Право на працю, освіту та право іноземних громадян на відпочинок
Іноземці, що постійно проживають на території України, мають право на працю. Стаття 43 Конституції України встановлює, що громадяни України мають право на працю, що включає можливість заробляти на життя працею, яку громадянин вільно обирає чи на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії і роду трудової діяльності. Використання примусової праці забороняється. Закон України «Про правовий статус іноземців», виходячи з національного правового режиму перебування іноземців на території нашої держави, установлює, що іноземці мають рівні з громадянами України права й обов'язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України і міжнародних договорів України[11].
5 травня 1993 р. Міністерство праці України затвердило «Тимчасове положення про умови і порядок оформлення іноземним громадянам дозволів на працевлаштування в Україні». Такий дозвіл іноземцю й особі без громадянства дається за умови, якщо в країні (регіоні) немає працівників, що можуть виконувати цей вид роботи, чи ж є достатні обґрунтування доцільності використання праці іноземних фахівців, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України. Дозвіл на працевлаштування є підставою видачі іноземному громадянину візи на в'їзд в Україну. Підприємства, установи й організації, незалежно від форм власності і господарювання, і іноземні суб'єкти господарської діяльності, що діють на території України, можуть використовувати працю іноземних громадян тільки при наявності в них дозволу на працевлаштування, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.
Відповідно до Положення про залучення і використання в Російській Федерації іноземної робочої сили, затвердженого Указом Президента Росії 16 грудня 1993 року дозволами встановлюються квоти на залучення визначеного числа іноземних громадян у цілому і по групах професій, найманих роботодавцями для роботи на території республік у складі Російської Федерації, країв, областей, автономних областей, автономних округів, міст федерального значення. Дозволи можуть видаватися російським юридичним особам, підприємствам з іноземними інвестиціями, що діють на території Російської Федерації, а також окремій російським і іноземним фізичним особам і особам без громадянства, що проживають на території Росії, які використовують працю найманих робітників в особистому господарстві. При цьому термін професійної діяльності залучених іноземних громадян не повинний перевищувати терміну дії дозволу. Для одержання дозволу роботодавець представляє у Федеральну міграційну службу Росії: а) заяву; б) пропозицію (висновок) відповідних органів виконавчої влади республік у складі Російської Федерації, країв, областей, автономної області, автономних округів, міст федерального значення з обґрунтуванням доцільності залучення і використання роботодавцем іноземної робочої сили; в) проект трудового контракту чи інші документи, що підтверджують попередню домовленість з іноземними громадянами чи закордонними партнерами про намір і про умови залучення іноземних працівників. При цьому умови, оплата й охорона праці іноземних громадян, їхнє соціальне забезпечення і страхування визначаються нормами законодавства Російської Федерації з урахуванням особливостей, передбачених міждержавними і міжурядовими угодами Росії з закордонними країнами.
Пропозиції (висновки) органів виконавчої влади в Російській Федерації про залучення роботодавцями іноземної робочої сили ґрунтуються на принципі пріоритетного права російських громадян на заняття вакантних робочих місць і підготовляються з урахуванням наявності на відповідній території рівноцінної робочої сили і відсутності можливості перерозподілу трудових ресурсів з інших регіонів країни, забезпечення рівних умов і оплати праці іноземних працівників стосовно громадян Російської Федерації, запобігання негативного впливу наймання іноземних громадян на умови зайнятості російських громадян.
Відповідно до Положення про залучення і використання в Російській Федерації іноземної робочої сили встановлений Положенням обов'язковий порядок видачі дозволів, а також підтверджень на право трудової діяльності не застосовується стосовно іноземних громадян, що відповідно до законодавства Російської Федерації: 1) офіційно визнані біженцями; 2) постійно проживають на території Росії; 3) одержали притулок на території Російської Федерації; 4) подали клопотання про надання статусу біженця й одержали дозвіл на тимчасове проживання. Зазначений порядок також не застосовується до іноземних громадян: а) діячам науки і культури, що працюють на території Російської Федерації в установах, створених відповідно до міждержавних угод; б) працівникам дипломатичних і консульських установ, а також організацій, що користуються дипломатичним статусом та знаходяться на території Росії; в) релігійним діячам, що здійснюють професійну діяльність на території Російської Федерації в офіційно зареєстрованих релігійних організаціях і товариствах; г) членам екіпажів російських морських і річкових суден; д) студентам, що проходять виробничу практику під час канікул у рамках програм російських освітніх установ вищої професійної освіти; е) кореспондентам і журналістам, акредитованим у Російській Федерації; ж) лекторам і інструкторам, запрошеним для читання курсу лекцій і іншої роботи в російських академіях і освітніх установах вищої професійної освіти; з) особам, для яких визначений інший порядок працевлаштування міждержавними і міжурядовими угодами Російської Федерації з закордонними країнами[12].
Як бачимо, російське законодавство детальніше, ніж українське, регламентує дане питання і закріплює досить широке коло іноземців, яким не потрібно спеціального дозволу для працевлаштування в Росії.
Українське і російське законодавство регулюють порядок і терміни надання дозволу на працевлаштування. Так, відповідно до Тимчасового положення про умови і порядок оформлення іноземним громадянам дозволів на працевлаштування в Україні дозвіл оформляється і видається Республіканським центром зайнятості Міністерства праці України для роботи на певному підприємстві, в установі, організації на відповідній посаді (за фахом). Рішення про надання дозволу приймається на основі заяви роботодавця (у вільній формі) з аргументацією про необхідність використання праці іноземних громадян і можливостей забезпечення необхідних умов для проживання і діяльності. Заява повинна бути погоджена з центром зайнятості відповідно Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя. До заяви обов'язково додаються: копія проекту контракту з роботодавцем, список іноземних громадян із вказівкою їхнього повного імені і прізвища, року народження, номера паспорта, спеціальності, статі, а також квитанції про сплату мита за розгляд заяви. Рішення про оформлення дозволу на працевлаштування чи відмовлення і ньому приймається в термін не менше 30 днів із дня одержання вищевказаних документів[13].
Положення про залучення і використання в Російській Федерацій іноземної робочої сили також Приймається протягом 30 днів з дня подачі роботодавцем документів. Але у випадку, якщо для прийняття рішення про видачу дозволу потрібно проведення експертизи рішення приймається в 15-денний термін після одержання експертного висновку, але не пізніше 45 днів із дня подачі необхідних документів. Мотивоване відмовлення у видачі дозволу направляється роботодавцю в письмовому вигляді протягом п'яти днів післяухвалення рішення про відмовлення у видачі дозволу.
Українське законодавство установлює тверді санкції, якщо іноземець не виконує умов контракту. Так, якщо іноземний громадянин не приступив до роботи у передбачений контрактом термін із причин, які по чинному законодавству України є неповажними роботодавець протягом трьох робочих днів повинний сповістити про це в Республіканський центр зайнятості Міністерства праці України й у відповідні органи внутрішніх справ. У цьому випадку іноземець підлягає негайному виселенню з України за рахунок підприємства (організації), що направило його, чи за свій рахунок (при індивідуальному контракті), якщо інше не передбачено міжнародними договорами України. Іноземець, що оформляється на роботу без дозволу на працевлаштування, підлягає негайному виселенню з нашої країни за рахунок роботодавця, що нелегально використовував його працю.
Відповідно до Положення про залучення і використання в Російській Федерації іноземної робочої сили у випадку порушення роботодавцем зазначених у дозволі умов Положення, а також законодавства Росії у результаті чого ущемляються права іноземних працівників Федеральна міграційна служба Росії може призупинити дію дозволу до усунення допущених порушень чи дати вказівки про їхнє усунення у визначений період. При неусуненні порушень у встановлений термін дозвіл може бути анульовано за рішенням Федеральної міграційної служби Росії. Роботодавець може бути без попередження позбавлений права користування дозволом за дію чи бездіяльність, у результаті яких виникає погроза загибелі людей чи нанесення збитку їх здоров'ю. Було б непогано це записати і в Тимчасовому положенні про умови і порядок оформлення іноземним громадянам дозволів на працевлаштування в Україні. Правда, у ньому міститься наступне положення: місцеві органи державної служби зайнятості зобов'язані проводити обстеження підприємств, установ і організацій в аспекті з'ясування можливостей забезпечення необхідних умов перебування і роботи іноземних громадян, аналізують ефективність використання їхньої праці протягом терміну дії дозволу на працевлаштування, інформують при необхідності Республіканський центр зайнятості Міністерства праці України.
Указ Президента Росії від 16 грудня 1993 р. «Про залучення і використання в Російській Федерації іноземної робочої сили» визначає, що роботодавці за залучення іноземної робочої сили без відповідного дозволу несуть відповідальність у порядку, установленому законодавством Російської Федерації. Іноземні громадяни, що в'їхали в Росію з метою здійснення професійної діяльності і прийняті на роботу з порушенням Положення про залучення і використання в Російській Федерації іноземної робочої сили, підлягають виселенню з Росії органами Міністерства внутрішніх справ Російської Федерації за рахунок засобів роботодавця. Російське Положення встановлює чітку вимогу, що іноземний громадянин, який в'їхав у Росію для працевлаштування, може працювати за наймом на її території тільки при наявності підтвердження на право трудової діяльності, виданого на його ім'я на підставі отриманого роботодавцем дозволу. У російському Положенні закріплено: у випадку припинення роботодавцем своєї господарської діяльності чи здійснення заходів щодо скорочення чисельності чи штату працівників виданий дозвіл утрачає силу незалежно від закінчення терміну, на який він виданий. Це загальне положення трудового законодавства варто було б установити й в українському Тимчасовому положенні[14].
Відповідно до Тимчасового положення про умови і порядок оформлення іноземним громадянам дозволів на працевлаштування в Україні незалежно від стану ринку праці дозвіл на працевлаштування не видається якщо: а) у поданих для видачі дозволу документах містяться положення, що суперечать нормам діючого законодавства і міжнародних договорів України; б) контрактом передбачаються умови праці громадян інших держав гірші, ніж для громадян України, що працюють по аналогічній спеціальності; в) повідомлені свідомо неправильні зведення. Достроковий розрив контракту з роботодавцем, визначеному в дозволі на працевлаштування з його ініціативи, а також з ініціативи чи провини іноземного громадянина, установлення факту повідомлення ними неправдивих зведень при одержанні дозволу веде до анулювання дозволу. При цьому роботодавець зобов'язаний повідомити про достроковий розрив контракту Республіканському центру зайнятості Міністерства праці України протягом трьох днів.
Забезпечення трудових і інших прав іноземців зв'язано з відносинами, що складаються між країнами СНД. Викликає інтерес Угода про співробітництво в області трудової міграції і соціального захисту трудящих – мігрантів, укладена країнами СНД 15 квітня 1994 року, що регулює основні напрямки співробітництва держав СНД в області трудової діяльності і соціального захисту працівників і членів їхніх родин, що постійно проживають на території однієї з держав Співдружності і здійснюють свою трудову діяльність на підприємствах, в установах, організаціях усіх форм власності на території іншої держави – учасника Угоди відповідно до законодавства країни працевлаштування. Дані Угоди застосовуються до біженців і змушених переселенців, до осіб вільних професій, що в'їхали на короткий термін і артистів, до осіб, що приїжджають спеціально для одержання освіти.
13 березня 1992 р. країни Співдружності підписали Угоду про гарантії прав громадян – учасників СНД в області пенсійного забезпечення, 9 жовтня 1992 р. – Угоду про безвізове пересування громадян держав СНД по території її учасників. 24 вересня 1993 р. глави держав СНД прийняли Декларацію про міжнародні зобов'язання в області прав людини й основних свобод. У цьому документі країни СНД заявили, що вони розглянуть і приймуть відповідні рішення, зв'язані з оформленням правонаступництва у відношенні договорів і угод по правах людини, а також по відношенню виконання зобов'язань в області прав людини й основних свобод, що випливають з міжнародних договорів і угод, учасником яких був СРСР. У Декларації країни СНД заявили також, що вони почнуть вживати необхідних заходів з метою приведення національного законодавства відповідно до зобов'язань по діючим міжнародних угодах в області прав людини, і зокрема з документами НБСЄ.
Закон України «Про правовий статус іноземців» проголошує, що іноземні громадяни мають право на відпочинок нарівні з громадянами України (ст. 9). Це право громадян установлене Конституцією України, у якій визначається, що воно забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, установленням скороченого робочого дня для окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час (ст. 45). Положення розділу п'ятого «Час відпочинку» Кодексу законів про працю України (ст. 68–84) у повній мірі поширюється на іноземних громадян[15].
Багато іноземних громадян приїжджають в Україну, щоб одержати освіту. І, насамперед, у вищих навчальних закладах. Іноземців залучає досить високий рівень освіти і науки в нашій державі, сильні наукові школи у фізиці, математиці, медицині, юриспруденції. У вузах і наукових установах України проходять аспірантуру іноземні громадяни. Закон України «Про правовий статус іноземців» установлює, що іноземні громадяни, що постійно проживають на території України, мають право на освіту нарівні з громадянами України. Всі інші іноземці оплачують своє навчання, якщо інше не передбачено законодавством України і міжнародними договорами України. Іноземці, прийняті в навчально-виховні заклади України, мають права й обов'язки учнів і студентів відповідно до законодавства України.
Можливість одержання іноземцями освіти базується на нормах Конституції України і спеціального нормативного акта «Про навчання іноземних громадян в Україні», прийнятого 26 лютого 1993 року, що більш детально регламентує порядок навчання іноземців у нашій країні.
Відповідно до Конституції України кожний має право на освіту, що забезпечується доступність і безкоштовністю дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах, розвитком дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання, наданням державних стипендій і пільг учням і студентам. Громадяни мають право безкоштовно одержувати вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі. Крім того, указується, що громадянам, що належать до національних меншостей, гарантується відповідно до закону право на навчання рідною мовою чи навчання на рідній мові в державних і комунальних навчальних закладах чи через національні культурні товариства (ст. 53).
З вищенаведених конституційних норм видно, що держава в питаннях освіти забезпечує перевагу для своїх громадян. І це правильно. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про навчання іноземних громадян в Україні» освіта для іноземців в Україні є платною. У ній вказується, що, починаючи з 1 березня 1993 року, підготовка фахівців для закордонних країн у навчальних закладах України повинна здійснюватися по міждержавних угодах України з іншими країнами, а також угодам міністерств, відомств, навчальних закладів України, укладеним з органами управління освітою, організаціями і фірмами інших країн і міжнародних організацій. Визначається, що навчання громадян іноземних держав (крім держав-учасниць СНД), у навчальних закладах України здійснюється переважно на компенсаційній основі. Витрати, пов'язані з навчанням іноземців в Україні, можуть покриватися як юридичними, так і фізичними особами у вільно конвертованій валюті, а також на умовах, визначеним міжнародними угодами. Кабінет Міністрів України рекомендував міністерствам, відомствам і навчальним закладам передбачити при укладанні угод і договорів, контрактів, компенсацію за навчання іноземних громадян у вільно конвертованій валюті відповідно до курсу долара США в розмірі не менше: а) на підготовчому факультеті (відділенні) – однієї тисячі доларів США в рік; б) на основному факультеті – 1,5 тисячі доларів США в рік; в) навчання в аспірантурі і стажування – 2,5 тисячі доларів США в рік; г) підвищення кваліфікації – 300 доларів США на місяць. Визначено, що Міністерство освіти і науки разом з Міністерством фінансів мають право щорічно коректувати зазначені мінімальні розміри компенсацій.
При навчанні іноземців і видачі їм документів іноді мають місце випадки порушення законодавства України. Так, у листі від 15 серпня 1994 р. виконуючого обов'язки міністра освіти України на ім'я Міністерства освіти Автономної Республіки Крим, управлінь освіти областей, Київського і Севастопольського міських органів державної виконавчої влади вказується, що останнім часом у Міністерство освіти України звернулися іноземні громадяни в зв'язку з легалізацією атестатів про повну загальну середню освіту, отриману у результаті здачі іспитів у формі екстернату. Як з'ясувалося, ці документи були видані з грубим порушенням діючого законодавства, і насамперед положення про державну атестацію (екстернаті). У деяких школах Донецької області, м. Києва були видані атестати особам, що тимчасово проживали в Україні і не володіли на достатньому рівні не тільки державною мовою, але жодною з мов, на якій ведеться викладання загальноосвітніх дисциплін.
В Україні чимало навчається студентів не тільки з далекого, але і ближнього зарубіжжя. Між народами СНД здавна склалися близькі культурно-освітні зв'язки, що важливо зміцнювати і розширювати. Розвиток освіти на державних мовах і мовах народів, що проживають на території держав СНД, є важливою умовою їхньої культурної взаємодії і співробітництва. Національні системи освіти необхідно розвивати на основі гуманізму і діалогу культур, обліку всього позитивного, що мається в інших культурах.
Виходячи з цього, держави СНД 15 травня 1992 р. підписали Угоду про співробітництво в області освіти відповідно до якої держави Співдружності гарантують всім особам, що проживають на їхній території, рівні права на освіту і її доступність, незалежно від національної приналежності чи інших розходжень. Особи, що постійно проживають на території однієї держави-учасника і мають громадянство іншої держави-учасника, одержують освіту на всіх рівнях, а також учені ступені і звання на умовах, установлених для держави-учасника, на території якої вони постійно проживають.
Відповідно до Угоди країн СНД про співробітництво в області освіти країни Співдружності взяли на себе зобов'язання сприяти задоволенню освітніх потреб населення, що належить до національних меншостей і самобутніх етнічних груп, у тому числі шляхом створення умов для одержання освіти рідною мовою, наданню взаємної допомоги в забезпеченні і розробці оригінальних підручників і іншої учбово-методичної літератури, у підготовці і перепідготовці кадрів для національних і етнічних груп. Країни СНД гарантують безстрокове визнання на своїх територіях документів державного зразка про середню, професійно-технічну, середню спеціальну, вищу освіту, перепідготовку кадрів, про присудження учених ступенів і учених звань, виданих у державах-учасниках до моменту укладання Угоди. Указувалося, що питання визнання документів про освіту, про учені ступені й учені звання в наступному держави-учасники будуть вирішувати на основі взаємної домовленості.
Угода про співробітництво в області освіти набрала сили з моменту її підписання, тобто з 15 травня 1992 р. Вона укладена терміном на 5 років і буде автоматично продовжуватися на наступні 5-річні періоди. Кожна держава-учасник може вийти з Угоди шляхом письмового повідомлення про це депозитарій не менш, ніж за 6 місяців і після врегулювання обставин, що виникли за час дії даної Угоди[16].
17–18 травня 1993 р. в Алма-Аті відбулася Нарада представників державних органів атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, на якій її учасники підписали: а) міжурядову Угоду про принципи визнання і нострифікації документів про учені ступені, порівнянність учених ступенів; б) Угоду про установу міжнародної асоціації державних органів атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації (МАДАТ); в) Устав МАДАТ.
Підготовка іноземних фахівців в Україні здійснюється по міжурядових угодах, направленнями міжнародних і громадських організацій, а також по договорах і контрактам, укладеним з вищими навчальними закладами закордонних країн, на компенсаційній основі за рахунок засобів, що перераховуються цими організаціями на рахунок вищого навчального закладу.
Правом на навчання в навчальних закладах України іноземці володіють незалежно від раси, національності, статі, майнового і соціального стану, відношення до релігії тощо.
При надходженні в навчальні заклади іноземний громадянин зобов'язаний надати належним чином засвідчену копію документа про наявну освіту з перерахуванням вивчених предметів і отриманих по них оцінок; установленого зразка анкету; нотаріально засвідчену копію документа про народження; медичну довідку про стан здоров'я, у тому числі довідку про перевірку на СНІД.
Знання, отримані іноземним студентом, оцінюються на поточних іспитах. Виконавши усі вимоги, передбачені навчальним планом і програмами стосовно до обраної спеціальності, здавши всі іспити і заліки, пройшовши практику, іноземний студент допускається до захисту дипломного проекту (роботи) і здачі державних іспитів. Студенту, що успішно захистив дипломний проект (роботу) чи склав державні іспити, рішенням Державної екзаменаційної комісії привласнюється кваліфікація відповідно до отриманої спеціальності, вручається диплом і нагрудний знак установленого зразка[17].
Отримана освіта іноземними громадянами повинна відповідати прийнятим в Україні державним стандартам, що установлюють вимоги до змісту, обсягу, рівню освітньої і професійної підготовки в Україні. Вони є основою оцінки освітнього й освітньо-кваліфікаційного рівня громадян незалежно від форми одержання освіти. Причому державні стандарти освіти розробляються окремо по кожному освітньому й освітньо-кваліфікаційному рівні і затверджуються Кабінетом Міністрів України. Вони підлягають перегляду і перезатвердженню не рідше одного разу в 10 років.
Освітній процес в Україні базується на демократичних принципах. Відповідно до Закону України «Про внесення змін і доповнень у Закон Української РСР «Про освіту», від 23 березня 1996 р. основними принципами освіти в Україні є: 1) доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, наданих державою; 2) рівність умов для кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, усебічного розвитку, 3) гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей; 4) органічний зв'язок зі світовою і національною історією, культурою, традиціями; 5) незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій; 6) науковий, світський характер освіти; 7) інтеграція з наукою і виробництвом; 8) взаємозв'язок з освітою інших країн; 9) гнучкість і прогностичність системи освіти; 10) єдність і наступність системи освіти; 11) безперервність і розмаїтість освіти; 12) сполучення державного управління і суспільного самоврядування в освіти. На основі цих принципів забезпечується освітній процес і у відношенні іноземців.
В Україні встановлюються наступні освітні рівні: початкова загальна освіта; базова загальна середня освіта; повна загальна середня освіта; професійно-технічна освіта; базова вища освіта; повна вища освіта. В Україні встановлюються наступні освітні або кваліфіковані рівні: кваліфікований робітник; молодший фахівець; бакалавр; фахівець, магістр. Ці положення Закону України мають безпосереднє значення для забезпечення освітнього процесу в Україні відносно іноземних громадян і осіб без громадянства.
Можливість одержання іноземцями освіти в Україні відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня значною мірою визначається розвитком міжнародного співробітництва. Так, відповідно до закону України від 25 квітня 1996 р., заклади освіти, наукові, науково-виробничі установи системи освіти, органи державного управління освітою мають право укладати договори про співробітництво, установлювати прямі зв'язки з закладами освіти, науковими закладами системи освіти закордонних країн, міжнародними організаціями, фондами тощо відповідно до діючого законодавства України. Міністерство освіти і науки України, міністерства і відомства, яким підлеглі установи освіти, Вища атестаційна комісія України разом з іншими державними установами, організаціями проводять роботу, пов'язану з встановленням еквівалентності атестатів і дипломів, міжнародним визнанням навчальних курсів, учених ступенів і звань. Держава сприяє міжнародному співробітництву закладів освіти й органів управління освіти, виділяє їм відповідні валютні асигнування, звільняє від оподатковування, сплати мита і митного збору за навчальне, наукове і виробниче устаткування і прилади, що надходять для них з-за кордону для навчальних і наукових цілей. Усе це має істотне значення для забезпечення освітнього процесу в Україні, у тому числі і для одержання освіти іноземцями
Студенти певної країни, що навчаються у відповідному вузі України, утворюють земляцтво цієї країни. Іноземні студенти, що входять у земляцтво, розробляють статут земляцтва. Цілями земляцтва виступають загальні інтереси студентів у єднанні їхніх зусиль на ефективне навчання у вузі, розвиток і зміцнення дружніх зв'язків зі студентами і народами як країни перебування, так і інших країн. У статутах багатьох земляцтв студентів із країн, що розвиваються, як загальну мету найчастіше вказується: а) підготовка висококваліфікованих фахівців, участь у студентських органах самоврядування і пов'язане з цим сприяння успішності студентів, надання допомоги відстаючим студентам, залучення їх у роботу науково студентського суспільства; б) зміцнення єдності студентів, їхньої згуртованості на основі демократичних принципів і устремлінь; в) зміцнення дружби і співробітництва народу України з народами інших країн, з яких прибули студенти, що створили земляцтво; г) розвиток дружніх контактів зі студентами і громадськими організаціями інших країн; д) установлення тісних контактів з адміністрацією і громадськими організаціями вищого навчального закладу; е) встановлення і підтримування контактів з випускниками даного вузу[18].
Українське законодавство націлене на забезпечення можливості іноземному студенту одержувати кваліфіковану підготовку в нашій країні по всіляких спеціальностях. Це має важливе значення для розвитку дружби і співробітництва з іншими країнами і народами в умовах становлення України як суверенної, правової, демократичної держави.