Теорії територіального комплексування і системоформування
Основою формування економічного району є територіальні соціально-економічні системи – це таке просторове поєднання населення, соціальної, економічної, екологічної сфер, у якому на основі їх взаємозв’язку, збалансованості та взаємо доповнення створюються оптимальні умови для життєдіяльності суспільства.
Термiн "соцiально-економiчний територiальний комплекс" означає взаємоузгодженi ланки суспiльного виробництва на певнiй територiї (С.Я.Ниммик, 1969). Тобто СЕК - це iсторично сформованi, взаємопов'язанi i взаємообумовленi на певнiй економiчнiй територiї галузi виробничої i соціальної сфер, якi вiдзначаються спiльнiстю проблем розвитку, функцiональною структурою, цiлiснiстю, вiдносною автономнiстю i своєю часткою в суспiльною територiальному подiлi працi (Hиммик С.Я., 1981). Соцiально-економiчний територiальний комплекс У.I.Мересте визначає як територiальну єднiсть суспiльного виробництва в цiлому на певнiй суспiльно-iсторичнiй основi.
Стрижнем територіальної соціально-економічної системи є територіально-виробничий комплекс (ТВК).
ТВК – це поєднання підприємств (і установ), для якого територіальна спільність компонентів – фактор додаткового підвищення економічної ефективності за рахунок: а) значної стійкості взаємних зв’язків (особливо зв’язків інформаційних) і ритмічності виробничого процесу; б) скорочення транспортних затрат; в) раціонального використання всіх видів місцевих ресурсів і більш сприятливих умов для маневрування ними; г) створення оптимальних умов для поєднання галузевого (міжгалузевого) планування і управління з територіальним плануванням і управлінням.
Передумовами розвитку ТВК є:
природно-ресурсний потенціал території;
соціально-демографічні умови;
техніко-економічні умови.
Компонентна структура ТВК. Під структурою розуміється упорядкування елементів (підприємств, виробництв), що проявляється у певних пропорціональних відношеннях і зв’язках між ними.
Елементи ТВК – це поєднання підприємств що пов’язані техніко-економічними зв’язками (цукровий завод і сільськогосподарські підприємства, деревообробний завод і лісгоспи).
Всі галузі ТВК за функціональною роллю поділяються:
- галузі спеціалізації, які визначають місце району у територіальному поділі праці і беруть участь у міжрайонному обміні продукцією чи послугами. Це так звана вивізна спеціалізація. Існує думка, що галузі, які виробляють продукцію у великому обсязі і зосереджують у собі велику кількість праці та капіталу, є теж галузями спеціалізації. Для них підходить термін головні галузі;
- допоміжні галузі забезпечують напівфабрикатами, виробничими послугами, головними засобами, в тому числі будівництвом галузі першої групи;
- обслуговуючі галузі забезпечують населення регіону, а також суспільне невиробниче споживання продуктами і послугами.
Цей поділ досить умовний, оскільки ті ж обслуговуючі галузі можуть давати дешеву продукцію (послуги) для поза районного споживання, отже, можуть бути галузями спеціалізації. Наприклад, туризм.
Ще один підхід до функціонально-компонентної структури – підхід ієрархії розшарування. Він передбачає виділення інфраструктури і ультраструктури, роль яких у функціонуванні комплексів різна.
Інфраструктура (“нижня” частина структури територіально-господарського комплексу) – це поєднання діючих споруд, будинків, інженерних комунікаційних мереж і систем, які прямо не належать до виробництва, але необхідні для виробництва матеріальних благ (виробнича інфраструктура – транспорт, зв’язок, мережі водо- і енергопостачання, будівельні організації та ін.) і забезпечення повсякденної життєдіяльності населення (соціальна інфраструктура – заклади побутового обслуговування, освіти, охорони здоров’я, культури тощо). Часто в поняття інфраструктури включають галузевий зміст: це допоміжні й обслуговуючі галузі (а, отже, не лише заклади чи комунікації, але й цілі галузеві системи) загального призначення.
“Ультраструктура” (“верхня” частина структури) – це поєднання галузей, галузевих і міжгалузевих комплексів, які безпосередньо належать до виробництва матеріальних благ та інформаційного продукту. Виробництво інформаційного продукту дуже важливе в період інформатизації суспільства, й особливо виробничої сфери.
Для вивчення ТВК і розробки їх типології ефективний є метод енерговиробничих циклів (ЕВЦ). Поняття „енерговиробничий цикл” було введено М.М. Колосовським у 1947р. Ним же було виділено 8 ЕВЦ.
ЕВЦ – це економіко-технологічний ланцюжок виробництва від видобутку сировини і палива до виробництва кінцевих видів продукції. Схема ЕВЦ нагадує гроно винограду (див. приклад лісовиробничого ЕВЦ на рисунку).
На сучасному етапі, виходячи із новітніх напрямків розвитку технологій, в економічній географії виділяють наступні ЕВЦ:
1. Пірометалургійний цикл чорних металів. Поширений в районах концентрації кам’яного вугілля, руд чорних металів. Включає такі технологічні стадії як: видобуток і збагачення сировини, коксування вугілля, металургійний ланцюг (чавун – сталь – прокат), та ін.
2. Пірометалургійний цикл кольорових металів. Головною метою цього циклу є вилучення з руди кольорових металів супутніх компонентів, та їх використання.
3. Нафтоенергохімічний цикл. Поширений в районах видобутку та переробки нафти. Включає переробку нафтопродуктів, а також хімію органічного синтезу, основну хімію, що базується на використанні нафтопродуктів.
4. Лісоенергохімічний. Включає заготівлю і обробку деревини, целюлозно-картонне, лісохімічне виробництво та ін.
5. Гідроенергопромисловий цикл. Поширений в районах з значними запасами гідроенергоресурсів. Включає ГЕС та енергомісткі виробництва (електрометалургія, електрохімія (фосфор, хлор, фтор) та ін.
6. Гідромеліоративний індустріально-аграрний цикл. Поширений в районах з аридним кліматом. Включає виробництво будівельних матеріалів для гідротехнічних споруд.
7. Індустріально-аграрні цикли. Сільське господарство, разом із галузями переробки сільськогосподарської продукції.
8. Інші цикли переробної індустрії (гірничохімічний, машинбудівний, атомно-енергопромисловий та ін.).