Кочові народи на території України.
Наприкінці епохи міді-бронзи райони Північного Причорномор’я від Карпат до гирла Дунаю та Кубані опанували кімерійці, яких відносять до пізнього стану розвитку племен так званої зрубної культури, яка займала величезні простори від Дністра до Уралу, від Десни і Ками до Криму і Кавказу. Кімерійці – це перший народ Східної Європи, власна назва якого збереглася в писемних історичних джерелах. Вони займалися скотарством і землеробством, підтримували торгівельні зв’язки з Кавказом і Середземномор’ям, виготовляли і широко застосовували металеві знаряддя і зброю. Вони мали укріплені городища. Але з VІІІ ст. до н.е., очевидно під натиском кочових скіфів, ці городища повсюдно зникають.
Прихід скіфів в Південну Україну відбувся вже в епоху раннього заліза. Застосування залізних знарядь значно під вищило продуктивність праці в усіх галузях господарства, прискорило про цеси еволюції людського суспільства від родоплемінного ладу до класових суспільств.
На початку VІІ ст. до н.е. кочові скіфи іраномовного походження з’явилися в українському степу. У V ст. до н.е. грецький історик Геродот відвідав Скіфію і описав її населення. На правому березі Дніпра мешкали скіфи-орачі – землеробські племена, що швидко змішалися з місцевим населенням. Політична влада зосереджувалася в руках “царських” скіфів-кочівників, що вважали себе найчисленнішими і найкращими і змушували інших скіфів та нескіфські племена України сплачувати їм данину. Войовничі скіфи мали велике, добре озброєне і дисципліноване кінне військо. Вони вели успішну війну з пер ським царем Дарієм, який в 514–513 рр. до н.е. намагався їх завоювати. У ІV ст. до н.е. скіфські племена об’єдналися і створили під проводом царя Арея примітивну державну формацію Скіфію. Спочатку центр Скіфії був на лівому березі Дніпра, а з кінця ІІІ ст. столицю скіфської держави перенесено до Неаполя-Скіфського в Криму, недалеко сучасного Сімферополя.
Родовід у скіфів ішов по батьківській лінії, майно розподілялося між синами, а полігамія була нормальним явищем. Разом із померлим чоловіком часто вбивали й ховали його молодих жінок. Поховальні кургани скіфських царів з численними високомистецькими золотими виробами і водночас убогі могили простих людей свідчать про суспільно-економічне розшарування серед “царських” скіфів. В Україні до найбагатших скіфських курганів належать Чортомлик і Солоха на нижньому Дніпрі, Куль-Оба в Криму, Гайманова могила, Товста могила та інші.
З ІІІ ст. до н.е. у Південну Україну приходять з-понад Волги і Уралу іран ські племена сарматів, які підкорили і поглинули скіфів. Тільки залишкам скіфів удалося сховатися в Криму, де їх нащадки прожили до III ст. н.е.
Скіфами греки називали не тільки власне скіфські чи сарматські племена. Вони включали в цю загальну назву і їхніх сусідів, у тому числі й праслов’янське населення України. А тому актуальним є питання про етнічну приналежність кімерійців-скіфів, оскільки скіфи значною мірою перейняли кімерійську культуру та звичаї. Простеження етнокультурних процесів на українських землях, починаючи з ІV тис. до н.е. і закінчуючи серединою І тис. до н.е., дозволило О.Знойкові зробити висновок: мова кімерійців і скіфів була протослов’янською мовою тієї доби, яка дещо пізніше зазнала і фракійського впливу.1 Тут слід врахувати, що деякі дослідники (наприклад, Б.Рибаков) вважають скіфів-землеробів протослов’янами.
Греки вважали скіфів найбільш розумним народом в світі після себе, а їхнього філософа Анахарсиса – одним з наймудріших людей того часу.
Сармати, що на історичній арені змінили скіфів, більш 600 років займали широкі простори – від прикаспійських степів до Паннонії. Вони активно впливали на події в античному світі, що поступово відживав, та в ранньослов’янському, що тільки-но народжувався. Тісно контактуючи з землеробськими племенами північно-кавказького регіону, зарубинецьким і пізньоскіфським населенням Подніпров’я та Криму, сармати впливали на формування і розвиток їх культур.
Сформувавшись у заволзьких степах на рубежі ІІІ – ІІ ст. до н.е., сарматські племена язиків, роксоланів, хорсів, а трохи пізніше й аланів хвилями просувались на захід у пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори, згадуючи про них, підкреслювали їх агресивність і войовничість.
Масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор’я починається з кінця ІІ ст. до н.е. На рубежі нашої ери вони пов ністю освоюють степи між Доном і Дніпром, іноді проникаючи аж до Південного Бугу та Дунаю. В середині І ст. н.е. вони намагаються розселитися ще західніше. У сарматському оточенні виявляються пізньоскіфські городища Нижнього Дніпра, Криму, античні поліси – Ольвія, Тіра, Ніконій, Боспорське царство. Їх постійні набіги й вимоги сплачувати данину зумовили переселення на нові території ранньослов’янського зарубинецького населення Середнього Подніпров’я.
Найбільшого розвитку сарматське суспільство досягло в І ст. н.е. Поступово бідніші прошарки кочового населення осідали у Північно-Західному Причорномор’ї. І вже в ІІІ ст. н.е. якась їх частина ввійшла до черняхів ської культури
.