Християнство й культура східних слов'ян
Трансформація східнослов'янської язичницької культури починається з початком хрещення Русі. Процес переходу Русі в християнську віру був складним і тривалим. Можливо, ще до Володимира Великого київські князі робили спроби християнізації підлеглого їм населення (Аскольд і Дір, 866-876 pp., Ольга, що сама охрестилася між 954 і 960 pp.). Є свідчення про хрещення онука Ольги й брата Володимира київського князя Ярополка; воно, за деякими даними, було здійснене папськими послами. Але початок масової християнізації пов'язаний, як відомо, з ім'ям князя Володимира Великого і датується, за літописними свідченнями, 988 р. Утім, хрещенню підлягали спочатку лише два найважливіших центри—Київ і Новгород. У цілому ж процес християнізації східних слов'ян розтягнувся на декілька століть і призвів врешті до формування у певному сенсі "змішаної" культури, що поєднала в собі риси традиційного язичества (демонологію, народну магію, календарна, трудова, родинна обрядовість) і православного християнства (культ Христа, Богоматері, біблійних персонажів і християнських святих, що часто приймали на себе й функції язичеських божеств: Ілля-Пророк — Перуна, Святий Микола — Велеса, Параскєва П'ятниця — Мокоші тощо). Це парадоксальне сполучення виявилося надзвичайно стійкою системою й у багатьох істотних елементах визначило картину світу українця, що зберігалася протягом століть. У науці цей специфічний світогляд одержав назву "двовір'я ".
Християнство дозволило вчорашньому язичнику-слов'янину усвідомити свою виокремленість із природи. Диференціація духовного й матеріального виявлялася у створенні для першого символічних, а для другого — реальних образів культури. Тому в давньоруських пам'ятниках культури містяться два рівнобіжних образних ряди, що створюють дивну картину "подвоєного" світу. Домінантна символічна християнська образність додає новій картині світу цілісності й ієрархічної впорядкованості. Християнська свідомість створює картину світу, збудовану не на причинно-наслідкових зв'язках, а на основі семантичної синонімії— значеннєвої відповідності одного елемента іншому.
Суть середньовічної картини світу в східнослов'янській культурній свідомості розглянутого періоду не вичерпується символічними й реальними параметрами простору й часу. Ця картина світу теоцентрична (від "theos" — "бог"), а не антропоцентрична ("anthropos" — "людина"). У центрі цієї картини світу знаходиться бог як осередок сакрального, а на периферії — його антипод диявол. Тому поряд із семантичною синонімією для культурної свідомості Київської Русі мав важливе значення й інший принцип — антиномія. Між сакральним і його повною протилежністю в межах людського життя вбачалася безліч ієрархічно розташованих зон, в межах котрих у різних площинах багатомірного світу функціонують зло й добро. От чому мистецтво як модель світу відбиває тут не стільки дійсність, скільки уявлення про стосунки між богом і людиною. Від того, який аспект цих стосунків описує чи відображає мистецький твір, залежить його жанр, що в свою чергу має чітко визначену структуру — жанровий канон, ідеальну модель. Задачею автора (найчастіше безіменного, оскільки він усвідомлював себе лише посередником між божественним логосом — у перекладі з грецької "знання", "слово", "істина" — і твором, що народжується за вищою волею) було максимальне наближення до цієї ідеальної схеми. Звичайні критерії для сучасної людини оцінки з позицій життєвої вірогідності часто не спрацьовують по відношенню до творів давньоруського мистецтва (ікон, храмового розпису, літературного твору), оскільки воно будується за своїми законами й промовляє власною мовою — мовою середньовічної східно-християнської культури.
Так, агіографії (життєпис святих і розповіді про їхні діяння) й ходіння (розповіді про паломництва до Святої землі—Палестини, батьківщини Христа) предметом зображення мають стосунки бога й людини, а системотворчу роль у них відіграє простір. Збереглося близько сотні житій—описів життя святих візантійської й власне руської церкви. Сенс життя святого (а це завжди реальна історична особистість) вбачається в духовному подоланні смерті. Уже в початковий період християнізації Русі були написані старокиївські пам'ятники про місцевих святих — страстотерпців князів Бориса та Гліба й видатного діяча східнослов'янського чернецького руху Феодосія (Теодозія) Печерського. У "Сказанні про Бориса й Гліба" (кінець XI — початок XII ст.) язичеське бачення святості як надлишку містичної животворящої сили одержало нову, християнську інтерпретацію. Реальна історична подія — загибель 1015 р. молодших синів хрестителя Русі Володимира в боротьбі за владу -— витлумачується невідомим автором як людське жертвопринесення язичника. Але поводження молодих князів перед смертю, їхня відмова від опору є суто християнським мотивом "вільної жертви" Ісуса Христа, що прийняв смерть і страждання для спокути гріхів роду людського. Жертовна смерть Бориса й Гліба, за авторською ідеєю, освячує князівський рід. Разом з тим, на відміну від перекладених з грецької житій християнських мучеників, Борис і Гліб однаковою мірою люблять "життя вічне" і життя земне, що вказує на елементи "двовір'я", притаманні всій східнослов'янській християнській свідомості.
Високо розвинутим жанром києво-руської літератури була проповідь, представлена зокрема видатною пам'яткою давньоруської словесності — "Словом про Закон і Благодать" Іларіона (першого київського митрополита, що не був іноземцем — греком-візантійцем). В образній системі твору Іларіона сполучаються всесвітня й національна історія. Всесвітня історія (єдиним джерелом знань про яку було, певна річ, Священне Писання) мислиться як поступальний рух до "життя вічного", котрому передують кілька етапів: спочатку "морок ідольський", потім доба Закону (іудейство) й епоха Благодаті (християнство). Головна ж подія національної історії—хрещення Русі — сприймається як конкретизація й деталізація узагальненого образа всесвітньої історії, а в образі князя Володимира залишаються сліди архаїчного культу предків, який складає суть ідеї роду.
У літописах на першому плані виявляються стосунки між богом і народом, особливе ж значення в системі координат має вже не простір, а час. Прикладом може служити перший давньоруський літопис — "Повість временных літ" (XII ст.), якій чернець Нестор додав концептуальної й композиційної завершеності. У жанровому відношенні літопис являє собою звід різних джерел, письмових і усних, що синтезуються завдяки образу літописця, котрий, за словами А.С. Пушкіна, веде оповідання, "добру и злу внимая равнодушно": підкреслюється, що він нібито піднесений над повсякденним життям, яке протікає повз нього. Політична боротьба, міжусобиці, сімейні розбрати князів — усе це, за твердженням літописця, для нього не більш ніж факти, які дозволяють побачити загальні закономірності життєвих проявів божого промислу. Таким чином, у "Повісті временних літ" автор займає чітко виражену "зовнішню" стосовно предмету своєї уваги позицію спостерігача, але, попри всі свої намагання, залишається людиною своєї епохи. Отже, найважливішою рисою літописного часу є його двоїстість, відокремленість оповідального й історичного планів. З життєвого потоку літописець вибирає факти, що своїм неодноразовим повторенням засвідчують закономірність і зумовленість буття. Разом з тим повторюваність життєвих явищ виступає як утілення ідеї зв'язку між минулим і сьогоденням, тобто як засіб міфологізації історичного плану літописного часу.
У "Слові о полку Ігоровім", цьому шедеврі києво-руської літератури, створеному наприкінці XII ст., органічно злиті два основних елементи середньовічної моделі світу: простір і час. Оповідання про похід новгород-сіверського князя Ігоря на половців 1185 p., його воєнну невдачу, полон і втечу з полону охоплює також і тривалий проміжок історичного часу — від Володимира Святого до самого Ігоря. Художня структура "Слова" поєднує елементи язичницькі й християнські. Образ землі, наприклад, розкривається в епосі через первісно-міфологічний комплекс понять "смерть"/ "воскресіння": поразка Ігоря трактується як наслідок відриву від магічних сил рідної землі, а втеча з половецького полону стає можливою тому, що на підмогу князю приходять природні стихії. Біблійний архетип проявляється у всій історії поневірянь новгород-сіверського князя, що нагадує сюжет притчі про блудного сина; повернення ж героя з полону також включає християнські мотиви: після втечі він їде до Києва, у церкву Богородиці Пирогощі.
Значення християнізації в історії формування української культури неоціненне, і справа не лише у власне релігійному аспекті цієї події. Християнізація відкрила Русь для різноманітних й потужних культурних впливів, переважно з боку Візантії. Хоча на момент хрещення Русі християнська церква ще формально зберігала єдність, релігійні розходження між Римом і Константинополем давно вже були очевидні. Обравши східний, візантійський варіант християнського культу, Володимир тим самим обрав для Русі й візантійський варіант культури, визначивши вигляд і шляхи розвитку Руської землі на багато століть уперед.
Увійшовши в християнський світ, Русь вступає в активні культурні контакти — спочатку з візантійською й болгарською культурами, потім сфера контактів розширюється. Хрестили русичів грецькі (тобто візантійські) священики, але богослужіння велося слов'янською мовою, й необхідні для цього умови склалися лише завдяки тісним зв'язкам з Болгарією, що відігравала в православному слов'янському світі провідну культурну роль. Болгарія мала могутню релігійно-культурну традицію, закладену винахідниками кириличної абетки, першими слов'янськими просвітителями Кирилом і Мефодієм і продовжувану їхніми учнями. Спадщина ця складалося зі слов'янської писемності й перекладів грецьких церковних книг, насамперед Нового й значної частини Ветхого Завітів, а також слов'янської літургії (богослужіння), а також із численних перекладених болгарськими ченцями візантійських книг: історичних, повчальних та ін. світського змісту, у тому числі й відкинуті церквою (так називані апокрифи). Для Русі приплив болгарських книг мав грандіозне культурне значення. Адже, незважаючи на свідоцтва про наявність у східних слов'ян древньої, ще до часів Володимира, писемності, слідів її практично не залишилося, й дохристиянський етап розвитку східнослов'янської культури можна вважати безписемним. Після прийняття християнства протягом яких-небудь ста років древні русичі отримали розгалужену літературу зі своїми родами й жанрами, не обмежену тільки церковною тематикою й до того ж написану спорідненою мовою. Це послужило поштовхом до створення власних книг. Спершу переписувались болгарські (найдавніша — так зване Остромирове Євангеліє, переписане в 1056-1057 p.). єдність створеної Кирилом і Мефодієм літературної мови для всіх слов'янських народів мала виняткове значення для розвитку їхньої культури. Цією мовою велося богослужіння, а з прийняттям Руссю православ'я книги, перекладеш до того часу християнізованому слов'янському півдні, у Болгарії й Сербії, стали й частиною культурного надбання східних слов'ян. Література такого роду справила вплив на формування словесного мистецтва Древньої Русі: різних жанрів релігійної літератури, світських творів, риторики тощо.
Але запозичення писемної традиції в іноземних перекладах, так би мовити, у готовому вигляді, мало й певні негативні культурні наслідки. Наявність уже готових перекладів священних книг звільняло навіть освічених людей від необхідності володіти класичними мовами—не лише давньоєврейською й латинню, але навіть грецькою. Перекладацька діяльність була справою обмеженого цеху професіоналів, переважно ченців: уже при Ярославі в Києві діяла така група. Для читача, котрий знав лише рідну мову, не перекладені твори залишалися невідомими навіть дуже освіченим людям Русі, що звужувало коло доступної їм культурної інформації. Крім того, від візантійців Русь запозичала разом із християнством і недовіру до "язичеської" (насамперед античної) науки — на відміну від Заходу, де перші переклади Священного писання на національні мови з'являться лише в період Реформації (XVI ст.), а доти читання християнської літератури потребувало володіння латинню, давньогрецькою і давньоєврейською мовами, яке саме по собі відкривало перед освіченим християнином можливість ознайомлення з оригінальними творами мислителів стародавності, що пізніше зіграло найважливішу роль у формуванні такого культурного феномена, як епоха Відродження. Для східних слов'ян в цілому цей шлях виявився закритим за винятком хіба що України, чиї довготривалі культурні контакти з Західною Європою (особливо в XVI-XVII ст.) були дуже інтенсивними, що визначило її культурну специфіку в період розквіту ("українське бароко").
У становленні літератури раннього середньовіччя важливу роль відіграв культурний феномен "двовір'я" (див. вище). Вирісши, як і все світобачення, із коренів родоплемінної міфології, вона зазнала кардинального впливу перекладеної з інших мов християнської літературної традиції.
З особливою силою почуття колективної самосвідомості східнослов'янського середньовіччя висловила література києво-руського періоду. Згідно з цими уявленнями, людський світ знаходиться у відносинах гармонійної єдності і з божественним, і з природним. Релігійно-філософським аналогом такого світорозуміння є деїзм, культурологічними аналогами — "двовір'я" чи "двосвіття" (більш докладно див. у розділі "Культура західноєвропейського середньовіччя"). У східних слов'ян християнської епохи культ роду й землі зберігає настільки важливе значення, що у сферу сакрального почасти потрапляє навіть природа. Так формується картина світу, у якій центр не абсолютизується, а "занебесна" й "піднебесна" сфери сполучаються в єдине ціле, що накладає специфічне "забарвлення" на просторові уявлення людини часів Київської Русі.
Таким чином, для києво-руській культурі як культурі середньовічного типу притаманна амбівалентність (подвійність, двозначність), своєрідний діалог дохристиянських і християнських елементів. І якщо в східнослов'янській картині світу і можна говорити про якусь точку відліку культури, то це Київ, центр, з якого розповсюджувалися по християнським землям хвилі греко-католицької християнізації. Сакраментальна роль Києва в картині світу середньовічного східного слов'янства викривається у відомій словесній формулі: "Київ — матір городів руських". Звідси походять перші руські святі — Борис і Гліб; звідси ж поширювалися зразки художніх досягнень, освіти, ремесла, архітектури. Київські будівельники славилися на весь слов'янський світ. Київ став столицею літописання, образотворчих мистецтв (славнозвісний художник, перший відомий нащадкам слов'янський іконописець Алімпій був київським майстром — на жаль, єдиним, чиє ім'я зберегла історія). У часи Ярослава Мудрого тут з'являється звід законів — "Руська правда", щоправда, апробована вперше у Новгороді.