Лекція 13. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ 3 страница

У XII—XIII ст. поряд з традиційними з'являються нові форми історич­них творів: сказання, сімейні та родові хроніки, життєписи монахів та князів. Особливістю літописання доби роздробленості Русі є його вузько-земельна прив'язаність. Виняток — Київське літописання, яке і в цей час зберігало загальний характер. Проте кожен літопис набуває яскравих інди­відуальних особливостей у стилі викладання, мові, меншій кількості відо­мостей з релігійного життя, у відчутному впливі європейських хронік.

Культура українського народу: Навч. посіб. / В. М. Русанівський, І, Д. Гончарен­ко, М. В. Верес та ІН. — К, 1994. — С. 224.

У IX—XI ст. на Русі склався героїчний епос у формі билин, однак по­дальші події стерли його в пам'яті народній, тож билини відомі лише в за­писах із земель колишньої Північно-Східної Русі. В українському фольк­лорі збереглися тільки окремі уривки цього давнього епосу, а потім їх ви­тіснили "думи" з новою тематикою.

Самобутність культури України-Русі виявляється також у приматі есте­тичного моменту над філософським. Згадаємо, що у Київській Русі не було власної так званої "шкільної філософії", а тому вона не мала таких творів, як "Джерело знань" Іоанна Дамаскіна або "Сума теології" Фоми Аквінського. Проте це не означає, що Русь не мала свого філософськи осмисленого буття, тільки філософствування тут відбувалось у спе­цифічній формі — у формі мозаїк, фресок, будівель, ікон. Не силогізми і дефініції, а зримі прояви творчої краси взяли на себе додаткові функції, які в інших культурах виконувало абстрактне мислення.

Архітектура і образотворче мистецтво Русі. Давньоруські зодчі талановито зводили складні дерев'яні та кам'яні споруди, які вражали су­часників своїми розмірами, пропорційністю та красою оздоблення. Слід пам'ятати, що хоч у будівлях, у розписах та іконах того часу відчувався вплив візантійської культури, поступово складалися своєрідні український живопис та архітектура.

Найдавніших пам'яток київської архітектури не збереглося, бо це були в основному дерев'яні будівлі. Збереглася невелика кількість кам'яних спо­руд часів розквіту Русі: Софійський собор (1037 p.), Золоті ворота в Києві, деякі храми й палацові споруди Чернігова, Переяслава, Галича, Холма та інших міст. Серед них на першому місці перлина українського мистецтва — Софійський собор у Києві. У ньому в неповторне ціле об'єднались елемен­ти мистецтва Візантії, Вірменії, Малої Азії, романського мистецтва (собо­ри Вормса, Тріра). Проте, безперечно, в жодній країні немає прототипу Софійського собору. Архітектура собору урочисто-святкова. Особливу роль у ній відігравало внутрішнє опорядження: розмаїття мозаїк, фресок, що вкривали стіни, стовпи, арки, художні орнаменти. Все це вражало пиш­ністю, дивними образами, до того ж не тільки релігійними, а й світськими.

Розвиток архітектури дав поштовх поширенню таких видів мистецтва, як живопис, художнє різьблення, майоліка. На ранньому етапі для монумен­тальних споруд Київської Русі характерним є поєднання в інтер'єрі мозаїки і фрески, пізніше почало переважати фрескове опорядження та ікони.

Творів давньоруського іконопису збереглося дуже мало, хоча відомо, що ними прикрашали храми, каплиці, помешкання князів, бояр, купців. Ікони спочатку завозили з Візантії і Болгарії, згодом почали виготовляти на Русі. Найвідомішою іконописною майстернею XI— XII ст. була Печерська, де працював славетний Алімпій, який навчався в цареградських майстрів. Разом з Алімпієм, як свідчить "Печерський патерик", працювали його учні, які створили так звану київську іконописну школу. З нею пов'я­зані такі шедеври іконопису, як "Ярославська Оранта" (XII ст.), "Устюзьке Благовіщення" (XII ст.), які зберігаються в Третьяковській галереї в Москві; ікона "Борис і Гліб" (XI ст.), що експонується у Київському музеї російсько­го мистецтва. Цікава ікона XIII ст. "Покрова», що походить з Галичини (екс­понується в Київському музеї українського мистецтва). її незвичайна іко­нографія, яка не має аналогів на Русі, дає змогу припустити, що це копія оригіналу візантійської ікони.

Своєрідністю позначалось на Русі художнє різьблення по каменю. Най­більшу увагу дослідників привертають плити, виготовлені в техніці орна­ментального і тематичного рельєфу. Одинадцять з них збереглось на хо­рах Софії Київської. Вони вкриті вишуканим художнім різьбленням рослин­но-геометричного орнаменту. Цікавою пам'яткою пластики є барельєф, знайдений у руїнах Десятинної церкви, на якому зображена Богоматір Одигітрія. Збереглися різьблені шиферні плити в Спаському соборі Чернігова, у Михайлівському Золотоверхому і Києво-Печерському монастирях тощо.

Ужиткове та музичне мистецтво давніх русичів.Високого рівня розвитку досягло в Україні-Русі ужиткове мистецтво. Ремісники виготовляли знаряддя праці, вироби домашнього вжитку. Широко застосовувався метал, з якого виготовляли лемеші, серпи, ножі, підкови, замки, зброю, броню, кольчуги, які, до речі, з'явились на Русі раніше, ніж у Західній Європі. Гон­чарі виготовляли різноманітний посуд, який оздоблювали візерунками з кольоровою поливою. Поширеними були також професії кравця й шевця.

Особливою славою користувалися київські ювеліри за своє витончене карбування, золочення, гравірування. Давньоруські майстри вперше в Європі опанували й широко використовували технологію черні — хімічне протравлювання срібла для створення темного (чорного) фону, на якому кар­бувався орнамент; скані — використання найтоншого дроту (нитки) для на­паювання мальовничих візерунків. Найдовершенішим витвором руських ювелірів були емалі — заповнення контурів малюнку у виробах різнокольо­ровими порошками з наступною термічною обробкою. Плавлячись, такі по­рошки утворювали неповторний малюнок На жаль, після Батиєвоі навали ці здобутки було втрачено. Тому знамениті київські зміївки, лунниці, колти, оздоб­лені черню, зерню або емаллю є окрасою музейних колекцій Європи і світу.

Важливими елементами давньоруської духовної культури були музика, пісня, танок. Мелодії звучали під час свят, на князівських бенкетах і в похо­дах, при виконанні обрядових дій і церковній службі. Документальні джере­ла засвідчують існування в Україні-Русі струнних (гуслі, гудки, лютні), ду­хових (труби, флейти, сопілки) та ударних (бубни, металеві тарілки) інстру­ментів. Наші предки знали нотну систему, що свідчить про високий рівень розвитку музичної культури.

Культура Галицько-Волинської держави. В умовах феодальної роздробленості не припинявся розвиток давньоруської культури. З виникненням самостійних князівств сформувались нові культурні осередки, па­нівна християнська культура стикається з культурою народною, стає більш складною і різноманітною. Водночас посилення роздробленості зумови­ло деякі відмінності в літературному процесі, архітектурі, живопису.

У роки, коли велич і слава Києва почали занепадати, Галичина і Во­линь були опорою українства, саме тут продовжується культурний розвиток українських земель. Тут вирувало політичне й економічне життя, посилювали зв'язки із Західною Європою, з'явилось багато нових міст, укріплень, культових споруд. Усе це сприяло подальшому розвитку матеріальної і духовної культури українців.

І хоча від тієї пори збереглося мало пам'яток, проте і в тому, що відби­лось у залишках споруд, у Галицько-Волинському літопису, який, на відміну від літописів часу Київської Русі, викладає події не за роками, а у вигляді суцільного історичного процесу, дотримуючись гасла "Галич — другий Київ", у народній творчості виразно простежується західноєвропейський вплив на україно-візантійську основу. Князі й заможні бояри широко вживають латинь, проте в своїх латинських грамотах називають себе лише "князями всієї Малої Руси". У Галичі та його околицях археологи виявили залишки майже ЗО білокам'яних церков XII—XIII ст. Тільки за Ярослава Осмомисла галицькі зодчі створили чудові будівлі князівського палацу, Успенського собору, церкви св. Пантелеймона. Літопис свідчить, що куль­тові споруди тут прикрашали скульптурними масками, позолотою, вітра­жами, кольоровим розписом. В опорядженні також застосовували рель­єфні керамічні плитки із зображенням фантастичних істот — грифонів, орлів, павлинів. Вони нагадують зображення і на візантійських тканинах, і в опорядженні західноєвропейських соборів.

Серед різних галузей образотворчого мистецтва в Галицько-Волинській державі високого рівня розвитку досягло мистецтво оформлен­ня рукописної книги. Тут створювались книги в розкішних оправах, оздоблених золотом, коштовним та декоративним камінням, чудовими мініатюрами.

У техніці художнього ремесла широко застосовувались відомі прийоми гравірування, карбування, тонке металеве лиття, керамічне ремесло, зок­рема виготовлення декоративних плиток для оформлення інтер'єрів спо­руд тощо.

Монголо-татарська навала на деякий час загальмувала духовний розвиток країни, а у вогні пожеж загинули величезні матеріальні та духовні цінності на­шого народу. І все ж завойовники не змогли знищити культурні традиції Русі.

Культурні надбання давніх східнослов'янських народів були досить високими, сягали європейського рівня, безперервно розвивалися. Багато царин культури — прикладне мистецтво, народна творчість, вірування — мали глибокі вікові традиції.

Феномен незвичайного злету культури України-Русі пояснюють тісними зв'язками з Візантією, країнами Європи, Хозарією. Проте їхній вплив був значним, але не вирішальним. Щоб досягти значних успіхів у ми­стецтві, архітектурі, літературі, щоб зерна інших культур могли зростати в новому середовищі, вони мали лягти в добрий ґрунт, яким був ду­ховний та матеріальний світ східних слов'ян, насамперед полян. Культура русичів не була явищем однорідним, уніфікованим, адже вона розвивалась і формувалась на поліетнічній основі та мала широ­кий вплив на розвиток культур сусідніх народів. Так, давньоруські літо­писи і сам процес літописання простежуються у хроніках Матвея Па­ризького, польських та литовських. Величезним був вплив київського фрескового живопису на розпис храмів Польщі, Чехії, Готланду. Куль­тура Русі в усіх сферах виявила яскраву самобутність, заклала підва­лини для розвитку культури України доби пізнього Середньовіччя. Отже, доба Середньовіччя — новий крок у поступальному культурному розвитку людства, наповнена важливими здобутками в науці, мистецтві, у господарській діяльності. Середньовіччя в культурному розвитку Євро­пи — це час формування європейської цивілізації, європейських дер­жав і народів з їхніми національними традиціями, мовами, культурами. Подальший розвиток продуктивних сил, поява нових міст, досягнення в науці, літературі, мистецтві — це крок у розвитку світової культури. Поряд з цим — війни, людські страждання, втрата матеріальних і ду­ховних цінностей.

Посилення інтересу в Західній Європі до східнослов'янського світу після тривалої перерви, викликаної монголо-татарською навалою, спо­стерігається в XV—XVI ст., тобто за доби Відродження. Цей процес був тісно пов'язаний з культурним рухом Відродження та розвитком гуманістичної думки.


Тюрменко

Культура Київської Русі

IX—XIII ст. - це період Київської Русі. Феномен надзвичайного злету культури Давньоруської держави вчені пояснюють тісними зв'язками з Візантією, Хазарією, країнами Центральної і Західної Європи. їх вплив на культурний поступ Русі був справді значним, але не вирішальним. У давньоруській культурі немає галузі, розвиток якої не спирався б на багатовікові, іноді тисячолітні місцеві традиції, збагачені впливами сусідніх народів.

Досліджуючи художні вироби слов'янського і давньоруського ремесел, археологи давно звернули увагу на незвичайну історичну глибину елементів їхнього оздоблення. Слов'янські антропоморфні й зооморфні фібули, давньоруські гривни-змійовики, браслети-наручі, керамічні плитки, різьблені архітектурні деталі виявляють помітний зв'язок із мистецтвом знаменитого "звіриного" стилю скіфів. Аналогічний зв'язок із давніми місцевими традиціями демонструють також слов'янські кам'яні ідоли, виявлені в Подністров'ї. Здебільшого вони людиноподібні, в багатьох порівняно добре модельовані голови, обличчя, руки і ноги.

На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилась на нові елементи. Найважливішим з них стала писемність, яка поширилась у східнослов'янському світі значно раніше від офіційного введення християнства. Певне уявлення про слов'янське письмо язичницького часу дають відкриття ряду глеків і мисок черняхівської культури (II-V ст.). Нині відомо близько десятка посудин з досить цікавими графічними орнаментами. Аналіз їх, здійснений Б.Рибаковим, показав, що перед нами добре розроблена календарна система, за допомогою якої слов'яни рахували й ворожили. Ці ритуальні посудини з календарними знаками доносять до нас схему річного циклу язичницько-магічної обрядовості і засвідчують досить високий рівень культури наших пращурів. Уже в IV ст. вони знали річний календар, який складався з чотирьох сонячних фаз і 12 місяців.

Раннє ознайомлення на Русі з писемністю засвідчує літописне пові­домлення про знахідку в Корсуні (Херсонесі) слов'янським просвітителем Кирилом Євангелія і Псалтиря, написаних "руськими письменами". Підтвердженням цього є договори Русі з греками. З договору Ігоря з греками 944 р. відомо, що повноваження руських купців підтверджували письмові грамоти, а не золоті й срібні печатки, як було раніше. Імператор Візантії Костянтин VII Багрянородний (905-959) у своєму творі "Про церемонії візантійського двору" повідомляє, що княгиню Ольгу під час її перебування на чолі посольства Русі в Константинополі супроводжували 12 перекладачів.

Особливий інтерес у цьому плані становить "софійська абетка", виявлена С. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві. Абетка написана на фресковій штукатурці, містить 27 букв, з яких 23 відповідають грецькому алфавіту, а чотири - Б, Ж, Ш, Щ - слов'янському мовленню. На думку С. Висоцького, "софійська" абетка відбиває один з перехідних етапів східнослов'янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви, щоб передати фонетичні особливості слов'янської мови1. Не виключено, що перед дослідником відкрився алфавіт, яким користувалися на Русі ще за часів Аскольда та Діра.

1 Див:. Висоцький С. Азбука з Софійського собору у Києві та деякі питання походження кирилиці // Мовознавство. - 1974. - № 4. - С.74-83.

 

Кириличною системою письма написані всі відомі давньоруські твори: "Остромирове Євангеліє", "Ізборники Святослава" 1073 і 1076 pp., "Слово о законі і благодаті" митрополита Іларіона, "Мстиславове Євангеліє", "Повість временних літ" та ін. Ці твори - не єдині пам'ятки, на підставі яких, можна скласти уявлення про характер і рівень поширення писемності на Русі.

Розкопки в Новгороді та інших містах Північної та Північно-Східної Русі виявлять "берестяні грамоти" - листування громадян з приводу різних господарських справ. Українським варіантом "берестяних грамот" є Звенигородські грамоти. Найбільша з них має п'ять рядків. У ній йдеться про сплату боргу в 60 кун. У .Києві грамоти на бересті поки що не знайдеш, що пояснюється особливостями ґрунту, який не сприяє зберіганню деревини.

Своєрідною компенсацією "берестяних грамот" в українських землях є графіті - давні (XI—XIII ст.) написи побутового характеру, зроблені парафіянами і священиками на стінах культових споруд. Найбільше їх у Софійському та Успенському соборах Києва, печерах Києво-Печерської лаври, на стінах Михайлівської церкви Видубицького монастиря, на церкві Спаса на Брестові, Кирилівській церкві тощо. Аналіз церковних графіті виявив, що їх авторами були представники усіх соціальних верств: ченці, священики, купці, княжі люди, прочани, професійні писарі. Разом з "берестяними грамотами" і написами на ужиткових речах графіті засвідчують досить широке розповсюдження грамотності на Русі.

Піклування про освіту з часу введення християнства взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існувала державна школа, в якій навчались діти "нарочитої чаді" - найближчого оточення князя1. Таких дітей брали в школи не для того, щоб із них зробити паламарів і священників, а щоб виростити державних діячів, здатних підтримувати стосунки з іншими країнами.

1 Див:. Толочко О.П., Толочко П.П. Україна крізь віки. - У 15-ти т.: Київська Русь.- Т.4. -К.: Альтернатива, 1998. - С 315.

Школа для підготовки освіченого духівництва була відкрита Ярославом у Новгороді. У ній, за свідченнями "Повісті временних літ", навчалося 300 дітей із заможних сімей. У 1086 p., згідно з повідомленням літопису В.Татищева, дочка Всеволода Ярославича Янка заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат.

Для продовження й поглиблення освіти слугували бібліотеки. Вони створювалися при монастирях і церквах. Великими любителями книг виступали також давньоруські князі. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгами комори своїх палат; князь Микола Святоша витратив на книги всю свою скарбницю і подарував їх Печерському монастирю. Великим книжником літописи називають Волинського князя ХНІ ст. Володимира Васильковича. На Русі було багато бібліотек, але перша й найзначиміша містилась у Софії Київській. У ній налічувалось до 900 примірників книг, що за мірками Середньовіччя було досить вражаючим.

Найдавнішими книжками, що вийшли з київської писемної школи, вважаються Реймське євангеліє (40-і роки XI ст.), яке Анна Ярославна привезла до Франції (зберігається у Франції, в Реймсі); ілюстроване "Остромирове євангеліє", виготовлене в Києві дияконом Григорієм і його помічником у 1056-1057 pp. для новгородського посадника Остромира; два "Ізборники" (1073, 1076). "Ізборник " 1073 p., зокрема, вважається першою енциклопедією, яка увібрала найширше коло питань, - від богословських та церковно-канонічних до ботаніки, зоології, медицини, астрономії, граматики, поетики, філософії.

У Києві в ХІ-ХІІ ст. існувало три літературні осередки: в Софійському соборі, Печерському та Видубицькому монастирях. У них переписувались і перекладалися книги, з'являлися оригінальні твори, літописання. Звідси література поширювалася по всій Київській Русі.

Відчуваючи політичний тиск збоку Візантії, Київ намагався відстояти право бути рівним серед рівних у тогочасному світі. Саме література і мала довести повну християнську чинність Русі, ЇЇ "святість", а, отже, й само­достатність як оплоту релігії в цьому регіоні. Ось чому велика увага в давньоруській літературі приділяється патерикам - збірникам життєписів отців церкви, монахів якого-небудь одного монастиря. Першим широким зібранням житійних творів на місцевому давньоруському матеріалі став "Києво-Печерський патерик" (XIII-XV ст.), що містить оповіді про заснування і облаштування монастиря, обставини тогочасного монастирського життя, різноманітні аскетичні подвиги і численні чудеса, які постійно відбувалися в житті багатьох ченців Києво-Печерської лаври.

Окреме місце серед творів про вітчизняних достойників посідає "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, яке є першим художньо-публіцистичним панегіричним (похвальним) літературним твором на честь Ольги, Володимира та Ярослава Мудрого. Патріотичну ідею суспільно-політичної, релігійної та культурної незалежності Русі Іларіон втілив у художню форму. Спираючись на традиції християнської філософської думки, він доводив, що той Закон, який дав Мойсей лише одному, "старому", народу завдяки Благодаті та Істині, які приніс усьому людству Ісус Христос, робить усі народи рівними перед Богом. Тому Русь, яку хрестив Володимир, не потребує ніякої духовної опіки від "старших". "Слово" Іларіона надовго лишилося взірцем проповідницької літератури.

1 Див:. Історія української культури: У 5-ти т. - Історія культури давнього населення України. - Т.1. - С 740.

 

Літописом-автобіографією, яку Б. Рибаков розглядає як своєрідну передвиборну програму, є "Повчання Мономаха своїм дітям". Воно хроно­логічно охоплює період 1066-1117 pp.1. "Повчання" написане для дітей - спадкоємців державної влади. Головна ідея твору - заклик до безкорисливого служіння рідній землі, до об'єднання князів. Героєм твору є мудрий державний діяч, який водночас і досвідчений господар і прекрасний сім'янин. "Повчання" було морально-філософською автобіографією Володимира Мономаха, в якому ідеальний правитель протиставлявся тим князям, які дбають лише про власне збагачення і владу.

Зразком епічної поезії, що поєднувала рицарську доблесть, патріотизм, відвагу з письмовою фіксацію, співом і частковим усним речитативом, була повість-пісня "Слово о полку Ігоревім". Створене між 1185 і 1187 pp. невідомим автором, "Слово" лишається неперевершеним шедевром вітчизняної художньої літератури. Воно виділяється не лише майстерною формою, добором поетичних засобів, зв'язком з фольклорною традицією, а й переповненням його змісту язичницькою стихією. Автор рясно використовує язичницькі образи, а кількість слов'янських богів вражає. Це свідчить про життєвість язичницьких традицій у давньоруському суспільстві та формування у свідомості народу двовір'я, що поєднувало християнські традиції з язичницькими.

Одним з кращих творів не лише в давньоруській, а й у європейській середньовічній літературі, де дається опис географічних, політичних і природничих свідчень про Палестину, є "Житіє і ходіння Данила". Виходець із Чернігівської землі, ігумен Данило на початку XII ст. відвідав святі місця Палестини, прожив там два роки і все побачене детально описав у своєму творі. Його подорожні нотатки нагадують довідник, викладений доступною мовою, без нудних повчань і ораторських прийомів. Зроблено це свідомо, щоб його могли прочитати якнайбільше людей.

До оригінальних пам'яток давньоукраїнської літератури належать літописи. Це явище видатне не лише в культурному поступі Київської Русі, а й усієї середньовічної Європи. Академік XVIII ст. Г. Міллер, вражений широчінню літописної інформації та рівнем її систематизації, писав, що Нестор і його наступники створили систему руської історії, яка настільки повна, що жодна нація не може похвалитися таким скарбом. На відміну від хронік більшості країн Європи, складених латиною, вони написані рідною мовою. Цим зумовлена незвичайна популярність літописного жанру на Русі. Традиція літописання склалася в Києві в X ст., але згодом поширилась практично на всі регіони Русі.

Найвідомішим літописом є "Повість временних літ", укладена близько 1110 р. ченцем Києво-Печерської лаври преподобним Нестором. Твір дійшов до нас у двох найповніших списках XV ст.: Іпатіївському та Лаврентіївському (за назвами монастирів у Росії, де у XVIII ст. їх виявили історики). Дві версії цієї пам'ятки дещо відрізняються за змістом і пафосом, але в українській історіографії віддають перевагу Іпатіївському списку як авторитетнішому, пов'язаному саме з українськими територіями і менш спотвореному пізнішими редакціями.

"Повість временних літ" показово втілює найсуттєвіші риси, притаманні всій давньоукраїнській літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторський

характер. Вона увібрала в себе не лише весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, а й досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської християнської культури.

Особливо сильне враження справляє вступ до "Повісті", в якому відтворено широку картину світової історії, показано місце слов'ян і Русі в системі тодішнього світу, стверджено прогресивну філософську ідею взаємозв'язку та взаємозумовленості історії всіх народів. Автор "Повісті", людина широкої ерудиції, постійно звертається не тільки до Біблії, яка була вищим авторитетом знань у Середньовіччі, а й до численних візантійських хронік. До "Повісті" ввійшли всі попередні літописні зводи - 996,1039, і073, 1093-1096 pp., "Повість галичанина Василія" (1097), "Ізборник" Святослава, церковні повчання, усні перекази. Отже, "Повість временних літ" складається з поширеного вступу до слов'яно-руської історії, який, власне, й був "Повістю", і датованої хроніки, доведеної до 1110 р.

Безпосереднім продовженням "Повісті" є Київський літописний звід кінця XII ст. Укладений ігуменом Мойсеєм у Видубицькому монастирі, він становив сукупність літописів, написаних різними авторами і для різних князів. Характерно, що в Київському зводі знайшли відображення літописні традиції Чернігова, Володимира Волинського, Галича.

Майже всі князівства Русі мали свої літописи, але більшість з них носили місцевий, а не загальноруський характер. Однак Галицько-Волинському літопису належить особливе місце. Він вирізняється, на думку М. Котляра, тим, що в Галичині й Волині, на відміну від інших давньоруських земель, створювались не літописи, а історико-літературні твори. Літопис складається з двох частин: Галицької і Волинської. У першій уміщено життєпис Данила Галицького, написаний високоосвіченим книжником у Хелмі з метою возвеличення політики Данила. Він - "князь добрий, хоробрий і мудрий", його славу можна зрівняти лише зі славою Святослава Ігоревича та святого Володимира Великого. На повен голос звучить у літописі патріотичний заклик: "Краще на своїй землі кістками лягти, ніж на чужій славним бути". Спостерігаючи за занепадом Києва, автор уболіває за збереження його князівсько-вічових традицій, але не знаходить нічого кращого, як проголосити гасло "Галич - другий Київ". Волинська частина літопису починається 1261 роком. Вона писалася в основному при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя.

До пам'яток писемності Галицько-Волинської землі XII-XIV ст. належать Христинопільський апостол, Бучацьке, Галицьке, Холмське євангеліє, переписані ченцем Васильком при дворі Лева Даниловича. У Галичі працював "мудрий книжник" Тимофій. Волинський князь Володимир Василькович-книжник і філософ, сам переписував книги, мав велику бібліотеку, з якої близько 36 книг заповідав церквам Волині. У м. Володимирі-Волинському було складено нову редакцію "Кормчої книги" - збірки церковних та світських правових норм, що поширювались в Україні та Білорусі. Зростанню ролі церкви в поширенні освіти сприяло утворення в 1303 р. Галицької метрополії, яка, незважаючи на її неодноразові скасування та відновлення, існувала протягом XIV ст.

Поряд з історичною писемністю, оригінальною та перекладною літе­ратурою в Давньоруській державі неабиякого розвитку набула усна народна творчість. Особливе місце посідали пісні-билини. У них оспівуються народні богатирі Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, селянин-орач Микула Селянинович. Усі вони уособлювали образ воїна-патріота, захисника Руської землі, вдів і сиріт.

 

Яскравою сторінкою культурного розвитку Київської Русі виступає архітектурне будівництво. При спорудженні житла й оборонних будівель слов'яни споконвіку використовували місцеві матеріали та спирались на традиції, що сягали сивої давнини. Відповідно до умов лісу або степу для будівництва їм слугували дерево й глина. До прийняття християнства кам'яні будівлі у східнослов'янських землях майже не зводилися. Виняток становили хіба що кам'яні язичницькі святилища Прикарпаття, які зводилися аж до кінця XII ст.

У літописах не часто повідомляють про будівництво дерев'яних храмів, які ймовірно, в архітектурному силуеті міст і сіл посідали чільне місце. Свідчення літопису про 600 київських храмів, що згоріли під час пожежі 1124 p., підтверджують цю думку. Дерев'яними були, зокрема, перші церкви в Києві часів Володимира Великого, що зводилися на місцях зруйнованих язич­ницьких капищ. Практично всі сільські храми також будувались із дерева.

З X ст. в Київській Русі розпочинається новий етап у розвитку монументального кам'яного зодчества, яке стає складовою європейської архітектурної традиції. Маючи власне уявлення про красу, давньоукраїнські майстри, зокрема київські майстри, створювали нові типи споруд, що вражали рівнем розвитку будівельної техніки, витонченим смаком та живописністю композицій. Будували з каменю та цегли, використовуючи методи змішаної кладки (ряди цегли-плінфи чергувалися з рядами каміння) та утопленого ряду (ряди цегли трішки заглиблювались через кожний ряд кладки, після чого виступаюча поверхня тинькувалася).

Головним структурним елементом храму був його центральний купол. Зсередини тут малювали образ Христа-Пантократора, тобто Вседержителя. Це був найвищий рівень храму, оскільки за часів Київської Русі дзвіниці не зводилися. Типова храмова споруда мала один, три (Десятинна церква) або п'ять (Софійський собор у Києві) нефів (неф - витягнуте в довжину внутрішнє приміщення або частина приміщення, периметр якого утворено рядом колон або стовпів) відповідно до кількості вівтарів у храмі. Внутрішній простір культових споруд оздоблювали мармуровими колонами, капітелями, монументальними мозаїчними панно та фресками. Для полегшення будівлі та поліпшення її акустики робили голосники - порожнину в товщі стіні, в яку закладали глечики. Вікон у стінах давньоукраїнських храмів було небагато. Напівтемне приміщення освітлювалось промінням з-під централь­ного купола та свічками.

За Ярослава Мудрого відкривається наступна сторінка зодчества. З 1037 р. розпочинається будівництво в Києві "града великого". До його ансамблю входили Софійський собор (іл. 31), Золоті ворота, Георгіївський та Ірининський монастирі. Місто Ярослава мало площу 80 га, що в 10 разів перевищувало київський дитинець, "град Кия". На відміну від попереднього часу, місто мало вже не лінійну забудову, а радіально-порядкову, за якою вулиці сходилися до західної і східної брам, а головна магістраль прямувала від Золотих воріт до "міста Володимира". Київ було укріплено дерево-земляними стінами, що досягали висоти 14 м1. Так будували оборонні споруди і в інших містах Давньоруської держави.