РОЗВИТОК ГРАФІКИ ЛАТИНСЬКИХ ДРУКАРСЬКИХ ШРИФТІВ У XVI СТ.

Найбільш помітною в друкованій книзі ста­ла еволюція шрифтової графіки — поступовий перехід від Готичних шрифтів до антикви.

Ціцерон.

Твори.

Оздоблення

титульного

щжуша

.< викориетапням

видавничої

марки.

Альд Мануцій.

Венеція.

1500 р.

 

 

Ґотична каліграфія ґутенберґівської 42-ряд-кової Біблії була чудова за графікою, але від неї книгодрукарі почали відмовлятися, оскі­льки системи лігатур і різноманітних слово-скорочень значно збільшували час на вигото­влення видання. Навіть у друках, для яких шрифти виливали ще за ґутенберґівською методикою, майстри вже уникали трудоміст­ких складальних операцій. Зокрема, замість складних римських колонцифр вони запрова­дили арабські.

У романськомовних країнах деякі книго­видавці (Альд Мануцій в Італії, Жоффруа Торі у Франції) рішуче перейшли до антиквених шрифтів. Однак богословську та юридичну книгу, як і раніше, друкували там протягом XVI ст. традиційними готичними шрифтами.

Активний розвиток книгодрукарської справи спонукав книгодрукарів і художників книги вдосконалювати шрифтову графіку видань залежно від функціонального призна­чення: книги для читання у побуті, навчаль­ні, науково-популярні, наукові (латинською мовою) та ін.

252 ВИНАЙДЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СПОСОБУ КНИГОДРУКУВАННЯ

Система

побудови

літери, яка

приписується

Леонардо

да Вінчі.

Лука Пачолі.

Антиквені друкарські шрифти

На початку XVI ст. італійський математик Лука Пачолі (1445—1514) видав у Венеції кни­гу «Божественна пропорція» (1509), у якій впе­рше розробив теорію та правила побудови ла­тинського квадратного маюскульного шрифту.

Існує припущення, що автор трактату ско­ристався ідеєю побудови латинських маюску­льних літер, запропонованою великим італій­ським художником Леонардо да Вінчі (1454— 1519). Колись вони працювали у Мілані при дворі графа Людовіка Сфорца: Леонардо да Вінчі художником, а Лука Пачолі — військо­вим інженером. Згодом були знайдені чорно-

Система

побудови ренесансного латинського

шрифту.

Венеція. 1509 />.

 

ві креслення літер «G» і «R», зроблені Леона­рдо да Вінчі. Тому у 1529 р. французький художник Жоффруа Торі (1480—1533), а у 1550 р. італійський живописець, архітектор та історик мистецтва Джорджо Вазарі (1511 — 1574) звинуватили Л. Пачолі у плагіаті.

Леонардо да Вінчі вважав, що маюскульні літери латинської абетки слід будувати за за­конами античної архітектури, які, на його думку, відповідають законам пропорційної побудови людського тіла. Для цього він поді­лив зріст людини на десять рівних частин, беручи за основу поділу обличчя людини — відстань від підборіддя до волосся. Навколо тіла з розкинутими руками та ногами опису­валися квадрат і коло. На основі цієї теорети­чної праці Леонардо да Вінчі, на жаль втра­ченої, у добу Відродження в Італії було ство­рено багато практичних рекомендацій з ана­лізом побудови літер латинських шрифтів. У Венеції математик Сиґізмундо де Фанті ви­дав трактат «Теорія і практика...» (1514) з основами побудови маюскульних літер латин­ського шрифту і настановами щодо виразнос­ті титульних шрифтів. У 1517 р. в Мілані художник-каліграф Франческо Торнієлло видав книжку на 52 сторінки, у якій подав зразки побудови літер антиквеного ренесансно-маюскульного латинського шрифту. У 1522 р. в Римі вийшло також невелике видання Лю-довіко Вічентіно з таблицями латинського ка­пітального шрифту і кількома зразками кур­сивного написання. Вчитель писемності та придворний каліграф венеціанських дожів Джованні Антоніо Талієнте у 1524 р. видав посібник із розробками курсивних шрифтів і вперше опублікував креслення літер арабсь­кого, єврейського та грецького шрифтів.

Флорентієць Джамбаттіста Верші у книзі, виданій 1527 p., узагальнив теоретичні мірку­вання Л. Пачолі, С. де Фанті та Ф. Торнієлло щодо побудови латинських літер.

Видатний каліграф і вчений Джамбаттіста Палатіно у своїй книзі (Рим, 1540) висвіт­лив методику побудови літер різноманітних графічних накреслень, супроводжуючи прак­тичні розробки короткими історичними довід­ками. Дж. Палатіно подав у книзі рисунки єврейського, халдейського, єгипетського, ін­дійського та багатьох інших шрифтів, у тому числі навів шрифтові зразки глаголичної та кириличної абеток.

У 1548 р. у Венеції вийшла книга каліграфа Веспасіано Амфіарео з методичними вказівка-

Становлення книгодрукарства як мистецтва 253

ми щодо побудови великих літер антиквеного та ґотичного шрифту (ротунда і бастарда), а також із малюнками маюскульних літер, оздоблених рослинним орнаментом або елемен­тами архітектурних форм. Крім того, він до­опрацював креслення літер курсивного шриф­ту, який досить швидко набув популярності серед європейських книгодрукарів.

Вперше побудову латинських антиквених літер маюскульного та мінускульного шриф­тів розробив і теоретично обґрунтував писар Ватиканської бібліотеки Фердинандо Руано. Його теоретична праця надрукована у Римі в 1554 р.

Найбільш ґрунтовні теоретичні праці з конструювання шрифтів антиквеного та ґо­тичного накреслення належать великому ні­мецькому художникові А. Дюреру і фран­цузькому художникові та книговидавцеві Ж. Торі. У 1525 р. А. Дюрер видав свою дослідницьку працю для архітекторів «Пра­вила вимірювання ліній, площин і цілих тіл за допомогою циркуля та косинця». У ній він продемонстрував науково-методичний підхід до графіки латинського капітального шрифту на основі математичного аналізу геометричних форм. У передмові автор зазначав: «Оскільки архітектори та художники роблять написи на високих стінах, треба, щоб вони навчилися правильно будувати літери, тому я хочу дати основні правила побудови літер латинського алфавіту». Конструюючи літери латинського капітального письма, А. Дюрер брав за осно­ву квадрат із поділеною на десять частин сторо­ною. У квадрат було вписане коло. Літери він будував за такими співвідношеннями: товщи­на основних штрихів дорівнювала 1/10 або 1/9 сторони квадрата, а сполучні штрихи були у три рази тоншими від основних. Дюрерівсь-ка методика побудови капітальних літер да­вала можливість архітекторові чи художни­кові спроектувати по кілька композиційних варіантів.

На розвиток книжкового мистецтва у Франції великий вплив мала творча діяльність французького гуманіста Ж. Торі. Він був ви­датною людиною свого часу — письменник, видавець, книгодрукар, художник-ілюстратор. Ж. Торі двічі відвідував Італію. Під час пер­шої подорожі (1506) він вивчав основи книго­друкарської творчості, а під час другої (1516— 1518) — великий творчий доробок класиків античної літератури й образотворчого мистец­тва. В Італії він ознайомився з теорією побу-

Грецький, латинський та кириличний шрифти. Розроблені каліграфом Джамбаттістою Палатіно. Рим. 1540-1545 pp.

254 ВИНАЙДЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СПОСОБУ КНИГОДРУКУВАННЯ

Конструкція

маюскульних

літер

латинського

шрифту.

Розроблена

Альбрехтом

Дюрером.

Нюрнберг.

1525 p.

дови капітальних літер С. де Фанті, тракта­том Л. Пачолі та теоретичними принципами побудови видань А. Мануція. Він опанував систему контурної ксилографічної ренесанс­ної ілюстрації та принципи шрифтового оздо­блення друкованих видань. В Італії Ж.Торі почав писати книгу про основи конструюван­ня антиквених шрифтів, яку пізніше видав у Парижі під назвою «Квітуча лука». Методика побудови капітального латинського шрифту антиквеного характеру у Ж. Торі базувалася на теорії Леонардо да Вінчі: літери вписува­лися у квадрат, бічна сторона якого була по­ділена на десять частин. Пропорційні співвід­ношення елементів літери також конструю­валися з урахуванням пропорцій тіла люди­ни. Його шрифти антиквеного характеру, якими згодом користувалися багато францу­зьких книгодрукарів, сприяли створенню ху­дожнього обличчя французької книги.

Завершувачем ренесансної антикви був французький художник і шрифтолитник Клод Гарамон (1480—1561), теоретичні знання з конструювання антиквених шрифтів якому пе­редав його вчитель Ж.Торі. К. Гарамон ґрун­товно переробив існуючі друкарські шрифти Н. Жансона та А. Мануція і запропонував більш тонкі допоміжні штрихи та засічки в літерах. Заснувавши у Парижі першу стаціо­нарну шрифтолитню (1539), він почав від­ливати латинські, грецькі, східні та курсивні шрифти. К. Гарамон виготовляв комплекти друкарських шрифтів для відомих паризьких і ліонських книговидавців Робера Етьсиа, Сі-мона де Коліна та Себастьяна Ґріффіуса, а також для антверпенського книговидавця Крістофа Плантена. Графіка антиквених і курсивних шрифтів К. Гарамона була насті­льки майстерно спроектована, що стала взір­цем для європейських друкарів на довгий час. Щільно складений текст не заважав процесо­ві читання та легко сприймався завдяки не лише виразному рисункові літер, а й гармо­нійному відношенню розмірів шпальт і книж­кових полів.

Творчу діяльність К. Гарамона продовжи­ли його учні Гільйом Ле Бе (1525—1598) та Робер Ґранжон.

Друкарські антиквені шрифти, створені художниками в XV—XVI ст., у шрифтознавстві отримали назву ренесансна антиква (або стара антиква). Для цих шрифтів характерна помірна контрастність, засічки в літерах три­кутної форми з радіусом заокруглення на всю

Становлення книгодрукаретва як мистецтва 255

їх довжину, нахил осей в округлих формах знаків. В основу конструктивної побудови лі­тер закладено квадрат. У XIX ст. в Англії шрифти ренесансної (старої) антикви отри­мали загальну назву медієвальні шрифти (від лат. medium aevum — середньовічний). Із сучасних вітчизняних шрифтів до цього типу належать, наприклад, такі гарнітури, як Лі­тературна, Банниківська та Лазурська.

Готичні друкарські шрифти

Теоретичне обґрунтування одержала і гра­фіка друкарських шрифтів ґотичних накрес­лень. Наприклад, за період з 1507 р. до 1517 р. каліграф Леонард Ваґнер (1454—1522) в Авґсбурзі склав і намалював 100 таблиць-зраз-ків із малюнками літер ґотичних шрифтів.

У першій половині XVI ст. книгодрукарі багатьох країн Європи для виготовлення юри­дичної, довідкової та навчальної літератури, а також книг національними мовами викорис­товували, як правило, шрифти бастардного накреслення.

Німецькі книгодрукарі, як і їх колеги в минулому столітті, вживали швабихер, — його, до речі, почали вважати суто німецьким шрифтом. Особливої популярності в Німеч­чині швабахер набув у період селянського руху (1524 —1526) і став основним шрифтом дру-ків доби Реформації.

З другого десятиліття XVI ст. у Німеччині почав набувати популярності новий тип дру­карського ґотичного шрифту — фрактура. Для нього були характерні загострені літери та численні прикрашальні розчерки. Фракту­ра мала подібні елементи з текстурою (вер­тикальні штрихи літер) і ротундою (округлі штрихи знаків). Цей шрифт спеціально спро­ектували для друкування Молитовника імпе­ратора Максиміліана І (Авґсбург, 1513). В основу цього шрифту лягли ескізні креслення літер секретаря імператорської канцелярії Вінцента Рокнера, які доопрацював книгодру-кар Йоганн Шенсперґер.

Для друкування книги поета Мельхіора Пфінцінґа «Тоєрданк» (Нюрнберґ, 1517), яку також готували для імператора, малюнок лі­тер був дещо змінений В. Рокиером. Загалом обидва ці шрифти об'єднувала графічна схо­жість. Як і в Молитовнику, літери на шпаль­тах «Тоєрданка» були декоровані від руки роз­черками пера.

Через деякий час малюнок шрифтів В. Ро­кнера та Й. Шенсперґера удосконалив нюрн-

Методика

побудови

маюскульних

літер

латинського

шрифту.

Розроблена

Жоффруа Торі.

Париж.

152D р.

256 ВИНАЙДЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СПОСОБУ КНИГОДРУКУВАННЯ

Клод Гарамон.

антиква.

Париж.

1544 р.

Шрифт

швабахер.

Німеччина.

XVI сіп.

берзький учитель каліграфії Иоганн Нойдор- фер (1497-1563). У 1522 р. він видав книж­ку з багатьма зразками Готичних шрифтів. Це видання вважається першою в Німеччині дру­кованою працею, присвяченою основам по­будови літер Готичних шрифтів.

Удосконалений варіант друкарської фрак­тури створили у 1522 р. Й. Нойдорфер і пуа-нсоніст Ісронім Андреа під керівництвом А. Дюрера. В тому ж році вперше у Німеччині фрактурою була надрукована книга «Трі­умфальна колісниця» (1522). Цим шрифтом книгодрукар І. Андреа також надрукував про­тягом 1525—1527 pp. у Нюрнберзі теоретичні праці А. Дюрера.

Й. Нойдорфер Молодший видав пізніше ґрунтовну книгу з теорії побудови шрифту типу

фрактура — «Керівництво з рисування шри­фту» (Нюрнберг1, 1538). На основі цього до­слідження він створив графіку фрактурного друкованого шрифту, який і до нашого часу вважається суто німецьким шрифтом.

У книгознавчій літературі цей друкарський шрифт називають Нойдорфер-Андреа-фрак-тура, або Цю pep фрактура. Можливо, дру­га назва пояснюється тим, що великий німе­цький художник постійно використовував цей шрифт при оформленні титульних аркушів та рубрикаційних заголовків.

Над побудовою шрифтів Готичного на­креслення працював Фабіан Франгк: він на­друкував навчальний посібник з 22 калігра­фічними таблицями — «Мистецтво письма» (Аелау, 1525) .

Багато зусиль до розробки графіки готич­них шрифтів (текстури, ротунди, швабахера та фрактури) доклав учень Й. Нойдорфера каліграф Вольфґанґ Фуґер, надрукувавши навчальний посібник «Красивий шрифт» (Нюрнберг, 1553) .

Побудову Готичних шрифтів, зокрема фра­ктурного накреслення, розробляли в Кельні також каліграф Каспар Неф, а в Цюріху — Урбан Віс.

Друкарський курсив

Курсив — це один із видів друкарського шрифту з нахилом вправо, рядкові літери якого імітують рукописну графіку. Курсивом вперше у венеціанській друкарні А. Мануція надруковано основний текст невеличкої за розміром книжки творів Марона Публія Вергі-лія. Це видання (1501) було першим зі знаме­нитої серії малоформатних видань (16 X 10 см), які пізніше отримали загальну назву альдини.

Курсивний шрифт для альдин розробив Ф. Ґріффо на основі італійського канцеляр­ського письма (Cancellaresca), якому було вла­стиве вибагливе з'єднання знаків у словах за допомогою розчерків. Цей прийом Ф. Іріф-фо запозичив лише для деяких літер. Недолі­ком курсиву Ф. Ґріффо було те, що великі літери практично повторювали антиквені. Внаслідок цього шпальти на сторінках втра­чали свою цілісність і зрівноваженість.

Курсив досить швидко набув популярності серед друкарів. Книги невеликого формату, надруковані курсивом, почали виготовляти у перше десятиліття XVI ст. такі італійські майстри, як Ієронім Сонцінус (м. Венеція), для якого Ф. Ґріффо вилив новий комплект

Сташжпення книгодрукарспіва як мистецтва 257

курсивного шрифту (1503), Лукантоніо Джі-унт (м. Венеція).

Пошуками нових форм курсивних шриф­тів займався римський книгодрукар Антоніо Владо, який доопрацював курсив Ф. Ґріффо, а також римський шрифтолитник Лаутиціо Перуджіно, який виготовив протягом 1524— 1526 pp. кілька курсивних шрифтів за ескіза­ми каліграфа Людовіко Вічентіно. У його кур­сивному шрифті великі антиквені літери ще зберігали пряме накреслення, але художник відмовився від численних лігатур, притаман­них курсивові Ф. Ґріффо, і відокремив усі рядкові літери одну від одної. Це дало йому змогу гнучкіше виконувати складання і забез­печувати кращу читабельність тексту.

Згодом курсивні друкарські шрифти Ф. Ґріффо та Л. Вічентіно з'явилися в інших країнах бівропи: Іспанії, Англії, Німеччині, Нідерландах. У першій половині XVI ст. кур­сив здебшьшого використовували для складан­ня передмов, коментарів, висновків, цитат провідних авторів, а також для різноманіт­них виокремлень у текстах.

Багато уваги приділив розробці графіки курсивних шрифтів відомий художник книги і шрифтолитник К. Гарамон. Щоб вилити три курсивних грецьких шрифти, він виготовив 1487 пуансонів.

Протягом 1543—1545 pp. K. Гарамон роз­робив два комплекти антиквених курсивних шрифтів, узявши за зразок курсив Ф. Ґріф­фо, вилитий ним у свій час для видань А. Мануція.

Гарамонівський курсив був щільнішим і від­значався певною елегантністю. Його курсив, який він назвав glossa, набув широкої популяр­ності серед європейських книгодрукарів.

Дюрер-фрактура.

Німеччина. XVI cm.

Вергілій. Твори. Курсив

Франчрско Ґріффо. Альд Минуцій. Венеція. 1501 р.

258 ВИНАЙДЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СПОСОБУ КНИГОДРУКУВАННЯ

Курсив

Людпвіко

Вічептіно.

Рим.

1526 р.