Еволюція інституту сім’ї в умовах глобалізації
Проблеми глобалізації навряд чи можна осягнути, якщо підходити до них з позиції будь-якої абстрактної всезагальності, виключно планетарного масштабу, а не з позиції того, що це означає для людини. Адже глобалізація такою ж мірою впливає на повсякденне її життя, суто персональні, інтимні його аспекти, як і на події, що відбуваються у світовому масштабі.
Як відомо, культура, релігія, мораль, свідомість та інші суспільно-цивілізаційні чинники не менш важливі у сучасних глобалізаційних процесах, ніж промислові або фінансові реалії життя. Роль і місце ТНК у сучасному світі, розвиток інформаційних технологій та їх значення у здійсненні фінансових операцій, глобальні проблеми тощо є достатньо опрацьованими питаннями у сучасній науковій літературі. У політичних, економічних чи військових стратегіях взаємодії і взаємовпливу їм завжди відводилося пріоритетне місце. Дедалі більша кількість науковців і політиків визнає необхідність розробки для України стратегії „руху на випередження”. При розробці подібних модернізаційних проектів в економічній сфері українського суспільства теоретики враховують економічну суть глобалізації і вважають за необхідне посилити потік чотирьох „і”: інвестицій, індустрій, інформації та індивідів. Водночас дебати з питань збереження сім’ї стають у світі дедалі гучнішими. Головна проблема – сім’я стає місцем зіткнення між традицією і модерном. Вона змінюється, як і весь навколишній світ, а ці зміни сприймаються не завжди однозначно. Політика, активісти і навіть урядовці послідовно констатують занепад родинного життя і обстоюють необхідність повернення до традиційної сім’ї.
Нині ще не всі важливі характеристики глобалізаційного процесу проявилися досить виразно. Окремі з них можливо лише прогнозувати. На інші, оцінюючи реальні умови й обставини, необхідно негайно реагувати (наприклад, вирішення екологічних проблем). Є й такі, що складно піддаються впливу чи регулюванню. Прикладом цього може бути політика держави, спрямована на вирівнювання демографічної ситуації. Ставлячи за мету розглянути процеси глобалізації крізь призму істотних характеристик, які на сьогодні вже чітко проявилися, знову слід повернутися до людини та її суспільного буття. Адже світ є таким, якими є люди, і глобалізм як культура може сприйматися і розвиватися лише людьми, менталітет яких відповідає „духу глобалізму”. В свідомості більшості населення планети глобалізм ще не сформувався як системна культура, хоча проводить впевнений наступ для цього, а існує як культура мозаїчна, набір ідеологій, декларацій, знань, тверджень тощо. До того ж її реально опановує лише менша частина суспільства – еліта. Водночас залишаються поза увагою суспільні та природні аспекти, які стосуються життя більшості. У цьому розумінні, на нашу думку, тема майбутнього розвитку сім’ї, її місця та значення у загальному глобалізаційному контексті недостатньо опрацьована. Лише частково цього питання торкаються у своїх працях Н. Римашевська, В. Галецький, А. Овсянніков, О. Вершинська, Е. Гіденс.
Ключовим моментом, без якого неможливо розкрити сутність глобалізації, є структура сучасного інтерактивного простору. Її політичний, економічний, соціальний, а частково і культурний виміри, починаючи з другої половини ΧΧ століття, набули зовсім нової якості. Якщо раніше світовий інтерактивний простір переважно характеризувався одним рівнем структури (горизонтальним), то в сучасних умовах з’явився та активно діє зовсім інший, якісно новий суб’єкт – глобалістська еліта (вертикально сформований елемент структури). Як синонім у літературі його часто називають „світова фінансова еліта”. На думку окремих дослідників, такий термін є дезорієнтуючим і не зовсім відповідає змісту надзвичайно потужного елемента дворівневого утворення - структури населення планети. Як синонім, зазначають науковці, краще використовувати термін „мондіакратична еліта” („мондіакратичний прошарок”), який вибудований за аналогією з широковідомим і визнаним як у науковому, так і в політичному, діловому світі терміном „єврократична еліта”, або „єврократ”. Феномен глобалістської еліти недостатньо досліджений науковцями, проте варто підтримати, на нашу думку, науковців, які вважають її соцієтарним, політичним, економічним і культурно-цивілізаційним інститутом, сукупним носієм глобалізації. Це дає підстави вважати, що не США і не Захід проводять глобалізацію, а здійснюється вона окремим глобалізаційним прошарком, який пронизує майже всі суспільства.
Серед основних нормативно-правових актів, спрямованих на реформування внутрішньої законодавчої бази, здійснених державою за останні роки у сфері регулювання сімейних відносин, Декларація про загальні засади державної політики України щодо сім’ї та жінок, Концепція державної сімейної політики, Сімейний кодекс України, закони України „Про попередження насильства у сім’ї” та „Про державну допомогу сім’ям із дітьми”, Комплексна програма протидії торгівлі людьми на 2000-2005 роки та ін. Значення окремих із них важко переоцінити. Варто згадати хоча б те, що у ст. 3 СК України вперше здійснено законодавче закріплення поняття сім’ї. Більш чіткого законодавчого оформлення в Україні набули також права та обов’язки подружжя: особисті та майнові. Відповідно до Сімейного кодексу регулювання відносин у родині має здійснюватися з дотриманням права на таємницю особистого життя її членів, їхнього права на особисту свободу та невтручання в сімейне життя, рівних прав подружжя, максимального врахування прав та інтересів дітей, визначених Конвенцією ООН про права дитини, іншими міжнародними актами. До сімейних стосунків Кодексом віднесено також правовідносини між батьками та дітьми. Поряд з традиційними інститутами усиновлення, опіки та піклування, отримав законодавче закріплення інститут патронату над дітьми-сиротами або дітьми, позбавленими батьківського піклування.
Цей Закон закріплює традиційні для українського суспільства моральні цінності (добровільність шлюбного союзу між чоловіком і жінкою, що ґрунтується на взаємній довірі, повазі, вільних від матеріальних розрахунків почуттях, на паритетних засадах любові й взаємопідтримки), утверджує принцип одношлюбності, рівності подружжя в сім’ї, відповідальності перед сім’єю її членів. Серед основних положень слід також назвати настанову на зміцнення сім’ї як соціального інституту і союзу конкретних осіб, захист прав матері й батька, забезпечення кожної дитини сімейним вихованням.
Стабілізовані особистість і сім’я – найнадійніше джерело миру і злагоди в суспільстві. Усе це певною мірою засвідчує розуміння владою класичних істин („сім’я є первинним осередком суспільства”, „міцна сім’я– міцна держава”). Водночас серйозною проблемою залишаються неповні сім’ї. Згідно із статистичними даними, майже половина новостворених сімей розпадається у перші п’ять років спільного життя, тобто кількість неповних сімей постійно зростає. Їх число сягає близько 2 млн. і виховується в них близько 2,5 млн. дітей. Такий стан демонструє певну закономірність, викликану змінами світового масштабу.
Погіршення економічного становища українських сімей, соціальна незахищеність громадян, незадовільний стан здоров’я багатьох жінок, політична нестабільність у державі негативно позначаються на загальній демографічній ситуації у нашій державі. Незважаючи на зростання народжуваності (порівняно з першими двома кварталами 2010 року в серпні-жовтні народжуваність зросла від 2 до 23 відсотків в усіх регіонах, крім Харківщини і Дніпропетровщини), населення країни зменшується. Коефіцієнт фертільності українських жінок, як і країн Заходу, є досить низьким (10 жінок протягом свого життя народжують 15 дітей (1,5% при загальноприйнятому в світі 2,1%). Лише для відтворення покоління потрібен коефіцієнт 2,2% (22 народжених на 10 жінок). За даними ООН, в Україні найнижчий у світі приріст населення. Якщо нинішня динаміка скорочення українського населення збережеться, до 2030 року кількість українців зменшиться до 39 мільйонів.
Сім’я пройшла шлях від патріархальної до сучасної, нуклеарної. Патріархальна складалася з представників кількох поколінь на зразок стародавнього роду. Нуклеарна сім’я складається з подружжя та дітей.
У науковому вивченні сім’ї виокремлюють кілька етапів (за Г. Крістонсеном): переддослідницький (до середини ХІХ ст.), присвячений опису сімейних норм та традицій; соціального дарвінізму (кінець ХІХ ст.), коли основним напрямом було вивчення еволюції сім’ї як соціального інституту; спонтанної науки (перша половина ХХ ст.), характерною ознакою якого було накопичення емпіричних даних щодо різноманітних форм шлюбно-сімейних взаємин і окремих стадій шлюбу з одночасною появою великої кількості спекулятивних, ненаукових праць про сім’ю; планомірної побудови теорій (починаючи із середини ХХ ст. до наших днів), що відзначається фахівцями як „період самосвідомості” – певної систематизації знань щодо дослідження шлюбу і сім’ї та окремі спроби аналізу перспектив її розвитку.
Дослідники сучасних процесів глобалізації, звертаючись до питання місця та ролі сім’ї у сучасних умовах, оцінюють її значення з традиційно-історичних позицій. Так, П. Лоб’є виходить з того, що відповідно до грецької та європейської традицій людина є суспільною істотою і в ній природно закладено потяг до спілкування, що виражається у культурних, соціальних і політичних формах. Саме сім’я є першим громадянським утворенням, у античному розумінні цього поняття, вона слугує особистості, тому ослаблення ролі сім’ї не є закономірним аспектом розвитку цивілізації.
Сім’я є первинним осередком формування особистості. Її майбутнє П. Лоб’є небезпідставно пов’язує з ієрархією цінностей сучасних суспільств. До ΧΧ століття у світі домінувала арістотелівська схема, за хронологією якої сім’я є попередницею виникнення полісу, тобто передує політичному суспільству, а одне із завдань сім’ї - розвиток громадян полісу. Стародавній філософ був переконаний, що сім’ї створюють „поселення”, а об’єднання цих „поселень” і є держава. Сім’я продукує населення і суспільство зростає від сім’ї. У ΧΧ столітті Морган, а потім його послідовники піддали сумніву це положення і стверджували, що спочатку виникло примітивне суспільство (певна колективність), а вже потім воно продукувало сім’ю. Це надзвичайно важливі вихідні положення, оскільки за арістотелівською схемою сім’я, як первинний осередок суспільства, мала право вимагати від політичного суспільства, щоб воно їй слугувало, тоді як за другою схемою сім’я має слугувати колективу.Тому проблему глобалізації дослідник вбачає в ієрархії цінностей. Якою буде ієрархія, таким буде і майбутнє глобальне суспільство. На прикладі сучасного законодавства автор аргументовано доводить, наскільки сім’я нині залежить від колективних рішень, а закони руйнують сім’ю. Поступовий, а згодом остаточний відхід від поняття „особистість” і заміна його поняттями „клас”, „людство”, „колектив” врешті призвів до регресу в ΧΧ столітті. Останній є наслідком кризи поняття „особистість”. Нині необхідно обрати таку ієрархію цінностей, яка б відповідала людській природі, щоб людство дійсно стало великою людською сім’єю, а не плем’ям, у якому технічний прогрес, транснаціональні корпорації і фінансові закони будуть єдиним критерієм вибору. Підстави для пошуку справжніх критеріїв пов’язані з людською природою.
Вітчизняні дослідники, які вивчають різні аспекти життєдіяльності сім’ї, найчастіше посилаються на визначення цього поняття, сформульоване у 1980-х роках російським соціологом А. Харчевим. Відповідно до його підходу сім’я – це соціальний інститут (з погляду суспільного санкціонування шлюбно-сімейних відносин) і водночас мала соціальна група, що має історично визначену організацію і члени якої пов’язані шлюбними або родинними стосунками, спільністю побуту і взаємною моральною відповідальністю, соціальна необхідність у якій зумовлена потребою суспільства у фізичному та духовному відтворенні населення.
Отже, сім’я передбачає насамперед родинність і духовну спорідненість стосунків. Відповідно до сучасних тенденцій сім’ю формують не так взаємини „чоловік-дружина”, як стосунки „мати-дитина”, „батько-дитина”, „мати-батько”. Адже саме в такому поєднанні дитина набуває перший досвід суспільного життя, отримує перші уроки моральності, готується до самостійності, набуває трудових навичок, засвоює норми і правила співжиття, систему перевірених багатовіковим досвідом знань, народну мудрість. Паралельно з виявленням виховного потенціалу батьків важливу роль відіграє з’ясування характеру впливу сім’ї на формування поглядів, установок, ціннісних орієнтацій дитини.
Як правило, питання сім’ї розглядаються дослідниками у нерозривному зв’язку з поняттям шлюбу. Це не випадково, адже традиційно шлюб є підставою створення сім’ї. Вважається, що тільки-но політика щодо сім’ї модифікується, тільки-но навіть в окремій країні взяти розлучення стане важче чи легше, одразу налагодиться з’ясування всіх життєвих проблем. Проте, очевидно, перетворення в індивідуальній, приватній сфері не обмежуються лише кордонами окремої країни, а й залежить від культурного середовища, виду та особливостей певної цивілізації. Крім того, на нашу думку, вплив глобалізаційних чинників на такий важливий суспільно-природний інститут, як сім’я, навряд чи можна дослідити без урахування світових демографічних процесів. Адже їх розуміння може внести ясність у найскладніші питання глобалістики: які процеси є об’єктивними і не піддаються управлінню (неможливо керувати демографічним переходом, змінювати загальну тенденцію старіння населення та ін.), а на які процеси можливо впливати (свідоме планування сім’ї, поліпшення здоров’я і якості населення через пропаганду здорового способу життя тощо).
По-перше, не варто нехтувати думкою дослідників, які вважають, що демографічна глобалізація була першою формою глобалізації взагалі. Глобалізацію населення породила експансія білої раси. Це був початок тотальної глобалізації. Причиною глобалізації населення і глобалізації взагалі стала «збитковість населення». Західна Європа була „переповнена” величезним прошарком людей, які через збіг обставин залишалися поза справою і водночас не могли задовольнитися напівголодним, мирним, спокійним життям, тому їх переселення на інші континенти було закономірним. Суто економічні мотиви глобалізації на той час залишалися вторинними.
По-друге, головний демографічний підсумок глобалізації населення досліджується передусім у різкому збільшенні його кількості на планеті. За період нашої ери людство зросло більш як у 20 разів. Для досягнення мільярдної позначки населенню потрібно було пройти десятки тисяч років. Другий мільярд зафіксовано через 124 роки, третій – через 34 роки, четвертий – через 15 років, а п’ятий і шостий відповідно – 12 і 13 років. Крім цього, головною демографічною проблемою, породженою глобалізацією, є нерівномірність демографічного розвитку людства. Населення високорозвинених держав (золотого мільярда) завершило демографічний перехід. Головна причина демографічного переходу, як відомо, пов’язана із досягненням певного рівня соціально-економічного і науково-технічного розвитку суспільства. Не випадкове зниження народжуваності та стрімкий рух до моделі малодітної сім’ї характерні для Південної Кореї, Сінгапура, Гонконга, Тайваня та інших країн, які досягли за останні роки економіко-технічних висот. Нині у таких країнах проживає близько 1 млрд. 200 млн. осіб. Ці країни характеризуються низьким рівнем народжуваності й стрімким рухом до моделі малодітної сім’ї. Демографічні популяції країн, які розвиваються, перебувають на початковій фазі демографічного переходу. Тут проживає 4 млрд. 800 млн. осіб і населення таких країн збільшується значно швидше, перевагу має модель багатодітної сім’ї. До того ж населення країн, які розвиваються, зростає швидше, ніж їх національне багатство, бідність є постійною і некерованою. „Центр ваги” населення світу змістився з півночі на південь.
Проблема демографічного вибуху різко загострилася у 60-і роки ХХ століття, майже одночасно з виникненням екологічних проблем глобального масштабу. Інтенсивне обговорення теми допустимих меж чисельності населення планети призвело у 1974 році до проведення в Бухаресті першої конференції ООН щодо проблем народонаселення. Відтоді такий захід проводиться кожних 10 років. Як відомо, конференція вже тоді сформулювала рекомендації про необхідність проведення політики планування сім’ї у глобальному масштабі. Такі рекомендації, посилені офіційними прогнозами щодо населення за 11-мільярдною позначкою в 2050 р., змусили уряди окремих перенаселених держав, наприклад, Китаю, Індії, до вжиття конкретних заходів. Як відомо, у Франції також не вдалося кардинально змінити демографічну ситуацію шляхом державного регулювання.
Багаторічна модель сім’ї, за якої народжуваність практично не регулювалася, була і частково залишається однією з причин демографічного зростання населення. Однак країни, які завершують демографічний перехід, характеризуються кризою традиційних (патріархальних) сімейних відносин. Насамперед це проявляється у зниженні народжуваності та наданні переваги моделі малодітної сім’ї. Розпад традиційної сім’ї для суспільств, які досягли певного рівня соціально-економічного і техніко-технологічного розвитку, тобто вступили у фазу демографічного переходу, є такою ж характерною ознакою, як і ринкова економіка, ліберальна демократія, формування працівника нового типу, орієнтованого на вміння самостійно, ініціативно виконувати складну роботу, яка потребує постійної перекваліфікації, самоосвіти тощо. Сучасне суспільство західного типу потребує вільного, високомобільного та ініціативного працівника з посиленою кар’єрною мотивацією. Такий тип працівника несумісний з моделлю патріархальної сім’ї. Проблеми демографічного майбутнього для сучасних людей мають вторинне значення. Перше місце серед цінностей займає кар’єра, особисте щастя, успіх, комфортне спокійне життя. У країнах, які завершили демографічний перехід, будь-які сподівання на повернення до моделі багатодітної сім’ї, навіть із запровадженням у межах держави відповідного імперативу, навряд чи мають підстави.
Сьогодні не слід обходити увагою ті деструктивні тенденції, які набирають сили у Західній Європі. Звичайно, суспільство постмодерну відкриває нову епоху історії, в якій значну роль можуть відігравати також цивілізаційні моделі й незахідного світу. Як відомо, ідеологічна модель успіху азійських держав базується на запереченні західних норм, утвердженні власних, традиційних цінностей. Їх основою є співпраця держави і ринку, постійне намагання встановити зв'язок між культурними цінностями, притаманними конфуціанству (виробнича дисципліна, освіта, дбайливість, сімейні цінності відданості, довіри, взаємодопомоги на основі визнання авторитету). За порівняно короткий термін „тихоокеанські дракони” досягли значних успіхів у всіх сферах суспільного життя. Роль сім’ї при цьому не варто применшувати. Так, значна частина малих і середніх підприємств у цих країнах виникла за участю членів сім’ї. Сімейні холдинги є основою холдингової мережі у Південній Кореї. На сім’ю орієнтований дрібний і середній бізнес у Тайвані, крім того, акцент на сімейний бізнес є головним у стратегії управління робочою силою менеджерів мультинаціональних корпорацій. Тому оцінка західноєвропейської цивілізації не є одностайно позитивною. Паралельно із зростанням кількості самоактуалізованих особистостей, зазначає С. Удовик, ще швидшими темпами зростає кількість людей з різноманітними психогенними порушеннями. Це призводить до зростання гомосексуалізму, лесбіянства, бісексуалізму і трансвестизму. Тобто фактично відбувається деградація суспільства, втрата статевих ознак та інших особливостей. Головну небезпеку становить те, що ця вкрай негативна тенденція популяризується і є ледь не досягненням прав людини, аж до встановлення у країнах Європи одностатевих шлюбів.
Розширення на Заході прав людини, зазначає дослідник, призводить не лише до таких непередбачуваних наслідків, як право на одностатеві шлюби. За такою логікою, скоро може утвердитися право особи укладати шлюб з тваринами. Закономірно, що такі „права” можуть викликати з боку представників інших цивілізацій сприйняття західної цивілізації як сатаністської. Західна цивілізація не враховує естетичних і духовних цінностей інших цивілізацій, а також такі ключові для незахідних народів поняття, як колективізм, сім’я, соціальна безпека, справедливість і співчуття. Крім того, таке важливе значення для всіх народів землі поняття, як „благополуччя”, має у різних країнах безліч відтінків і аспектів.
Сучасне трансформаційне перехідне суспільство в Україні характеризується неоднозначністю і суперечливістю ціннісної сфери, що зумовлено, по-перше, кризою старої ідеології, відмовою від цінностей минулого; по-друге, глобальним впливом співмірних культурно-ціннісних світів, різноманітних ціннісних систем. Сім’я віддзеркалює всі процеси, що відбуваються в суспільстві, осмислює їх суть і певним чином спирається на отриманий „результат” у вихованні дітей. На думку фахівців, порівняно з попередніми роками реалії сьогодення спричиняють розвиток такого феномена, як аномія, що істотно впливає на стан сучасної української сім’ї, зміст сімейного виховання. Під аномією розуміють психологічний стан індивіда й усього суспільства, за якого колишні ідеологічні засади, нормативні та ціннісні орієнтації, соціально-психологічні стереотипи поведінки зруйновано, нові ще не сформовано, а їх розробка відбувається хаотично й безсистемно. Водночас у дорослих членів сімей практично відсутні уявлення про сучасні соціально-адаптивні стратегії. Через це вони не можуть справляти на дітей необхідний виховний вплив, забезпечувати належну психологічну й соціальну підтримку, а відтак порушується внутрішньосімейна гармонія, відбувається „розрив поколінь”: норми і догми „батьків”, заперечуються молоддю як приклад для наслідування. Все це призводить до масової деформації сімей, відчуження між їх членами.
До пріоритетів, яким батьки нині надають перевагу у вихованні дітей, слід віднести: успіхи у навчанні – 35,6%; манеру поведінки, вміння спілкуватися з іншими людьми – 18,7%; статус у колі однолітків – 6,8%; здоров’я – 59,3%; успіхи в громадській діяльності – 8,4%; інтереси, захоплення, уподобання дітей – 19,2%; вплив друзів, з якими товаришують діти, – 3,0%. Серед найважливіших рис, які, на думку дорослих членів сімей, потрібно виховувати в дітей насамперед, називаються незалежність, самостійність, упевненість у собі – 83,9%; рішучість, наполегливість, уміння діяти за будь-яких обставин – 80,2; слухняність – 79,0; повага до батьків – 69,1; працьовитість – 65,4; релігійність – 61,7; бережливість – 54,3; звичка до здорового способу життя – 50,1; повага до традицій, обізнаність з національною культурою – 43,1; патріотизм – 42,0%.
Дедалі поширюється тенденція до зосередження як батьків, так і молодих людей на таких особистісних рисах, як хитрість, уміння досягати мети будь-якими засобами, навіть за рахунок інших. Опитування, проведені серед батьків, показали, що 48,1% дорослих членів родин прагнуть, щоб їхні діти були розумні, хитрі, вміли захистити себе, не дозволяли обдурювати себе, при цьому 24,5% вважають, що зазначені якості є цілком виправданими не тільки щодо інших людей, а й щодо власної сім’ї. Майже 80% батьків бажають, щоб їхні діти вміли легко пристосовуватися до різних незвичних умов, були комунікабельними, за жодних обставин не впадали у відчай. Досить низький відсоток (від 4,8 до 6,1) припадає на відповіді, в яких згадуються чесність, порядність, товариськість, доброчинність. Отже, відбувається радикальна переоцінка цінностей, формується чітке уявлення про важливість „проринкових” якостей для досягнення життєвого успіху, змінюються ціннісні орієнтації в бік матеріального комфорту, успішної кар’єри, цікавого дозвілля.
Ці та інші проблеми дають право фахівцям ставити питання про необхідність формування концептуально нової національної сімейної політики, яка передбачала б упровадження цілісної системи заходів, спрямованих на посилення виховного потенціалу родини. Це мають бути не поодинокі акції, а скоординовані дії всіх державних органів і громадських структур, робота яких тією чи тією мірою пов’язана з розвитком інституту сім’ї, а головна увага має спрямовуватися на виховання дитини – суб’єкта власного життя, спроможного на усвідомлений вибір.
Подальші зміни у розвитку сім’ї, викликані загальними глобалізаційними процесами, що відбуваються у світі. Ці зміни тривають і нині. Серед таких найважливіших, на нашу думку, чинників, які впливають на реформування сім’ї, слід назвати: лібералізацію законодавства щодо врегулювання сімейних відносин, у тому числі національного; визнання та законодавче закріплення рівності прав чоловіка і жінки; всебічний захист прав дітей; „відкриття міждержавних кордонів” та подолання інших перепон для укладення шлюбу з іноземними громадянами, проживання за кордоном; збільшення різниці віку життя чоловіків і жінок, що призводить до порушення пропорції населення за ознакою статі та ін. В результаті сьогодні маємо констатувати, що шлюб в усьому світі отримує позитивну оцінку, проте його значення остаточно змінилося. Він не є більше економічною інституцією, а разом з тим головною підставою проживання людей у парі. Одруження набуло іншої основи – емоційного спілкування. Значного поширення набуло таке явище, як спільне проживання жінки і чоловіка без укладення шлюбу. Шлюбне життя і спільне проживання – це різні речі, проте як перше, так і друге є підґрунтям для створення сім’ї.
Значно змінилося на краще ставлення до дітей та їх захисту. Рішення мати дитину здебільшого виходить не з економічних інтересів, а з психологічних і емоційних потреб чоловіка і жінки.
У сучасній сім’ї домінують засади, демократичних, чистих, добрих відносин. У ній засуджуються деспозитизм, примус, насильство, а кожна сторона, зокрема й діти, мають рівні права та обов’язки.
Під впливом глобалізації яскраво проявляються не лише позитивні, а й негативні аспекти суспільного життя. Сім’я, як важлива складова сучасного громадянського суспільства також зазнає змін. Сьогодні слабка теоретична база глобалізму не дає змоги однозначно оцінювати суспільно-політичні процеси чи достатньо їх прогнозувати. Водночас, не драматизуючи ситуацію, маємо виробити єдині морально-правові принципи ієрархічної побудови ціннісних суспільних засад з метою подальшого їх впровадження як у межах національного, так і світового простору. Не виключено, що у забезпеченні нового світового порядку та ідеологічному його обґрунтуванні, можливо, розвиватимуться й обмеження у системі прав, пов’язаних з порушенням глобального порядку (обмеження у рівні доходів, споживання, кількості дітей у сім’ї, обмеження на проживання в окремих регіонах, кількості укладених шлюбів тощо). Сім’я ж ще довго залишатиметься важливою структурною складовою громадянського суспільства, як і праця, влада, а держава має дбати про її збереження і розвиток. Очевидно, у різних середовищах сформованих цивілізацій, політичних культур (західній, ісламській, конфуціансько-буддійській, індо-буддійській, православно-слов’янській), по-різному збережуться вікові традиції сімейних відносин. Майбутнє цього інституту значною мірою залежить від ієрархії цінностей.