Складні– складаються з кількох простих суджень.

Ствердні –стверджується наявність певних ознак і відношень у предмета або явища;

Заперечні– заперечується наявність певних ознак і відношень у предмета або явища;

Істинні –адекватно відображають зв’язки та відношення, що існують в об’єктивній дійсності;

Помилкові– неадекватно відображають зв’язки та відношення, що існують в об’єктивній дійсності.

Умовивід –форма мислення, при якій на основі деяких суджень робиться певний висновок у вигляді нового судження. Умовиводи бувають:

Індуктивні –умовиводи, в яких ми йдемо від фактів до узагальнень, від менш загальних до все більш і більш загальних суджень;

Дедуктивні -умовиводи, в яких ми йдемо від загальних суджень до суджень часткових і поодиноких;

За аналогією –умовиводи, що ґрунтуються на схожості деяких ознак певних та інших об’єктів.

Види мислення

Мислення завжди виникає тоді, коли з’являються проблеми, що мають бути вирішеними. Існує два засоби пошуку такого рішення – конвергенція та дивергенція. Звідси і мислення може бути конвергентним або дивергентним.

Конвергентне мислення –це мислення, за яким всі розумові зусилля концентруються на пошуку єдиного правильного рішення для чого використовуються переважно наявні знання та логічні судження.

Дивергентне мислення –це мислення людей, яким властивий пошук максимальної кількості варіантів вирішення проблеми.

Дивергентне мислення зазвичай притаманне творчим особистостям, схильним утворювати нові комбінації з тих елементів, які інші використовують лише звичним чином. Показово, що особливостями такого мислення є:пластичність –коли пропонується не один, а декілька варіантів вирішення проблеми;рухливість –легкість, з якою людина переходить від одного боку проблеми до іншого;оригінальність –нестандартність рішення.

Аномальне мислення.Суттєво, що мислення може бути не тільки нормальним, але й аномальним, тобто мислення з більш або менш грубими порушеннями відносно процесу пошуку істини. Існують такі види аномального мислення:

- мислення архаїчне, що оперує застарілими поняттями та уявленнями;

- мислення інертне, стереотипне, для якого властива недостатня рухливість пошуку нового, нездатність вийти за коло звичних уявлень;

- мислення в’язке, схильне до надмірної деталізації і яке нездатне відрізняти головне від другорядного;

- мислення примітивне, що оперує конкретними судженнями, бідне на логічні узагальнення;

- мислення резонерське, для якого властива схильність до багатослівних бесплідних міркувань, що базуються на формальних та поверхових аналогіях;

- мислення конфабульоване, схильне до надмірних вигадок, які використовуються для вирішення проблем.

4. Операції мислення. Розумові дії – це дії з об’єктами, відображеними в образах, уявленнях і поняттях про них. У розумових діях виділяють розумові операції:

- порівняння– співставлення предметів і явищ, знаходження в них спільних або відмінних властивостей;

- аналіз – уявне розчленування об’єктів свідомості, виділення окремих ознак, частин, властивостей;

- синтез – уявне поєднання сторін, властивостей, ознак об’єктів в єдин, якісно нове ціле. Аналіз і синтез – основні розумові операції, що в єдності забезпечують повне пізнання дійсності.

Розумова діяльність здійснюється за такою формою:

Синтез1(подія в цілому) – аналіз – синтез 11 (усвідомлений образ, подія).

- абстрагування –уявне відокремлення одних ознак і властивостей предметів від інших і від самих предметів. Н-д, спостерігаючи переміщення у просторі машини, людини, птаха, літака, хмари, людина виокремлює рух як спільну для них властивість і осмислює його як самостійну категорію;

- узагальнення –така операція, коли ми уявно поєднуємо предмети і явища за їх загальними і суттєвими ознаками. Н-д, правило, закон, теорема Піфагора;

- класифікація – віднесення предметів і явищ до певних груп, видів (ботаніка, система Менделеєва). Сприяє впорядкуванню знань, подальшому об’єднанню на основі спільних істотних ознак;

- систематизація – упорядкування знань за певною системою, на підставі гранично широких спільних ознак об’єктів, забезпечує виокремлення та подальше об’єднання не окремих об’єктів, як при класифікації, а їх груп і класів.

5. Індивідуальні особливості мислення залежать від:

- співвідношення в ньому чуттєвого і мисленєвого компонентів, образу та слова, що дає нам абстрактне або образне мислення;

- співвідношення аналізу і синтезу в процесі мислення, що породжує аналітичний або синтетичний розум;

- типологічних особливостей нервової системи, які характеризуються силою, врівноваженістю, рухливістю процесів збудження і гальмування;

- на індивідуальні особливості мислення накладають свій відбиток також особливості навчання, виховання та професійна спрямованість.

У цілому індивідуальні особливості мислення знаходять своє відображення в наступних його властивостях:

Швидкість мислення, що характеризується часом, протягом якого людина справляється з інтелектуальним завданням;

Самостійність мислення як відносна незалежність власної думки від розповсюджених уявлень;

Критичність мислення, тобто максимально об’єктивна оцінка себе та інших;

Глибина думки як здатність аналізувати, порівнювати, знаходити суттєві зв’язки;

Гнучкість думки, що відображується в умінні знаходити різні шляхи вирішення проблеми;

Допитливість думки як потреба завжди шукати найкраще рішення;

Послідовність мислення, що знаходить своє відображення в умінні проводити одну й ту ж ідею через весь процес міркування.

6. Поняття «мова» та «мовлення». Велике значення в психічній активності людини відіграє мовлення, що пояснюється його поліфункціональністю. Так, наприклад, воно є і засобом спілкування, і носієм свідомості та пам’яті, і також засобом мислення та регулювання як своєї поведінки, так і поведінки інших людей. Відповідно множині своїх функцій мовлення є поліморфною діяльністю, тобто маємо мовлення зовнішнє та внутрішнє, діалогічне і монологічне, письмове та усне і т.п. Зауважимо, що хоча всі ці форми та тісно пов’язані між собою, але призначення їх різне. Так зовнішнє мовлення свою головну роль відіграє як засіб спілкування, а внутрішнє – як засіб мислення. Письмове мовлення – це основа фіксації інформації, її збереження, а усна використовується як засіб безпосереднього спілкування.

Необхідно розрізняти мовлення та мову. Мова –це система умовних символів (знаків), що мають для людей певне значення та сенс. Мовлення –це сукупність звуків, що сприймаються та вимовляються та мають ті ж самізначення та той же самий сенс, що й відповідна система символів (знаків).

Хоча мова у різних людей має свої індивідуальні відмінності, в першу чергу, за рахунок тих сенсів, які кожна людина приписує знакам (словам), все ж головне є те, що мова єдина для усіх людей, які використовують її, тобто вона надіндивідуальне явище. Мовлення ж завжди є носієм індивідуальної своєрідності людини. Інакше кажучи, якщо в мові відображена психологія цілого народу, то в мовленні відображається психологія окремої людини або групи людей. Суттєво також з цього боку і те, що хоча мовлення без засвоєння мови неможливе, остання може існувати і розвиватися відносно самостійно від окремої людини за законами, не пов’язаними ні з її психологією, ні з її поведінкою.

Як у мові, так і у мовленні чільне місце займає значення слова – узагальнене відображення дійсності, яка існує зовні і незалежно від індивідуальної свідомості. Здійснюється це за допомогою поняття, тобто слова, що відноситься не до одного предмету або явища, а до цілого їх класу. Важливо, що поняття фіксує не другорядні ознаки, а суттєві якості та властивості, притаманні предметам, явищам, що відображаються в ньому. Пояснюється це тим, що в понятті ми маємо загальнолюдський досвід, якому в значно меншій мірі ніж окремій людині властиво помилятись відносно головного та другорядного. Слова-поняття дозволяють нам узагальнювати та поглиблювати свої знання, виходячи при цьому за межі чуттєвого пізнання. Це стає можливим завдяки тому, що поняття розвиваються за рахунок збагачення свого об’єму та змісту. Тому нове знання може входити в стару систему понять і відображатися за допомогою вже відомих слів.

Якщо ж звернути увагу на сенс поняття-слова, а не на його значення, то тут ми маємо іншу картину. Сенс слів – це індивідуальний досвід людини відносно значення слова. Тому різні люди завжди розуміють одні й ті ж слова дещо інакше, а інколи й вельми по-різному. А оскільки психологія людини є її досвід, остільки в мовленні завжди відображається психологічна особливість носія мови.

Головною функцією мовлення є те, що воно виступає інструментом мислення. Це можна побачити навіть по дії голосового апарату людини. Так, коли вона вирішує складні питання, у неї реєструється підвищена активність мовнорухового апарату. Якщо ж якимсь чином заблокувати цю активність, то наслідком цього є зниження ефективності мислення. Не випадково молодші школярі, коли вирішують завдання, роблять це вголос. Але ж залежність мислення від мовлення не можна трактувати як їх тотожність. В онтогенезі мислення має власні, незалежні від мовлення витоки і тільки з часом вони зливаються, хоча ніколи і не співпадають повністю.

Таким чином, ми мислимо за допомогою мови, використовуючи слова-поняття, і за допомогою мовлення, промовляючи ці слова.

• ⇐ Назад
• 1
• 2
• 3
• 4
• 5
• 6
• 789
• 10
• 11
• 12
• 13
• 14
• 15
• 16
• Далее ⇒