Наука і освіта як чинники глобального розвитку. Глобальний розвиток освіти
Найближчі 50 років ХХІ століття, напевно, будуть вирішальними для всього людства. Науковці і політики мають виробити єдину стратегію цивілізаційного розвитку, яка б стала квінтесенцією ідей, парадигм і поглядів прийдешніх поколінь, а практика її застосування не залишила б на узбіччі суспільного розвитку жодну з країн, а за великим рахунком – жодної людини в суспільствах світового співтовариства. Вирішення сучасних глобальних проблем можливе лише на основі наукового підходу.
Молода міждисциплінарна наука про сучасний світ – глобалістика, вже пропонує ряд теоретико-практичних підходів для вирішення проблеми. Серед відомих у світі парадигм, які визначають подальший розвиток людства, дослідники відзначають парадигми і школи „Межі зростання” (А. Печчеї), „Сталого розвитку” (Л. Браун), „Універсального еволюціонізму” (Н. Мойсеєв), „Мітозу біосфер” (М. Нельсон), „Контрольованого глобального розвитку” (Д. Гвішиані), „Світ-системного аналізу” (І. Валерстайн) [149, с. 18-34]. Знаходить місце дана тематика і у вітчизняній науці. Поряд із цим, проти так званого „Вашингтонського консенсусу”, як теоретико-практичного вектору розвитку, активно виступили представники семи критичних напрямів, які негативно характеризують різні аспекти глобалізації. У науковій літературі їх іменують скептиками. Піддаючи детальному аналізу сучасні світові процеси, вони обґрунтовано відстоюють позиції і акцентують увагу на тому, що інтегрований світ піддає себе новій небезпеці потрапити в залежність від заснованих на насильстві режимів, від злочинців, від жертв власної ідеології чи релігії. Протистояння науковців, змагання ідей тривають вже не одне десятиліття і стали ознакою часу.
Глобалізація – процес перетворення світу. Інформатизація і розвиток комунікацій виступають невід’ємною складовою, а водночас передумовою й аспектом формування ноосфери. Одночасно становлення ноосфери охоплює в якості свого закономірного моменту глобалізацію, насамперед в її економічному, науковому й інформаційному вимірах. Отже, становлення ноосфери, економічну глобалізацію і формування постіндустріального, або інформаційного (інформаціонального), суспільства в тому розумінні, в якому цей термін використовують відомі теоретики Д. Белл і М. Кастельс, слід розглядати системно, як ракурси чи аспекти єдиного процесу. Але чи відводиться нині у науковому дискурсі належне місце людині? Насправді глобальна цивілізація породжує глобальну людину, яка переміщується з одного кінця світу на інший, якщо не фізично, то подумки, за допомогою комп’ютерного зв’язку й Інтернету. Залишившись наодинці зі світом, людина втратила звичну опору буття і змушена шукати опору в собі самій. Тому антропологізація знань, тобто звернення їх насамперед до людини і тільки до людини є зворотним боком глобалізації. Остання має супроводжуватися антропологізацією, інакше людство приречене на вимирання. Антропологізація має стати альтернативою, противагою безособистісній глобалізації, вона повинна проникати в усі сфери життя, допомогти людині зрозуміти себе, своє місце у новому світі й культурному просторі.
Наука запропонувала дві кількісні моделі розвитку світу – ресурсну (Д. і Д Медоузи) та біосферну (В. Горшков). Кожна з них встановлює свою допустиму кількість населення Землі. Ресурсна модель - близько 7 мільярдів населення, біосферна - близько 1 мільярда чоловік. За такої різниці кількісних характеристик далеко не просто виробити і прийняти перспективне стратегічне рішення майбутнього розвитку. Можливо, це й стало причиною того, що, окрім ресурсної і біосферної моделей, існує політична модель світу, яка встановлює кількість стійкого населення світу в „золотий мільярд”. Вживаний часто в науковій та публіцистичній літературі термін не має наукового підґрунтя, але досить часто звучить в аргументах окремих глобалістів, є основою вироблення та впровадження відповідної політики, яка активно розігрується останніми роками. Головною проблемою, на нашу думку, залишається створення керованого світу. Людство може мати перспективу розвитку, лише кардинально реконструювавши світову систему, перевівши її зі стану стихійного процесу в стан керованого розвитку. На початку ХХІ століття лише сформовано важливе положення світорозуміння щодо гармонії у взаємодії біосфери і людства, але, як свідчить практика, воно не всіма сприймається. Наступним важливим кроком є розбудова на основі цього положення стрункої системи знань про майбутнє його розвитку.
У сучасній економіці розвиваються дві стратегічні тенденції, що претендують на право домінувати в майбутньому світі: інформаційна(або оптимізаційна), яка заснована на фінансово-правовому регулюванні світової економіки, довгостроковому перерозподілі ресурсів і тісно пов’язана з інститутом транснаціональних корпорацій (ТНК), та інноваційна, яка спирається на творчий потенціал людини. Суть останньої – одержання нових знань та якісні зміни штучного середовища проживання людства. Справді, базисом підприємств нової економіки поступово стають не основні фонди і навіть не управлінський ресурс, а людський капітал і дедалі частіше – деяка критична кількість творчих особистостей, від присутності яких значною мірою залежить доля великих організацій. Головним ресурсом такої економіки, що ґрунтується на знаннях, є люди. Метою глобального сталого розвитку має бути не матеріальне виробництво і споживання, а розвиток інтелектуально-духовної сфери. Саме тому в пошуках оптимального балансу між ринком, державою та суспільством розробляються нові концепції, серед яких можна виділити концепції „третього шляху”. Про них йшлося на Конференції глав держав та урядів найбільших країн Америки та Європи у Флоренції (Італія, листопад 1999 р.). Відповідно до концепції „третього шляху” держави повинні нарощувати інвестиції в „людський капітал”, всемірно підтримуючи сферу науки та освіти. Тобто на порядок денний виноситься пріоритетність знань, професійної підготовки, наукових пошуків. За умов глобалізації людина, її інтелектуальний потенціал опинилися у центрі розвитку.
В умовах глобалізації зростає рольсоціального капіталу. Без високої якості людського капіталу неможливий високий рівень економічного розвитку. В потоці інформації, яка заповнює простір дії на свідомість сучасної людини, відходять на другий план, а то й зовсім не використовуються такі поняття, як „довіра”, „співпраця”, „взаємодопомога”, „честь”, „доброзичливість”, „відданість справі”, не говорячи вже про втілення цих понять у житті. За даними опитувань, кількість людей, здатних витрачати свій особистий час на суспільні справи, з кожним роком зменшується.
Оцінюючи жахливу подію 11 вересня 2001 року яка сталася в США, відомий вітчизняний дослідник В. Толстих слушно зазначає, що добре було б засвоїти одну фундаментальну істину: всі ми давно живемо в терористичному світі, щоденно відчуваємо на собі агресію – економічну, політичну, морально-психологічну. І якщо цього не буде усвідомлено своєчасно і всіма без винятку, – людство приречене на здичавіння і вимирання. Духовна реформація є нині ключовою проблемою глобалізації.
Соціальний капітал – складне явище, яке об’єднує соціальні норми і моральні цінності, культурні традиції, досвід і форми співробітництва, високий рівень соціальної довіри, суспільну самосвідомість і спільну мету. Норми мають включати такі цінності, як справедливість, довіра, виконання обов’язків, співробітництво з іншими людьми, нетерпимість до насильства.
У формуванні соціального капіталу важлива роль держави. Однак в умовах глобалізації необхідно говорити не лише про фактор соціального капіталу окремої держави, а й соціальний капітал усього людства. Фактор глобальності постійно розширюється і стосується й цього чинника.
У Конституції України отримали закріплення фізичні, економічні, соціальні, культурні, політичні та інші права громадян. В умовах невизначеності суспільства, яке трансформується, відбувається дивергенція декларованих прав і можливостей їх реалізації. До того ж неважко помітити, що, по-перше, права людини не є реально загальними і рівними для всіх людей. Окремі виявляються „більш рівними” за інших і залежать не від соціального капіталу, а від рівня розвитку соціальних мереж, які може задіяти суб’єкт. У сучасному суспільстві надто велика вразливість суб’єкта, якщо у нього на всі випадки життя лише одна мережа. Коли не функціонують організації належним чином, соціально слабкі категорії громадян виявляються на соціальному дні. По-друге, порушуються соціальні функції права і це призводить до того, що зменшується роль права в структуризації соціальної реальності. По-третє, залежність рівня реалізації права від соціального капіталу, багатогранності соціальних мереж зумовлює можливість досягнення соціальних цілей не правовими, а навіть злочинними (явище корупції) засобами, що спричиняє перетворення права на неправо, специфічну заміну права соціальним капіталом і мережними зв’язками.
Серед розмаїття підходів до прогнозування та визначення перспектив подальшого розвитку людства варто виділити „нетрадиційні” погляди дослідників. Так, російський вчений Е. Алаєв найбільш імовірний сценарій розвитку людства пов’язує зі змінами психіки людини. Майбутнє століття, відзначає він, очевидно, буде століттям психології, інакше людство почне деградувати. Психологи і психотерапевти пов’язують свою діяльність у майбутньому з можливістю проникнення у підсвідомість людини. Але вже тепер сучасні ритми життя, шкідливі наслідки процесу глобалізації (забруднення повітря і води, обмеження рухливого способу життя у зв’язку з розвитком інформатизації, вживання ГМП, поширення невиліковних хвороб тощо) згубно впливають на людину, створюють атмосферу психологічного тиску, яка, очевидно, є причиною чималої кількості самогубств, розквіту тероризму, злочинності, братовбивчих війн і конфліктів. Поява нових форм протесту проти невирішених соціальних і політичних проблем не може виправдати жодну з існуючих сучасних проблем.
Інформатизація суспільств, розмивання кордонів принесла людині багато позитивного, водночас вона існує в середовищі зростання рівня злочинності та нових її видів, посилення відмінності між багатими і бідними країнами, недовіри у міжособистісних відносинах, зростання фактів втрати інтересу до життя. Слід погодитися з думкою дослідників, які вважають, що ми ще не усвідомлюємо повною мірою зворотній ефект дії створеної у світі інформаційно-комунікаційної системи. Сучасна цифрова форма створення інформації дає змогу не лише мати її якісною, швидко транслювати її на будь-яку відстань, а й створювати віртуальні образи, моделювати події, факти і речі, яких не існує в природі. У цьому полягає реальна небезпека масового, неконтрольованого втручання в психіку людей, маніпулювання їх свідомістю, що викликає занепокоєння вчених і широких верств населення.Це свідчить про те, що тенденції глобалізації означають процес формування нових соціальних відносин, різноманітних соціальних структур, нових методів опанування дійсністю, нових систем цінностей. Розвиток комунікаційних технологій переконує, що при правильній політиці управління глобалізація може бути інструментом економічного зростання і збагачення соціального капіталу як у розвинених країнах, так і в країнах, які розвиваються. У свою чергу, це може сприяти зниженню конфліктності суспільств, гармонізації міжцивілізаційного діалогу.
Всесвітній міжцивілізаційний діалог нині зосереджений навколо відносин Заходу і Сходу, християнства та ісламу. Цей діалог називають протистоянням, конфліктом і навіть війною цивілізацій. Однак заслуговує на підтримку позиція науковців у тому, що війна в основу будь-якої цивілізації не закладена.Цивілізаційність не означає конфліктність. Цивілізація, якщо її поняття не розширювати безмежно, містить насамперед культуру, гуманізм, доброзичливість у стосунках між людьми, мирне співіснування і співпрацю. Між цивілізаціями відомі суперечності з часів першого поділу праці між осілими та кочовими народами. Але війни виникали лише тоді, коли панівні верстви мобілізовували спільноти певної цивілізації на агресію.
Водночас на кожному етапі розвитку і широкомасштабні, й локальні цивілізації спираються на фундамент доступних їм культур, релігій, національних менталітетів. Це – початкова платформа, на яку нарощується все нове. Культура, релігія, національний менталітет – системні явища, що згідно зі своєю специфікою акумулюють людський досвід пізнання світу та соціального розвитку. Вони – хранителі й транслятори історичної спадщини, тому є базовими джерелами цивілізаційних перетворень. Така сама роль загалом відведена і сучасним культурам і релігіям. Оскільки жодна цивілізація не виникає на пустому місці, а перетворюючи спадщину, збагативши її новим знанням і досвідом, створює і нову якість життєдіяльності.
Із минулого в майбутнє передаються насамперед загальнолюдські цінності. І в культурі, і в релігії, і в національній ментальності це насамперед гідність і свобода особи, благополучна родина, людиноцентрична і природоохоронна моральність, мирне співіснування, взаєморозуміння і співпраця. Це загальний внесок культури в майбутнє. Конструюючи моделі нової цивілізації, в них беззастережно слід було б закладати саме такі цінності.
Українським внеском у майбутнє людства є і досвід землероба, і досвід підкорювача космосу, сотні тисяч народних пісень, літописи, розвинена освіта, храми, мозаїки, фрески, ікони, наукові школи електрозварювання, серцевої хірургії та нанотехнологій, високоврожайні сорти пшениці, переклади українською мовою Біблії та Корану, багата українська мова тощо. Таким же довгим списком можна характеризувати і потенціал внеску в майбутнє культур інших народів і їх релігій. Нова цивілізація наблизиться швидше, якщо вона зможе увібрати в себе загальнозначуще надбання всіх культур.
В умовах глобалізованого світу набуває актуальності й потребує нових підходів до визначення і питання психічного здоров’я населення. На початку 2010 року 1,17 млн (2,5%) жителів України потребували допомоги лікара-психіатра. Поширення психічних розладів серед населення країни поступово зростає. Із загальної кількості зареєстрованих осіб, які мають психічні розлади, 58,6% - особи працездатного віку, 19,4% - діти. Порівняно з 2000 -м роком кількість інвалідів внаслідок психічних розладів зросла на 18,7% і становить 593,8 на сто тисяч населення.
Чим більше світ індивіда визначається глобальними процесами, тим більше він усвідомлює власне безсилля перед ними. Міграція людей, зростання навантаження на жінок, особливо у постсоціалістичних країнах, постійна загроза міжнародного тероризму, воєнні конфлікти та інші великомасштабні явища не лише породили нові проблеми, а й відкрили нові можливості для розвитку служб психічного здоров’я, зміни практики застосування міжнародних протоколів, навчання, управління й освіти. Практика підтверджує, що лікувальні програми і тренінги з розвитку соціальних навичок відіграють ключову роль у відновленні соціального капіталу.
Відновлення соціального капіталу суспільства є нелегким і тривалим завданням, вирішення якого залежить від науково обгрунтованої взаємодії місцевих, національних і міжнародних стратегій. Глобалізація може дати істотний позитивний поштовх для цього процесу за умови обережного підходу до планування соціальної і економічної політики, водночас вона вже ставить виклики до ідентифікації суспільств у світовому співтоваристві. За такої ситуації оцінюється те, що є в реальності, а не сподівання, що у майбутньому соціум збагатиться і перетвориться на краще.
В умовах посилення процесів глобалізації, регіоналізації та домінування транснаціонального і національного бізнесу в системі різноманітних суспільних відносин одночасно з юридичною має розширюватися і посилюватися соціально-політична відповідальність бізнесових структур. У документах ООН соціально-політична (соціальна) відповідальність бізнесу визначається як такий спосіб здійснення підприємницької діяльності компаніями, який сприяє зростанню добробуту суспільства і поліпшенню навколишнього середовища. Очевидно, діяльність бізнесу в будь-якій країні потребує зміцнення етичними, моральними принципами. Моральна основа соціально-політичної відповідальності бізнесу означає сукупність сформованих у суспільстві етичних принципів і норм, які дозволяють бізнес-структурам не лише створюватися, а й, використовуючи соціальні, матеріальні та інші ресурси суспільства, успішно функціонувати і розвиватися. Порушення чи ігнорування цих принципів і норм спричиняють ту чи іншу форму відповідальності. Остання проявляється в різноманітних формах суспільного осуду, вимогах обмежити ту чи іншу сферу діяльності бізнес-організацій, яка завдала збитків суспільству і т. ін.
Глобалізація формує наше життя багатогранно (економічно, політично, культурно), відзначає один з американських дослідників Б. Мазліш. Досліджуючи дану проблему, порівнюючи локальне і глобальне, ми помічаємо, що як перше, так і друге, мають і позитив, і негатив. Суспільні зміни можна зробити менш болючими, якщо більш ретельно вивчати проблематику локального і глобального. Не завжди локальне є джерелом блага, глобальне не завжди є таким, що несе певні загрози. В цілому в епоху глобалізації слід глибоко (на емпіричному і теоретичному рівнях) досліджувати природу процесів глобалізації, особливо те, як глобальне може стати джерелом вищої моралі. Важливо, наприклад, щоб директори великих компаній добре зрозуміли необхідність працювати так же результативно на благо людства, як і на своїх „наближених”, „локальних” акціонерів. Чиновники мають пам’ятати про глобальний світ, в якому ми живемо, і відповідно приймати рішення, а не обмежуватися проблемами місцевого політичного життя. Інтелігенції необхідно залишити „локальні” ігри та зрозуміти, що світ глобальний. Політичні актори мають стати космополітами. Інформаційний принцип нової культури заперечує головний негатив західної культури – конкуренцію в матеріальній сфері і спрямовує суспільний рух до деконцентрації, дестандартизації, деспеціалізації. Тим часом масштаби концентрації-стандартизації-спеціалізації у глобальному світі стрімко зростають, що ставить під сумнів, на думку окремих дослідників, картину світлого інформаційного майбутнього.
Як правило, там де сильнішою є універсальність, домінує рух до глобального. Таких галузей дві: наука і юстиція. В юстиції закликають до універсального права людини. Те, що реалізація цих прав, не є простою, не применшує пріоритету глобального над локальним у цій сфері. З наукою простіше. Її принципи є універсальними: немає „християнської” чи „ісламської” науки. Закони фізики і гравітації єдині в усьому світі. Звичайно, можна оспорювати правильність елементів наукових знань (наприклад, еволюційної біології), але форма таких ідейних розбіжностей є універсальною, використовується єдина термінологія. Природний відбір, наприклад, не обмежений однією частиною світу. Якщо наукові відкриття не співпадають з місцевими дослідженнями, останні втрачають пріоритет.
Найбільш аморфною з окреслених сфер (наука, юстиція, економіка, культура), є політика. Саме тут все поєднується. В наш час місцева політика дедалі більше пов’язана з глобальною. Прикладів для цього достатньо: глобальні фактори забруднення навколишнього середовища місцевого масштабу, безробіття і міграція внаслідок міжнародної торгівлі й інвестування. В політиці, як і в інших сферах, варто судити про глобальне і локальне з точки зору моралі, пам’ятати, що межі глобального і локального можуть розмиватися. Перспектива ж глобалізації – у поєднанні з мораллю, а не відокремленні від моралі.
Формування політичної системи – процес складний і тривалий. Він залежить від багатьох чинників, зокрема національної свідомості, політичної культури, досвіду державного будівництва та стану політичної науки. Остання формується паралельно системі. Процес становлення політичної науки за роки незалежності України не є простим. Вітчизняна політологія лише нарощує свій науковий потенціал, піднімається до рівня європейської політичної науки. Одним із важливих її завдань є максимальне наближення політичної теорії до практики політичного життя. Це зовсім не означає, що політична наука та створена на її засадах політична освіта має перетворитися на систему обслуговування політичної влади. Завдання полягає в іншому – науковому забезпеченні експертизи політичних проектів, політичного прогнозу, обґрунтування необхідних рішень. У поєднанні з глобалістикою, правовою наукою політологія має створити привабливий, відповідний реаліям і викликам ХХІ століття проект цивілізованого співжиття і співпраці етносів,націй, регіонів, політичних сил, виробити на цій основі стратегію розвитку суспільства і держави. Основною ідеєю і моделлю такого розвитку могла би стати гармонія взаємовідносин держави і громадянського суспільства, засобів масової інформації і політичної системи, узгоджена діяльність гілок влади із забезпечення конституційних прав громадян.
Будь-які сучасні процеси, спрямовані на побудову чогось нового чи перетворення на більш прогресивне і передове, потребують високої кваліфікації і культури лідерів. Тут доречно пригадати думки Григорія Сковороди, який найвище щастя вбачав у суті природи речей. На думку філософа, самі собі вбивці ті, хто бореться з природою. Держава будується на основі гармонійного суспільства, головним структурним елементом якого є особистість, що у своїй діяльності має дотримуватися принципу „сродної праці”. Вона є основою християнської доброчесності й буття людського. Найкраща душа не може бути спокійною, коли вона несе обов’язки, до яких не родилася. Більшої пошани вартий швець на своєму місці, ніж генерал не на своєму. Державна влада матиме законний, справедливий характер, коли всі, в тому числі лідери, зайняті своєю справою. Коли ж людина механічно прагне зайняти владну посаду, яка не відповідає її таланту й здібностям, держава може стати „машиною насильства”. Панування такої „несродної праці” – джерело суспільного лиха.
Друга половина ХХ століття принесла з собою культ науки. Вона відкрила атомну енергію і поставила людей перед фактом тотального Чорнобиля. Вона відкрила людству космос, і нині стало зрозуміло, що це був лише один з полігонів гонки озброєнь СРСР – США, а займатися освоєнням космосу доведеться зовсім не людям. Наука, насамперед медицина з її санітарією і гігієною, в декілька разів знизила дитячу смертність. У 1960-х роках агрономія вчинила у світовому сільському господарстві „зелену революцію”, збільшивши врожаї у 5-6 разів. Нарешті наука допомогла людству перейти до міського способу життя і прирекла його на зникнення. Нині вона погрожує програмуванням статі дитини, чи відкриттям наступних поколінь комп’ютера й Інтернету, які без гуманізації цього процесу можуть покінчити з людством у найближчі десятиліття. Без науки, як і без решти шести форм суспільної свідомості, людству не вижити, однак нині очевидно, що наука без філософії, культури, моралі, права, політики, релігії приведе людство до загибелі. Можливо, тому вже протягом декількох століть зростає роль прикладних наук. При цьому вони жодних принципово нових перспектив не відкривають, адже знання націлені виключно на підвищення ефективності виробництва і виробничих відносин. Фундаментальних наукових відкриттів у ХХ столітті, менше ніж у ХІХ столітті.
Дедалі більшого значення в політичному і соціальному розвитку набуває освіта. Країни, які свого часу помітно збільшили інвестиції в освітянську діяльність, досягли вагомих успіхів у розвитку порівняно з іншими. Останнім часом здійснено важливі заходи щодо реформування освіти, зокрема юридичної, в США, Японії та інших країнах. Об’єктивною необхідністю стала реформа освіти і в нашій державі. Філософія освіти ХХІ століття передбачає, що для сучасного суспільства має бути характерний тип людини з активно-позитивним ставленням до планети Земля, Вітчизни, іншої людини, самої себе, а також до праці, власності, сім’ї, духовних надбань. Громадянин повинен вміти поєднувати особисті інтереси з інтересами суспільства. Сформовані під впливом глобалізації покоління молоді – самовпевнені, амбіційні індивідуалісти, які прагнуть мати все і одночасно, вони ж і прихильники комунікативної свободи, які переважно розраховують на власні сили і досить часто в інтелекті вбачають перспективу свого успіху. Це дало поштовх до збільшення бажаючих навчатися. Користуючись безконтрольністю з боку держави, в середовищі стихійного ринку, навчальні заклади не завжди дбають про якість підготовки спеціалістів, зокрема юристів. Значно зросла кількість приватних вузів, які не мають інколи елементарних умов для навчання. Так, у Великій Британії існує близько 100 університетів, у Франції – близько 80, в Італії – близько 60, у Польщі – 11, а в Україні – 904(!), із них у 288(!) навчають майбутніх юристів. Лише у Києві існує близько 50 таких навчальних закладів. До 1991 року в Україні було всього 5 вищих навчальних закладів, які займалися підготовкою юристів як для нашої держави, так і для інших держав. В результаті на перших місцях серед безробітних юристи і одночасно в державі у різних сферах бракує висококваліфікованих спеціалістів цього профілю. Відтак нагальними залишаються проблеми: оптимізації системи навчальних закладів; розробки і впровадження державних стандартів вищої юридичної освіти; введення єдиного додатку до диплома про вищу освіту; розробка навчальних програм та інших навчально-методичних матеріалів, які спрямовані на інтеграцію вищої юридичної освіти в європейський та світовий освітній простір та ін.
Недостатній вплив держави і на розвиток політичної освіти громадян. Як складова загальноосвітнього і загальнокультурного процесів, політична освіта також має проблеми кількісних і якісних вимірів, а як результат - недостатньо ефективно впливає на стан політичної культури лідерів, утвердження у свідомості населення ідеалів демократичної, правової держави, цінностей і норм, притаманних відкритому суспільству, вміння захищати власні права тощо.
Усе це дає підстави визнати науку і освіту пріоритетними чинниками майбутнього розвитку. У визначенні вектора розвитку багатьох держав і людства в цілому наука не сказала свого останнього слова, а якщо воно і прозвучало, то не всі політики і суспільства змогли його почути. Вона покликана давати повноту картини процесів у суспільстві, прогнози тенденцій і моделі вирішення нагальних проблем. Нові спроби досягти успіхів і мати перспективу розвитку на глобальній економічній, політичній, соціальній карті світу змушують до перегляду багатьох питань порядку денного як урядів, так і корпоративних світових структур, міжнародних інститутів. Питання освіти та науки також потребує перегляду на національному і глобальному рівнях, оскільки ми живемо в перехідний період, який завершиться створенням концепції глобальної людини і визначить розвиток світу на століття вперед. У ній людина має творити сама себе у політичній, екологічній, морально-етичній та будь-якій іншій сфері, щоб не залишитися масовою людиною в середовищі масової культури.