Ринок робочої сили як один з ринків ресурсів.

 

Ринки ресурсів грають важливу роль в економічному кругообігу. Через взаємодію попиту і пропозиції вони регулюють розподіл наявних у суспільства обмежених ресурсів між окремими споживачами. на ринках ресурсів формуються доходи домашніх господарств, які проставляють фактори виробництва на ринки ресурсів, продають їх підприємствам, а в обмін отримують свої доходи. У ринковій економіці основні фактори виробництва - це земля, праця і капітал. Фактори виробництва, економічні ресурси поділяються на матеріальні, трудові та природні, залучаємо в господарський оборот. Фактори виробництва, економічні ресурси поділяються на матеріальні, трудові та природні, залучаємо в господарський оборот. Складовою частиною економічних ресурсів є фінансові ресурси, які являють собою засоби грошово-кредитної і бюджетної систем. Трудові ресурси принципово відрізняються від усіх інших видів економічних ресурсів.

Трудові ресурси – особливий і надзвичайно важливий вид економічних ресурсів, оцінка якого визначається чисельністю працівників, що мають певні професійні навички та знання і можуть використовувати їх у трудовому процесі.

Планування і аналіз трудових ресурсів є одним з напрямків економічної роботи на підприємстві, мета якого – виявити підвищення ефективності виробництва за рахунок збільшення його обсягу при кращому використанні трудових ресурсів, що безпосередньо залежить від умов праці і розмірів заробітної плати. Кадровий потенціал суб’єктів господарської діяльності формується за рахунок трудових ресурсів, які пропонує ринок праці. Мета аналізу кадрового потенціалу підприємства полягає в якісній оцінці трудових ресурсів, ефективності їх використання та виявлення внутрішньовиробничих резервів підвищення продуктивності праці, виправданого зниження матеріаломісткості продукції та соціального захисту працівників.

Ринок праці-це система конкурентних зв'язків між учасниками ринку (підприємцями, працівниками та державою) з приводу найму, використання працівника в суспільному виробництві.

Об'єктом купівлі-продажу на ринку праці є право на використання робочої сили, предметом торгу є певний вид здібностей людини і тривалість його застосування. Він характеризує також відносини у сфері зайнятості з приводу обміну функціонуючих здібностей до праці на грошовий еквівалент життєвих засобів, тобто на заробітну плату.

Ринок праці має ряд особливостей. До ринку праці відноситься не тільки сфера обміну (купівля-продаж) праці, а й сфера відтворення трудового потенціалу (ринкові механізми освіти, професійної підготовки та ін) та сфера використання праці (ринкові механізми управління персоналом на виробництві).

Складовими елементами ринку праці є люди, які виступають носіями ринку праці і наділені такими людськими якостями, як психофізіологічні, соціальні, культурні, релігійні, політичні та ін Ці особливості істотно впливають на інтереси, мотивацію, ступінь трудової активності людей і відбиваються на стані ринку праці.

Ринок праці склався як система суспільних відносин, що відображають рівень розвитку і досягнутий на даний період баланс інтересів між що беруть участь на ринку суб'єктами, якими є: підприємці, працівники та держава.

На ринку праці реалізується можливість:

- Вільного вибору професії, галузі і місця діяльності, поощряемого пріоритетними пропозиціями (рівень оплати праці, можливості реалізації творчих задумів і т. д.);

- Найму та звільнення при дотриманні норм трудового законодавства, що захищає інтереси громадян у плані гарантій зайнятості, умов праці, її оплати;

- Незалежної і разом з тим економічно заохочувальною міграції трудових ресурсів між регіонами, галузями і професійно - кваліфікаційними групами, якою зазвичай супроводжує поліпшення умов життя і трудової діяльності, чому сприяє наявність високорозвинених, повсюдно доступних населенню ринків високоякісного житла, споживчих товарів культурних і духовних цінностей;

- Вільного руху заробітної плати та інших доходів при збереженні пріоритету кваліфікації та освіти, дотримання встановленого законом гарантованого мінімуму зарплати, що забезпечує прожитковий мінімум, і регулювання верхньої межі доходів через податкову систему, засновану на прогресивній шкалі.

Робоча сила являє собою товар особливого роду, виробничі якості якого цілком визначають ефективність конкурентної економіки, її можливості створення високосортних товарів і комфортних послуг, масштаби і темпи науково-технічних і організаційних перетворень. Тому підготовка і випуск на ринок праці освіченої і творчо активної робочої сили, забезпечення її кваліфікаційної і територіальної мобільності є однією з першооснов життєдіяльності народного господарства. І чим вище загальний рівень розвитку економіки, чим більш складні задачі їй приходиться вирішувати, тим значніше потреба в робочій силі вищої кваліфікації. Подібної робочій силі в розвинених країнах світу в епоху НТР абсолютна більшість роботодавців і державних органів прагнуть створити найкращі виробничі і життєві умови, гарантуючи по можливості і соціальній захищеності на ринку праці.

Робоча сила - товар особливого роду ще і тому, що вона сама в першу чергу є, як правило, найбільш зацікавленою стороною в розвитку своїх творчих можливостей, реалізованих у народному господарстві і виражають індивідуальні, особливо творчі, здібності особистості.

Переважна спільність інтересів "товару" робочої сили і її споживачів - економіки і держави - є найважливішою соціально - економічної рисою ринкової економіки, що створює міцну гуманістичну основу розвитку народного господарства і всього суспільства. Безсумнівно, що організований, багато в чому керований державою і підтримуваний підприємствами товарної економіки, постійно вдосконалюється в міру розвитку народного господарства ринок робочої сили є одним з ключових, життєво важливих ланок соціально - економічної системи будь-якої країни.

Товаром робоча сила стає лише за умов капіталістичного способу виробництва. Капіталіст купує робочу силу, а не працю (хоча створюється враження про продаж праці).

 

 

2.Основні конституційні права та обов’язки людини і громадянина.

 

Конституційні гарантії прав і свобод людини і громадянина - це об'єктивні умови і засоби, які забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод особи. Практична реалізація конституційних прав і свобод забезпечується двома категоріями гарантій: загальними та юридичними.

Загальні гарантії прав і свобод людини і громадянина поділяються на: економічні (економічна свобода громадян та їх об'єднань, соціально орієнтована ринкова економіка) та політичні гарантії (право громадян на утворення політичних партій, заборона діяльності об'єднань лише в судовому порядку).

Юридичні гарантії прав і свобод людини і громадянина встановлюються державою в Конституції та законах України. Так, Конституція України гарантує право на оскарження в суді дії чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ч. 2 ст. 55), недопустимість зворотної дії закону в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, тобто ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення (ст. 58), недопустимість обмеження прав і свобод громадян, крім випадків, передбачених Конституцією України (ст. 64); принцип презумпції невинуватості, тобто особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62).

Крім того, права і свободи людини та громадянина, закріплені Конституцією України, є невичерпними, вони гарантуються і не можуть бути скасовані (ст. 22).

Особливе місце в системі гарантій посідає Президент України, який згідно зі ст. 102 Конституції України є гарантом додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Правовою основою утворення та діяльності зазначеного органу є статті 55, 101 Конституції України, Закон України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 23 грудня 1997 року. Важливим гарантом прав і свобод людини і громадянина є Конституційний Суд України, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності органів державної влади та держави загалом. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Також існує міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод людини і громадянина, зокрема Європейський суд з прав людини, Верховний комісар ООН із заохочення захисту прав і свобод людини, Комісія з прав людини ООН та ін.

Отже, гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина забезпечуються і надаються як національним, так і міжнародним законодавством.

 

 

3.Інфляція – сутність та механізм формування.

 

Інфляція є однією з економічних хвороб ХХ ст. Її грізні симптоми зафіксовані в господарствах різних економічних систем. Інфляція була характерною для Росії (1869 - 1895), США в період війни за незалежність (1775 - 1783) і громадянської війни (1861 - 1865), Англії під час війни з Наполеоном (поч. ХІХ ст.), Франції - в часи французької революції (1789 - 1791).

Особливо великих темпів інфляція досягла в Німеччині після Першої світової війни, коли напередодні зими 1923 р. грошова маса в обігу досягла величезної цифри -49 квінтильйонів марок, а грошова одиниця знецінилася в трильйон разів.

В економіці України інфляція виникла ще в період існування СРСР в 50-60-х роках XX ст. і була пов'язана з різким падінням ефективності суспільного виробництва. Однак вона носила прихований характер і проявлялася в товарному дефіциті та великій різниці в цінах: низьких на кінцеву продукцію і високих на всі види сировини.

У 1991 р. інфляція охопила і молоду незалежну державу, з якої вона виходила більше ніж 10 років.

Відкритий вибух інфляції відбувся в січні 1992 р., коли були "відпущені" всі ціни. З цього моменту інфляційний процес став швидко розвиватися.У чому ж сутність цього негативного явища?

Одні економісти стверджують, що інфляція - це знецінення нерозмінних на золото паперових грошей внаслідок переповнення каналів обігу грошовою масою (рис. 7.9). Інші доводять, що інфляція - це загальне зростання цін на товари та послуги.Представники першого напряму намагаються довести, що в умовах золотого стандарту інфляція неможлива, оскільки золото має високу власну вартість, а тому не може знецінюватися, як його паперові замінники. Переповнення ж золотими грішми сфери обігу - малоймовірно.

Представники другого напряму вважають, що вирішальною ознакою інфляції є зростання цін незалежно від його причин і умов, за яких воно відбувається.

Однак не всі підтримують таку думку. Наприклад, у кейнсіанських теоріях наголошується, що причиною інфляції є перевищення попиту над пропозицією грошей (тобто надмірний попит на гроші відносно пропозиції товарної маси).

Пізніше в умовах відсутності надмірного попиту кейнсіанська ідея була доповнена і розвинута теорією інфляції витрат. Сутність цієї теорії полягає в тому, що підприємці для покриття своїх зростаючих витрат намагаються весь час продати свою продукцію за вищою ціною, а профспілки весь час намагаються підняти заробітну плату.

По-іншому пояснюють причини інфляції представники монетаристської теорії. М. Фрідмен, засновник монетаристської школи, стверджує, що основними чинниками формування інфляції є збільшення грошової маси, тому причини її виникнення треба шукати у сфері обігу.

Із середини 60-х років ХХ ст. в економічній теорії інфляція розглядається як багатофакторний процес, що відбувається у сфері обігу, виробництві, охоплює всі складові економічної системи і зводиться до такого загальноприйнятого визначення: інфляція - процес знецінення грошей унаслідок надмірної емісії та переповнення каналів обігу грошовою масою. Зовні вона проявляється у зростанні рівня цін, поглибленні товарного дефіциту, падінні валютного курсу грошової одиниці і в кінцевому рахунку - зниженні купівельної спроможності грошей.

Але вона не виникає раптово, а розвивається поступово, як тривалий процес, який можна розподілити на три основних етапи:

- на першому етапі темпи зростання цін відстають від темпів збільшення грошової маси в обігу;

- на другому етапі темпи зростання цін значно випереджають темпи зростання грошової маси в обігу;

- на третьому етапі зростання цін набирає нерівномірного стрибкоподібного характеру, коли темпи зростання цін то випереджають темпи зростання грошової маси, то відстають від них.

Причиною інфляції може бути як перевищення попиту над пропозицією, так і відставання попиту від пропозиції. Результатом перевищення попиту над пропозицією є інфляція попиту (монетарна інфляція). Відставання пропозиції від попиту спричинює інфляцію витрат (пропозиції). Вони належать до відкритого (помірного) типу інфляції.

 

 

4.Громадянство України.

 

Громадянство - це постійний правовий зв'язок особи і держави, що виявляється у їх взаємних правах та обов'язках. Громадянин не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Громадяни України незалежно від підстав отримання громадянства мають рівні конституційні права і рівні перед законом. Громадянин України не може бути вигнаний за межі України чи виданий іншій державі. Україна захищає своїх громадян за кордоном.

Громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24.08.1991 р.) постійно проживали на території України;

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" (13.11. 1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13.11. 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено запис "громадянин України", а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Питання громадянства України регулюється Конституцією України, Законом України "Про громадянство" від 18.01.2001 р., міжнародними договорами України.

Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у Законі України "Про громадянство України" застосовуються правила міжнародного договору.

Підстави набуття громадянства України: 1) народження;

2) територіальне походження;

3) внаслідок прийняття до громадянства;

4) внаслідок поновлення у громадянстві;

5) внаслідок усиновлення;

6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною опіки;

8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

9) внаслідок встановлення батьківства;

10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

 

5.Науково-технічний процес та науково-технічна революція

 

Поступальний розвиток суспільного виробництва, його постійне вдосконалення є фундаментальними закономірностями економічного життя людства. Він ґрунтується на прогресі науки і техніки. Такий процес нерідко називають економічним прогресом. Проте це не зовсім коректна точка зору.

Економічний прогрес - це складне і багатопланове явище, оцінка якого припускає використання різноманітних критеріїв і системи показників, за допомогою яких можна оцінити стан розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, а в кінцевому рахунку - суспільного способу виробництва у цілому (рис. 2.5; 2.6).

Одним із таких критеріїв економічного прогресу виступає рівень розвитку науки і техніки. Він є концентрованим виразом лише організаційно-економічних відносин, які притаманні всім епохам розвитку людського суспільства.

Науково-технічний прогрес за тисячоліття людської цивілізації пройшов складний і суперечливий шлях розвитку. Це було викликано тим, що саме технічний прогрес, який здійснювався на перших етапах розвитку суспільства, здійснювався відокремлено від наукового прогресу аж до кінця XVIII - початку XIX ст. І лише в період промислової революції почалося швидке зближення наукового і технічного прогресу і виник цілісний науково-технічний прогрес (НТПР) (рис. 2.7). з цього часу почався процес перетворення науки на безпосередньо продуктивну силу, який тривав близько півтора століття і завершився в середині 50-х років ХХ ст. розгортанням науково-технічної революції.

Отже, науково-технічний прогрес здійснюється в двох формах: еволюційній та революційній (див. рис. 2.5).

Еволюційна форма НТП має місце, коли техніка і технологія, що застосовується у виробництві, удосконалюється на основі вже відомих наукових знань. Прикладом цієї форми НТП є розвиток та вдосконалення енергії пари, електроенергії або атома тощо

Революційна форма НТП означає перехід до техніки і технології, що побудовані на принципово нових наукових ідеях. Прикладом цієї форми є перехід від ручних знарядь праці до машинних, заміна енергії пари на електричну або атомну, застосування лазерної та інших сучасних технологій тощо.

Винахід та запровадження у виробництво принципово нових науково-технічних розробок призводять до суттєвих змін у трудовому процесі, передбачають розширення продуктивних можливостей людства. Тому в цьому випадку йдеться про науково-технічну революцію

Науково-технічна революція є якісним стрибком у розвитку продуктивних сил суспільства на основі докорінних зрушень у наукових знаннях. Такі перевороти в науці, техніці та виробництві відбуваються регулярно. Останній з них розпочався в середині 50-х років XX ст., коли було створено перший комп'ютер, коли людина почала використовувати енергію атомного ядра та займатися генною інженерією.

НТР розвинула всі елементи продуктивних сил. Наприклад зміни у предметах праці знаходять своє вираження у використанні нових синтетичних матеріалів зі спеціальними властивостями (пластмаси, напівпровідники, штучні алмази тощо). Перетворення у засобах праці пов'язані з появою автоматизованої та комп'ютерної техніки, яка суттєво розширює виробничі можливості промислово-виробничого персоналу, значно збільшує продуктивність їхньої праці, підвищує рентабельність виробництва. НТР зумовлює також зміни в характері праці, змінюються форми взаємозв'язків учасників виробництва, удосконалюються процеси обміну результатами праці. Науково-технічна революція відкрила нові способи і методи управління високопродуктивними багатогалузевими технологічними системами (телекомунікаційні мережі, швидкодіючі системи контролю і оброблення інформації тощо).

Усі ці та інші процеси потребують істотних змін в умовах життя і праці людини, освоєння більш складних професій, що можливо лише для людей із достатнім освітнім, професійним (економічним) і культурним рівнем.

 

 

6.Правовий статус та повноваження Верховної Ради України

 

У системі державних органів особливе місце займає парламент - Верховна Рада України, що є єдиним органом законодавчої влади. Верховна Рада України обирається по пропорційній системі на основі загального, рівного і прямого виборчого права, шляхом таємного голосування строком на п’ять років [15, c. 224].

Парламент завжди був найважливішою формою представницького народовладдя. Його головне призначення – законодавче регулювання суспільних відносин, прийняття законів, які б виражали волю народу, представляли народ і втілювали його інтереси.
Конституція України не вказує на представницький характер парламенту, а тільки підкреслює, що це єдиний законодавчий орган. Але це не означає, що наш парламент не має представницьких ознак і властивостей. Останні виявляються у вказівках на представницький мандат народних депутатів України (ст.78), у виконуваних Верховної Радою завданнях і функціях. Конституція України встановлює, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої (тобто, прямої) демократії (ст.69), що народ здійснює владу безпосередньо та через органи державної влади і місцевого самоврядування (ст.5). Тим самим конституційно в нашій державі встановлюється представницька демократія, що реалізується насамперед через парламент – Верховну Раду України. Політична воля народу знаходить свій вияв насамперед через цей орган, що прийняв Конституцію України, що розробляє і приймає конституційні і звичайні закони, які регулюють найбільш важливі питання державного і громадського життя нашої республіки.

Конституція закріплює широкі повнова­ження Верховної Ради України, які визначають її місце і роль у державі. Ці повноваження за сутністю і призна­ченням можна поділити на декілька груп. Найважливі­шими є повноваження щодо: внесення змін до Консти­туції України; прийняття законів; визначення засад політики держави та програм суспільного розвитку; взаємовідносин Верховної Ради і Президента України; формування інших державних органів; організації адміністративно-територіального устрою нашої краї­ни; здійснення зовнішніх функцій держави, а також бюджетні та контрольні повноваження.

Верховна Рада може розглядати питання про відпо­відність Кабінету Міністрів України та прийняти резо­люцію недовіри, що спричиняє його відставку. Питан­ня про відповідальність Кабінету Міністрів може бути розглянуто за пропозицією не менш як 150 народних депутатів України (однієї третини від конституційного складу Верховної Ради). Резолюція недовіри Кабінету Міністрів України вважається прийнятою, якщо за неї проголосувало не менш як 226 народних депутатів, тобто більшість від конституційного складу Верховної Ради.

З метою забезпечення певної стабільності в роботі Кабінету Міністрів можливості Верховної Ради щодо розгляду питання про його відповідальність обмежу­ються. Конституція забороняє розглядати це питання більше одного разу протягом однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів. Ці правила є, по суті, одним із проявів принципу поділу влади. Адже в них нарівні із закріпленням певної форми контролю однієї гілки влади над іншою (повноваження Верховної Ради України розглядати питання про відповідальність Кабінету Міністрів) гарантовано обмеження впливу однієї гілки влади на іншу (встановлення певних умов, за яких це питання може розглядатися).

Конституція України (ст. 92) визначає широке коло питань, які можуть вирішуватися Верховною Радою виключно шляхом прийняття законів. Це стосується:

1) прав і свобод людини і громадянина та їх гарантій;

2) засад використання природнкїресурсів і освоєн­ня космічного простору; зовнішніх відносин, зовніш­ньоекономічної діяльності; утворення і діяльності політичних партій, інших об’єднань громадян, засобів масової інформації; місцевого самоврядування;

3) територіального устроюУкраїни;

4) основ національної безпеки, організації Зброй­них Сил України і забезпечення громадського порядку;

5) бюджетних відносин, податків і зборів, статусу національної та іноземної валют на території України;

6) одиниць ваги, міри і часу; порядку встановлення державних стандартів;

7) амністії та низки інших питань.

 

 

7.Процес виробництва та його основні чинники.

 

Виробництво - це доцільна діяльність людей, направлена на задоволення їхніх потреб. У цьому процесі взаємодіють основні чинники виробництва - праця, капітал, земля, підприємництво. Результатом виробництва є утворення матеріальних і нематеріальних благ, що задовольняють людські потреби. Для розуміння закономірностей виробництва досліджують категорії потреб, блага і чинників виробництва.

Процес виробництва здійснюється не ізольованими суб'єктами господарства, а в суспільстві, в системі суспільного розподілу праці. Навіть окремий ремісник або фермер, вважаючи, що діє повністю незалежно, насправді пов'язаний тисячами господарських ниток з іншими людьми.

В результаті суспільного виробництва створюється суспільний продукт, який у своєму вираженні проходить ряд взаємозв'язаних стадій: виробництво, розподіл, обмін і споживання.

На якому б ступені історичного розвитку не знаходилося людське суспільство, люди, щоб жити, повинні мати їжу, одяг, житлові та інші матеріальні блага. Необхідні людині засоби існування повинні бути вироблені. Їх виготовлення створюється в процесі виробництва.

Виробництво - процес впливу людини на природу з метою створення матеріальних благ і послуг, необхідних для розвитку суспільства. Історично воно пройшло тривалий шлях розвитку від виготовлення простих продуктів до виробництва складних технічних систем, гнучких переналагоджуваних комплексів, обчислювальних машин. В процесі виробництва не тільки змінюється спосіб і вид виготовлення благ і послуг, але відбувається етичне вдосконалення самої людини.

Розрізняють матеріальне і нематеріальне виробництво. Перше включає галузі по виробництву матеріальних благ/послуг (промисловість, сільське господарство, будівництво, комунальне господарство, побутове обслуговування і т. д.). Нематеріальне виробництво пов'язане з виробництвом (наданням) нематеріальних послуг і створенням духовних цінностей (охорона здоров'я, освіта і т. д.). Це два взаємозв'язані види виробництва, причому одне без іншого існувати не може. Співвідношення між ними припускає гармонійний розвиток суспільства. В процесі виробництва в початковій основі формується економічне зростання, яке в масштабах загальнонаціонального розвитку перетворюється на один з головних макроекономічних показників.

У будь-якій системі виробництво виступає як відношення суспільства до природи. Ці відносини представлені виробничими ресурсами. У економічній теорії поняттям «ресурси» позначають сукупність різних елементів виробництва, які можуть бути використані в процесі створення матеріальних і духовних благ і послуг.

Природні ресурси - це частина всієї сукупності природних умов існування людини, найважливіші компоненти навколишнього середовища, використовувані в процесі виробництва. Наприклад, сонячна енергія, водні ресурси, корисна копалини. Природні ресурси можуть бути вичерпними і невичерпними. Останні в свою чергу діляться на відновлювані і невідновлювані. Людина вилучає для своєї господарської діяльності все більше природних ресурсів. В результаті цієї діяльності порушується рівновага значної частини ресурсів біосфери, що значно підриває різноманіття форм життя і тим самим погіршує якість середовища незаселеного.

Матеріальні ресурси представлені всіма засобами виробництва, які самі є результатом виробництва (засоби і предмети праці).

Трудові ресурси представлені робочою силою, тобто, населенням в працездатному віці. Істотне значення для характеристики трудових ресурсів має їх склад по віку, статі, кваліфікації, рівню освіти, по мотивації до праці.

Виробляючи продукт, людина впливає на об'єкти природи, надає їм форму, придатну для задоволення матеріальних потреб. Виробництво - це переробка речовин природи для безпосереднього споживання або подальшого виробництва. Така функція виробництва зберігається при будь-якій його соціальній формі.

Важливо з'ясувати, які чинники беруть участь у виготовленні благ. Під чинником виробництва розуміється особливо важливий елемент або об'єкт, який значним чином впливає на дію на можливість і результативність виробництва.

Для виробництва кожного продукту існує свій набір чинників. Тому виникає потреба їх класифікувати, об'єднати у великі групи.

Марксистська теорія в якості чинників виділяє: робочу силу, предмет праці і засоби праці, підрозділяючи їх на дві групи: особистий чинник виробництва і речовинний чинник виробництва.

У якості особистого чинника виробництва завжди розглядається робоча сила - сукупність фізичних і інтелектуальних здібностей людини до праці.

У якості речовинного чинника приймаються в сукупності всі засоби виробництва. Особистий і речовинний чинники утворюють складну систему, ефективність якої визначається технологією і організацією виробництва. При цьому технологія виражає взаємодію між головними чинниками виробництва. Вона припускає використовування різноманітних методів обробки, зміни властивостей, форми, стану предмету праці.

Організація виробництва забезпечує узгоджене функціонування всіх чинників виробництва, їх пропорційне кількісне співвідношення, взаємозамінність і т.д.

Маржіналістська теорія традиційно виділяє чотири групи чинників: землю, працю, капітал, підприємницьку діяльність. Покажемо відмінності підходів до визначення чинників виробництва.

1.Марксизм виходить з того, що чинники виробництва як економічна категорія визначають соціальну спрямованість виробництва. Вже в початковій основі процесу виробництва формується класовий склад суспільства і необхідність боротьби класів за «справедливість». Маржіналізм розглядає чинники виробництва як загальні техніко-економічні елементи, без яких процес виробництва немислимий.

2.Маржинализм під капіталом розуміє засоби і предмети праці, а природні умови виділяє до особливого фонду. Марксизм об'єднує природні умови, засоби праці і предмети праці в єдиний речовинний чинник. Якщо ж йдеться про особливі природні умови у виробництві, то їх специфіка враховується через ренту. На думку марксистів, це вже особливий відділ економічної науки.

3. Маржіналісти визнають підприємницьку діяльність як чинник виробництва, а марксисти заперечують її. В цілому відмінність обумовлена класовим підходом до аналізу суспільного виробництва. [11; с.65]

Приведені класифікації не є застиглими. У економічній теорії постіндустріального суспільства в класифікації чинників виробництва виділяють інформаційний і економічний чинники.

 

 

8.Правовий статус та повноваження Президента України.

 

Вивчаючи цей інститут конституційного права, слід звернути увагу на те, що ст. 102 Конституції України визначає Президента України як главу держави, який виступає від її імені. Президент є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Питання про вибори Президента України, його статус та повноваження визначається чинним законодавством.
Президент України обирається громадянами України, які досягли 18 років, на основі загального, рівного і прямого виборчого права таємним голосуванням строком на п’ять років. Законом передбачені певні вимоги, яким має відповідати кандидат на посаду Президента України. Президентом України може бути обраний громадянин України, не молодший тридцяти п’яти років на день виборів, який має право голосу і не обмежений у виборчих правах, проживає на території України протягом 10 останніх перед днем виборів років, володіє державною (українською) мовою. Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд. Президент України не може мати іншого представницького мандата, займати посади в громадських чи державних органах і організаціях, займатися підприємницькою діяльністю. Президент України користується правом недоторканності і за посягання на його честь і гідність винні особи несуть відповідальність відповідно до чинного законодавства.
Чинне законодавство наділяє Президента України широкими повноваженнями. Згідно зі ст. 106 Конституції України Президент України:
1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;
2) звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;
3) представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньоекономічною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;
4) приймає рішення про визнання іноземних держав;
5) призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;
6) призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до ст. 156 Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;
7) призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені Конституцією;
8) припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;
9) призначає за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра України; припиняє повноваження Прем’єр-міністра України та приймає рішення про його відставку;
10) призначає за поданням Прем’єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах;
11) призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального прокурора України та звільняє його з посади;
12) призначає половину складу Ради Національного банку України;
13) призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;
14) призначає на посади та звільняє з посад за згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України;
15) утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем’єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;
16) скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;
17) є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;
18) очолює Раду національної безпеки й оборони України;
19) вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України;
20) приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України;
21) приймає в разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує в разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації — з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України;
22) призначає третину складу Конституційного Суду України;
23) утворює суди у визначеному законом порядку;
24) присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини;
25) нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними;
26) приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні;
27) здійснює помилування;
28) створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби;
29) підписує закони, прийняті Верховною Радою України;
30) має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;
31) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.
Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.
Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України.
Президент України виконує свої повноваження до вступу на посаду новообраного Президента України, але Конституція України передбачає підстави дострокового припинення повноважень Президента України в разі його відставки, неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я, усунення з поста в порядку імпічменту та смерті.
При Президентові України функціонує допоміжний орган — Адміністрація Президента, завданням якої є надання кваліфікованих порад Президентові України для винесення рішень, підготовки проектів документів, проведення експертних оцінок стану суспільства, аналізу існуючих проблем і надання рекомендацій щодо їх ефективного вирішення.

 

 

9.Сутність, функція та структура ринку.

 

Першу спробу дати наукове визначення ринку зробив французький економіст Курно А.О. На його думку ринок – це вільні взаємовідносини покупців та продавців, які приводять до вирівнювання цін на одні і ті ж товари. Американський економіст Хейне П. дає своє визначення ринку – це набір взаємозв’язків або процес конкурентних торгів.

Ринкове господарство за роки свого існування значно видозмінилося. Якщо розглядати його еволюцію з точки зору суб’єктів ринкових відносин, то можна побачити, що спочатку такими були виробники і споживачі продукції. По мірі розвитку ринку і виділенням в самостійну галузь торгівлю та грошовий обіг активними учасниками ринкових відносин стали торговельні та фінансові посередники.

Для аналізу сутності сучасного ринку необхідно вияснити його основні суб’єкти, між якими виникають ринкові відносини:

а) домашнє господарство;

б) окремі індивіди;

в) різні типи фірм та організацій;

г) держава.

Таким чином, сучасний ринок – це сукупність економічних відносин між домашніми господарствами, різними типами фірм, перш за все великими корпораціями, і державою, з приводу купівлі-продажу товарів та послуг в сфері обігу.

Ринок виконує такі основні функції:

1). Ціноутворюючу – визначення кінцевої вартості товарів та послуг;

2). Відтворювальну – забезпечення безперервного процесу суспільного виробництва;

3). Стимулюючу – спонукання товаровиробників до зниження індивідуальних витрат порівняно з суспільно-необхідними;

4). Контрольну – контроль споживачів за виробництвом та якістю продукції.

5). Регулятивну – вплив на пропозиції різних сфер виробництва та галузей економіки;

6). Сануючу – звільнення економічної системи від нерентабельних підприємств через механізм конкуренції;

7). Інформативну – наявність ринкових сигналів про ціни товарів на ринку, собівартість товарів, процент за кредит і т.д., за допомогою яких можна оперативно вносити зміни в плани господарської діяльності фірми.

Для ефективного функціонування ринку необхідні певні умови:

1) наявність різноманітних форм власності та форм господарювання;

2) рівень розвитку підприємницької діяльності;

3) рівень розвитку антимонопольного законодавства;

4) розвиток важелів державного впливу на економіку;

5) наявність чіткої інформації про ринок;

6) рівень розвитку маркетингової діяльності;

7) наявність конкурентної боротьби між суб'єктами ринку;

8) рівень розвитку ринкової інфраструктури;

9) наявність кола об’єктів купівлі-продажу.

Структура ринку – це сукупність окремих ринків в межах національної економіки, а також в межах світового господарства та його окремих регіонів, їх взаємозв’язок і взаємодія між ними.

Розрізняють такі ринки:1) ринок засобів праці;2) ринок природних ресурсів;3) ринок предметів праці;4) ринок землі;5) ринок робочої сили;6) ринок технологій та інформацій;7) ринок нерухомості;8) ринок інтелектуальної власності та послуг;9) фінансовий ринок і т.д.

В залежності від ступеня монополізації ринки розрізняють на:

а) монополізований – це ринок, на якому 1 – 2 виробника або продавця зосередили в своїх руках весь обсяг виготовленої продукції, диктують свої ціни на ринку;

б) вільний ринок – це ринок, для якого характерно багато продавців, які поодинці не в змозі впливати на ціноутворення;

в) олігополістичний ринок – це ринок, на якому 3 – 5 виробників зосередили в своїх руках весь обсяг даної продукції і можуть домовитись між собою про перерозподіл ринків збуту і вплив на рівень цін;

г) регульований ринок – це ринок, на якому держава за допомогою адміністративних та економічних важелів здійснює регулювання ринкових відносин.

В залежності від об’єктів купівлі-продажу зупинимося на декількох ринках:

1) фінансовий ринок – це сукупність економічних відносин з приводу купівлі-продажу вільних грошових засобів ( основними суб’єктами якого можуть бути підприємства різних форм власності, домашні господарства, комерційні банки, фінансово-кредитні організації, держава ) ;

2) ринок робочої сили – це економічні відносини між незайнятими працівниками, з одного боку, і підприємствами, біржами праці – з іншого, по організації, використанню і купівлі-продажу робочої сили;

3) ринок трудових ресурсів – це ринок, на якому об’єктом купівлі-продажу є робоча сила не тільки економічно активного населення, але і випускників вузів та інших навчальних закладів, а також частина зайнятих в домашньому господарстві;

4) валютний ринок – це економічні відносини з приводу купівлі-продажу іноземних валют, платіжних документів ( чеків, векселів, акредитивів та інших цінних паперів );

5) ринок інформації – це економічні відносини з приводу купівлі-продажу інформаційних послуг, систематизації інформації та її продаж кінцевому споживачу.

 

 

10.Поняття конституційного права як галузь права та законодавства.

 

Конституційне право як галузь права в будь-якій державі є основною складовою її національної правової системи. Ця галузь права, як і інші, охоплює сукупність правових норм, що встановлюються й охороняються державою. Проте конституційне право вирізняється серед інших галузей права специфічною сферою суспільних відносин, що регулюються його нормами.
Конституційно-правові норми регулюють основні принципи соціально-економічного, політичного й територіального устрою держави, порядок її відносин з інститутами громадянського суспільства, здійснення основних прав і свобод людини та громадянина, визначають систему органів державної влади тощо.
Конституційне право — це багатопланова категорія, що розглядається в трьох аспектах: як галузь права в національній правовій системі, тобто як сукупність конституційно-правових норм, що діють на території певної країни; як наука, що вивчає конституційно-правові норми та правовідносини й інститути, які формуються на їх основі; як навчальна дисципліна, що базується на досягненнях і даних науки.
Конституційне право України становить систему правових норм, що регулюють відносини народовладдя, через які забезпечується організаційна й функціональна єдність українського суспільства як цілісної соціальної системи. Конституційне право закріплює основи конституційного ладу України і правового статусу людини й громадянина, територіальний устрій, систему державних органів і основні засади та принципи організації місцевого самоврядування в Україні.
До кваліфікаційних ознак конституційного права, які в сукупності дають змогу виокремити цю галузь права в самостійну, належать предмет і метод правового регулювання, соціальне призначення, роль і принципи конституційного права, його завдання та функції, наявність конституційної (конституційно-правової) відповідальності.
Для характеристики будь-якої галузі права найважливішим є визначення сфери регульованих нею суспільних відносин, тобто предмета правового регулювання. Для цього слід розглянути сутність і зміст суспільних відносин, охоплюваних певною галуззю; якісну відмітність і специфічні ознаки таких відносин; роль і значення цих відносин у життєдіяльності суспільства тощо.
Основним предметом правового регулювання конституційного права України є суспільні відносини, які виникають і діють у процесі здійснення влади народом України. Такі відносини регулюються правовими нормами, які становлять зміст найважливіших джерел конституційного права — Конституції України, Декларації про державний суверенітет України, законів України та ін.
Предмет конституційного права охоплює чотири групи суспільних відносин:
- засади народовладдя, суверенітет народу;
- які визначають устрій держави як організації влади народу та для народу;
- засади функціонування держави;
- які визначають характер зв'язків між державою та конкретною особою.

 

 

11.Власність. Сутність і види.

 

Розглядаючи власність як об'єктивні відносини між людьми з приводу привласнення ними об’єктів власності й, насамперед, засобів виробництва, в їх економічному змісті слід розрізняти два аспекти:

а) матеріально-речовий (відношення людей до об’єктів власності);

б) соціально-економічний ( відносини між людьми в зв’язку з привласненням ними об’єктів власності).

Розкриваючи економічний зміст категорії власності, можна дати таке її визначення.

Власність – це сукупність виробничих відносин між людьми з приводу привласнення ними об’єктів власності, в першу чергу засобів виробництва, які породжують право володіння, користування та розпорядження цими об’єктами і результатами їх функціонування.

Власність на засоби виробництва є основоположною економічною категорією. Саме вона визначає соціально-економічну структуру суспільства, економічне й політичне становище класів, соціальних груп людей і взаємовідносини між ними, бо складає основу всіх виробничих відносин суспільства та визначає їхню суть.

Історично першим типом власності була:

а) усуспільнена (колективна) власність спочатку у формі племінної (матріархат, патріархат);

б) общинна ( сільська та міська корпоративна) власність.

Розвиток продуктивних сил, вдосконалення самої людини, зміни умов її життя приводять до формування нового типу власності – приватної. Усуспільнена (колективна) власність через певний строк трансформується в свій різновид – державну власність.

Приватна власність на засоби виробництва була історично першим типом власності, який породив право індивідуального розпорядження товаровиробників продуктами своєї праці.

Державна власність ототожнювалася з власністю можновладців (фараонів, царів, королів, феодалів та ін.). Її суспільні функції були вкрай обмежені і зводилися в основному до утримання армії, апарату адміністративного управління.

Із зростанням масштабів виробництва та його ускладненням, абсолютне збільшення населення на планеті і зростання його потреб породили ряд нових проблем економічного, соціального, екологічного, суспільного характеру. Сталося так, що класична приватна власність і основана на ній ринкова економіка не спроможні розв’язати ці проблеми.

Тому виникають нові форми приватної власності:

а) акціонерна;б) колективна;в) групова;г) пайова та ін.

Сьогодні практично всі найкрупніші підприємства західного світу функціонують на основі не індивідуальної, а групової власності, що свідчить про зростання процесу усуспільнення власності, а не навпаки.

Суспільство використовує два основних типи власності:

а) суспільний;

б) приватний.

Суспільна власність характеризується спільним привласненням засобів виробництва та його результатів. Можна виділити два основних види суспільної власності:

а) власність народу в цілому ( в Україні такою власністю поки що залишається земля );

б) власність окремих колективів.

Форми суспільної власності:а) загальнонародна;б) державна;в) кооперативна;г) акціонерна;д) власність господарських товариств;є) власність громадських організацій та ін.

Приватна власність характеризується тим, що засоби виробництва та його результати належать приватним особам. Вони можуть привласнювати продукт як своєї, так і чужої праці. Тому розрізняють два види приватної власності:

а) трудова;б) нетрудова.Трудова приватна власність основана на власній праці власника або членів його сім’ї ( фермерське, ремісниче, одноосібне, дрібнотоварне господарство), де власник і робітник виступають в одній особі.

Нетрудова приватна власність основана на використанні найманої праці. Вона передбачає відокремлення власника від безпосередньої участі в процесі виробництва, а безпосереднього робітника – від засобів виробництва. Тобто власник і робітник – це різні особи.

Формами нетрудової приватної власності історично були:

а) рабовласницька;б) феодальна;в) приватнокапіталістична.

 

 

12.Джерела права та співвідношення нормативно-правових актів.

 

нормативно-правовий акт — це офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має неперсоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.

У нашій правовій системі нормативно-правовий акт є основним джерелом права.

Відповідно до Конституції та законів України суб'єктами нормотворення є:

Ø громадяни України;

Ø Верховна Рада України;

Ø Президент України;

Ø Кабінет Міністрів України;

Ø міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, їх територіальні органи;

Ø інші органи державної влади, яким відповідно до законодавства надано повноваження суб'єктів нормотворення;

Ø Верховна Рада Автономної Республіки Крим;

Ø Рада міністрів Автономної Республіки Крим;

Ø міністерства та інші республіканські органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим;

Ø голови місцевих державних адміністрацій;

Ø територіальні громади;

Ø органи місцевого самоврядування.

 

У разі припинення суб'єкта нормотворчих повноважень (ліквідації, реорганізації тощо) питання про внесення змін, скасування чи визнання таким, що втратив чинність, нормативно-правового акта, який прийнятий (виданий) таким суб'єктом, вирішується його правонаступником або в іншому порядку, встановленому законодавством.

Слід зазначити, що в ієрархічній структурі законодавства основну роль відіграє Конституція України і закони, що встановлюють відправні засади правового регулювання. Вони мають найвищу юридичну силу, є першоосновою всього законодавства.

 

Закон — це нормативно-правовий акт, прийнятий в особливому порядку органом законодавчої влади або на референдумі, володіє вищою юридичною силою та регулює найбільш важливі суспільні відносини.

 

Види підзаконних нормативно-правових актів в Україні: Укази Президента України; постанови Президії Верховної Ради України; постанови Кабінету Міністрів України; інструкції, розпорядження і накази міністерств, державних комітетів і відомств України; розпорядження глав обласних та районних державних адміністрацій; рішення виконавчих комітетів місцевих Рад народних депутатів; нормативні накази та інструкції адміністрації підприємств, установ, організацій.

 

13.Економічна теорія про роль людини в економіці.

 

Людина як головний фактор виробництва є носієм виробничих і суспільних відносин. Продуктивні сили і виробничі відносини постійно змінюються, розвиваються. Відповідно змінюються - незмірно зростають - місце і роль людини в процесі виробництва, особливо в умовах сучасного науково-технічного прогресу. З одного боку, відбувається звільнення людини від виконання певних функцій безпосередньо у самому виробництві за рахунок його механізації та автоматизації, а з другого - підвищується значення й професійної підготовки, здатності забезпечити функціонування складного технічного устаткування.

Причому головною продуктивною силою в кожній економічній системі виступає людина, працівник. Пояснюється це тим, що людина створює переважну частину засобів виробництва і в процесі їх подальшого використання в результаті трудової діяльності надає всеоукупності засобів виробництва характеру фактора виробництва. Якби машини чи інше обладнання не були втягнуті у процес праці (а це робить лише людина), то вони залишилися б купою металу. Людина відіграє активну роль у процесі праці, в той час як засоби праці та предмети праці відіграють пасивну роль.

Активному вивченню питання місця і ролі людини в економічній системі приділяли увагу такі вчені як В. Д. Базилевич, В. М. Попов, К. Т. Кривенко, В. С. Савчук, О.О. Бєляєв.

Людина — надзвичайно складна істота, вона поєднує в собі біологічне і соціальне.[1, ст. 86]

Як біологічна істота людина — унікальний продукт природи, мисляча істота, наділена сукупністю фізичних і розумових здібностей, здатністю взаємодіяти з природою і жити за її законами.

Людина як соціальна істота є частиною суспільства, тобто живе у соціумі, має багатогранні стосунки з іншими людьми (економічні, політичні, національні, сімейні), виконує і підкоряється юридичним законам, додержується певних моральних норм і правил соціальної поведінки, прийнятих в суспільстві, тобто є людина розумна.[1, ст. 86]

Людина як біосоціальна істота є часткою і природи, і суспільства. Вона включена у зв'язок з іншими людьми у процесі спільної трудової діяльності. Розуміння діалектичної єдності біологічного і соціального в людині має принципове значення.

Людина економічна — головний творчий суб'єкт ринкової економіки, який володіє свободою вибору і приймає економічно раціональні та оптимальні рішення з урахуванням усіх наявних можливостей і умов, відповідно до своїх особистих інтересів, мети і пріоритетів.[1, ст. 86]

У процесі виробництва споживаються всі його фактори, в тому числі й людський ресурс. Споживанням людського ресурсу є сама праця та підприємницька діяльність. Коли людський фактор функціонує, його енергія витрачається. Варто пам’ятати, що робоча сила і підприємницькі здібності не тільки споживаються, а з форми діяльності переходять у форму блага, фіксуються у певному предметі, результаті. Усі чотири фактори виробництва зливаються в єдиному цілеспрямованому і планомірному процесі, опредмечуються в результаті, яким є матеріальний продукт чи послуга, тобто продукція. [2, ст. 29]

Значення людського фактора в системі основних факторів виробництва унікальне. Воно обумовлене тим, що всі фактори можуть взаємодіяти і здійснювати виробництво продукції завдяки трудовій діяльності людини.

Здатності людини в процесі виробництва реалізуються не тільки в праці як такій. Вони проявляються як уміння людини: 1) поєднати і раціонально використати об’єктивні фактори виробництва — землю і капітал — для виготовлення певної продукції; 2) розвивати свої розумові і фізичні здібності; 3) створювати нові засоби виробництва, поліпшувати їх техніко-економічні характеристики; 4) послідовно вдосконалювати організацію праці і виробництва тощо.

На всіх етапах розвитку суспільства людина перебувала в центрі всіх економічних процесів і явищ. В економічній системі людина виступає як працівник, як суб'єкт економічних відносин, як споживач, як носій кінцевої мети суспільного виробництва.

Людина — працівник, будучи рушійною силою всіх факторів виробництва, виступає як головний творець матеріального і духовного багатства суспільства.

Споживач — людина організує виробництво матеріальних благ і послуг відповідно до своїх потреб, тобто забезпечує цілеспрямоване функціонування всієї системи продуктивних сил суспільства

Працівники з їхніми фізичними і розумовими здібностями, науки, технологій, інформації, методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб людей виступають суб’єктами економічних відносин, так як саме людина економічна реалізує себе в економічній системі завдяки певним господарським відносинам, у які вона вступає з іншими суб'єктами в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання благ. Суб'єктами економічних відносин є окремий індивід, сім'я, колектив, держава. Основою економічних відносин є відносини власності, які характеризують спосіб поєднання працівника із засобами виробництва. Органічне поєднання двох характеристик людини: людини — працівника та людини — власника утворює економічну сутність людини, сучасну економічну людину.

Людина в її цілісній сутності є головним критерієм розвитку суспільного виробництва і головною його метою. Суспільний продукт, проходячи через фази виробництва, розподілу й обміну завершує свій цикл у фазі споживання. Без споживання виробництво існувати не може, воно не має сенсу. Задоволення різнобічних потреб людини — ось призначення будь-якого виробництва. У цьому аспекті людина зі своїми потребами є природною і кінцевою метою суспільного виробництва й одночасно головним фактором його функціонування.

 

Успіх виробництва на всіх рівнях визначається насамперед людьми, зайнятими у виробничому процесі. Усі інші фактори виробництва діють не самі по собі, їх приводить у рух людина. Людині, її праці належить центральне місце у виробництві не тільки як найактивнішому факторові виробництва, а й як джерелу, творцю інших факторів виробництва — матеріально-речових, науково-дослідних і організаційно-управлінських та більшості відтворюваних засобів виробництва, таких як машини, сировина, інструменти, споруди, будівлі.[1, ст. 87]

Людина є центральним елементом економіки, місце і роль якої в економічній системі провідне, оскільни отримати зиск з власного інтересу "людина економічна " може, лише надаючи послуги іншим людям, пропонуючи предмети чи послуги своєї праці. Так розвивається суспільний розподіл праці. Люди допомагають одне одному і одночасно сприяють розвитку суспільства, економічної системи вцілому, хоча кожен з них "егоїст" і піклується лише про власні інтереси. "Природне" стремління людей - поліпшувати своє матеріальне становище. Це настільки потужний стимул до діяльності, що, якщо цьому не заважати, то він сам собою призведе до поліпшення добробуту кожного і усіх разом. Більше того, як кажуть "жени природу у двері - вона увійде через вікно".

 

 

14.Поняття права та його ознаки. Принципи права.

 

Юридичне суб'єктивне право - певні можливості, міра свободи, що належить суб'єктові, який сам вирішує, користуватися ними чи ні. До основних ознак права в його позитивному (нормативному) розумінні як волевиявлення держави можна віднести такі:
- право - це система правових норм;
- це правила поведінки загального характеру;
- ці правила мають загальнообов'язковий характер;
- вони тісно зв'язані між собою, діють у єдності, складаються в правові інститути, правові галузі та інші частини системи права;
- формально визначені й закріплені в нормативно-правових актах та інших джерелах права;
- установлюються, санкціонуються, гарантуються й забезпечуються державою та її органами;
- у своїй сукупності регулюють соціальні відносини між людьми;
- правила поведінки повинні встановлюватися державою з урахуванням принципів правди, справедливості, гуманізму й милосердя.

Такими принципами є:
- закріплення у праві міри свободи людини та забезпечення її основних прав;
- юридичну рівність однойменних суб'єктів у всіх правовідносинах;
- верховенство закону як акта нормативного волевиявлення вищого представницького органу держави;
- взаємопов'язаність юридичних прав та обов'язків;
- регулювання поведінки людей та їх об'єднань за загальнодозволеним типом правового регулювання; "дозволено все, що прямо не заборонено законом";
- діяльність органів і посадових осіб повинна регулюватися за принципом: "дозволено тільки те, що прямо передбачено законом";
- чітке закріплення правовими нормами процедурно-процесуальних механізмів забезпечення (гарантування) прав людини і здійснення нею своїх обов'язків;
- правосуддя здійснюється тільки судами і повинно бути найефективнішою гарантією прав людини;
- юридична відповідальність людини має бути лише за її винну протиправну поведінку;
- в суспільстві повинен діяти принцип презумпції невинності особи.

 

 

15.Суспільний поділ праці. Економічні системи.

 

Економі́чна систе́ма — сукупність усіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії, спрямованої на

· виробництво,обмін,розподілспоживання товарів і послуг,на регулювання економічної діяльності.

Господарська діяльність в економічній системі завжди виявляється організованою, скоординованою тим чи іншим чином, тому економічна система має складну структуру, яка утворюється в процесі взаємодії окремих елементів, якими є:

· продуктивні сили,техніко-економічні та організаційно-економічні відносини,виробничі відносини або відносини економічної власності,господарський механізм.

Економічна система має три основні ланки, підсистеми:

1. економічну структуру продуктивних сил суспільства,

2. систему економічних відносин і

3. механізм господарювання.

Продуктивні сили це система економічних факторів, які в процесі суспільного поділу праці забезпечують перетворення навколишнього середовища, створюють блага для задоволення потреб людини і суспільства, визначають рівень продуктивності суспільної праці.

Економічні відносини являють собою сукупність соціально-економічних та організаційно-виробничих зв'язків між господарюючими суб'єктами в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, послуг і доходів.

Механізм господарювання узгоджує функціонування і розвиток ланок економічної системи, приводить у відповідність продуктивні сили і економічні відносини. Він являє собою сукупність конкретних форм господарювання, організаційно-інституціональних систем, методів та важелів регулювання економічних процесів.

Механізм господарювання втілює дію як суб'єктивних, так і об'єктивних факторів.
Вплив суб'єктивних факторів визначається цілеспрямованою діяльністю людини та її суспільних утворень.
Об'єктивні фактори означають незалежний від волі та свідомості людини, визначений дією економічних законів перебіг соціально-економічних процесів.