Лекція 8. Методи організації самовиховання дітей з вадами мовлення

Мета . охарактеризувати методи організації самовиховання дітей з вадами мовлення

План

1. Сутність самовиховання у формуванні особистоі дитини з вадами мовлення.

2. Зміст форми і методи організації самовиховання дітей з вадами мовлення.

3. Корекція самопізнання дітей з вадами мовлення.

4. Прийоми самонавіювання, які доречно рекомендувати дітям з вадами мовлення.

5. Використання елементів психотренінгу й аутотренінгу.

 

Література до теми 8:

1. Гришин Д.М., Колдунов Я.И. Руководство самовоспитанием школьников. — М., 1975.

2. Карпенчук С.Г. Самовиховання особистості — К., 1998.

3. Ковалев А.Г. Личность воспитывает себя. — М., 1983.

4. Козин АЛ. Умей владеть собой. — К., 1987.

5. Кочетов А.И. Как заниматься самовоспитанием. — Минск, 1991.

6. Мистецтво життєтворчості особистості — К., 1997.

7. Оржеховсъка В.М. та ін. Посібник з самовиховання. — К., 1996.

8. Орлов ЮМ. Восхождение к индивидуальности. — М., 1991.

9. Павлухина В.А., Кутеев ЕА. Воспитай самого себя. — Саратов, 1986.

10. Пекелис АД. Як знайти себе. — К., 1991.

11. Селевко Г.К. Руководство по организации самовоспитания школьников. — М.,1999.

12. Ситт ГМ. Психолопя самовиховання. — К., 1973.

13. Тайчинов М.Г.Воспитание и самовоспитание школьников. — М., 1982.

14. Томан Іржи. Як удосконалювати самого себе. — К., 1984.

15. Цзен Н.В., Пахомов Ю.В. Психотренинг. — М., 1988.

16. Цукерман Г.А., Мастеров Б.М. Психология саморазвития. — М., 1995.

 

Тривалість: аудиторна – 2 години, на самостійну роботу – 2 години.

Методи:словесні, наочні, практичні.

Матеріально-технічне забезпечення та дидактичні засоби, ТЗН:роздатковий матеріал, таблиці

 

Формування в учнів позитивних особистісних якостей не­можливе без їхнього бажання набути цих якостей — у протилеж­ному випадку не допомагають ні примус, ні контроль, ні покаран­ня. Аби уникнути неприємностей, певна категорія вихованців на певний час змінює поведінку, але потім знову повертається до неї. Зважаючи на це, можна сказати, що справжнє виховання здійснюється через самовиховання.

Організація самовиховання є стратегічним напрямком вихов­ної роботи, а ідея самовиховання — не просто гасло і відірвана від реальності мрія, вона має фундаментальне психологічне обґрун­тування.

Згідно з однією із найвідоміших у світовій психології кла­сифікацій людських потреб А.Маслоу, всі потреби утворюють немовби піраміду, яка складається з декількох шарів або рівнів. На найнижчому рівні (хоча найнижчим він вважається досить умовно і відносно) знаходяться фізіологічні потреби, далі — по­треба у безпеці, потреби у любові і належності до певної спільно­ти, потреби у повазі, схваленні, визнанні успіхів, потреба в само-актуалізації через реалізацію власних здібностей та розвиток осо­бистості. За умови більш-менш повного задоволення потреб ниж­чих рівнів більш «високі» потреби стають актуальнішими, такими, що мотивують поведінку людини.

Найвищою в цій ієрархії є потреба в самоактуалізації, тобто прояві власних можливостей у створенні матеріальних і духов­них цінностей, культурному самовдосконаленні. Чим повніше за­вдяки науково-технічному прогресу задовольняються потреби найнижчих рівнів, тим сильнішою стає мотиваційна роль потре­би у самоактуалізації. Потяг до неї логічно породжує прагнення до самовдосконалення і самовиховання. З іншого боку, загальна закономірність розвитку педагогіки полягає у переході від зовнішніх, примусових впливів на вихованців до формування більш свідомого їх ставлення до власного розвитку. Цей процес пов'язаний з усе більшим включенням елементів самовиховання у загальний виховний процес.

Але було б неправильно чекати, коли у кожного учня потяг до самовиховання з'явиться сам по собі. Хоча у більшості дітей в підлітковому віці пробуджується бажання розвивати свої інтелектуальні і вольові якості, спроби самовиховання здебільшого виявляються епізодичними і недостатніми, тому необхідне вміле педагогічне керівництво, тобто організація самовиховання учнів.

Слово «організація» може справляти тут дещо неправильне враження, асоціюючись з енергійним і чітким керівництвом, ви­могами і контролем. У даному випадку вимоги і контроль є не­припустимими, і організація полягає тільки у створенні умов, по­пуляризації і консультативній допомозі. Саме внаслідок делікат­ності педагогічної технології організація самовиховання є поки що досить мало поширеним напрямком діяльності педагогів.

Самовиховання потребує від учнів високої самодисципліни, яка тримається на вольових якостях або на сильній мотивації. Неможливо різко покращити вольові якості учня, бо це пов'яза­но із сталими рисами темпераменту і характеру, але можна ство­рити мотивацію, тобто викликати бажання формувати позитивні риси особистості. Саме на це спрямований метод популяризації ідеї самовиховання.

Абистворити в учнів достатню мотивацію самовиховання. треба довести його необхідність, захопити цією ідеєю. Бажано провести 2-3 бесіди (можна використати й іншу форму), що спрямовані на обґрунтування ідеї самовиховання та формування в учнів потягу до нього. Доречно починати цю роботу у 7-8 кла­сах. Подаємо орієнтовний зміст таких бесід.

Бесіда 1. В чому полягає сенс життя і призначення людини.

Людина — розумна істота, і вона не може не замислюватись над питанням сенсу життя і свого призначення у світі. Той факт, що від пересічної людини начебто небагато залежить у широкому середовищі і що життя завжди закінчується смертю, здається, му­сить породжувати песимізм і байдужість. Для чого людські зу­силля до самовдосконалення, коли всьому один кінець? Такі роз­думи були притаманні людям з давнини, вони хвилюють кожне нове покоління.

Проте, як би людина теоретично не ставилася до цієї пробле­ми, практично вона неспроможна махнути на себе рукою і вести тваринне існування. Справа в тому, що разом із всіма іншими по­требами (у їжі, кисні, пізнанні світу, спілкуванні тощо) у людини існує потреба у самореалізації (самоактуалізації), тобто розвит­кові власних задатків, здібностей, постійному самовдоскона­ленні. У одних людей ця потреба проявляється сильніше, у інших — слабкіше, але вона існує у всіх. Як у генетичному коді рослини є програма росту, розквіту і плодоносіння, так у психіці л юдини «записана» програма самореалізації.

У людських потреб є своя ієрархія, тобто серед них є вищі і нижчі. Скажімо, потреби у спілкуванні, любові і повазі є вищими у порівнянні з потребами у небезпеці, їжі або кисні. Без задово­лення нижчих потреб людина не може фізично існувати, але найбільші позитивні емоції вона одержує від задоволення вищих потреб. Так, наприклад, заради досягнень поваги люди терплять голод, холод, піддають себе небезпеці. Потреба в самореалізації є найвищою серед усіх людських потреб, тому вона приносить найбільшу радість. Якщо потреба в самореалізації з якихось при­чин не задовольняється, людина відчуває дискомфорт, хоча, мож­ливо, і не розуміє його джерел або відносить на рахунок чогось іншого.

Отже, розвиток можливостей самореалізації, успадкованих людиною, є потребою і однією з головних умов задоволення жит­тям. Саме це і можна вважати призначенням людини на її життєвому шляху: розвинути власні здібності, заслужити повагу корисною діяльністю і внести вклад у загальнолюдський прогрес. Адже суспільство покращує умови свого життя завдяки таланту, винахідливості і працелюбності своїх членів. Знання і вміння кожного є внеском у загальне багатство. В тому, що суспільний прогрес залежить від самореалізації кожного, можна переконати­ся, порівнюючи різні країни. Там, де вище рівень загальної освіти, вищий розвиток економіки і культури.

Самореалізація — це складне явище, різноманітне за напряма­ми. Спробуємо визначити їх, не порівнюючи за важливістю.

Реалізація себе у професійній діяльності. Кожна людина му­сить заробляти собі на життя, але не всі люди знаходять справж­нє задоволення у професійній праці. Є люди, для яких праця — це тільки неприємний обов'язок. Про таких людей кажуть, що їх професійна самореалізацш не відбулась. А професійна праця складає за часом третину дорослого життя. Приємніше наводити протилежні приклади — коли в праці знаходять радість.

Реалізація себе як представника даного суспільства та певної культури. Кожна людина мусить рахуватися з фактом, що вона є представником певної суспільної системи, нації, культури. Хоче вона того чи ні, але її оцінюють (а її самоствердження відбувається через оцінки оточуючих) як представника не просто людства, а певної держави, нації, релігійної конфесії, прошарку суспільства. Ототожнюючи себе, скажімо, із християнами, людина мусить розділяти догми й традиції християнської релігії, інакше вона бу­де постійно відчувати засудження єдиновірців. Якщо людина вважає себе інтелігентом, то повинна мати певний загальнокуль­турний розвиток, інтереси, манери поведінки. Отже, самореалі-зація включає в себе відповідність (а можливо і творчий розви­ток) нормам, культурним особливостям певної суспільної групи.

Самореалізація як представника своєї статі. Статева роль є однією з найголовніших у житті. Мабуть, не треба доводити важ­ливість особистого щастя, а воно багато в чому залежить від ви­конання людиною своєї статевої ролі. В рамках найбільш розпов­сюджених і традиційних поглядів від чоловіка чекають розсудли­вості, самостійності, надійності, вміння забезпечити сім'ю; від жінки — чарівності, жіночності, співчутливості, господарності. Відсутність цих якостей утруднює досягнення успіху у проти­лежної статі. Крім того, ставлення представників власної статі та­кож значною мірою залежить від відповідності людини певному статевому еталону. Скажімо, юнак, позбавлений рис мужності, втрачає в очах своїх товаришів, якщо він не компенсує це іншими достоїнствами. І хоча статеві ролі історично змінюються, в мас­штабах людського життя вони постають досить стабільними.

Самореалізація через розвиток багатогранності власної осо­бистості. Багатогранність знань і вмінь, ерудованість, різнобічна обдарованість завжди приваблюють оточуючих і цінуються суспільством. Такі люди є генераторами нових ідей, цікавими співрозмовниками, пропагандистами культури. Людина з широ­ким колом інтересів, знань і вмінь збагачує власні враження, ро­бить життя насиченим і змістовним. Завдяки телебаченню ерудо­ваність і кмітливість набули ще більшої популярності.

Самореалізація через розвиток позитивних особистісних яко­стей. Такі позитивні особистісні якості, як чуйність, това­риськість, чесність, вірність слову, почуття гумору, прикрашають людину і цінуються у будь-якому суспільстві, та й сама людина поважає себе за ці якості, а значить, відчуває задоволення життям і доброзичливість до інших. Все це добре відомо дітям і мабуть не варто було б на цьому зупинятися, коли б не існувало спотворене розуміння позитивних якостей. Відомо, що підлітки і юнаки прагнуть до демонстрації ознак дорослості: фізичної сили, впев­неності у собі, обізнаності у різних сферах життя, тобто того, що можна позначити як риси «сильної особистості». Поєднуючись з іншими конфліктогенними явищами підлітково-юнацької психо­логії (неврівноваженістю, певною імпульсивністю, браком само­ствердження), це породжує агресивність і негативізм, які помітно відбиваються на формуванні особистості. Постійна спрямо­ваність на опір, грубуватість виразів та інтонацій є суттєвою оз­накою підлітково-юнацької субкультури, а позитивними рисами вважається те, що фактично перешкоджає формуванню гуман­них якостей особистості. Доброта, поступливість, чемність зда­ються другорядними і неактуальними, вони поступаються «во­льовим» рисам. Зважаючи на це, важливим завданням пропаган­ди самовиховання є переконання учнів у необхідності розвитку саме рис гуманного комплексу: чуйності, поступливості, тактов­ності, ввічливості, чемності, шляхетності.

Бесіда 2. Що таке добро і зло?

Проблема добра і зла супроводжує людство протягом всієї йо­го історії. Складність мотивації людських вчинків і обставин, що їх викликають, зробили питання дуже непростим. У цієї пробле­ми є два аспекти. Один з них полягає у питанні, що таке добро і зло, які вчинки і яких людей можна вважати добрими або злими. Інший аспект — про походження добра і зла, їх витоки та причи­ни. Спробуємо певною мірою розібратися в кожному з них.

Відповідь на перше питання здається простою: добрі вчин­ки — це ті, які спрямовані на користь людям. Допомога, доброта, милосердя — це добро, а егоїзм, скупість, жорстокість — зло.

Проте в житті все не так просто, як в теоретичній етиці. Часто виникають ситуації, коли добро для одних обертається злом для інших. Це спостерігається, наприклад, у конфліктах між різними групами людей: на політичній, релігійній, расовій чи національ­ній основі. Тут трапляється, що добрі до «своїх» люди виявляють невиправдану жорстокість до інших. Хіба можна, наприклад, по­яснити злочини гітлерівців їхньою природною жорстокістю? Звичайно, ні, але фашистська пропаганда переконала їх в тому, що агресія проти інших народів не є злом. Саме ця подвійна ети­ка і є основою походження ворожнечі між людьми, яка заважає жити на планеті, де всім поки що вистачає місця.

Існує й інший тип ситуацій, в яких важко визначити кордони добра й зла. Згадаємо відомий класичний експеримент амери­канських психологів. Вони імітували ситуацію навчання матема­тиці, де за помилки «учитель» (доброволець, запрошений до участі в експерименті) карав того, хто навчається, — також добровольця — слабким ударом струму. Якщо «учень» помилявся, «вчитель» згідно з інструкцією, збільшував силу струму. Іноді «учень» (це був актор, який лише імітував біль, бо ударів струму не було, хоча «вчитель» цього не знав) вже кричав від болю, про­те психолог, що вів експеримент, наказував «учителеві» збільшу­вати силу удару. Здавалося б, милосердя має примусити «вчите­ля» відмовитися від подальшої участі в експерименті, але близько 65% «учителів» продовжували виконувати наказ експери­ментатора. Експеримент показав, що у випадках, коли відповідальність бере на себе хтось інший, людина часто дозволяє собі такі негуманні вчинки, які вона б ніколи не здійснила за влас­ної ініціативи.

Зупинимось на іншому аспекті проблеми — природі зла. Згідно з релігійними концепціями, зло походить від якоїсь почат­кової злої сили, якою у християнській релігії є сатана. З ма­теріалістичної точки зору причини зла полягають у суперечності інтересів та ціннісних орієнтацій людських спільнот та окремих індивідів. У всіх без винятку народів переважають моральні нор­ми, які зорієнтовані на допомогу, милосердя, миролюбність, і тому соціальні потреби кожної людини, в принципі, спрямовують її ак­тивність більшою мірою на добрі вчинки. Але історичний досвід боротьби з виживання породив у людському суспільстві також уявлення та цінності іншого плану. Негативний вплив чинять ті теорії, які протиставляють інтереси одних людей інтересам інших, висувають уявлення про переваги певної ідеології, способу життя, раси чи нації, статі тощо. Все це активізує агресивні почуття, які у потенційному вигляді є у психіці кожної людини.

З іншого боку, ідеологічні та психологічні концепції самі пев­ною мірою залежать від психології людини, зокрема її стерео­типів агресивності, що здійснюється через механізм раціоналіза­ції, тобто обґрунтування і виправдання власної, часто імпульсив­ної, поведінки. Хоча в процесі розвитку суспільства гуманні пере­конання дедалі більше впливають на життєву практику, в чому і полягає моральний прогрес, агресивні поведінкові стереотипи ще існують, що особливо помітно під час кризових явищ: війн, сути­чок, конфліктів. Звичайно, існують й індивідуальні психологічні передумови агресивних реакцій, які на рівні буденних уявлень називають важким характером, а психіатричною мовою — певни­ми типами акцентуацій особистості або психопатії. Проте вирі­шальним чинником агресивної поведінки, у загальному плані, є І генні антигуманні концепції, які утримуються у суспільному менталітеті.

Отже, джерела зла, яке переважно пов'язане з агресивністю поведінки, криються частково в індивідуальних особливостях психології окремої людини, але найбільшою, вирішальною мірою — у стереотипах масової свідомості, причому ці явища взаємопов'язані. Таке розуміння визначає головні завдання само­виховання.

По-перше, треба формувати у собі ті особистісні риси, які є складовими психології гуманної людини: толерантність, стри­маність, чуйність, привітність, тактовність.

По-друге, треба критично ставитися до тих стереотипів агре­сивності у суспільній психології, які, хоча й не пропагуються як еталонні засобами масової інформації, але поширені на рівні практичної моралі, їх можна висловити приблизно так: у житті треба будь-що «пробивати собі шлях», не поступатися нікому, слід узяти від життя своє, розраховувати тільки на себе, нікому не довіряти, до людей бути жорстким тощо. Наслідком такої мо­ралі є легко виникаюча конфліктність і вульгарність. Треба мати неабияку мужність, аби відмовитися від цих принципів, оскільки ввічливість і поступливість, як правило, не є провідними до­стоїнствами у молодіжному середовищі.

Бесіда 3. Для чого потрібне самовиховання?

Скільки існує суспільство, стільки воно виховує своїх членів, формуючи в них історично необхідні риси особистості. Цим зай­мається сім'я і державні заклади, що мають справу з освітою і ви­хованням. Так, наприклад, кожне суспільство, незалежно від дер­жавного устрою, прагне сформувати у своїх громадян працьо­витість, повагу до закону, шанобливе ставлення до старших.

Проте не можна сказати, що процес виховання пов'язаний тільки з приємними враженнями, адже він вимагає від людини вольових зусиль, стриманості, подолання негативних емоцій. У людей, яким вольові зусилля даються нелегко, постійно скла­дається враження примусу з боку батьків і педагогів, і поняття «виховання» не викликає у них позитивних емоцій, що, в свою чергу, знижує його ефективність. Учням дуже не подобається чу­ти, що їх виховують, хоча сімейне та шкільне виховання об'єктив­но спрямоване на їх користь.

Виховання є державною справою, але здійснюють його люди, які, зрозуміло, не є ідеальними. Саме недоліками педагогів, наприклад нестриманістю, а не власною неорганізованістю, вихо-ранці часто пояснюють неприємності процесу виховання. У них складається враження, що педагоги намагаються самоствердити-ся і перемогти, тобто відбувається акт агресії проти них, що зму­шує їх боротися і захищатися. Створюються «смислові бар'єри» на педагогів, які знижують результати виховання, так необхідні і суспільству, і самій людині.

Отже, поскільки виховання є процесом впливу батьків і педа­гогів на дитину, цей вплив часто у тій чи іншій мірі має елементи нав'язування волі і примусу. Розвиток гуманної моралі суспільст­ва поступово зменшує долю цього примусу, але до його повного зникнення ще дуже далеко. Шляхом уникнення примусу є само­виховання учнів, при якому завдання виховання походять від них самих.

Розглянемо ще одне, можливо, найбільше достоїнство само­виховання, яке полягає у вмінні постійно ставити перед собою нові завдання самовдосконалення. У працях психологів і у творах художньої літератури виділяється ознака, за якою, крім інших, відрізняються люди — це схильність до постійного висування но­вих цілей саморозвитку, хоча вона може бути виражена різною мірою. Існує чимало людей, які досягають певних результатів (освіти, посади, високого доходу, популярності) і не прагнуть до подальших досягнень у самовдосконаленні, піклуючись тільки про підтримання свого становища і забезпечення побутового комфорту. З іншого боку, є люди, які ніколи не задовольняються існуючим рівнем знань і соціальних досягнень. До цього їх спону­кає потреба у самовдосконаленні і духовному зростанні. Ця по­треба наповнює життя людини значенням і змістом, робить його насиченим і цікавим. Такі люди постійно підвищують свою про­фесійну кваліфікацію та загальний культурний рівень. Вони, як правило, уникають поверхових засобів самоствердження, бо ма­ють змістовні інтереси, їм невідома нудота і розчарування у житті, бо й у випадку серйозних неприємностей залишається потяг до майбутніх досягнень. Навіть у пенсійному віці такі лю­ди знаходять зміст і перспективу власного життя. Видатні досяг­нення у всіх галузях людської діяльності здебільшого належать Людям з розвиненою потребою у самовдосконаленні.

Видатний американський психолог А. Маслоу провів глибоке вивчення людей з розвиненою потребою у самоактуалізації, тобто саморозвитку, самореалізації, самовдосконаленні. Дослідження показало, що такі люди мають велику цінність як з об'єктив­ної, суспільної точки зору, так і з позиції їх власного задоволення життям. Суспільний прогрес об'єктивно веде до розширення ко­ла здатних до самореалізації особистостей, тому самовиховання має велику перспективу, воно є засобом формування цієї потре­би. Молода людина прагне до самовдосконалення, а не сподіва­ється тільки на суспільство, організацію, де вона навчається або працює, чи батьків; вона пов'язує перспективи росту із власними зусиллями, а не випадком. У процесі самовиховання людина зміцнює впевненість у собі, віру у власні сили.

Інший напрям популяризації ідеї самовиховання полягає у формуванні чітких уявлень учнів про завдання самовиховання для кожного згідно з індивідуальними особливостями. Розгляне­мо основні завдання самовиховання.

Формування і корекція потреб. Працюючи у цьому напрямку, учитель повинен почати з ознайомлення учнів з видами людсь­ких потреб. Уявлення про зміст цієї роботи дає бесіда, що наведе­на в розділі «Виховна робота з учнями різних вікових груп» цьо­го посібника.

У кожній з трьох груп потреб (біологічні, ідеальні, соціальні) є хибні і корисні сторони. Так, наприклад, ідеальна потреба в інфор­мації залежно від умов виховання може розвиватися або в бік на­укової діяльності, або формування звички до поверхової балака­нини і збирання пліток. Особливо актуальною в плані формуван­ня гуманних якостей постає корекція потреби у самоствердженні. Кожна людина дуже легко піддається спокусі самоствердження за рахунок пошуків або приписування недоліків іншим, що яскраво проявляється у расових забобонах. Треба зробити привабливим для учнів самоствердження через прояв гуманності, аби вони роз­вивали у собі потребу в альтруїзмі, намагалися блокувати потребу у почутті зверхності над іншими, для чого потрібно перш за все усвідомлення такої тенденції. Отже, першим кроком є вивчення учнями власних потреб у процесі самоаналізу.

Корекція потреб — актуальне завдання для багатьох вихо­ванців. Надмірний розвиток деяких потреб призводить до форму­вання хибних звичок і рис характеру. Так, гіпертрофована потреба у належності до певної спільноти формує конформіста — людину, яка некритично засвоює стереотипи поведінки найближчого сере­довища, субкультури, що стало причиною життєвих неприємнос­тей багатьох молодих людей. Помірковану потребу у домінуванні називають здоровим честолюбством, а надмірну — власто-любністю, схильністю до деспотизму. Аристотель вважав, що до­тримання «золотої середини» є найважливішою умовою гармо­нійного розвитку люди ни. Ця істина може бути конструктивною не стосовно розвитку здібностей — тут, як кажуть, чим більше, тим краще, — але відносно негативних проявів кожної потреби.

Викоренення негативних і формування корисних звичок. Самовиховання можна почати з досягнення практичної мети — ви­коренення однієї хибної звички, наприклад паління, відкладання або уникання важкої справи, недбайливого виконання домашніх завдань. Сюди ж належить і формування корисних звичок: ран­кова зарядка, загартування, утримання в чистоті і порядку особи­стих речей тощо. Така мета на перший погляд виглядає менш ро­мантичною, але більш конкретною і доступною, її перевага поля­гає і у можливості визначення терміну реалізації. Крім того, над­бання корисних звичок — це завжди шлях до формування більш масштабних позитивних якостей.

Формування здібностей, розвиток інтересів і знань. Цей на­прям завжди є привабливим для молоді, але учні досить рідко займаються ним спрямовано і самостійно. Здебільшого їм бракує енергії і відповідальності, підводить те, що все необхідне роблять батьки і школа. Саме тут доцільно показати, що видатні люди завжди ставили перед собою завдання, які значно перевищували програми навчальних закладів. Цей напрям є актуальним і для підлітків із слабким фізичним розвитком. Так, досить часто хлопці відчувають неповноцінність через невміння швидко біга­ти, грати у популярні спортивні ігри, захистити себе. Педагог мо­же навести чимало яскравих прикладів фізичного самозагарту­вання і саморозвитку, внаслідок якого люди ставали сильними, спритними, досягали видатних результатів у спорті.

Слід розкрити цінність різноманітних напрямів самостійного здобуття знань. Одні люди схильні до постійного поглиблення знань у певній вузькій галузі, інших приваблює широка, хоч і менш глибока поінформованість у багатьох галузях і проблемах.

Ще один напрям популяризації самовиховання — ознайомлення учнів з основними умовами успішного самовиховання. Се­ред них:

Усвідомлення мети самовиховання. Самовиховання в цілому є привабливою ідеєю, але для того, аби людина стала здатною на значні вольові зусилля, загальної ідеї недостатньо. Потрібно чітко усвідомити конкретну мету, завдання, а також уявити ре­зультати самовиховання, тобто ті життєві досягнення, які з'яв­ляться внаслідок формування нових рис особистості. Ці уявлен­ня стимулюватимуть зусилля, спрямовані на самовиховання.

Бажаність керівництва з боку наставника. Воно потрібно не для контролю, а для того, аби було кому розповісти про свої справи, по­радитися. Дійсно, своїми успіхами і невдачами краще поділитися з зацікавленою людиною. Відомо, що у східних системах самовдоско­налення високо цінується і вважається обов'язковою роль учителя, наставника. Для вихованців школи таким наставником може стати педагог, старшокласник, який захоплюється самовихованням, хтось з батьків однокласників. Зрозуміло, що педагог може тільки делікатно запропонувати, підказати когось на роль наставника, але ніяк не «закріплювати», «розподіляти» чи щось подібне.

Моральна підтримка оточуючих. Для підлітків це є дуже важ­ливою умовою самовиховання внаслідок їхньої недостатньої са­мостійності і часом надмірної залежності від думки референтної групи. Підліткова та юнацька субкультура саме й пояснюється цією психологічною особливістю даного віку. Рідко хто з підлітків здатний на поведінку, яка засуджується або не підтри­мується товаришами з найближчого оточення. Тому найкращою умовою є захоплення самовихованням багатьма однокласника­ми, членами якогось об'єднання, гуртка, клубу. Самовихованню сприяє участь у групах психотренінгу. Останні безпосередньо спрямовані на самовдосконалення, тому є найбільш вдалою форг мою, про що буде йти мова далі.

Взяття самозобов'язання. Воно мобілізує і дисциплінує лю­дину, а тому в ньому необхідно вказати конкретні досягнення, орієнтовні терміни виконання. У випадку невиконання самозо­бов'язання не треба зневірюватися, достатньо врахувати у май­бутньому власні можливості й обставини.

Змагання не з іншими, а з самим собою. Це означає, що треба порівнювати власну поведінку і досягнення з тими, якими вони були раніше, а не з досягненнями інших людей. Змагання у само­вихованні з іншими може тільки зіпсувати настрій і бажання, ад­же у кожного різні можливості. Тому педагогові треба дуже обе­режно підводити підсумки самовиховання, у процесі яких неми­нуче виникає ситуація порівняння і змагання.

Використання умовних стимулів. Умовні стимули — це слова або звуки, які стимулюють потяг до самовиховання, допомагають створювати бажані психічні стани. Речі відіграють роль стимулу тоді, коли нагадують про наміри самовиховання. Це можуть бути спортивні знаряддя для запланованого тре­нування, годинник, книги, тощо. Ще важливіше мати симво­ли, пов'язані з певними психічними станами, наприклад, ба­дьорості, впевненості, покою, натхнення. Для цього треба спеціально утворювати такі стимули, використовуючи певні сло­ва для підбадьорювання, коли людина знаходиться у бажаному стані. Ці слова сприятимуть появі такого стану у потрібний мо­мент.

Підведення підсумків самовдосконалення. Важливо відзнача­ти хоча б часткові успіхи у самовдосконаленні, тому що це стиму­лює подальші зусилля. Іноді успіхи досягаються у поведінці, на­приклад у позбавленні шкідливих звичок. У інших випадках їх виявляють за допомогою спеціальних методик-запитальників, які можуть показати зміни на краще у розвитку характеру. Таке дослідження може провести шкільний психолог. Педагог не по­винен підкреслювати недоліки, прорахунки у самовихованні (ад­же це справа доброї волі самого учня), проте дуже важливо відзначати успіхи.

Іншим методом є консультативна допомога учням у процесі самовиховання, яка включає у себе ряд прийомів.

Допомога учням у самопізнанні. Полягає у ознайомленні учнів з технікою самоаналізу. Самоаналіз час від часу намага­ється здійснювати кожна людина, але здебільшого їй заважає без­системність і схильність до психологічного захисту. Підліток «вихоплює» лише окремі факти своєї поведінки, наштовхуючись на суперечливі прояви, і не може сформулювати власний логічний, переконливий образ. Педагог-організатор самовихо­вання учнів може запропонувати певну систему самоаналізу, яка допоможе краще зрозуміти власні психологічні особливості, виз­начити завдання самовиховання.

Доцільно почати з формування правил самопізнання, які створять в учнів відповідний настрій. Так, можна запропонувати обговорити і доповнити нижчеподані правила, які наводяться в літературі з питань самовиховання.

1. Якщо хочеш знати себе добре, спробуй сили у різних ви­дах діяльності. Чим різноманітніша діяльність, тим повніше роз­виваються в ній здібності і обдарування, тим краще ти пізнаєш власні можливості. 2. Намагайся аналізувати мотиви своїх вчинків, але більше суди про себе за результатами своєї поведінки. Не звалюй ви ну на інших, якщо в тебе щось не виходить, шукай причину у собі само­му.

3. Спробуй дивитися на себе очима інших людей, твоїх батьків і товаришів. Це допоможе тобі оцінювати себе більш об'єктивно.

4. Сприймай критику без образи і прагнення будь-що захис­титися від «нападу».

5. Аналізуй результати своїх успіхів, щоб використовувати власний корисний досвід. Підтримуй віру у власні можливості.

Треба запропонувати учням доповнити ці правила після того, як вони дадуть відповідь на такі питання.

1. Чи погоджуєтесь ви з цими правилами, чи подобаються вони вам? Якщо ви не згодні, поясніть чому.

2. Чи є у вас якісь власні правила самопізнання? Які саме?

3. Які правила ви рекомендували б іншим людям?

Можна розподілити клас на три групи: захисників цих пра­вил, опонентів і арбітрів. Після 15-20 хвилинної підготовки представники захисників і опонентів повинні виступити із захи­стом і критикою правил самопізнання, арбітри — оцінити пере­конливість аргументів обох груп.

На наступному занятті кожна група розробляє власні правила самопізнання і захищає їх. Інші групи за чергою грають роль опо­нентів та арбітрів.

Далі рекомендується за аналогічною методикою організувати роботу учнів з програмою самоаналізу (самовивчення). Якщо учні склали вдалу власну програму, можна користуватися нею, а якщо власної програми немає, доцільно запропонувати вихо­ванцям нижчеподану приблизну програму самовивчення.

1. Цінності та ідеали.

Які ситуації життя та діяльності тобі найбільш подобаються: створювати матеріальні цінності, досліджувати таємниці ма­теріального світу або закони суспільного життя, вивчати людські характери і стосунки, спілкуватися з різними людьми, виражати себе у художній творчості, розвивати і виявляти власні фізичні можливості, бути ближче до природи, долати різні труднощі і пе­решкоди, боротися за справедливість та за кращу побудову суспільства, шукати вищі істини?

Яка головна мета твого життя ? Про що ти мрієш? Чи плану­єш ти якісь конкретні кроки на шляху досягнення власної мети?

2. Моральна вихованість.

Які людські якості ти вважаєш найбільш цінними? Які — найгіршими? Випиши слова на означення позитивних і негатив­них якостей у два ряди за значимістю і зістав їх. Це твої моральні цінності. З кого ти береш приклад у мистецтві й житті? Хто твої друзі? Як ти ставишся до людей? Чого в них, на твій погляд, більше: позитивного чи негативного?

3. Ставлення до себе та інших. До якої групи ти себе відносиш?

• завжди задоволений собою, пишаєшся собою, на заува­ження товаришів ображаєшся, вважаєш їх нижчими від себе що­до розуму та підготовки;

• захоплюєшся багатьма товаришами по школі, а у собі ба­чиш тільки погане;

• незадоволений собою, але й серед товаришів не бачиш гідних поваги, готовий визнати свої помилки, але не вибачаєш їх іншим;

• незадоволений своїми окремими недоліками, але пова­жаєш себе за вірність слову, силу волі; недоліки товаришів тебе хвилюють і ти шукаєш можливість дати їм добру пораду.

Чи намагаєшся ти у конфліктних ситуаціях бути об'єктивним і готовим визнати власну провину?

4. Вольові якості.

Чи вмієш ти своєчасно виконувати заплановані тобою або зви­чайні потрібні справи, чи не відкладаєш їх постійно на майбутнє?

Яким ти є: витриманим чи запальним, рішучим чи ні, чи мо­жеш ти протистояти хибному впливові?

5. Здібності та інтереси.

Що тебе найбільше цікавить: наука, мистецтво, техніка, робо­та з людьми, спілкування з природою? Інтерес до тієї чи іншої діяльності свідчить про здібності: розумові, художні або прак­тичні. Чим ти оволодіваєш найлегше? Знай, що легкість за­своєння — важливий показник здібностей. Які книги ти читаєш?

6. Ставлення до праці.

До якої групи ти себе відносиш:

• працю вважаєш неприємним обов'язком, радієш лише з приводу закінчення праці, залишаєш робоче місце неприбраним ;

• обмірковуєш майбутню роботу, розумієш необхідність праці, радієш наслідкам праці, дбаєш про порядок на робочому місці;

• працюєш з інтересом, дбаєш про якіс І ь роботи, розмірко­вуєш, як полегшити працю, неохоче припиняєш її.

7. Зовнішність.

Чи є ти охайним? Як ти стоїш і ходиш? Зовнішня підтяг­нутість вказує на внутрішню підтягнутість, вона є показником вихованості.

Далі можна запропонувати учням проаналізувати себе з точ­ки зору належності до певного психологічного типу за різними параметрами, наприклад, психофізичної конституції, особливос­тей вищої нервової діяльності, найбільш виражених здібностей, схильностей до певної сфери діяльності тощо. Це допоможе уч­ням краще зрозуміти власні сильні і слабкі сторони, можливості й завдання самовдосконалення. У сучасній психолого-педагогічній літературі є чимало матеріалів для подібного самовивчення, але педагогу треба уникати самостійного використання тих методик, які потребують спеціальної психологічної підготов­ки; це треба робити разом із шкільним психологом.

У 10-11 класах доцільно використати розроблену Л.В.Сохань методику «Мій життєвий проект», яка спрямована на допомогу старшокласникам у самопізнанні з метою проектування власного життєвого шляху.

МІЙ ЖИТТЄВИЙ ПРОЕКТ. Компоненти життєвого проекту. Суб'єктно-відносні.

А. Моя «Я-концепція», «Хто Я?», «Що Я?», «Моє покли­кання?»

Б. Смисложиттєві орієнтири: «Навіщо Я?», «Моє призначен­ня?»

8. Моє життєве кредо: «У що я вірю?», «Чому я слідую?»

Г. Життєві цілі (далеко-, середньотермінові, поточні): «Чого я хочу, до чого прагну?»

Д. Мої пріоритети: «Чому Я віддаю перевагу?»

Е. Мої потенційні та актуальні можливості: «Що я можу: а що поза межами моїх можливостей та здібностей?», «Які здіб­ності я бажаю розвинути, якими навичками оволодіти? Мої невміння?»

Є. Мої достоїнства та недоліки: «Що взяти із собою з духов­но-моральних цінностей, вирушаючи у життєву подорож?», «Від чого звільнитись?»

Ж. Як я уявляю можливі значущі зміни в моєму внутрішньо­му світі — чи збережуться віра, любов, надія, які належать до сфе­ри особистості, а також професійної діяльності та суспільного життя; чи вистачить у мене «впертості духу» (В. Франкл) перебо­роти життєві труднощі та негаразди, чи впевнений я у собі? Як я реагуватиму на важливі життєві обставини та можливі невдачі (у тому числі в крайній ситуації) у здійсненні моїх життєвих сподівань та накреслених планів; якою мені вважається моя осо­биста система підтримування високого життєвого тонусу та по­повнення миттєвої енергії.

3. Яким би я хотів бачити себе на завершальному етапі свого життєвого шляху?

Об'єктно-відносні.

А. Моя життєва ситуація: сприятливі і несприятливі обста­вини — соціальні, сімейні, особистісні;

Б. Фактори ризику.

В. На кого я можу покластися у житті?

Г. Які ресурси передбачаю використати для виконання своїх життєвих завдань — громадських, сімейних, особистих?

Д. Яку модель життя я хотів би здійснити: цілісну, часткову, модель праведного життя або з можливими нормативними відхи­леннями?

Е. Які значущі події, на мою думку, матимуть місце: в сус­пільному, політичному, економічному, соціальному, культурному, сімейному, професіональному та особистому житті у найближчі п'ять років і у віддаленій перспективі?

Є. Як я уявляю послідовність основних життєвих подій на моєму життєвому шляху — вибір та початок післяшкільної освіти; вибір професії та початок трудового шляху; створення сім'ї; народження дітей та бажана їх кількість; взяття на себе тієї чи іншої громадянської ролі (бажано вказати, якої саме); можли­ва зміна місця проживання (переїзд в інше місце, виїзд в іншу країну на роботу або постійне проживання); імовірний вік моєї вершини продуктивного життєвого циклу та творчого злету; до якого віку я хотів би дожити?

Ж. Якими показниками я хочу виміряти ступінь моєї ре-алізованості на різних етапах життєвого шляху: професійними досягненнями, внеском у культуру, показниками особистісного зростання. Які інші показники можуть бути використані?

3. Які альтернативні варіанти мого життєвого шляху у разі зміни обставин мого життя або моїх особистих можливостей?

Й. Які психологічні ресурси я буду використовувати за тих чи інших життєвих обставин? На чию допомогу я можу розрахо­вувати?

І. Як я бачу картину мого життя на підсумковому етапі мого життєвого шляху: професійну, громадянську, сімейну, особисту?

Складання «Життєвого проекту» надає процесу самопізнання старшокласників цілеспрямованого характеру, тому що учні замис­люються над тими власними якостями, які в першу чергу здатні за­безпечити їх можливо повнішу самореалізацію та успіх у житті.

Шкільний психолог може допомогти учням у самоаналізі, використовуючи більш різноманітні та спеціальні методики вив­чення особистості, наприклад, виявлення мотивів поведінки, особливостей емоційної сфери, мотивації досягнень, комуніка­тивних та організаторських здібностей, пізнавальних інтересів, професійних схильностей тощо. Потребують аналізу і прояви не­сприятливих особливостей психіки учнів типу підвищеного рівня тривожності, агресивних реакцій або рис певної акценту­ації особистості, але треба уникати «діагностичної» термінології типу: «збудливий тип», «істероїдний тип», «шизоїдний тип» то­що. Бажано тільки показати характерні тенденції поведінки і шляхи попередження ускладнень. Дослідження і пояснення цих явищ також знаходиться у компетенції шкільного психолога.

Захоплення самовивченням уже само по собі створює в класі атмосферу більшої уваги до індивідуальності кожного учня, тоб­то більш високий рівень гуманності стосунків.

Треба запропонувати учням записувати все, що стосується са­мовиховання, у окремому зошиті, який носить особистий харак­тер, тобто ні педагоги, ні інші учні не мають права цікавитися йо­го змістом. Можна назвати цей зошит «Журналом зростання» або якось інакше.

Іншим прийомом допомоги учням у процесі самовивчення є створення експериментальних уявних ситуацій, використання яких може стати для них корисним та захоплюючим заняттям. Педагог пропонує підліткам уявити себе в певній ситуації, де змінюється соціальна роль, обставини життя, час і, можливо, інші фактори. Вихованці мають уявити, прогнозувати свою можливу поведінку, що дозволяє глянути на себе немовби збоку і бути більш об'єктивними у власній оцінці.

Наведемо розроблені нами експериментальні уявні ситуації, які педагог може запропонувати вихованцям з метою розвитку навичок самоаналізу.

Вправа 1.

Уявіть собі, що ви письменник і хочете написати оповідання, в основу якого покладено вашу біографію. Напишіть таке оповідання.

Після того, як учні закінчать роботу і хтось (тільки за власним бажанням) прочитає свою розповідь, дається наступне завдання: відповісти письмово у «Творчому щоденнику» на ряд запитань.

Які привабливі риси виявилися у вашого літературного ге­роя?

Які виявилися негативні риси?

Які якості допомогли вашому персонажеві досягти успіху у житті?

Які якості заважали йому досягти успіхів?

Як змінювався ваш герой протягом життя?

Чи допомогла вам розповідь краще пізнати себе? В чому са­ме?

Після цього бажаючі обмінюються думками з приводу відповідей на запитання.

Вправа 2.

Уявіть себе вашим кращим другом і напишіть від його імені ваш психологічний портрет. Дайте відповіді на такі питання.

Чому я дружу саме з ним?

Які його риси мені подобаються?

Чи можу я чомусь навчитися у свого друга?

Які його риси мені не подобаються?

Що я можу зробити, аби мій друг став кращим?

Що мій друг може зробити, аби я став кращим?

У якому напрямку розвивається характер мого друга?

Що найбільше впливає на мого друга?

Що заважає розвитку кращих рис особистості мого друга?

Далі йде обмін думками (за бажанням).

Вправа 3.

Уявіть себе вашим знайомим, який ставиться до вас досить недоброзичливо. Напишіть ваш психологічний портрет його очи­ма, висвітливши серед інших такі питання.

Як можна визначити мої почуття до нього? Чому?

Що мені в ньому не подобається?

Якщо бути об'єктивним, що можна знайти в ньому позитив­ного?

Що я можу зробити, аби змінити наші стосунки на краще? Що я міг би порадити йому, аби він став подобатися мені більше?

Вправа 4.

Уявіть себе вашою матір'ю або батьком. Створіть ваш психо­логічний портрет її (його) очима. Дайте серед інших відповідь на такі питання.

Якою я мріяла (мріяв) бачити мою дитину, коли вона ще була зовсім маленькою?

Чи виправдала вона мої сподівання? Які надії я покладаю на неї зараз? Які риси переважають у характері моєї дочки (сина)? Що мені в ній (ньому) найбільше подобається? Що мені найбільше не подобається? Чи докладає вона (він) зусиль, аби стати кращою? Що я вже зробила (зробив), аби вона стала кращою? Яких я припустилася (припустився) помилок? Що я можу зробити, аби вона (він) стала кращою? Як вона (він) бачить своє майбутнє? Як вона (він) оцінює наші стосунки? Як складаються її (його) стосунки з товаришами? Яка в неї (нього) самооцінка, чи задоволена вона розвитком власної особистості?

Про що вона (він) мріє, як бачить своє майбутнє? Чи планує вона (він) своє найближче та віддалене майбутнє? Після виконання цього завдання учням пропонується відпо­вісти на питання, що нового вони дізналися про себе, подивив­шись на себе очима своїх батьків. Вправа 5.

Уявіть собі, що ви стали всемогутнім правителем держави. Ви не чарівник і не можете, скажімо, обертати каміння в золото, ви­конувати будь-які бажання. Ви не можете також змінити потреби людини, але можете проводити будь-які реформи. Напишіть, що б ви зробили. Дайте відповідь, зокрема, на питання.

Які норми поведінки ви введете для жінок, чоловіків, дітей? Який порядок ви встановите в школах? Які стосунки будете підтримувати в сім'ї? Як будете карати за різні злочини? Якого змісту фільми, книги і газети будете заохочувати? Як буде організована військова служба? Які будуть відносини з іншими державами? Яка буде політика щодо інвалідів, пенсіонерів, багатодітних сімей?

Після цього спробуйте відповісти на питання, що ви побачи­ли в собі нового.

Вправа 6.

Уявіть собі, що ви живете у XV столітті. Завдяки якомусь чарівному пристрою ви можете спостерігати себе у сьогоденні. Опишіть ваші враження і дайте відповіді на питання.

Яку можна дати стислу характеристику цій людині?

Що найбільше її цікавить?

Які риси особистості відбивають час, в який живе ця людина?

Які риси особистості не залежать від часу і обставин?

Чим відрізняється ця людина від тих, хто проживає у XV сто­літті?

Вправа 7.

Уявіть собі, що ви живете у XXV столітті. Люди живуть наба­гато досконаліше, ніж у XX. Немає ядерної та екологічної погро­зи, міждержавних конфліктів. Завдяки високорозвиненій техніці ви можете спостерігати своє життя сьогодні. Опишіть свої вра­ження і дайте відповідь на ті ж запитання, що й у попередній вправі. Напишіть, що ви дізнались про себе нового після вико­нання двох останніх вправ.

Ще один прийом допомоги учням у самовихованні — викори­стання психотренінгу для того, аби учні прагнули розвивати у се­бе такі корисні якості, як уважність, спостережливість, кмітли­вість, уяву, товариськість, чутливість до власних внутрішніх станів і станів інших людей. Для початку можна використати не­складні психотренінгові вправи, вміщені у літературі. Розгляне­мо деякі з них.

Вправи, спрямовані на розвиток психічних процесів.

Оповідач, що заблукав.

Учасники сідають в коло. Ведучий визначає тему розмови. Один з учасників починає розвивати її, а потім, йдучи за випад­ковими асоціаціями, відводить розмову вбік. Він перестрибує з однієї теми на іншу, потім ще одну, намагаючись якомога більше заплутати своє оповідання. Потім оповідач передає слово іншому учасникові. Той, на кого впав вибір, має «розплутати» розмову, тобто коротко пройтись по всіх асоціативних переключеннях свого попередника у зворотному порядку — від кінця до початку. Він повертається до початкової, запропонованої ведучим, теми. Далі він сам «заплутує» розмову, передаючи слово іншому. І так далі.

Лабіринт.

Група поділяється на пари. У кожній парі один з учасників за допомогою усних вказівок-команд «заводить» свого партнера в уявний лабіринт, схему якого у вигляді ламаної лінії з прямими кутами він тримає перед собою, але не показує йому. Використо­вуються команди «прямо», «праворуч», «ліворуч». Потім «веде­ний» мусить розвернутися на 180 градусів і уявно вийти, повідо­мляючи про всі свої переміщення. Перший учасник контролює це за схемою. Можна працювати всією групою.

Біг асоціацій.

Ведучий називає два слова, а член групи пов'язує їх асоціаціями. Потім він називає своє слово, а наступний гравець пов'язує його асоціаціями з попереднім словом. Ведучий може зупинити гру і запропонувати комусь відтворити всі асоціації.

Доотно.

Кожен учасник має якийсь малюнок, складає розповідь за ним, наступний гравець складає розповідь за цим малюнком, вплітаючи його у попередній сюжет тощо. Потім комусь пропо­нується відтворити всю розповідь.

Дивна техніка.

Гравці діють з уявними предметами, треба здогадатися, які це предмети. Потім треба згадати всі предмети, про які йшла мова протягом гри.

Перевтілення.

Треба зобразити річ, розповідаючи про неї, про її турботи, за­хоплення, минуле і майбутнє, але не називаючи й.

Робот.

Учасники поділяються на пари: «робот» і «оператор». Завдан­ня «оператора» — за допомогою «робота» зібрати якомога більше сірників. Для цього він подає «роботу» команди, а останній му­сить їх точно виконувати. У «робота» зав'язані очі.

Дзеркало.

Учасники поділяються на пари і стають обличчям один до од­ного. Один з гравців здійснює уповільнені рухи, а інший точно їх повторює. Один — оригінал, а інший — копія.

Розвідник.

Обирається «розвідник». За командою «Завмерти!» вся група іавмирає. Кожен запам'ятовує свою позу, а «розвідник» намагається запам'ятати позу кожного учасника. Потім «розвідник» рййходить з кімнати, учасники гри змінюють позу, обстановку чи одяг. Розвідник повинен виявити всі зміни. Можна запропонувати дітям самим придумати ігри на розвитокуваги, пам'яті, уявлення, інших психічних процесів. Усі ці вправи звертають увагу учнів на психологічні явища, створюють бажання розвиватися, сприяють включенню дітей у роботу по самосконаленню.

У Після цього доцільно використати такий відомий засіб психо­тренінгу, як аутогенне тренування. Поряд з тим, що учням треба розповісти про мету, можливості і систему аутотренінгу, необхідно запропонувати їм ряд вправ, які підготують їх до подальшої самостійної роботи. Наведемо для прикладу декілька таких підгоговчих вправ.

Фокусування.

Вправа виконується із заплющеними очима. За командою ве­дучого учасники зосереджують увагу на чомусь, наприклад: «Рука», «Кисть», «Палець» тощо. Ця частина тіла може ставати важ­чою чи теплішою.

Тама.

Треба відчути биття пульсу в одному з пальців, потім в іншо­му і так далі.

Цегла.

Учасникам гри пропонується розташувати долоні одну щавпроти іншої паралельно, на невеликій відстані, вертикально і відчути, що між руками знаходиться цегла.

Контраст.

З силою стиснути кулак, потім різко розслабити і відчути по­чуття розслаблення.

Провідник.

Учасники гри досягають відчуття важкості і тепла у якійсь ча­стині тіла, потім «переводять» цей «згусток» у іншу частину, на­приклад, від долоні до плеча, від стопи до бедра.

Насос.

Вправа виконується із заплющеними очима. Учасники зосе­реджуються на своєму диханні, доки не відчують, як з кожним Видихом повільна розм'якшуюча хвиля прокочується по всьому 5. Я спокійний... моя права нога важка... я спокійний... моя ліва нога важка... мої ноги важкі.

6. Я спокійний... моя права нога важка... я спокійний... моя ліва нога важка... мої ноги важкі... я спокійний... моя права рука важка... я спокійний... моя ліва рука важка... мої руки важкі... моє тіло важке.

Мета першої вправи полягає у формуванні вміння розслаблю­вати тіло. Перші чотири елементи вправи тривають 30-40 се­кунд, повторюються 2-3 дні. П'ятий і шостий елементи тривають 60 секунд, повторюються 4-5 днів.

Друга вправа.

1. Я спокійний... мої руки і ноги важкі. Тривалість 60 секунд протягом 9-10 днів, потім ще декілька днів по 75-90 секунд.

2. Я спокійний... мої руки і ноги важкі... мої ноги теплі... моя права рука тепла. Тривалість 3 хвилини протягом 6-7 днів.

3. Я спокійний... мої руки і ноги важкі... мої ноги теплі... моя права рука тепла... моя ліва рука тепла. Тривалість 3 хвилини, по­вторювати 4-5 днів.

4. Я спокійний... мої руки і ноги дуже важкі... мої ноги ТЄШІІ...МОЇ руки теплі. Тривалість 3 хвилини протягом 4-5 днів.

5. Я спокійний... мої руки і ноги важкі... мої руки і ноги теплі... моє тіло тепле і важке. Тривалість 3 хвилини протягом 4-5 днів.

Мета другої вправи — посилення розслаблення і розширення периферичних кровоносних судин.

Третя вправа.

1. Я спокійний...мої руки і ноги важкі... мої руки і ноги теплі... моє серце б'ється спокійно і ритмічно. Тривалість 90-100 секунд протягом 10-12 днів.

Мета вправи — вирівнювання ритму серця, заспокоєння сер­цевої діяльності.

Четверта вправа.

1. Я спокійний... мої руки і ноги важкі і теплі... моє серце б'ється спокійно й ритмічно... я дихаю глибоко й рівномірно. Три­валість 2 хвилини, повторюється протягом 15-16 днів.

Ця вправа заспокоює і гармонізує дихання.

П'ята вправа.

1. Я спокійний... мої руки і ноги важкі і теплі... моє серце б'ється спокійно й ритмічно... я дихаю глибоко й рівномірно... моє сонячне сплетіння випромінює тепло. Тривалість вправи 3 хви­лини, повторювати 20 днів.

Потім учасники навчаються керувати розслабленням під час видиху, довільно спрямовуючи його на різні частини тіла. Спо­чатку вони засвоюють видих «через руку». Потім можна уявно зачинити отвір у пальцях, руки «накачуються» теплом. Потім та­ким же чином — ноги, обличчя.

Гіпноз.

Учасники розбиваються на пари. Гіпнотизований розслаб­ляється, тримаючи в руці олівець або папір. Гіпнотизер проводить навіювання на розслаблення, доки предмет не впаде на підлогу.

Чарівна паличка.

Один учасник сідає у зручну позу, інший підносить «чарівну паличку» до його руки або іншої частини тіла, перший повинен відчути потік розслаблення.

Експерт.

Обирають експерта. Учасники розділяються на дві групи. Одні розслабляються, інші звично сидять. Через 30-40 хвилин експерт повинен визначити, хто розслаблявся.

Термометр.

Один учасник викликає тепло в одній з своїх рук, інший виз­начає, в якій саме воно викликане.

Пульс.

Уявно прискорити пульс, виміряти, його «до» і «після» при­скорення.

Частковий вихід.

Спочатку учасники розслаблюються, потім за вказівкою веду­чого напружують кулак або руку, інші м'язи повинні залишатися розслабленими.

Після цих або інших підготовчих вправ доречно познайомити учнів з початковим курсом аутогенного тренування, розробле­ним німецьким психіатром А.Г. Шульцем. Він складається з шес­ти стандартих вправ.

Перша вправа.

1. Я спокійний ...моя права рука важка.

2. Я спокійний ...моя права рука важка ...я спокійний ...моя ліва рука важка...мої руки важкі.

3. Я спокійний ...моя права рука важка ...я спокійний ...моя ліва рука важка ...я спокійний ...моя ліва нога важка ...моя права нога важка.

4. Я спокійний ...моя ліва нога важка ...я спокійний ...моя пра­ва нога важка... Дослідження показали, що зігрівання ділянки сонячного сплетіння викликає заспокоєння центральної нервової системи.

Шоста вправа.

Я спокійний... мої руки і ноги важкі й теплі... моє серце б'ється спокійно й рівномірно... я дихаю глибоко й рівномірно... моє со­нячне сплетіння випромінює тепло... моє чоло прохолодне. Три­валість вправи 2 хвилини, повторювати протягом 15 днів. Охоло­дження чола позитивно впливає на стан нервової системи.

А.Г. Шульц розробив також вищий курс аутотренінгу, який складається з семи медитативних вправ і потребує ґрунтовнішої підготовки. В разі необхідності його неважо знайти у літературі, присвяченій аутотренінгу.

Метод консультативної допомоги учням у процесі самовихо­вання передбачає і ознайомлення з прийомами самонавіювання. важливим і ефективним елементом техніки самовиховання.

Самонаказ. «Візьми себе в руки!», «Не нервуй!», «Заспокой­ся!» тощо. Самонаказ допомагає людям у ситуаціях, коли не вис­тачає волі для виконання певної дії. Так, наказ «Встань!» допома­гає піднятися вранці з ліжка, наказ «Сідай до роботи!» — подола­ти лінощі, інерцію спокою. Регулярне застосування цього прийо­му робить його ще більш надійним.

Самопідбадьорювання. Прийом полягає у тому, що людина навіює собі стан оптимізму і віри в себе, запевняючи себе в тому, що справи йдуть або підуть добре. «Нічого страшного, все в по­рядку», «Все виправиться і буде добре», «Нічого не втрачено, я ще досягну успіху», «Я спроможний це зробити, і я зроблю це!», «Я ще візьму своє», «У мене достатньо сил для успіху», «Мої не­вдачі — це дрібниці», «Не варто засмучуватись» тощо.

Самопохвала і самонагородження. Це ефективний прийом, що ґрунтується на позитивному самопідкріпленні. Людина ви­робляє у собі такий же умовний рефлекс, таке ж сприйняття, як і у випадку, коли похвала або нагорода йде від іншого. Вважається нескромним хвалити себе вголос, але уявна похвала за добрі вчинки не має до проблеми скромності ніякого відношення — во­на є чудовим стимулом бажаної поведінки. Помічено, наприклад, що самопохвала за вдалі удари допомагає тенісистові краще, ніж самозасудження після невдач.

Самонагороджувати себе можна відпочинком, заняттям улюбленою справою, солодощами та іншим. Можна розподілити важку роботу на частини і нагороджувати себе після виконання кожної з них. Для невпевнених у собі людей самопохвала є одним з найбільш доцільних прийомів, оскільки вона підвищує само­оцінку і повертає людині психологічний комфорт.

Самозасудження і самопокарання. Спирається на негативне самопідкріплення. Самозасудженням людина підсилює моти­вацію до подолання власних недоліків. Самопокарання — це більш сувора і категорична форма самозасудження. Це може бу­ти позбавлення себе чогось приємного, збільшення навантажен­ня в якийсь проміжок часу. Самозасудження і самопокарання ко­рисні для людей із зниженою самокритичністю, проте існують люди (сензитивні, дистимічні, тривожні особистості), які засуд­жують і карають себе більше, ніж варто. Знаючи такі властивості своїх учнів, вихователь мусить рекомендувати їм діяти через позитивне самопідкріплення.

Більш систематичне і широке самонавіювання може здійсню­ватись у стані аутогенного заглиблення, що можливо після опа­нування відповідною технікою. При аутогенному заглибленні до­сягається навіювання позбавлення від болю, поліпшення стану здоров'я, позитивного ставлення до необхідних занять або пев­них людей, активізації інтелектуальних процесів тощо.

Самопереконання. Це розгорнута форма самонавіювання, що може давати значний ефект. Г.М. Ситін пропонує формули само-переконання для формування певних якостей і станів. Наведемо приклади цих формул.