Греко-католицизм в Україні: історія і сучасність
Українська греко-католицька церква бере початок з 1596 року, Брестського церковного собору, який проголосив про з'єднання Православної церкви в Україні з римсько-католицькою церквою. За об'єднання церкви виступали 6 із 8 єпархій (Київська, Володимиро-Волинська, Турово-Пінська, Луцька, Холмська і Полоцька) з митрополитом Київським як головою майже 15 монастирів, а між ними такий відомий центр чернечого життя як Видубоцький монастир. Сам Собор у Бресті проведено як насильницьку акцію, що змусила більшість православних українських єпископів перейти в унію. Український народ, до того єдиний за вірою, поділено на православних та уніатів. Унія з Римом дала можливість за умов латинізації й полонізації зберегти східний (православний) обряд. Це надзвичайно важливо.
Українська греко-католицька церква стала народною церквою і викликала пробудження національної свідомості українців, виступала засобом захисту мови й самобутності нації. Проте сталося це не одразу, потрібні були роки й роки, щоб у вирі тих подій греко-католицька церква утвердилася. У зв'язку з цим панівні кола Речі Посполитої, спочатку сприяли поширенню унії, самі не вірили в її самодостатність, намагалися використати унію як своєрідний перехідний стан, чистилище для православних, аби полегшити їх навернення в католицизм. Процес розбудови Уніатської церкви тривав до кінця XVII — початку XVIII ст. Часто сповнений відвертої боротьби між уніатами та православними. Так, відбувалось у Луцькій єпархії. Кількома роками після смерті її наставника Кирила Терлецького, одного з ініціаторів унії, єпархія повернулась до православ'я, яке після поновлення у 1620 році православної ієрархії швидко зміцнювало свої позиції за активної підтримки українського козацтва. Хоча на єпархію призначалися уніатські єпископи, все ж реальної влади тривалий період не мали, оскільки унії тут трималися лише близько 100 парафій та 6 монастирів. У 1646 році про приєднання до унії оголосила Мукачівська єпархія на Закарпатті. Велика Перемиська єпархія, що виступала проти об'єднання православної та католицької церков із Брестського собору, перейшла в унію 1692 року разом із своїми 1500 церквами і понад 1 млн. віруючих. Нарешті у 1700 році офіційно перейшла на уніатську й Львівська єпархія, що теж протягом століття зберігала вірність православ'ю. Отже, уніатська церква об'єднала всі єпархії на Правобережжі, західноукраїнських землях і Закарпатті, 1720 року у Замості (Холмщина) відбувся перший Помісний Собор, який визначив організаційну структуру церкви, зміцнив внутрішню дисципліну, упорядкував її обрядовість. У сфері обрядовості Собор значно поступився західній християнській традиції, зокрема визнавши догмат про філіокве й увівши до богослужбової практики формулу походження Святого Духа — від Бога-Отця, і від Бога — Сина.
Після визволення від фашистської окупації і встановлення Радянської влади на західноукраїнських землях, відразу ж почалося винищення уніатської церкви. Існуючий режим справедливо побоювався її як символу національної незалежності України, убачав головного противника духовного впливу на місцеве населення. У березні 1946 року у Львові 216 священиків, деканів, інших представників кліру, 19 мирян, силоміць зігнаних на Собор після арешту верхівки уніатського духовенства, оголосили про розрив Брестської церковної унії й «повернення» до православної церкви Московського патріархату. Греко-католицька церква в Україні змушена піти у підпілля, стати «катакомбною».
Разом із тим, багато з послідовників Української греко-католицької церкви прибрали вигляду криптоуніатів, тобто прихованих прихильників греко-католицизму, відвідували православні храми, але зберігали специфічну уніатську ментальність і наполягали на традиційних для себе богослужбових і обрядових формах. Дедалі інтенсивніше стали посідати єпархії Російської православної церкви у Центральній, Східній і Південній Україні та за її межами.