Сутність та методологія системного підходу. Роль системного підходу в науці і практиці.
Системність є формою існування матерії і, водночас, атрибутом людського мислення та практичної діяльності.
М. З. Згуровський, Н. Д. Панкратова наводять положення концептуальної новизни системної методології:
1) перехід від дослідження конкретних властивостей об’єктів певного типу до дослідження загальних властивостей, характерних для об’єктів різної природи;
2) перехід від дослідження властивостей та особливостей процесів певного виду до дослідження структури, властивостей взаємозв’язків, взаємозалежності і взаємодії різнорідних процесів;
3) перехід від дослідження окремих властивостей об’єктів певного типу до дослідження властивостей і структури взаємозв’язків, взаємозалежності і взаємодії різнотипних об’єктів.
У результаті вивчення теорії систем, застосування методів у рамках системного підходу формується системне мислення.
Системне мислення − це вища форма пізнання людини, коли процеси відображення об’єктивної реальності базуються на цілісному відображенні досліджуваного об’єкта з позицій досягнення поставлених цілей дослідження [4].
Системне мислення стає найважливішим фактором досягнення успіху в різних сферах практичної діяльності.
Системне пізнання і перетворення світу передбачають:
1) розгляд об'єкта діяльності як системи, тобто як обмеженої множини взаємодіючих елементів;
2) встановлення складу, структури і організації елементів та частин системи, виявлення найважливіших взаємодій між ними;
3) виявлення та систематизацію зовнішніх зв'язків системи;
4) визначення функцій системи і її ролі серед інших систем;
5) аналіз діалектики структури і функцій системи;
6) виявлення на цій основі закономірностей і тенденцій розвитку системи.
Розглянемо структуру системності та функції, які її утворюють, згідно з поглядами Ю.П. Сурміна (рис. 3.1):
1) у системному підході як принципі пізнавальної і практичної діяльності людей. Термін «підхід» означає сукупність прийомів, способів впливу. Системний підхід можна розглядати як принцип діяльності. Системний підхід слід розглядати як деякий методологічний підхід людини до дійсності. Це системна парадигма, системний світогляд;
 |
Рис. 3.1 − Структура системності та функції, які її утворюють
2) у теорії систем, або науковому знанні про системи. Теорія систем пояснює походження, побудову, процес функціонування і розвитку систем різної природи. Це строге наукове знання про світ систем;
3) у системному методі. Системний метод виступає як деяка інтегральна сукупність відносно простих методів і прийомів пізнання та перетворення дійсності.
Системний підхід – методологічний напрямок у науці, задача якого полягає в розробці методів дослідження і конструювання складноорганізованих об’єктів – систем різних типів і класів.
Разом з цим, системний підхід виступає і як метод наукового дослідження. При цьому системний підхід не існує у вигляді строгої методологічної концепції. Скоріш за все це свого роду сукупність пізнавальних правил, дотримання яких дозволяє певним чином зорієнтувати конкретні дослідження. Сутність системного підходу полягає в представленні об’єкту дослідження як системи, тобто цілісної сукупності взаємопов’язаних елементів.
Основними принципами системного підходує наступні:
– принцип цілісності – зобов’язує розглядати систему як об’єкт, як ціле, якості якого не зводяться до властивостей окремих його елементів;
– принцип всебічності – вимагає враховувати всі внутрішні зв’язки і відносини системи, усі фактори, які впливають на її функціонування;
– принцип системоутворюючих відносин – вимагає визначення саме тих зв’язків між частинами (елементами) системи, які забезпечують її цілісність, існування і розвиток;
– принцип субординації – вимагає при дослідженні будувати ієрархію елементів і відносин за будь-якими чітко визначеними критеріями (мобільність, адекватність, керованість);
– принцип динамічності – згідно з цим принципом всі характеристики системи необхідно розглядати не як постійні, а як змінні, аж до прямо протилежного значення порівняно з початковим;
– принцип випереджаючого відображення – передбачає наявність постійної актуальної проблематики, тобто вимагає не констатації поточного стану системи, а прогнозування її найімовірнішого стану в майбутньому.