Проблеми становлення і трансформації громадянського суспільства в Україні
Здобувши незалежність, Україна залучилася до світових загальноцивілізаційних цінностей і процесів, визначила за мету створення демократичної, соціальної, правової держави, основою якої є розвинене громадянське суспільство. На відміну від відомих традиційних практик формування громадянського суспільства в нашій державі відбувається не лише під тиском глобальних змін, а й у рамках процесу модернізації, тобто комплексу соціальних, економічних, політичних, культурних, інтелектуальних трансформацій. Подібне нашарування процесів наднаціонального і національного характеру, особливо в умовах системної, глобальної кризи, виокремлює додаткові труднощі й проблеми у формуванні громадянського суспільства.
Дж. Локк розглядав громадянське суспільство як форму державності, що має певний соціально-економічний і духовний зміст. У Т. Гоббса громадянське суспільство – це "союз індивідуальностей", де його члени набувають високих людських якостей. Ж-Ж. Руссо називав громадянським суспільство, в якому громадяни користуються своїми правами безпосередньо, а не через представницькі інститути. Т. Пейн визначав його як галузь самореалізації приватних інтересів громадян. Для Г. Гегеля громадянське суспільство є проміжною між сім'єю і державою формою людської спільноти, яка забезпечує життєздатність суспільства і реалізацію громадянських прав. К. Маркс вбачав у ньому сукупність соціально-економічних відносин. У А. Токвіля громадянське суспільство – це позадержавна сфера соціуму. І. Фергюсон ототожнював його з усім суспільством у цілому.
Немає одностайності в тлумаченні громадянського суспільства і серед сучасних західних дослідників. Для Д. Коли воно є синонімом політичного суспільства. М. Кризан і Л. Колаковський, навпаки, протиставляють громадянське суспільство як сферу неофіційної активності громадян політичному суспільству як сфері офіційності. Д. Хелд зараховує до громадянського суспільства позадержавні сфери особистого, сімейного і ділового життя. У Е. Коєна – це сфера виключно соціальних відносин у вузькому їх розумінні, неекономічних і недержавних. Р. Дарендорф розглядає громадянське суспільство як сферу соціуму, яка відповідає вимогам сучасної цивілізації, має певний рівень цивілізованості; К. Поппер – як відкрите суспільство; В. Гавел і В. Клаус ототожнюють його з демократичним товариством.
Інтерес до теорії і практики громадянського суспільства у світі неухильно зростає з 1980-х років. Причиною цього є як прискорення у другій половині ХХ ст. процесів глобалізації, так і гостра необхідність ліквідації на терені постсоціалістичних країн ідеологічного і політологічного вакууму, який утворився у зв’язку з відмовою від марксизму, комунізму і соціалізму. Природно, що тема громадянського суспільства опинилася у центрі дискусій про соціально-політичне майбутнє України. Велика заслуга у розробці зазначеної проблеми належить вітчизняним ученим В. Бабкіну, В. Бебику, В. Горбатенку, О. Долженкову, А. Колодію, І. Кресіній, Ф. Рудичу, А. Сіленко, Г. Щедровій, Ю. Якименку та ін. Проте окремі аспекти формування громадянського суспільства в Україні, тенденції, проблеми, перспективи його розвитку в системі глобалізаційних процесів потребують подальшого осмислення.
Розбудова громадянського суспільства є нагальною проблемою сучасної України. Суттєвою ознакою громадянського суспільства є плюралістичність, розмаїття укладів життя людей у ньому і відповідно інтересів та пріоритетів. Соціальна структурованість і диференційованість – невід’ємна ознака громадянського суспільства, позаяк „щаблі” соціальних страт неначе відгороджують його від бюрократичних втручань, забезпечують певну свободу вільному волевиявленню людей і спільнот, а конкуренція й мобільність роблять його життєздатним і збалансовано стабільним.
Громадянське суспільство – це певний механізм неформального соціального партнерства, який уможливлює підтримання балансу інтересів у суспільстві та їх реалізацію. Воно передбачає свободу асоціацій індивідів, коли добровільні об’єднання та організації виражають інтереси і прагнення певних верств населення. Союзи підприємців, найманих робітників, органи виробничого самоврядування, спілки споживачів та багато інших структур покликані забезпечувати дотримання цивілізованих відносин між усіма учасниками виробництва й обміну, пом’якшувати зіткнення численних приватних устремлінь. Підгрунтям і ознаками громадянського суспільства є ринкова економіка з властивою їй багатоманітністю форм власності та відкритою конкуренцією, структурованість суспільства, виокремленість різних груп і верств у ньому, множинність незалежних політичних сил і партій, недирективно формована громадська думка і, найголовніше, вільна особа з розвиненим почуттям громадянської і власної гідності.
Проблема взаємовідносин людини і політичної влади, громадянського суспільства і держави завжди була актуальною. Не виключається з порядку денного вона і нині, особливо в країнах молодих демократій як мусульманської, так і православної цивілізацій, соціальний генотип яких становлять сильна державність і патерналістський культурний архетип. У межах цих цивілізацій держава ніколи не зводилась до становища „нічного сторожа” або „неминучого зла”, а завжди виступала в ролі рушія реформаторських зусиль „згори”. Епоха „зіткнення цивілізацій” (С. Хантінгтон) потребує переосмислення і перегляду визначальної ролі в цьому процесі не лише держави, а й громадянського суспільства. Від того, наскільки воно буде сформованим, зрілим, цивілізованим і стабільним, залежать результат глобальних трансформацій світової спільноти.
За результатами дослідження О. Норгаарда, мусульманські, буддійські, православні країни мають культурні бар’єри щодо впровадження ринкової економіки, тоді як католицькі, протестантські країни таких бар’єрів позбавлені. Таке культурне пояснення відносить усі колишні республіки СРСР (крім держав Балтії) до групи противників реформ. Учений зараховує Білорусь, Казахстан, Росію й Україну до четвертої групи країн, де ринкові інституції, як на початку, так і на пізніших стадіях, розуміються як щось чуже, що позначається на низькому рівні їх підтримки. Оскільки запровадження ринкових інститутів у цих країнах, найімовірніше, зустрічатимуть із підозрою, відзначає дослідник, вони є першими кандидатами на відставання. Така оцінка стану суспільств потребує певної кореляції у прийнятті політичних рішень як всередині держави, так і на міжнародному рівні.
Успіх проведення реформ вчений ставить у залежність від готовності до цього громадянського суспільства, впливу початкових структур громадянського суспільства на інституційні зміни. Україна зберігає елементи партисипаторної демократії, що тягнеться вглиб віків, аж до козацької традиції незалежного селянства, Магдебурзького права (на відміну від традиційного російського юридичного нігілізму) і цехових структур у деяких містах. Нині демократія з широкою участю мас має трансформаційну здатність. Водночас результати досліджень показують, що країни, які на початку перетворення мали відносно сучасне (диференційоване) громадянське суспільство та/або пройшли крізь початкову високу антисистемну мобілізацію, з більшою ймовірністю можуть переступити через свої початкові структурні умови й запровадити інституційні зміни у своїй економіці, ніж країни без таких характеристик.
Слід зазначити, що основні погляди на сутність і формування громадянського суспільства гносеологічно пов’язані з певними культурно-історичними традиціями: італійською, німецькою та англо-американською. В їх різноманітності на даний феномен простежуються не лише труднощі гносеологічного характеру, а й своєрідний відбиток різного історичного досвіду, розмаїття культурних традицій, у контексті яких відбувалося становлення громадянського суспільства, а також незавершеність і перспектива процесів його формування в глобальному масштабі. Перша з них пов’язана з добою Відродження в італійських містах-республіках і вирізняється цінностями гуманістичного індивідуалізму, зорієнтованими на духовну культуру, вільнодумство, мир і особистісну безпеку громадян. Друга традиція виокремилася в добу Реформації в німецьких протестантських містах і громадах, які сповідували цінності колективного, асоційованого життя, братерства, рівності, справедливості. Для третьої традиції, що сформувалася в промислових центрах у Новий час, притаманний економічний індивідуалізм, заснований на приватній власності та економічній свободі, модернізації і саморегуляції суспільства. Більшість авторів поділяють погляд на громадянське суспільство як на сферу недержавних, неполітичних відносин, щоправда, кожен з них по-різному розуміє форми його актуалізації.
Важливо, що концепція громадянського суспільства, як і її окремі положення та ідеї, не є незмінною. В ході розвитку суспільства і держави вона постійно доповнюється і вдосконалюється. Сучасне громадянське суспільство має бути здатне протидіяти тероризму. Таку вимогу до громадянських суспільств ставить глобалізований світ. На думку окремих експертів, важливим стратегічним питанням після трагедії 11 вересня 2001 року в США, як на національних, так і глобальному рівні, є консолідація різних громадських течій для підтримки глобальної стратегії щодо протидії тероризмові й екстремізмові та створення багатофункціональної системи антитерористичних дій. Центром єднання антитерористичних сил в Україні може стати громадська організація „Міжнародна антитерористична єдність” (МАЄ), яка ставить за мету сприяти протидії тероризму шляхом об'єднання зусиль громадськості, залучення наукового і громадянського потенціалу України та інших країн до дослідження проблем міжнародного тероризму і вироблення відповідних пропозицій. Особливої актуальності набуває проблема відносин між неурядовими організаціями наднаціонального характеру з національними урядовими організаціями та урядами, ролі партій у глобалізованому світі, формування регіональних та глобального уряду, впливу інформаційно-комунікаційних технологій на відносини у суспільстві та ін. Тому нині можна вести мову про первинну концепцію громадянського суспільства, яка багато в чому вичерпала себе, чи сучасну концепцію, яка не сформувалася остаточно, а також про сутність цього явища, поняття, розвиток ідей і положень тощо. До важливих особливостей ідеї громадянського суспільства слід віднести також поширення її в сучасних умовах не лише в західних, а й інших країнах світу, перенесення ідей громадянського суспільства з національного на регіональний і глобальний рівні.
Усвідомлюючи, що повністю сформованого громадянського суспільства, немає в жодній країні світу вважаємо за необхідне підтримати позицію авторів, які на відміну від первинних уявлень про громадянське суспільство, заснованих на абсолютизації інтересів приватних власників, формують сучасну загальнодемократичну концепцію постіндустріального громадянського суспільства, яка ґрунтується на визнанні необхідності забезпечення оптимального, гармонійного поєднання приватних і суспільних інтересів. Це суспільство з розвиненими економічними, політичними, духовними відносинами і зв’язками, яке взаємодіє з державою та функціонує на засадах демократії і права. Система соціально-економічних і політичних відносин у такому суспільстві спрямована на забезпечення гідного життя людини, захист її прав і свобод як найвищої цінності, визнаної громадянським суспільством і правовою державою.
Аналіз ідей громадянського суспільства, які частково реалізуються в різних країнах, та накопиченого вітчизняними і зарубіжними авторами досвіду в дослідженні цього феномена дає змогу виділити такі його особливості й основні характеристики в умовах дедалі зростаючої інтернаціоналізації і глобалізації світу:
1) високий рівень матеріального забезпечення усіх членів суспільства і нерозривно пов'язаний з ним високий рівень їх загальної і правової культури та правосвідомості;
2) високий рівень самоорганізації і самоуправління соціальної спільноти;
3) відносна самостійність і самодостатність громадянського суспільства;
4) утвердження і розвиток на основі таких демократичних принципів, як рівноправність в усіх сферах суспільного життя, реальна і всебічна гарантія прав і свобод громадян; формування матеріальних та інших умов, для розвитку науки, освіти, охорони здоров’я, культури і виховання громадян, які формують їх як вільних, культурних, високо моральних і соціально активних, відповідальних перед законом членів суспільства; принципу політичного й ідеологічного плюралізму, який дає змогу громадянам не лише поділяти будь-які погляди і дотримуватися будь-якого світогляду, а й вільно створювати політичні партії та рухи, а також об’єднуватися в профспілкові, кооперативні, молодіжні та інші організації;
5) опора громадянського суспільства в початковому його варіанті на ідеї лібералізму, а в сучасному його розумінні – на ідеї неолібералізму;
6) задоволення матеріальних і духовних потреб людини, створення умов для її всебічного вільного розвитку як мета формування і функціонування громадянського суспільства;
7) забезпечення функції соціалізації членів суспільства, соціальної інтеграції, зняття напруги, що виникає між державою і різноманітними соціальними групами та індивідами тощо.
Громадянське суспільство не є якоюсь єдиною організаційною структурою, хоча й об’єднує різні спільноти, асоціації, спілки тощо. Насамперед це суспільство громадян, і не просто їх сукупність. Громадянським робить його не їх сукупність, а така інтегральна якісна характеристика, як громадянство. Остання є однією з фундаментальних категорій концепції громадянського суспільства і означає наділення і забезпечення громадян відповідними правами та умовами існування. Ознаками громадянина є легальний статус як повноправного члена суспільства і сукупність громадянських прав і свобод.
Культура та освіченість громадянства у сучасному світі виступає якісною характеристикою громадянського суспільства. Ознаками громадянської культури демократичного типу є законослухняне, лояльне і водночас вимогливе, критичне ставлення до інституцій влади та їх настанов, адекватна оцінка власних інтересів і позицій, здатність захищати і реалізовувати їх. Суттєва ознака культури громадянства полягає у здатності особи дистанціювати себе від того, що є „казенним”, розрізняти державне (формальне) та безпосередньо людське, цінувати здобутки громадянського суспільства, у стосунках з державою відстоюватити власну гідність і шанувати гідність інших.
Освічене громадянство, якому властиве розвинене почуття власної гідності, знання своїх прав і обов’язків, згода і вміння їх дотримуватися, є передумовою становлення демократичного суспільства. Для цього недостатньо тільки здобуття влади прогресивною й відповідальною політичною силою, тільки справедливих законів. Адже дотримуватися їх належить пересічним громадянам. Тому від їхнього ставлення до політичного режиму, чинних правил і норм, від знання й визнання цих норм і залежить дієвість цих порядків, правил і норм, здійснення ідеалів справедливості.
У процесі реалізації своїх інтересів, задоволення матеріальних і духовних потреб громадяни вступають у різноманітні соціальні зв’язки, відносини і взаємодії. Для громадянського суспільства характерне домінування горизонтальних зв’язків. Вони досить різноманітні й утворюють кілька шарів. Перший з них, фундамент громадянського суспільства, – це відносини щодо забезпечення його життєдіяльності. Адже головна функція соціальної організації полягає насамперед у створенні умов для задоволення базових людських потреб у харчуванні, одязі, житлі тощо. Другий шар становлять соціокультурні відносини, що формуються на основі родинних, етнічних, релігійних та інших усталених зв’язках. Нарешті, третій, верхній шар утворюють відносини, пов’язані з індивідуальним вибором, політичними й культурними пріоритетами, ціннісними орієнтаціями громадян. Життєдіяльність громадянського суспільства забезпечується активністю і різноманітністю тих структур, які його утворюють.
Досліджуючи проблеми становлення та розвитку громадянського суспільства в Україні, науковці дедалі більше зважують на те, що в його розбудові не варто захоплюватися лише однією складовою – ринком і не приділяти уваги людині, створенню умов для її всебічного розвитку, вияву її прихованої творчої енергії, її самореалізації. Водночас захоплення іншим "опорним" елементом – свободою також може мати негативні наслідки – безмежна абсолютизація свободи може призвести до свавілля, а надмірна регламентація суспільного життя – до примусу. Тому, сприяючи становленню громадянського суспільства в Україні, треба прагнути досягти гармонії між його базовими елементами.Однією з найважливіших, ключових умов становлення в Україні громадянського суспільства треба вважати його „нематеріальну” складову. Сама ця категорія є скоріше не економічною, а соціально-політичною, адже для концептуалізації такого явища, як громадянське суспільство, більш важливими є внутрішні якості його акторів, а не їх рівень доходів і соціальний статус. Як відзначає Ю. Пахомов, шукати причини невтішних наслідків суверенного існування України слід не у сфері матерії, а у сфері духу.Звертаючись до першопричин провалу в сфері духу, необхідно апелювати до цінностей культури, тобто до сфери традицій, міфів, звичок, поведінкових стереотипів і переваг.
Наблизити перспективу зрілого стану громадянського суспільства в Україні можна лише зміцнивши його „соціальний капітал”, забезпечивши розвиток таких якостей активного громадянства, як толерантність, повага до закону, раціональне мислення, виховання правової свідомості, небайдужість до власної долі та суспільних справ.
Згадана нематеріальна складова, на нашу думку, охоплює широкий перелік цінностей: національну ідею, право, традиції і звичаї, культуру, духовність, мову тощо. Саме вони перетворюють суспільство на громадянське.
Національна ідея, є найважливішою складовою національної свідомості. У буденній національній свідомості поняття „національна ідея” найчастіше асоціюється з народним духом, народністю, людяністю, національним інтересом, державницькою ідеєю. Це одна з національних вартостей, яку можна порівняти з тим стрижнем, навколо якого сконцентрована вся гама національних домінант – національні інтереси, державність, патріотизм, демократія, справедливість, віротерпимість тощо.
Одна із засадничих цінностей національної ідеї полягає в тому, що вона є сполучною ланкою між минулим, сучасним і майбутнім нації. Вона формує і закріплює у національній свідомості почуття спільності історичної долі, розуміння громадянами України свого майбутнього розвитку як результату співпраці, співтворчості у громадянському демократичному суспільстві.
Після здобуття незалежності Україна пройшла значний шлях нарощування числа та вдосконалення якості різноманітних громадських спілок, асоціацій, фондів, інших добровільних організацій, що створюються з ініціативи громадян і становлять так званий „третій сектор” (проміжну ланку між громадянами і державою). За відсутності фундаментального закріплення інституту громадянського суспільства в Конституції України чи в іншому окремому законі в державі напрацьовано значний масив законодавства, спрямованого на легітимацію статусу інститутів громадянського суспільства та закріплення основ їх діяльності. За напрямами вдосконалення нормативно-правової бази з питань розвитку, діяльності інститутів громадянського суспільства в Україні, доступу громадян до інформації, розробки та впровадження ефективного механізму налагодження комунікацій між органами виконавчої влади та інститутами громадянського суспільства тощо, постійно здійснюються як планові, так і позапланові заходи. Водночас громадянське суспільство в Україні перебуває далеко за межами класичних уявлень про нього, а також громадянських суспільств у розвинених країнах світу.
Загалом розвиток громадянського суспільства в Європі супроводжувався: а) новим типом колективної ідентичності – національною свідомістю, поєднаною з громадянською свідомістю в контексті спільної, недеспотичної національної держави-республіки; б) вимогою кожного народу-нації на право власного представницького, демократичного врядування; в) вимогою до держави конституційно гарантувати свободу і права людини; г) новим типом господарсько-економічних відносин, заснованих на конкуренції і вільному ринку; д) формуванням партійного ґатунку політичних відносин з вимогою поділу гілок влади; ж) формуванням єдиної національної мови та переходом на неї у роботі органів освіти, адміністрування, науки, культури тощо. Частково зазначені процеси відбулися і в нашій державі, а окремі лише започатковані. Є всі підстави вважати, що молода Українська держава обрала в цілому правильний шлях цивілізованого суспільства, яке ґрунтується на загальнолюдських цінностях. Одночасно власною практикою підтверджено положення про неприпустимість копіювання досвіду інших держав у процесі формування громадянського суспільства, а також те, що процес його становлення є складним і тривалим.
Здобутки громадянського поступу в Україні можемо простежувати за певними соціально-культурними формами ідентифікації людини і суспільства, в яких частково проявляються: а) задекларовані права і свободи громадян; б) зростання горизонтальних взаємин і стосунків; в) формування приватних власників; г) зростанням кількості політичних партій, рухів, громадських організацій та ін. В оцінках дослідників зазначені інститути та процеси, як правило, характеризуються як недосконалі, а їх цінність у сфері соціально-політичних відносин - як недостатньо усвідомлена як на рівні еліт, так і суспільства в цілому. Адже маргіналізація населення країни та його незахищеність перед державою, корупція, незавершеність розпочатих реформ, відсутність чіткого вектора розвитку суспільства на тлі постійних дискусій з питання національної мови, збереження історичної спадщини, преференцій демократії тощо свідчать скоріше про стан "негромадянського" суспільства. Закономірно, що за такої ситуації поза увагою суспільства і національної еліти залишаються дійсно важливі й складні питання стратегії взаємовідносин суспільства і держави, кореляції відносин ринку, розвитку освіти та науки, переходу до сталого розвитку та протидії глобальним викликам сучасності.
Очевидно, є всі підстави стверджувати певну закономірність: яка соціальна культура людей, таке й їхнє життя. Відтак життя людей можна змінити на краще лише шляхом розвитку їхньої соціальної (політичної, економічної, правової, моральної) культури. Саме через неналежну соціальну культуру громадян демократія в Україні має форму псевдодемократії, підприємництво – псевдопідприємництва, право – псевдоправа, мораль – псевдоморалі тощо. Отже, джерелом соціального прогресу і заснованої на ньому національної безпеки слід визнати громадянське суспільство, яке втілює прогресивну соціальну культуру громадян. З огляду на це і має розвиватися сучасна концепція соціального прогресу в Україні. А соціальний прогрес є єдиним шляхом виходу з будь-якої кризи в суспільстві.
Культурний вимір громадянського суспільства – це система певних соціальних та культурних норм і цінностей, які визначають способи індивідуальної і групової діяльності. Для громадянського суспільства характерна персоналістична культура з її настановою на реалізацію прав та свобод кожного члена суспільства незалежно від його статусу і соціальної належності. Культурні цінності й норми підпорядковані в ньому вимогам особистої свободи, самостійності, ініціативи, підприємливості.
Високий рівень культури засвідчує власну присутність у глобальному культурному просторі. В цьому просторі національні уряди не завжди здатні регулювати соціокультурні процеси. Інструментом координації дедалі частіше виступають не лише держави, а й інші інститути громадянського суспільства, а також міжнародні організації гуманітарного спрямування. Тому, як відзначають дослідники, культурна політика має базуватися на принципах відкритості, толерантності й діалогу, міжкультурної компетенції і комунікації, нової раціональності. При цьому координовані дії спрямовуються не на зняття альтернативних проектів, а на підтримку ідей культурного плюралізму і демократичних цінностей, на збереження національно-культурного розмаїття в контексті глобалізації. Чи здатне сучасне суспільство України до зовнішніх відносин на визначених принципах? З відповіддю поспішати не варто.
У науковій літературі громадянське суспільство уявляється не лише як більш високий ступінь розвитку людської спільноти, ай як носій духовних цінностей.Останні не лише індивідуалізують громадянське суспільство, а й визначають його соціально-політичну активність у глобальному середовищі. У сучасній технократичній цивілізації посилюються процеси втрати духовності в усіх сферах людської діяльності, що ставить під сумнів конструктивність її подальшого функціонування. Деструкція суспільних відносин, правовий нігілізм, відсутність у суспільстві чіткої ієрархії ціннісних орієнтації, негативний характер впливу ЗМІ, поширення корупції, зростання наркоманії і алкоголізму є наслідками відсутності консолідуючих цінностей Українського народу, єдиної стратегії розвитку держави, неусвідомлення громадянами та інститутами громадянського суспільства власної відповідальності та власного впливу на ці процеси. Сприяє цій деструкції і полярність позицій лідерів громадської думки, недовіра до них, відсутність об’єктивної, загальнодоступної інформації про історичні події, релігійні течії, невиконання батьками своїх обов’язків щодо дітей, відсутність позитивних прикладів тощо. Тому виникає актуальне завдання всесвітньої соціально-правової підтримки різноманітних етапів і форм духовності у розвитку громадянського суспільства і його самобутності. Зазначена проблема не може бути вирішена лише зусиллями уряду, парламенту, інших органів державної влади. Вона потребує залучення кожного громадянина, всіх інститутів громадянського суспільства.