Тема 2. Загальна теоретична характеристика держави. 4 страница
II. За ступенем визначеності:
а) абсолютно-визначені, у яких точно зазначені вид та міра юридичної відповідальності за порушення норми права.
(Вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку тягне розірвання трудового договору (ст. 41 КЗпП України);
б) відносно-визначені, де межі юридичної відповідальності зазначені від мінімальної до максимальної.
(Погроза вбивством працівникові міліції організованою групою карається позбавленням волі на строк від 7 до 14 років (ч. 4 ст. 345 КК України.);
в) альтернативні, у яких названі або перелічені кілька видів юридичної відповідальності, з яких правозастосовчий орган обирає найдоцільніший до випадку, що розглядається.
(Погроза вбивством працівникові правоохоронного органу карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на той самий строк (ч. 1 ст. 345 КК України.)
III. За сферою застосування розрізняють
конституційно-правові,
цивільно-правові,
адміністративно-правові,
дисциплінарні,
кримінальні санкції.
IV. За складом санкції поділяють на:
а) прості, що визначають одну міру державного стягнення до порушника норми.
(Відсторонення працівника від роботи власником допускається у разі появи на роботі у нетверезому стані (ст. 46 КЗпП України.);
б) складні, що визначають одночасно декілька заходів державного впливу до порушника припису (позбавлення волі з конфіскацією майна).
V. За спрямованістю негативних наслідків:
а) особисті, які націлені на позбавлення певних прав.
(Завідомо незаконне затримання карається позбавленням права обіймати певні посади на строк до п'яти років або обмеженням волі на строк до трьох років (ст. 371 КК України);
б) майнові, що передбачають втрати матеріального (грошового) характеру.
(Розголошення таємниці усиновлення всупереч волі усиновителя карається штрафом до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.)
Тема 5. Реалізація норм права
1. Поняття й основні форми реалізації норм права
2. Застосування норм права як особлива форма його реалізації
3. Стадії процесу застосування норм права
4. Прогалини в праві та способи їх усунення
5. Правові колізії
1. Поняття й основні форми реалізації норм права
Реалізація норм права — це втілення виключно правомірної поведінки. Різноманітний процес практичного здійснення правових вимог у діяльності тих або інших суб'єктів. Саме через реалізацію норм права досягається результат, зміст якого був закладений законодавцем при виданні норми права.
Реалізацію норм права як особливий процес можна розглядати з об'єктивної і суб'єктивної сторони. Об'єктивна сторона реалізації норм права являє собою виконання правомірних діянь у місцях і в терміни, передбачені нормами права. Суб'єктивна — виявляє ставлення суб'єкта до правових вимог і стан його волі у момент здійснення дій, що вимагаються нормами права.
Норми права можуть бути реалізовані у різних формах. Форма реалізації права залежить від особливостей гіпотез і диспозицій правових норм, специфіки суспільних відносин, які ними регулюються, характеру поведінки суб'єктів, які реалізують правові норми. Відповідно до цього розрізняють такі форми реалізації норм права:
- додержання норм права;
- виконання;
- використання;
- застосування (правозастосування норм права).
Додержання норм права (норми заборони) — це форма реалізації норм права, яка знаходить свій вираз в узгодженні суб'єктами своєї поведінки з нормами-заборонами. Сутність додержання норм права полягає у тому, що суб'єкт утримується від порушення заборон, які містяться у тих чи інших правових нормах. Характерна риса даної форми — пасивна поведінка суб'єктів: вони не чинять дій, що заборонені нормами права, і таким чином виконують правові заборони. Прикладом додержання норм права — утримання громадянина від спроб вивезти за межі країни предмети, заборонені для вивозу. Саме в цьому виявляється соціальна користь даної форми реалізації права.
Виконання норм права (норми зобов’язання) — це форма їх реалізації, що знаходить свій вираз у діях суб'єктів щодо здійснення зобов'язуючого припису права. Якщо норма права містить обов'язок, то простого утримання суб'єкта від вчинення певних дій вже недостатньо. Більше того, в деяких випадках воно може кваліфікуватись як протиправна поведінка. Особливою рисою виконання норм права є активна поведінка суб'єктів: вони вчиняють дії, відповідні до юридичних норм, тобто виконують покладені на них активні обов'язки.
Використання норм права— ця форма реалізації норм права полягає у здійсненні тими або іншими суб'єктами повноважень, наданих їм нормами права. Для використання норм права характерна поведінка суб'єктів, яка стосується використання юридичних можливостей, втілених у суб'єктивних правах. Прикладом є продаж чи дарування якої-небудь речі, власник здійснює своє право володіння, користування і розпорядження майном шляхом використання прав, наданих йому відповідною нормою права. Особливістю використання норм права є те, що суб'єкт сам вирішує, використовувати чи утриматися від використання суб'єктивного права, що йому належить. На відміну від додержання і виконання норм права, які можуть бути як добровільними, так і примусовими, його використання може бути лише добровільним.
Застосування норм права (правозастосування) — це одна із форм реалізації права, яка має державно-владний організуючий характер компетентних державних органів і уповноважених державою інших суб'єктів суспільних відносин і направлена на зміну, припинення або виникнення правовідносин шляхом видання індивідуальних актів застосування правових норм в певних формах, а також направлена на конкретизацію правового регулювання і охорону соціальних цінностей.
2. Застосування норм права як особлива форма його реалізації
Застосування, як одна із форм реалізації норми права являє собою певний процес правозастосування, який включає наступні стадії:
1. Аналіз і вивчення фактичних обставин справи, встановлення юридично значимих фактів і їх оцінка— це вихідна стадія процесу правозастосування, адже саме уточнення, оцінка фактичних обставин справи, які мають юридичне значення, тягнуть за собою юридичну оцінку фактів, що встановлюються. Метою цієї стадії є встановлення об'єктивної істини, і по своїй суті ця стадія являє собою процесуальну діяльність, яка знаходить вираз у збиранні, перевірці та оцінці відповідних доказів по справі та їх джерел. При цьому методи і засоби, що застосовуються при встановленні та дослідженні обставин справи, повинні бути: дозволені правом; етичні; наукові; ефективні.
2. Вибір та встановлення аутентичності тексту норми права (юридична кваліфікація). На цій стадії встановлюється, на основі змісту якої норми права повинна розглядатися дана конкретна ситуація. Правова (юридична) кваліфікація виявляється у встановленні тотожності (подібності) ознак конкретної поведінки суб'єктів тим ознакам, які зафіксовано у нормі права. При виборі норми права, що передбачала б обставини, які слід врегулювати, потрібно встановити аутентичність правової норми: упевнитись, що текст норми, яка використовується, не був змінений у встановленому порядку, чи є вона чинною у даний момент. На даній стадії правозастосування здійснюється тлумачення норм права, завдання якого полягає у роз’ясненні та усвідомленні змісту норми права, державної волі, яка в ній виражена на те уповноваженими суб’єктами. В свою чергу тлумачення поділяється на певні різновиди:
а) за суб'єктами:
- офіційне тлумачення (нормативне та казуальне) — це сформульоване у спеціальному акті роз'яснення змісту і мети правових норм, яке здійснюється уповноваженим органом і має загальнообов'язкове значення. Офіційне тлумачення виступає як своєрідна загальнообов'язкова директива щодо вірного, правильного розуміння і застосовування певної норми;
- неофіційне тлумачення - не має загальнообов'язкової сили і поділяється на доктринальне, компетентне і повсякденне.
Доктринальне тлумачення — це тлумачення норм права науковцями і науково-дослідними закладами у статтях, монографіях, наукових коментарях практики, усних або письмових обговореннях проектів нормативних актів. Воно не має обов'язкової сили, його переконливість базується на очевидній достовірності, авторитеті вчених. Воно суттєво впливає на правотворчу та правозастосовчу діяльність.
Компетентне тлумачення — це тлумачення, яке здійснюють особи, обізнані з правом. У більшості випадків це юристи-практики: посадові особи державного апарату, адвокати тощо. Консультації в газетах з окремих питань права, вечори запитань та відповідей на правові теми — все це відноситься до неофіційного компетентного тлумачення норм права.
Повсякденне тлумачення — це тлумачення норм права всіма суб'єктами права. Його значення для правозастосовчої діяльності пов'язано з виявленням правової свідомості широкого кола суб'єктів правовідносин.
б) за обсягом та змісту:
- буквальне (адекватне), тлумачення — це тлумачення, при якому дійсний зміст правової норми розуміється у повній відповідності до її текстуального виразу;
- розширене тлумачення — це тлумачення, при якому дійсний зміст правової норми слід розуміти ширше за його буквальний текстуальний вираз. Як приклад такого тлумачення може бути розуміння норми, яка вказує на те, що "Судді незалежні і підпорядковуються лише закону". І хоча в ній не говориться про народних засідателів, на них як на членів суду також поширюється принцип незалежності;
- обмежувальне тлумачення — це тлумачення, при якому дійсний зміст правової норми розуміється вужче за його текстуальний вираз. Як обмежувальне тлумачення є норма Кодексу про шлюб та сім'ю, в якій встановлюється, що "Повнолітні діти зобов'язані утримувати непрацездатних батьків, які потребують допомоги, і піклуватися про них". Ознайомившись з нею, ми розуміємо, що цей обов'язок не може бути накладений на дітей, котрі, хоча вже і стали повнолітніми, але самі є непрацездатними;
в) за допомогою певних прийомів та засобів тлумачення:
- мовне (граматичне) тлумачення — це усвідомлення дійсного змісту правових норм шляхом дослідження їх з точки зору значення словесних формулювань, правил граматики та синтаксису;
- логічне тлумачення — це усвідомлення змісту норми права шляхом безпосереднього використання законів формальної логіки;
- систематичне тлумачення — це усвідомлення змісту норми права в залежності від місця, яке вона займає у нормативному акті, в залежності від її зв'язків з нормами інших інститутів та галузей права;
- історичне тлумачення — це усвідомлення змісту норм права на основі дослідження конкретних історичних умов, за яких вони були прийняті, яку мету на той час було поставлено перед ними. При історичному тлумаченні інтерпретатор спирається на факти, пов'язані з історією виникнення норми права, вивчає соціально-економічну і політичну атмосферу, що обумовила прийняття даної правової норми.
3. Прийняття рішення по справі. Ця стадія пов'язана із застосуванням норм права, на яких оформлюються результати всієї правозастосовчої діяльності. Прийняте рішення знаходить свій вираз в акті застосування права, тобто у виданні індивідуального акта владного характеру, що встановлює права і обов'язки конкретних суб'єктів (вирок, наказ, рішення і т.ін.). Отже, акти застосування норм права виступають як один із засобів державного керівництва і засіб вирішення юридичних справ.
4. Застосування норма права. заключна, на якій здійснюються фактичні дії, завдяки чому норма права, її настанови впроваджуються у життя. Наприклад, студент, зарахований до вузу, починає навчання у навчальному закладі; пенсіонер фактично одержує пенсію, яку йому нараховано.
3. Стадії процесу застосування норм права
Процес застосування норм права являє собою систему послідовних дій, однорідні групи яких поєднуються у стадії правозастосування. В юридичній літературі в дослідженнях різних авторів визначається різна кількість стадій процесу застосування норм права. Узагальнюючи ці точки зору, можна виділити такі стадії правозастосування.
Перша стадія — це встановлення та аналіз фактичних обставин справи чи ситуації, що потребує врегулювання. На цій стадії застосування правових норм необхідно установити, які дії, подія відбулися і чи мають вони юридичне значення. Метою на цій стадії є встановлення об’єктивної істини, і по суті ця стадія являє собою процесуальну діяльність, що знаходить вираження у зборі, перевірці й оцінці відповідних доказів у справі та їх джерел.
Друга стадія застосування норм права зводиться до вибору певної норми права, що має врегулювати цю справу, і встановлення автентичності тексту норми права (юридична кваліфікація). На цій стадії встановлюється, на підставі якої норми права повинна розглядатися справа. Юридична (правова) кваліфікація — це встановлення тотожності ознак конкретних обставин справи тим ознакам, що зафіксовані в нормі права
При виборі норми права, що передбачає обставини, які варто врегулювати, потрібно встановити її автентичність: упевнитися, що текст використовуваної норми не був змінений у встановленому порядку, чи діє вона в цей момент. Для цього потрібно користатися офіційно виданими текстами. Кожну обрану для застосування норму права досліджують у наступних напрямах: чи діяла норма права в момент, коли відбувалися досліджувані події; чи діє вона в момент розгляду конкретної справи; чи діє вона на території, де розглядається справа; чи поширюється її дія на суб’єктів, пов’язаних з цією справою; чи є текст норми, що застосовується, автентичним її офіційно встановленому змісту.
На стадії юридичної кваліфікації іноді виникає необхідність в роз’ясненні дійсного змісту правової норми, потреба у тлумаченні норм права. Під тлумаченням права розуміється певний розумовий процес, спрямований на з’ясування змісту норм права та їх роз’яснення всім зацікавленим суб’єктам. Більш докладно про тлумачення права йтиметься далі.
Наступна стадія — прийняття рішення по справі. Ця стадія передбачає,
по-перше, оцінку зібраних доказів, встановлення на їх основі дійсної картини того, що відбулось насправді, кінцева юридична кваліфікація ситуації або спору, визначення юридичних приписів;
подруге, видання акта застосування права, в якому закріплено результат вирішення юридичної справи, певні юридичні наслідки для конкретних осіб. Прийняте рішення знаходить своє відображення в акті застосування права.
Акт правозастосування — це індивідуальний правовий акт компетентних органів, виданий на основі юридичних фактів та норм права, який визначає права, обов’язки або міру юридичної відповідальності для конкретних осіб по конкретній юридичній справі.
Відмінність акта правозастосування від нормативного акта в тому, що акт правозастосування суворо індивідуалізований, адресований конкретним особам, а нормативні акти мають загальний характер. Їм властива функція індивідуального регулювання, звернена до конкретного суб’єкта або суб’єктів. Нормативні акти розраховані на багаторазове використання, а правозастосовчі — одноразової чинності. На відміну від нормативно-правових актів, акти правозастосування, виступаючи юридичними фактами, безпосередньо тягнуть за собою юридичні наслідки.
Остання стадія правозастосування— це доведення змісту прийнятого рішення до відома зацікавлених державних органів, посадових осіб, інших осіб та настання фактичних обставин, завдяки чому норма права впроваджується в життя.
4. Прогалини в праві та способи їх усунення
Прогалина у праві— це відсутність або неповнота у чинних нормативно- правових актах правових норм, необхідних для ефективного регулювання суспільних відносин.
Прогалина у законі — це повна або часткова відсутність необхідних правових норм у конкретному законодавчому акті.
Неврегульованість окремих суспільних відносин має як об’єктивний, так і суб’єктивний характер, зумовлюється розвитком суспільства та іншими причинами. В часи, коли правова система розвивається послідовно, повільно, вона має сталий характер, суспільні відносини максимально врегульовані. У періоди революційних змін в суспільстві правова система не встигає заповнювати відсутні елементи, що і призводить до появи прогалин в законодавстві. Крім того, зближення держав веде до трансформації національних правових систем, виникнення нових суспільних відносин, які потребують юридичного врегулювання.
Крім перелічених об’єктивних причин, можна також виділити і суб’єктивні причини:
1) невміння законодавця відобразити в нормативних актах усе різноманіття життєвих ситуацій, які потребують правового регулювання;
2) невміння законодавця передбачити появу нових життєвих ситуацій у результаті постійного розвитку суспільних відносин, здійснити щодо них певні законодавчі дії;
3) технічні помилки законодавця, допущені при розробці законів та у використанні прийомів юридичної техніки
Прогалини у праві повинні усуватися в процесі правотворчості шляхом внесення змін і доповнень до законів, видання нових, досконаліших законодавчих актів. Прогалина в праві існує і тоді, коли певна поведінка може і повинна бути врегульована юридичними засобами, але законодавство не передбачає правила щодо такої поведінки.
Основним засобом усунення прогалини у праві є видання компетентним нормотворчим органом відсутньої норми права, необхідність якої зумовлена життям.
У правоохоронній сфері, яка передбачає заборону певної поведінки, встановлення санкцій, дія, яка заборонена, мають бути чітко закріплені у відповідному нормативно-правовому акті. Правозастосовувач повинен діяти за принципом, який існує ще з часів римського права: немає злочину, проступку — немає покарання і стягнення без закону. Правозастосувач в такому випадку повинен відмовити у здійсненні провадження у справі, винести виправдальне рішення.
У відносинах, які не пов’язані з визнанням діяння правопорушенням (кримінальним або адміністративним), діє інше правило.
Так, у цивільному праві діє принцип, за яким забороняється відмовляти в правосудді на підставі неврегульованості суспільних відносин законом. Якщо випадок, який розглядається, знаходиться в сфері правового регулювання та є пряма вказівка про те, іцо він повинен бути вирішений юридичними засобами, відсутність його регламентації не дає підстав правоза- стосовному органу відмовити у вирішенні справи.
Засобами подолання прогалину сфері цивільних правовідносин,а також у справах, які виникають з адміністративно-правових відносин, є аналогія закону і аналогія права.
Аналогія закону означає вирішення справи (за наявності прогалини у законодавстві) на підставі закону, який регулює схожі з неурегульованими правом суспільні відносини. Отож насамперед треба знайти нормативний припис, який регулює аналогічне, найбільш близьке правове відношення. Схожість факт’в, які аналізуються, і фактів, що закріплені в нормі, яка застосовується за аналогією, має бути відображена у супєвих, аналогічних у правовому сенсі ознаках. Аналогія за законом передбачає пошук норми, в першу чергу, за предметом правового регулювання, тобто розглядаються: правовий інститут, галузь законодавства, а надалі можливе звернення до іншої галузі чи до законодавства в цілому (субсидіарне застосування). Знайшовши найбільш близьку за змістом норму, треба вирішувати конкретний випадок на її підставі з урахуванням інших аналогічних норм, принципів інституту і галузі, до яких належить норма.
Аналогія права означає вирішення справи (за наявності прогалини у законодавстві і відсутності аналогічної правової норми) на підставі принципів інституту права, галузі або загальних принципів права.
Навіть при застосуванні аналогії права повинен діяти режим законності. Орган, який застосовує аналогію права, повинен обґрунтувати своє рішення загальними положеннями нормативних актів, що визначають цілі і призначення всього комплексу норм, принципами правового регулювання, які закріплені у законодавстві.
Режим законності вимагає від процесу застосування за аналогією дотримання таких правил:
1) рішення за аналогією не припустимо, якщо воно заборонено законом;
2)використання аналогії можливе лише у разі дійсної відсутності правового припису, дійсної прогалини у праві;
3) обставини випадку, що підлягає вирішенню, і обставини, які закріплені в юридичній нормі, повинні мати суттєву правову схожість;
4) вироблене у процесі використання аналогії правове рішення має бути мотивованим;
5) рішення за аналогією не повинно суперечити чинному законодавству;
б) пошук аналогічної норми повинен починатися з аналізу предмета правового інституту, галузі законодавства, і лише потім поширюватись на інші галузі і систему законодавства;
7) суспільні відносини, до яких застосовується аналогія, повинні знаходитись в сфері правового регулювання і хоча б у принципі бути врегульовані правом.
5. Правові колізії
Процес правового регулювання характеризується як встановлений нормативно вплив держави на суспільні відносини. Процес правового регулювання зумовлюється певними факторами та має певний ступінь ефективності. Ефективність правового регулювання залежить від несуперечності законодавства та наявності механізмів подолання колізій, що виникають між правовими приписами.
Юридичні колізії — це обумовлений системою об'єктивних та суб'єктивних причин різновид протиріч у сфері права, сутність якого виявляється у наявності розбіжностей між приписами нормативно-правових актів чи нормативних та інтерпретаційних актів, що спрямовані на регулювання однотипних суспільних відносин чи роз'яснення правових норм.
Юридичні колізії характеризуються наявністю особливостей, що зумовлюються особливою сферою їх прояву. А саме — це виявляється у зумовленості колізій системою об'єктивних та суб'єктивних факторів розвитку суспільства;
— належності до правової сфери суспільних відносин;
— суперечності між приписами нормативно-правових актів, що приймаються різними суб'єктами з різноманітних питань;
— суперечності між приписами нормативно-правових актів та нормами інтерпретаційних актів, що роз'яснюють їх положення;
— суперечливості норм, що регулюють однотипні суспільні відносини;
— наявності певних труднощів у процесі реалізації тих норм, які мають колізійний характер.
Багатоманітність та неоднозначність правових колізій зумовлює необхідність їх класифікації, що здійснюється за шістьма основними критеріями:
І. За характером причин, що породжують колізії, розрізняють:
а) правові колізії, що виникають внаслідок розвитку самих суспільних відносин (рівень економічного розвитку, розвинутість інститутів громадянського суспільства, наявність інститутів демократії);
б) правові колізії, що є наслідком дії суб'єктивних факторів (можливість знаходження соціального компромісу, боротьба за політичну владу, рівень правової культури населення, наукова обґрунтованість законодавства).
II. За юридичною силою нормативних актів, що вміщають колізуючі норми (вертикальні колізії):
а) колізії норм національного законодавства та норм міжнародного права;
б) колізії норм національного законодавства.
Колізії між нормами національного законодавства мають місце у процесі застосування різних за юридичною силою норм, тому можливими є наступні колізії:
1) між нормами конституції та конституційних законів;
2) між нормами конституції та звичайних законів;
3) між нормами конституційних та звичайних законів;
4) між нормами кодифікаційних та некодифікаційних актів;
5) між нормами законодавства федеративної держави та її суб'єктів;
6) між нормами законодавства суб'єктів федерації;
7) між нормами законів та підзаконних актів;
8) між нормами загальних, відомчих, місцевих та локальних підзаконних актів;
9) між нормами законів, підзаконних актів та актів місцевого самоврядування;
10) між нормами актів місцевого характеру.
Вирішення проблем подолання колізій у національному законодавстві потребує прийняття двох законів:
про нормативно-правові акти;
про загальні принципи організації місцевого самоврядування.
III. Колізії, що існують між нормами, які є рівними за юридичною силою (горизонтальні колізії). Вони виявляються між приписами, які:
а) містяться в одній статті нормативного акта;
б) містяться в різних статтях одного нормативного акта;
в) містяться в різних нормативно-правових актах.
IV. Колізії між структурними елементами норм права виявляються у формі колізій між гіпотезами, диспозиціями та санкціями правової норми, підкреслюючи складну структуру правового припису. Такі колізії усуваються лише шляхом внесення змін до статті нормативного акта.
V. За субстанціональним характером колізії виникають внаслідок протиріччя між нормами, що вміщуються у нормативно-правових актах, та нормами, що вміщуються в акті тлумачення. Як правило, ці колізії виникають внаслідок неправомірного звужувального чи розширювального тлумачення та усуваються лише шляхом скасування інтерпретаційних норм.
VI. За суб'єктами правового регулювання поділяють:
а) колізії юридичного статусу осіб;
б) колізії компетенції юридичних органів;
в) колізії статусу громадських об'єднань;
г) колізії в нормах, що визначають повноваження посадових осіб.
Юридичні колізії, як правило, зумовлюються цілим рядом причин. Причини існування колізій характеризуються як сукупність умов, що мають об'єктивний та суб'єктивний характер.
Об'єктивними причинами існування колізій є суперечливість розвитку економічних відносин, недосконалість визначення статусу суб'єктів політичних відносин та невизначеність статусу держави як суб'єкта політичних та правових відносин.
Більш широким є коло суб'єктивних причин, що зумовлюється рівнем удосконалення законодавства, що є результатом практичної діяльності певних суб'єктів.
Серед причин такого роду називають:
1) недосконалу якість сучасного законодавства, що відображається у його суперечності та невідповідності правилам законодавчої техніки;
2) недостатню системність нормативно-правових актів, що засновується на непослідовності, а також на наявності підзаконних нормативних актів, прийнятих із законодавчо нерегламентованих питань;
3) низький рівень «розчистки» законодавства, що супроводжується дією одночасно нових та вже скасованих нормативних актів;
4) відсутність будь-якого вивчення проблеми делегованого законодавства та можливостей суб'єктів суспільних відносин здійснювати правотворчу функцію за дорученням держави. Вказаний вид колізії призводить до наявності у системі законодавства нормативних актів, прийнятих поза повноваженнями суб'єктів правотворчості, які регламентують важливі сфери життєдіяльності суспільства. Подолання таких колізій є можливим за умови прийняття Закону «Про делеговану нормотворчість»;
5) несвоєчасне скасування застарілих нормативних актів чи внесення до чинних актів змін та доповнень. Сучасна наука має виробити принципи процесу внесення змін до законодавства, основним призначенням яких є опублікування редакції нового нормативно-правового акта, що враховує прийняті зміни та доповнення;
6) недосконалість системи інвентаризації нормативних актів, що потребує прийняття Зводу законів України як акта консолідаційного характеру, що ліквідував би застарілі норми та положення;
7) недосконалість термінології нормативного масиву, що викликає труднощі правозастосовчої практики, оскільки існування різноманітних характеристик рівнозначних правових термінів зумовлює виникнення колізії;
8) наявність великої кількості нормативно-правових актів, що регламентують рівнопорядкові суспільні відносини. Достатньо наголосити на тому, що з дня проголошення незалежності України парламентом було прийнято 609 актів вищої юридичної сили та 1200 нормативних документів підзаконного характеру. Слід також зазначити, що нині чинними у системі нормативних актів України є документи, прийняті нашою державою у 20-х, 30-х та 40-х pp.;