Лекція 13. КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ 2 страница

князів, феодальні міжусобиці, торгівлю Києва з Галичем, Перемиш­лем, похід руських князів на половців.

Головна ідея твору - довести особливу святість Києво-Печерсь­кого монастиря, зокрема місця, на якому він заснований, підкресли­ти його велике значення як осередку давньої культура

Серед тих, кого прославляв «Патерик», був монах монастиря Ага-піт - перший відомий руський лікар, який помер 14 червня 1095 р. З його іменем зв'язують заснування в Києво-Печерському монастирі першої руської лікарні.

«Патерик» описує найвдаліші випадки лікування Агапітом. Коли у Чернігові захворів князь Володимир Мономах і лікування виклика­ного з Києва медика нічого не дало, князь покликав Агапіта: «Посылаеть мольбу к Иоану, игумену Печерскому, да понудить Агапі­та прити до него». Агапіт вилікував князя Володимира, але від запропонованих Мономахом коштовностей відмовився: «Николи же и ни от кого же что взях, - ныне ли погублю мьзду свою злата ради».

У «Патерику» зазначається, що Агапіт-лікар лікував не лише заможних людей, зокрема князів, а й простих, незаможних. Він зцілював запалення, шкірні хвороби, широко використовуючи при цьому відвари з трав і коріння. 1982 р. на фасаді Нікольської цер­кви на згадку про Агапіта встановлено бронзову дошку з його ба­рельєфом.

Відомі імена і світських лікарів Іоанна Смереки, Петра Сиріанина, Февронії. Першою руською жінкою-лікарем була Євпраксія Мстиславівна (1108-1172), внучка Володимира Мономаха, автор трактату «Мазі».

Патріотизм і поетична чарівність «Києво-Печерського патерика» зробили його однією з найпопулярніших, найулюбленіших книг ста­роукраїнської літератури протягом тривалого часу - аж до XIX ст. включно. Це стверджував М.С. Грушевський, зазначаючи, що «Пате­рик» і «Кобзар» - се були дві найпопулярніші українські книги». Вперше «Патерик» було надруковано в 1635 р. польською мовою, в 1661 р. - церковнослов'янською.

Розвиток літератури і взагалі письменства неможливий без підне­сення та поширення освіти, книжності й збирання бібліотек. Київсь­ка Русь ще на початку II тисячоліття була краєм небувало високої за тих часів письменності. Петербурзький історик Б.В.Сапунов встановив, що в Х-ХШ ст. на Русі було приблизно два проценти письменних. Для порівняння: в значно пізніші часи - в епоху так званого «просвітницького абсолютизму» Катерини II, за офіційними даними, з кожних восьмисот чоловік вчився в Російській імперії тільки один.

Археологічні дослідження спростовують необґрунтовані твер­дження про раптове виникнення писемності на Русі водночас із запровадженням у 988 р. християнства. Як переконливо довели С.Висоцький, Я.Боровський, М.Брайчевський, писемність на Русі мала свою давню традицію. Вона простяглася від ідеографічних знаків епохи бронзового віку (зрубна культура) та сарматів, через викорис­тання грецьких і латинських літер у черняхівську епоху до докириличного письма, що виникло на основі грецького з доданням влас­них спеціальних знаків. Про те, що писемність знали на Русі ще за язичницьких часів, свідчать літописні дані про підписання Візантією до­говорів з русами у 911 і 944 pp. грецькою та руською мовами. Є також знахідки берестяних грамот та графіті - написів на стінах архітек­турних будов і ремісничих виробах.

Цілу книгу написів на стінах Софії Київської, надряпаних її па­рафіянами в період Київської Русі, відкрив і опублікував С.О.Висоцький1. Серед написів є і просто імена або короткі оповіщення ти­пу «Писав Данило», є і намальована корова з написом «Муу, муу». Є й графіті, які доповнюють літописну інформацію: «4 роки княжив Святослав», «В рік 6560 3 березня розгримілося в 9 годин удень, бу­ло ж це на святого мученика Євтропія», «Місяця декембря в 4 сотво­рили мир на Желяні: Святополк Володимир і Олег», «Господи, помо­жи рабі своїй Олисаві Святополчій матері, руській княгині».

Тільки після запровадження християнства на Русі поширюється нова писемність, абетка якої була складена болгарськими просвітите­лями Кирилом та Мефодіем і названа за іменем одного з них «кирилицею». Вона являла собою південнослов'янський мовний діа­лект, зрозумілий і східному слов'янству, що й стало головною пе­редумовою її поширення на українських землях. Кирилицею напи­сані всі відомі твори XI і наступних століть: «Остромирове Євангеліє», Ізборники 1073 і 1076 pp. «Слово про закон і благодать», «Мстиславове Євангеліє», «Повість минулих літ» та ін.

1 Высоцкий С А. Древнерусские надписи Софии Киевской XI-XIV вв. - К, 1966.

У Х-ХП ст. писемність переростає в освіту. Перша літописна згадка про заснування школи на Русі відноситься до 988 р. З метою підготовки кадрів священнослужителів князі Володимир і Ярослав при церквах у Києві й Новгороді заснували школи. Для дітей «наро­читої чаді», тобто знаті, князь Володимир розпорядився збудувати школу на Старокиївській горі, поруч з Десятинною церквою. Школи відкрилися також у Чернігові, Переяславі-Залеському, Луцьку, Холмі, Овручі. У них вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали деякі відомості про поетику, а також з географії, історії. Ярослав Мудрий організував школи в Новгороді, де навчалося триста дітей. Крім початкової освіти було й «навчання книжне», що передбачало вивчення богослов'я, філософії, риторики, граматики. Навчання велося церковнослов’янською мо­вою.

Київську Русь називали «книжною країною». Тут книгу любили і цінували, вважали її «восьмим дивом світу». «Солодкий є медяний сік і цукор, але солодший від обох є книжний розум» - повчає книж­ник XII ст.

Великим шанувальником книг був Ярослав Мудрий. У «Повісті минулих літ» читаємо: «Любив Ярослав книги, читав їх часто і вдень, і вночі. І зібрав скорописців багато і перекладали вони з грецького на слов'янське письмо. Написали вони книг велику силу, ними повча­ються віруючі люди і тішаться плодами глибокої мудрості... Ярослав же, як ми вже сказали, любив книги, багато їх написав і поклав їх у церкві святої Софії, яку сам збудував».

Далі літописець умістив у своєму творі прекрасний гімн книзі й книжній мудрості: - «Великою бо буває користь від навчання книж­ного; книги наставляють і навчають нас шляхові каяття, бо мудрість осягаємо і поміркованість у словах книжних. Це - ріки, що напоюють всесвіт, це - джерела мудрості, адже в книгах же невимірна глибина: ними ми втішаємося у журбі... Якщо старанно пошукати у книжках мудрості, то знайдеш велику користь для душі своєї». Ця похвала мудрості вписана до «Повісті минулих літ» після розповіді про культурно-освітню діяльність Ярослава Володимировича.

Книгами Софійської бібліотеки послуговувався, мабуть, автор «Повісті минулих літ» Нестор-літописець. Йому належать слова: «Начебто один хтось зорав землю, а другий посіяв, а інші жнуть і споживають багату поживу, - так і тут: батько всього цього Володимир, він землю зорав і розпушив її, тобто просвітив християнством. А син же його Ярослав засіяв книжними словами, а ми тепер пожинаємо, приємлюємо серцем книжну науку... Бо той, хто часто читає книги, той веде бесіду з Богом і наймудрішими мужами».

Отже літопис 1037 р. згадує про бібліотеку або, правильніше, книгосховище в Софії Київській. Історики вважають, що це була перша відома на Русі вітчизняна бібліотека і книги в ній належали осо­бисто Ярославу Мудрому. За свідченням літопису бібліотека налічу­вала близько тисячі томів. Це свідчить про нагромадження в той час значної кількості книг.

Досі не пощастило знайти Ярославову книгозбірню. Частина вче­них припускає, що вона загинула у вогні пожеж під час монголо-татарської навали на Київ у грудні 1240 року. Інші думають, що ця бібліотека по смерті Ярослава розпорошилась по різних монастирсь­ких і церковних книжкових зібраннях.

Крім книгосховища при Софійському соборі, дещо пізніше виник­ла бібліотека при Києво-Печерському монастирі. До її складу ввійшло багато книг, зібраних Миколою Святошею - одним з ченців монас­тиря, колишнім чернігівським князем, правнуком Ярослава Мудрого.

На потребу суспільного й духовного життя склалася когорта ки­ївських книжників - переписувачів, перекладачів упорядників та авторів оригінальних праць. Серед них широко знаними є імена Фе­одосія Печорського, літописців Никона (7-1088), славетного Несто­ра, ігумена Видубицького монастиря Сильвестра (?—1123), єпископа Кирила Туровського (9.03.1130-1182), Якова Мниха, згадуваних вже Іларіона і Климента Смолятича.

Чимало освічених осіб було серед князів. Це - Ярослав Володи­мирович, прозваний за свій державний розум і освіченість, любов до книжок і науки Мудрим. Син Ярослава Всеволод володів п'ятьма іноземними мовами! З ім'ям Ярослава пов'язаний зеніт розквіту давньоруської культури писемності й наукових знань. Талановитий державний діяч, він доклав зусиль до створення першого писемного зведення законів - «Руської правди».

Згідно з літописом, Ярослав помер у віці 76 років і похований, як і його внук Володимир Мономах, у Софійському соборі. Його остан­ки збереглися до наших днів і досліджені вченими - антропологами. Погруддя Я.Мудрого усередині собору виконане скульптором М.М.Герасимовим, по суті, «з натури»: до наших днів у мармуровому

саркофазі, який стоїть в одній з бічних апсид Софійського собору, збереглися кістяк і череп Ярослава.

Україна шанує пам'ять свого видатного державного і культурно­го діяча. Зі сцен театрів не сходить драма Івана Кочерги «Ярослав Мудрий». Є опера Григорія Майбороди тієї ж назви і фільм «Яро­славна, королева Франції». Він цілком заслужив на цю шану, «бага­то поту утерши за Руську землю», як влучно висловився літописець Нестор.

Добру освіту одержала і дочка Ганна Ярославна, одружена з фран­цузьким королем Генріхом І Капетінгом. Її підписи стоять на держав­них документах Франції. Дві інші дочки Ярослава - Єлизавета і Анастасія - були одружені відповідно з норвезьким королем Гаральдом Сміливим і угорським королем Андрієм І. Не дивно, що істори­ки часто називають Ярослава «тестем Європи». Такі династичні шлюбні зв'язки зміцнювали зв'язки з латинським Заходом. Вони свідчили про могутність та високий міжнародний авторитет Київсь­кої Русі.

На Русі існувала багата усна народна творчість - фольклор: пісні, приказки, казки, байки, загадки, заклинання. До X ст. відноситься виникнення нового епічного жанру - героїчного билинного епосу, якій став вершиною усної народної творчості.

Билини - це усні поетичні твори про минуле. В їх основі лежали реальні історичні події. В усній традиції билини дожили до XX ст.

Улюбленими героями билин часів Володимира Святославича бу­ли воїни-богатирі Ілля Муромець, Добриня Микитич, Альоша Попо­вич. Найбільш популярний серед них Ілля Муромець - селянський син, узагальнений образ руського воїна, захисника держави від за­гарбників, переможця Солов'я-розбійника й Ідолища Поганого, героя-борця за справедливість, символ народного патріотизму. Цим ге­роям присвятив свій найвідоміший твір «Богатирі» видатний російський художник другої половини XIX - початку XX ст. Віктор Михайлович Васнецов. Цю картину він писав двадцять п'ять років.

В билинах згадується також велетень богатир Святогор. Він мав надприродну силу, яку перед смертю передав Іллі Муромцю. У пере­носному вживанні ім'я Святогор означає дуже сильну людину. Оспі­вано й іншого богатиря Кирила Кожум'яку, який за часів князя Володимира Великого врятував Київ від ворожого нашестя, перемігши в борцівському поєдинку печенізького силача-велетня. Після

поразки свого борця печеніги, впевнені, що їхні боги відвернулися від них і на перемогу сподіватися марно, без бою відступили від обложеного Києва.

Популярний герой народного епосу, селянин-орач Микула Селянинович. В його образі оспівувалася велич селянської праці. Він з любов'ю й натхненням працює на землі, сіє й збирає хліб.

Епос східних слов'ян був просякнутий ідеями гуманізму, любові до батьківщини, почуттями дружби, милосердя, справедливості, вірності в коханні.

 


Клапчук

Культура України-Русі

Культура України-Русі IX—XIII ст. характеризувалась подальшим роз­витком. Русь успадкувала землеробську, побутову і культову культуру від багатьох своїх попередників — давніх жителів Східної Європи. Проте географічні, економічні та політичні обставини диктували культурну першість українських земель у Давньоруській державі. Саме сплав досягнень тодішньої світової культури — від написів Кам'яної Могили і творів Арістотеля до способів кладки кам'яної арки в спорудах та успіхів культури східнослов'янських племен — і породив самобутній характер культури Русі, яка, незважаючи на певну етнічну і мовну спорідненість слов'янських народів, була відмінною від культури поляків, білорусів, росіян, болгар, словаків. Більше того, саме культура Київської держави справляла позитивний вплив на культурний поступ сусідів.

Проте, не без участі великодержавних російських шовіністів, київська культурна спадщина спочатку була проголошена, як, до речі, і сама Росія, "единой й неделимой", а потім, з метою формального "примирення" на­родів, — "колискою" російського, українського і білоруського народів без урахування історичного, етнографічного, мовного ґрунту і підґрунтя. Це сталося, тому що тривалий час в історії панувала політика, а не історіосо­фія, не власне наука.

Після здобуття Україною державної незалежності російськими "істо­риками від політики" знову піднято навколо "колиски" гамір з висновка­ми, що саме російська культура бере початок від Русі, а інші народи, у тому числі й українці, мають знову шукати свої корені. Однак історія свідчить, що народжений через п'ять століть після занепаду України-Русі північно-східний конгломеративний "старший брат" спочатку взяв собі назви Русь, Росія замість Московії, Московщини. Вважалось, що крапки над "і" розстав­лено, а думки справжніх істориків до уваги не брались.

Проте ще в XIX ст. слідом за І. Франком, І. Нечуєм-Левицьким, В. Істриним М. Грушевський зазначав, що "культура XI—XIII ст. була українською, як ми говоримо тепер, або "южно-русской", як можуть сказати ті, для яких назва "український" звучить дико в застосуванні до старого часу. Вилучати її від пізнішої галицько-волинської і но­вішої київсько-галицької літератури і пришивати під назвою "общеруської" знов-таки до "русской" — великоруської — це завжди ли­шиться операцією не науковою, яка суперечить науковим інтере­сам"1 .

Витоки давньоруської культури. У чому ж полягає самобутність культури України-Русі?

Насамперед зазначимо, що культура України-Русі за своїм похо­дженням і характером була європейською, але із значним впливом культур Сходу. Русь підтримувала різносторонні зв'язки з багатьма країнами, засвоюючи передусім більш розвинену візантійську культу­ру і через неї — досвід і надбання європейської і східної культур, виявляючи при цьому самобутність і неповторність.

Культура Русі, особливо до її роздрібленості, це досить складна карти­на боротьби старого й зародження нових елементів. У кожній галузі куль­тури спостерігаємо більш-менш усталені залишки минулого, які часто про­тидіють натиску нового. Особливо яскраво це видно в господарській діяль­ності русичів. Так, у сільському господарстві старе колективне підсічне землеробство змінюється рільництвом, але мисливство й рибальство збе­рігають велике значення. Відбувається швидке зростання міст, поселень, проте данина як початкова форма феодальної ренти залишається основ­ною формою надходження прибутків. Розвиваються ремесла, широкого розвитку набуває торгівля, особливо зовнішня.

Літературні джерела та археологічні знахідки свідчать, що крім бо­ротьби старого й нового, культура Русі чітко відрізняє культуру княжо-дру­жинної верхівки та культуру низів, міську і сільську. Це виявляється в по­буті, мистецтві, свідомості та ін. При цьому якщо культура княжо-дружин­на характеризується певною єдністю, то культура низів усе ще просякнута старими, племінними відмінностями. Літопис повідомляє, що богатир з

1 Грушевський М. Звичайна схема "руської" історії і справа раціонального укла­ду історії східного слов'янства // Голубенка П. Україна і Росія в світлі культурних взаємин. — К., 1993. — С 102.

простих кожум'як ще може ввійти в княжу дружину і стати "великим му­жем", але ця дружина вже вимагає у князя срібних ложок і цурається дере­в'яних. У XI—XIII ст. суперечність цих двох тенденцій у культурі Русі вияв­ляється ще з більшою силою.

Культурний розвиток Русі піднявся на новий щабель після прийняття християнства. Разом з ним відбулися якісні зміни у світогляді та по­буті русичів; нова релігія широко відкрила двері культурним впли­вам Візантії в усіх галузях життя; з'явились численні церковні книги тодішньою болгарською мовою, яку добре розуміли на Русі, і цим було покладено початок роздвоєнню між мовою народною, про яку нам майже нічого не відомо, і мовою книжною. Християнство ста­ло ідеологічним підґрунтям феодальних відносин, сприяло вхо­дженню України-Русі в європейський культурний світ. Однак навіть і після цього Україна-Русь не втратила самобутності, своєрідності в усіх галузях культури.

Церква довгий час боролася з віковічною традицією дохристиянської культури. Згодом вона була вимушена пристосуватися, асимілювати язич­ницькі культи, обряди, побутову культуру, вбираючи в себе їх кращі еле­менти. У такому вигляді до наших днів дійшли давні звичаї і традиції праукраїнців, вже пов'язані з християнськими нормами: Різдво Всесвіту святкується як Різдво Христове, при цьому готують кутю і дванадцять страв, співають колядки і щедрівки; з церковними святами пов'язані й інші календарні свята українців — Масляна, гаївки на Великдень, свято Купала на Іванів день тощо.

Література й освіта Київської держави. Осередками освіти, бібліо­теками, центрами творення мистецьких цінностей на Русі, як і взагалі в Європі, були храми й монастирі. Одним із иайвідоміших центрів культур­ного життя був Софійський собор у Києві — резиденція митрополита. Тут було укладено перший давньоруський літописний звід 1037—1039 pp., а митрополит Іларіон написав і проголосив знамените "Слово про за­кон і благодать", яке вражає глибиною національної свідомості й ораторсь­ким хистом. У ньому він, посилаючись на Біблію, доводить, що той Закон, який Мойсей дав лише одному "старшому" народу, завдяки Благодаті та Істині, принесеним людству Ісусом Христом, робить всі народи рівними перед Богом. А тому Русь не потребує ніякої опіки "старших", насамперед Візантії. "Слово" Іларіона на довгі часи залишалося зразком проповідни­цької літератури.

При Софійському соборі розроблено основи першого збірника за­конів — "Руської правди", який зберігся до цього часу; створено "Ізборник Святослава" (1073); написано "Послання митрополита Клима Смолятича до пресвітера смоленського Фоми", знамените "Остромирове Євангеліє" (1056—1057) та ін.

У царині освіти роль Софії Київської також велика. Книги, які виходи­ли з її стін, ставали основою для створення бібліотек, зокрема великої бібліотеки Печерського монастиря, який з кінця XI ст. став найбільшим осередком культурного життя Київської Русі.

На Русі письменні люди були не лише серед знаті та духівництва, а й серед простого народу. Для визначення точного часу, умов та обставин виникнення у русичів писемності сучасна наука має не так багато даних. Тому одні вчені визнають наявність письма на Русі ще задовго до хрещен­ня, інші вважають, що писемність Русі — результат прийняття хри­стиянства.

Водночас розвиток археологічної науки і поява нових писемних дже­рел свідчать на користь перших. Сьогодні відомо, що вже в середині І тис. слов'янські племена користувалися своєрідним піктографічним письмом. Буквено-звуковий алфавіт, за свідченням київського вченого М. Суслопарова, трипільці мали ще в IV—III тис. до н. є. Про раннє ознайомлення Русі з писемністю свідчить також літописне повідомлення про знахідку Кири­лом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних "рускими письменами". Чорноризець Храбр (кінець IX — початок X ст.) згадує "чер­ти і рези". Отже, існувало письмо, так звані руські письмена. Звичайно, таке письмо було непридатне для складних текстів, тому праукраїнці почали використовувати букви грецького алфавіту.

На межі IX і X ст. на території Першого Болгарського царства на основі синтезу грецького письма та глаголиці виникла більш досконала азбука, що отримала назву кирилиці. Нею й написані відомі нам пам'ятки давньо­руської літератури.

Особливий інтерес становить так звана софійська абетка, виявлена на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві. Вона складала­ся з 27 букв: 23 грецьких і 4 слов'янських (Б, Ж, Ш, Щ), а виникнення її відно­сять до часу, який передував створенню слов'янської азбуки. Найпростіше пояснення цієї знахідки — невдала спроба відтворити кириличний алфавіт (такої думки дотримуються деякі дослідники), але це не може вважатися коректним. Хоча графічно букви аналогічні кириличним, однак це не ки­риличний алфавіт, який складався з 43 букв. Не можна його вважати й аз­букою з 38 букв, про яку згадує Чорноризець Храбр. Більшість учених вва­жають, що ця азбука відображає один із перехідних етапів східнослов'янсь­кої писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передавання фонетичних особливостей мови русичів. Не виключено, що це алфавіт, яким користувались ще в часи Аскольда і Дира.

Цікавою пам'яткою слов'янської писемності є "Велесова книга", навколо якої тривалий час точаться дебати. Сьогодні деякі вчені визнають її пер­шоджерелом слов'янської писемності, адже "Велесова книга" написана ал­фавітом, близьким до кирилиці, у ній викладено історію дохристиянської Русі від 650 р. до н. є. до часів Аскольда (кінець IX ст.). Інші категорично відкидають. Причини такого ставлення до цього джерела криються в не­певності про обставини виявлення та зберігання знахідки. Тексти "Велесової книги" було скопійовано з дерев'яних дощечок, на яких вони були написані. Перші публікації, що з'явилися тільки в 1966—1978 pp., було зроб­лено з копій. Все це викликає сумніви у фахівців. Проте навіть для фаль­сифікації були потрібні якісь джерела. Очевидно, що "Велесова книга" є одним з найдавніших описів східнослов'янської історії"1.

1 Див.-.ЧмиховМ.О. Археологія та стародавня історія України.— К, 1992. — С. 368-370.

З прийняттям християнства розширюється використання писемності та прискорюється розвиток писемної культури, з'являються школи, збільшується кількість освічених людей, поширюються книжки. Найбіль­шими освітніми й культурними центрами на Русі були монастирі, яких в ХІІІ ст. було близько 50, 17 з них - в Києві.

Про поширення освіти серед русичів свідчать численні берестяні гра­моти, знайдені в основному в Північно-Східній Русі, та надписи на пряс­лицях, глечиках, інших керамічних виробах, на стінах будівель.

При Софійському соборі Ярослав Мудрий у 1037 р. створює школу, яка наслідуючи традиції попередніх, стала школою вищого типу. Рівень знань, який набували тут учні, був не нижчим за візантійські вищі школи, адже ши­роко використовувалися твори античних авторів, грецька природнича літе­ратура. За даними літописів, тут навчались діти князів, бояр та іншої знаті Русі, здобув освіту майбутній митрополит Іларіон. У різні часи тут здобули освіту діти англійського короля Едмунда Залізнобокого, угорський королевич Андрій, син норвезького короля Олаф, норвезький конунг Гаральд та ін.

Школи створювались при єпископствах для підготовки духівництва, при церквах — школи початкової освіти для простих людей. До освіти прилуча­лись не тільки чоловіки, а й жінки. Літописці повідомляють, що майже всі жінки в княжих родинах були освіченими. Загальновідоме ім'я княжни Анни Ярославни, що була освіченою дружиною при неписьменному королі Франції, а онука Ярослава Мудрого Ганна Всеволодівна відкрила в Києві спеціальну школу для 300 дівчат. їх навчали, окрім грамоти, християнській етиці, співу, рукоділлю, шляхетній поведінці. Тогочасна Європа не знала такої практики.

Водночас коло наукових знань у Київській Русі не було широким. При­родничими науками цікавились мало, обмежуючи їх практичними потре­бами. Серед книг, в основному перекладів з грецької та болгарської мов, були твори, присвячені природі: "Фізіолог" — збірник коротких розповідей про реальних та фантастичних тварин і рослини; збірник "Шестоднев", присвячений окремим явищам природи відповідно до днів створення їх Богом, та деякі збірники зі статтями на природничі теми. Переклади природничо-наукової літератури на Русі, окрім пізнавального, мали також естетичне призначення. Можна констатувати зародки медичних знань. Відомо, що при дворі Володимира Мономаха працював лікар-вірменин, який мав велику практику. Першим лікарем-українцем вважається чернець Києво-Печерського монастиря Агапіт, який лікував "зіллям" і вмів робити хірургічні операції.

Запровадження християнства сприяло розвитку і поширенню як церков­ної, так і світської стародавньої літератури, як перекладів, що дійшли на Русь із Візантії і Болгарії, так і оригінальних творів місцевого характеру, написа­них переважно кирилицею, яка була доступна всім слов'янським народам.

Певну своєрідність на тлі перекладів мала давньоруська література. Ха­рактерною особливістю оригінального руського письменства є її гостра публіцистична спрямованість. Літературні пам'ятки X—XII ст., а особливо XIII ст., є одночасно пам'ятками громадсько-політичної думки, оскільки вони були зумовлені потребами утвердження політичної влади. Практич­но всі ці твори пройняті ідеєю величі землі руської.

На думку академіка Д. Ліхачова, майже всі літературні пам'ятки періоду Київської Русі мають одну тему, один сюжет; цей сюжет — історія, а тема — сенс людського життя. Серед них — Житія святих Ольги, Володимира, Бо­риса і Гліба, проповіді митрополита Іларіона, повчання Феодосія Печерського і Луки Жидятича, послання, полемічні записки Клима Смолятича й Кирила Туровського та інші праці1.1 Памятники литературы Древней Руси. — М., 1980.

Із пам'яток світської літератури зосереджуємо увагу на "Повчанні" Воло­димира Мономаха. Літературний прийом звернення батька до дітей був досить поширений в європейській літературі. Різні за змістом, такі звернення мали одну мету — повчання дітям. Серед них — праці візантійського імпера­тора Константина Багрянородного "Про управління імперією", французь­кого короля Людовіка Святого "Повчання", "Повчання" англійського коро­ля Альфреда та ін. "Повчання" Володимира Мономаха виділяється ціле­спрямованістю і високою художністю. Виходячи з власного досвіду, Моно­мах формулює основні життєві принципи, роль і місце князя в суспільстві, виражає тривогу за долю Батьківщини, прагне єдності. Написано твір як за­повіт, що розраховано не тільки на синів, а й на всіх, "хто прочитає".

Чудовою пам'яткою лицарської поезії XII ст., відомою ще зі шкільної лави, є славнозвісне "Слово о полку Ігоревім". Ця поема є чи не найбіль­шою культурною і літературною цінністю України-Русі.

У XIII ст. на Русі все більшого поширення набуває література світсько­го характеру. Це "Слово про погибель Руської землі", твір за жанром близь­кий до "Слова о полку Ігоревім", "Ходіння в Царград" Добрині Ядрейковича, "Моління (Моленіє) Даниїла Заточника". В основу всіх цих творів по­кладено ідею сильної князівської влади, яка є символом державності, опо­рою і надією підданих. "Моленіє", крім того, вперше започатковує на Русі тему простої "маленької" людини, що пізніше стане провідною темою світової літератури.

Нагальна потреба у книгах сприяла створенню на Русі спеціальної галузі ремесла, до якої було залучено багато людей. Крім книгописців та па­літурників, над її творенням працювали перекладачі, художники, майстри пергаменту, ювеліри. Книга на Русі, як і в усій середньовічній Європі, кош­тувала дорого. За свідченням візантійських хронік, за одну книгу можна було купити в ті часи великий будинок або 12 га землі1. Книжковий фонд Київської Русі налічував тоді щонайменше 130—140 тис. примірників.

Літописи свідчать, що у X—XIII ст. на Русі вже були люди, яких можна назвати "книголюбами". Це князі Ярослав Мудрий, його син Святослав ("Ізборники" Святослава 1073 та 1076 pp.) були укладені на основі його книжного зібрання), Володимир Васильович та ін. Свої книги князь Свя­тослав (Чернігівський) передав Києво-Печерському монастирю, коли став його ченцем. "Патерик" Печерський розповідає також про ченця Гри­горія, який мав багато книг, і про те, як їх у нього весь час крал и, а він знову купував, а потім подарував свою бібліотеку монастирю.

Проте практично всі ці зібрання книг здебільшого лишалися недо­ступними для широкого загалу. Скарбницею народної мудрості й твор­чого духу для русичів були пісні, загадки, приказки, казки. З покоління в покоління передавались ці твори, сповнені таємниць і чаклунства, хрис­тиянських цінностей і залишків язичеського минулого, героїки боротьби з ворогами за незалежність.

В Україні-Русі розуміли значення історії для нащадків, тому створювали умови для розвитку літописання, яке, за зразком популярних візантій­ських хронік, болгарських літописів та деяких європейських історичних оповідань, почало виникати в Києві та в інших містах Русі.

Давньоруські літописи — явище цікаве не лише в культурному поступі Русі, а й усієї середньовічної Європи. У них поряд з переліком історичних подій і фактів, чітко простежується сутність тогочасної політичної і нау­кової думки. Академік XVIII ст. Г. Міллер, вражений широтою літописної інформації, чіткістю композиції, рівнем систематизації матеріалів, писав, що Нестор і його наступники створили систему руської історії, яка настільки повна, що жодна інша нація не може похвалитися таким скарбом. Найбільш відомими літописами часів України-Русі є "Літопис Аскольда", сліди якого збереглися в Никонівському літописному зводі XVI ст.; Київський звід—літо­писний звід 1039 p., написаний при Софійському соборі; "Повість временних літ", яку створив на початку XII ст. в Києво-Печерському монастирі літо­писець Нестор, хоча його авторство деякими дослідниками береться під сумнів. Крім Києва, літописання процвітало в Переяславі, Чернігові, Галичі, Холмі та в інших містах.