У зв'язку з цим князі роблять спробу припинити усобиці, для чого у 1097 р. скликають князівський з'їзд у Любечі. На з'їзді було вирішено, що кожен князь мусить володіти лише своєю «вотчиною», тобто землею, виділеною батьком, і не претендувати на землі інших князів. Фактично це узаконювало роздроблення Русі на окремі спадкові князівства. Лише на деякий час Володимир Мономах (1113–1125 pp.) та його син Мстислав (1125–1132 pp.) змогли призупинити цей процес та відновити єдність Русі, але повністю перешкодити йому вони не змогли.
Володимир Мономах був найвидатнішою фігурою на політичній арені Київської Русі у першій чверті XII ст. Його батько був улюбленим сином Ярослава Мудрого, а мати — дочкою візантійського імператора Костянтина Мономаха, за що й самого Володимира почали звати Мономахом. 16 років Мономах правив одним з найбільших князівств Русі — Чернігівським, 20 років займав Переяславський престол, 12 років був великим київським князем.
Мономах був талановитим полководцем. Ще будучи переяславським князем, він прославився своїми військовими походами проти половців. Мономах часто використовував блискавичні рейди, удари у вразливі місця супротивника важкоозброєною кіннотою. У 1113 р. кияни запросили Володимира Мономаха на київський престол. Шістдесятирічний князь умілими дипломатичними та військовими діями приєднав до Русі Турово-Пінську та Волинську землі, проте навіть в часи найбільшої могутності він контролював 3/4 земель, які знаходились під владою Ярослава Мудрого.
Успіхи об'єднавчої політики Володимира Мономаха позитивно впливали на внутрішній розвиток всієї країни. Зосередження в одних руках великого водного шляху від Чорного до Балтійського моря сприяло значному збільшенню обсягів міжнародної торгівлі Русі й стимулювало економічне єднання всіх давньоруських земель. Невипадково, що у цей час зростають саме ті міські центри, які перебували на центральній економічній магістралі Русі: Київ, Новгород, Смоленськ, Ладога, Переяслав.
Із цими факторами пов'язане й будівництво в 1115 р. за указом Мономаха першого моста через Дніпро.
Він продовжив традицію династичних шлюбів київських князів з представниками європейських монархій. Сам він був одружений з дочкою англійського короля, його син — з дочкою шведського короля, одна з дочок стала дружиною візантійського імператора, інша — угорського короля.
Володимир Мономах розробив «Устав» — своєрідне доповнення до «Руської правди», де обмежив використання рабської праці та джерела рабства, а також установив єдиний процент за взяті у позику гроші (не більше 150%).
З ім'ям князя пов'язують корону Русі — «шапку Мономаха», нібито отриману ним від візантійського імператора, якою згодом коронували й московських царів.
Процес феодальної роздробленості і власне третій період історії Київської Русі можна поділити на кілька етапів:
1) 1054–1132 pp. — визрівання елементів роздробленості, послаблення в цілому великокнязівської влади;
2) 1132–1204 pp. — переваги відцентрової тенденції, перехід до конфедеративного устрою держави і поліцентризму;
3) 1204–1360 pp. — послаблення Києва, провідна роль на українських землях Галицько-Волинського князівства, занепад торгівельного шляху з варягів в греки[1], поступове захоплення руських земель іноземними державами.
Які ж були причини феодальної роздробленості Русі? Слід відзначити, що цей процес був характерним для всіх країн Європи того часу, і Русь не уникнула його. Великі розміри держави ускладнювали управління нею з боку великого князя, а місцеві князі не були зацікавлені в зміцненні його влади на місцях, тому що в цей час могли обходитися, як вони вважали, і без нього. Вони мали свою дружину, могли за допомогою неї захиститися, приборкати незадоволених, зібрати з селян податки. Кожен князь хотів правити сам, вважав себе не гіршим від великого князя, бо теж був Рюриковичем і мав військову силу, щоб позмагатися з великим князем. Внаслідок розвитку натурального господарства місцеві князі й економічно стали незалежними від центру. Роздробленню Русі сприяло зростання міст, які ставали політичними й економічними центрами і намагалися конкурувати з Києвом. Крім того, змінилися маршрути торгових шляхів, Європа почала торгувати безпосередньо з Близьким Сходом, а Київ опинився осторонь цих процесів. Період з початку 40-х по 70-ті роки XII ст. в історії Русі характеризується надзвичайним загостренням і постійним зіткненням доцентрових і відцентрових сил. Одним з основних вузлів міжкняжих інтересів, як і раніше, залишався Київ, який хоч і втрачав поступово своє політичне значення, але до кінця 60-х pp. XII ст. залишався єдиним символом цілісності Русі. Тривалий час боровся за Київ шостий син Володимира Мономаха — суздальський князь Юрій Долгорукий — засновник Москви. Він тричі завойовував Київ, але потім йому доводилося звідти йти. У 1155 р. він знову захопив Київ, але у 1157 р. київські бояри його отруїли. У 1169 р. Київ захопив син Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський. Уперше за багатовікову історію Київ було піддано такому сильному розгрому з боку руських князів. Захопивши Київ, Андрій Боголюбський став наймогутнішим руським князем, але не залишив ся в Києві, а віддав його своїм васалам. Це означало закінчення видатного становища Києва. Показовим є те, що з 1132 р, по 1246 р. на київському престолі побувало 26 князів.
У середині XII ст. державний лад Русі набув нової форми. Стольний град Київ і домен «Руської землі», який йому належав, перетворився в загальне володіння групи князів — Ярославовичів, які вважали себе колективними власниками Руської землі і вимагали собі там частки (власності), а свої права і обов'язки вони визначали на загальноруських з'їздах — «снемах». Цю систему управління називають колективним сюзеренітетом. Снеми були важливою формою загальноруського правління другої поло вини XI — початку XIII ст., збиралися в найвідповідальніші для країни періоди, обговорювали питання внутрішнього миру, феодального правопорядку, організацію оборони Русі. Ініціаторами їх скликання були, як правило, великі київські князі, місцем проведення — Київ або місто Київської землі.
Практика цих з'їздів була розпочата у зв'язку з необхідністю розробки давньоруського законодавства. У 1072 р. сини Ярослава Мудрого Ізяслав, Святослав, Всеволод, бояри та представники вищого духовенства ухвалили у Вишгороді «Правду Ярославичів». Інше питання, яке обговорювалось на снемах — боротьба з половцями, яка вимагала об'єднання зусиль багатьох князівств. В період феодальної роздробленості Русі питання війни і миру перестали бути лише компетенцією князівської влади Києва. Тепер удільні князі могли оголошувати війну і підписувати мир з ворогами Русі, не узгоджуючи свої дії з загальними інтересами країни і великим київським князем.
На українських землях утворилися Київське, Сіверське, Переяславське, Волинське та Галицьке князівства. Перехід від моноцентризму (Київ) до поліцентризму мав і певні позитивні ас пекти. Відбувалася консолідація споріднених племен, виникали і зростали нові міста як політико-економічні центри князівств, розвивалися феодальні відносини, зростало населення.
Незважаючи на роздроблення, на землях Південно-Західної Русі продовжується формування української народності й української мови. У 1187 р. у Київському літописі вперше з'являється термін «Україна». Про походження назви «Україна» є кілька версій. Одні вчені виводять її від слова «край» («кінець») зі значенням окраїнна земля, земля, що лежить скраю. Інші вчені пов'язують походження цієї назви зі словом «край — країна». За третьою гіпотезою вона походить від дієслова «украяти» — «відрізати», тобто означає частина землі «украяна» (відділена) від цілого. Назва «Україна» стала етнонімом наших земель.
В історичній науці побутує думка, що захоплення Києва у 1240 р. було останнім ударом по руських землях, після чого, спостерігався лише занепад, який вдалось зупинити з приходом литовської зброї і витіснення в результаті довготривалих війн монголів з наших територій. Дійсно, період другої половини ХІІІ — XIV ст., залишив вкрай незначну кількість джерел, які б допомогли реконструювати історичний процес на руських (українських) землях в цей період. Одним з основних чинників зростання Русі як великої держави був торгівельний шлях «з варяг в греки». Контроль цієї важливої європейської артерії визначав, як внутрішню, так і зовнішню політику київських володарів. Шлях, який починався на Півночі Європи мав свою кінцеву мету в світовій столиці того часу — Константинополі. Розширення меж Русі, розгром Хазарського каганату, влаштування форпостів, як‑то Біла Вежа та Олешшя, утримання Тмутаракані — всі ці заходи дозволили Русі накинути свою гегемонію на теренах вздовж цього торгівельного шляху, а Києву стати головною брамою цього європейського маршруту.
Більшість дослідників саме 1240 р. вважають ключовим в економічному занепаді Києва і навколишніх земель. Необхідно відмітити, що Київ вже не грав на той час поважної ролі в політично розділеній на окремі державні утворення Русі, одначе жорстка боротьба за нього свідчить про отримання значних дивідендів його володарями. Зрозуміло, що в ХІІІ ст. закономірності розвитку руських земель і самого Києва були відчутно відмінними ніж ті, які спостерігалися в ІХ — ХІ ст. Утворюються нові економічні центри, які переорієнтовують свої товаропотоки з Києва до інших міст як руських, так і іноземних. Яскравим свідченням цього є торгівельні угоди північних міст Русі з країнами Балтики на початку ХІІІ ст. Ці явища децентралізують країну, перетворюючі її на низку фактично незалежних від Києва держав, що об'єднані лише спільною династією.
Значення Києва, як потужного економічного центру, занепадає дещо раніше, ніж це подає традиційна схема, що орієнтує дослідника на 1240 р. Руська столиця, тривалий час була ключовою ланкою шляху «з варяг в греки». Як наголошувалось, кінцевим пунктом цієї торгівельної артерії був Константинополь. У 1204 р., візантійська столиця була взята штурмом учасниками Четвертого хрестового походу. Внаслідок цього, у Середземноморському регіоні економічне домінування остаточно перейшло до Венеції. Слід зазначити, що у подібних ситуаціях, учасники торгівельних операцій зазвичай опановують нові, хоч можливо й ризикованіші маршрути, які, втім, у разі успіху принесуть надприбутки. Це явище, особливо стане помітним в час Великих географічних відкриттів. Економіці достатньо кількох років, щоб змінити старий торгівельний шлях на новий, навіть, якщо перший протягом сторіч приносив золотий дощ його учасникам. Тож, не дивно, що саме з цього часу, торгівельні шляхи починають оминати Київ. За давньоруською столицею, очевидно, залишається контроль лише над деснянським річковим торгівельним маршрутом. Західноруські князівства, які й раніше контролювали торгівлю з європейськими державами, перебирають на себе основні товаропотоки.
Річкові маршрути через Західний Буг та Дністер, стають значно ефективнішими і підсилюють значення західних регіонів, що зумовлює переміщення на зламі ХІІ — ХІІІ ст. політичного центру Руської землі з Києва на захід. Старша гілка Мономаховичів, хоч і намагалася зберегти контроль над Києвом, значно більшу увагу приділяла проблемі опанування економічно найрозвиненіших західних теренів. Невдовзі, шляхом реформ вони перетворили Русь у королівство з новим стольним містом — Львовом, який в ХІІІ ст., був зведений між Дністром та Західним Бугом, як новий центр торгівельних шляхів. Значно зростає і роль Луцька.
Ці процеси обґрунтовуються архіологічними і нумізматичними даними. Так, складена М. Котляром карта знахідок монет XIV–XV ст. підтверджує значніші накопичення грошових скарбів навколо Львова та Луцька ніж Києва. Дані XIV ст., доводять про повний контроль цих двох міст над торгівлею в межах етнічної Русі. В цих містах зосереджується торгівля з Польщею, Угорщиною, Чехією, Німеччиною, італійськими колоніями в Криму і навіть відновлюється напрямок до Константинополя. Акцентуючи увагу на економіці, в жодному разі не варто скидати з рахунку значення Києва, як символічного центру Русі, її духовної столиці. Апеляції до відновлення столичного статусу Києва ставали особливо наполегливими у часи боротьби за відновлення нашої державності.
15 ?