Анти.Розселення східних слов’ян.
На переломі двох ер завершився розподіл слов’ян на східних і західних. Східні слов’яни, що мешкали на території сучасної України, починаючи з ІV ст. н.е., об’єдналися в державну формацію антів. Держава антів простяглася від Дністра до Азовського моря і Дону на північ до Чорного моря, об’єднувала слов’янські племена, а також ті, що заселяли простори України, – рештки готів, греків, іранців.
Для антського суспільства початку н.е. була характерною територіальна община, що ґрунтувалася на общинному господарстві. Основу економіки становило орне хліборобство. Для обробки землі застосовували соху та залізний плуг. Поява цих знарядь праці сприяла виробленню надлишку продукції, а звідси – соціальному розшаруванню антського населення і зародженню державної структури. Інтенсивний розвиток економіки обумовив розклад общинного господарства. Орні землі, залишаючись у колективній власності общин, передаються наділами в індивідуальне користування окремих патріархальних сімей. Поступово відбувається диференціація су с пільства. Багаточисленні грошові і речові скарби, які зустрічаються підчас розкопок на землях антів, підтверджують нагромадження значних індивідуальних багатств.
Соціальне розшарування вимагало і нових форм політичної організації суспільства. У антів сформувалося політичне об’єднання, притаманне ладу військової демократії.
На чолі антської держави стояли зверхники – царі, наприклад, Бож, Ардагаст, Доброгаст, Межимир. Однак влада антських царів не була абсолютною. Давньогрецькі історики підкреслювали демократизм антів, які, за їхнім твердженням, “живуть у народоправстві”. Царську владу обмежували народні збори – Віче. Ці демократичні традиції були перенесені в Київську Русь.
М.Грушевський саме з цього моменту виводить історію України, пов’язуючи перших українців з антами. “Отсе й були наші українські племена, що зайняли тоді вже побережжя чорноморське від Дністра до Азовського моря і вперше тут виступають в історичних джерелах окремо під назвою “антів”. Найдавніша звістка, яку про сих антів переказують нам візантійські письменники, належить до кінця IV ст., зараз по гунській бурі, і се те, що зветься початком історичного життя наших племен”.1
Отже, слов’янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну сцену десь на початку нової ери. Це був динамічний і драматичний час великого переселення народів (ІІ–VІ ст.). Частиною цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики у Причорномор’я. Наприкінці ІV ст., як нам відомо з свідчень Йордана, анти зазнали жорстокої поразки від готів, яких очолював король Вінтарій. Тоді було розп’ято короля антів Буса разом з синами і 70 ста рій шинами. Очевидно, це сталося в передісторичному Києві, де до цього часу збереглася Бусова гора.1 Однак ця перемога готів виявилася короткочасною. Вінтарій був переможцем “хіба що протягом одного року” (Йордан). У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор’я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього утворення свідчать вдалі походи гунів у Галлію та на Східну Римську імперію. Але після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті у 475 р. Аттіли гунська держава поступово розпадається.
Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов’янства. Як стверджує М.Брайчевський, антська держава завдяки ліквідації Готського королівства в V–VІ ст. переживає піднесення. Вона навіть організовує регулярні походи на Візантійську імперію, в межі її балканських володінь.
У другій половині VІ ст. політична ситуація значно ускладнилася у зв’язку з приходом у Східну Європу аварів, які заснували у Карпатській улоговині примітивну державу – аварський каганат, підкоривши переважно слов’янське місцеве населення. Почалися тяжкі анто-аварські війни, які призвели наприкінці до занепаду Антської держави.
Фактично, починаючи з 602 р., анти в історичних джерелах не згадуються. Разом з тим склавіни фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угрупування, які проживали на території України у VІ–ІХ ст. Тому цілком закономірно, що етнонім “склавіни” трансформувався у “слов’яни”.