Тема 5 Соціальна структура суспільства
1. Поняття соціальної структури суспільства, її основні елементи, статуси і ролі.
2. Теорія «соціальної стратифікації» і «соціальної мобільності».
1. Головним елементом суспільства є люди, які ніколи не були і не будуть якоюсь однорідною масою. Людство розділене на різні соціальні групи, прошарки, расові, національні та соціокультурні спільноти з притаманною їм внутрішньою мотивацією поведінки. Особистості, соціальні групи і спільноти людей постійно знаходяться між собою у складних взаємовідносинах у всіх сферах життєдіяльності.
Поняття «соціальна структура суспільства» зазвичай вживають у двох значеннях. У широкому сенсі поняття соціальна структура - це структура суспільства в цілому, система зв'язків між усіма його елементами - соціальними спільнотами, соціальними інститутами й організаціями, соціальними відносинами. У вузькому розумінні це поняття виступає як сукупність особистостей - взаємозалежних і взаємодіючих один з одним класів, соціальних прошарків і груп.
Основним елементом соціальної структури суспільства є особистості, які займають якісь позиції (статуси) і виконують відповідні цим статусам соціальні функції (ролі). Матеріальною основою соціальної структури є технологічний рівень, економічний лад і спосіб розподілу суспільних благ. Якщо змінюється тип суспільства і його матеріальна база, змінюється і соціальна структура. Так, по мірі зростання технологічного рівня виробництва, кріпацтво в Новий час стало економічно недоцільним, виникли нові економічно могутні групи людей, які були вкрай зацікавлені у розширенні ринкових відносин. Буржуазні революції у Європі знищили застарілі соціальні групи і класи та породили нові.
Ми вже знаємо, що соціальною основою соціальної структури є нерівність людей за значною кількістю критеріїв. Взаємозв'язок існуючих соціальних груп виявляється у взаємодії людей із приводу задоволення їхніх потреб і реалізації інтересів, насамперед, стосовно розподілу матеріальних благ. У всі часи суспільне виробництво ніколи не було в змозі рівною мірою задовольнити потреби всіх людей. Одні групи людей мають більше можливостей для задоволення своїх потреб, а інші ждуть свого часу.
Існують дві групи чинників, які генерують відносини «рівність – нерівність». До першої належать природні, а до другої економічні фактори.
Соціальна нерівність у суспільстві існувала і буде існувати завжди. Природні джерела соціальної нерівності виявляються в розходженнях людей за фізичними і розумовими даними, особистісним якостям, внутрішньою енергією, силою мотивації вчинків, по приналежності до відповідного соціального прошарку чи народу тощо. В слаборозвинених суспільствах кожна соціальна група мала строго регламентований доступ до кількості та якості суспільних благ відповідно до їхнього соціального статусу. Наприклад, жінки у найдемократичнішій країні минулого століття, США, одержали виборчі права тільки в 1920 році, в той час як у древніх Афінах жінки мали рівні права з чоловіками. Чим складніше суспільство і система соціальних інститутів, тим більше розвинута нормативна, законодавча база нерівності. Суспільство закріплює місце (чи статус) кожної особистості чи групи в соціальній структурі. В сучасних умовах цей вид суспільної нерівності компенсується за допомогою соціальної політики, що допомагає створювати відносно рівні стартові можливості для вихідців з різних за станом соціальних груп. Але цілком цей вид соціальної нерівності усунути не можна і немає практичного сенсу, оскільки конкуренція людей є природним регулятором їхньої діяльності.
За соціальними критеріями людство розділяється на групи, прошарки і кола.
Стійкі сукупності людей за соціально значимою ознакою називають соціальною групою, наприклад, за статевою ознакою існують чоловіки і жінки. Для кожної з цих груп характерні близькі моделі поведінки, а члени цих груп усвідомлюють свою приналежність на суб’єктивному рівні. Одна і та ж людина може входити до безлічі соціальних груп. Наприклад, за ознакою статі – чоловік, за віком – пенсіонер, за сімейним статусом – одружений, батько, дідусь, за місцем проживання - мешканець міста, за фахом – службовець, за кольором волосся – шатен, за характером - флегматик і таке інше. Виділяють первинні ознаки (такі, що мають постійний характер, наприклад, за ознакою віку або національності), і вторинні (які не можуть суттєво вплинути на модель поведінки - за кольором волосся або хобі. Людей, незалежно від рівня усвідомлення, поєднують соціальні інтереси, єдність статусів і соціальних ролей. У офіцера і робітника навряд чи знайдуться спільні інтереси за професійною ознакою, але за спільним інтересом - рибальством - вони завжди знайдуть спільну мову. На деякий час вони можуть стати добрими друзями і мати спільні мотиви поведінки, які обумовлені соціальним інтересом.
Соціальні інтереси – це реальні життєві прагнення особистостей, якими вони усвідомлено чи не усвідомлено керуються у своїх діях, і які обумовлюють їхнє положення в суспільстві. Усвідомлення спільних інтересів здійснюється постійно в процесі порівняння життєвого рівня і соціальних умов з іншими соціальними групами.
Спільність людей за декількома соціально значимими ознаками називається прошарком, наприклад, за віком і фахом – молодий викладач.
Особливим елементом соціальної структури є соціальне коло - соціальна спільність, яка самостійно виникає з метою обміну інформацією і для захисту свого статусу і рівня споживання. Відсутність конкретних критеріїв робить такі групи нестабільними з точки зору складу. Існує один об’єднувальний принцип, який демонструється у вислові: «Ця людина не нашого кола». Статусні кола формуються в основному за ознакою приналежності до однієї субкультури, доступ до якої для інших утруднений. Наприклад, особливі норми поведінка характерні для «золотого юнацтва» , артистичного бомонду, аристократичного світу, спортивних фанів. Статусне становище охороняється дуже ретельно.
Друга група чинників у відносинах "рівність-нерівність" виходить з таких критеріїв як економічне становище (наявність засобів виробництва), спосіб отримання доходу, влада, освіта, престиж.
Цей вид економічної нерівності існує у вигляді класової структури і аналізується за допомогою теорії класів.
Перший аналіз класової структури був зроблений К.Марксом і Ф. Енгельсом і далі розвинений марксистами. За основу розподілу суспільства на протиборчі класи беруться такі ознаки класу - відношення до засобів виробництва (володіння чи не володіння); роль у громадській організації праці (керуючі чи керовані); місце в системі влади (пануючі чи підлеглі); спосіб одержання і розмір суспільних благ (багаті чи бідні). Хрестоматійне визначення класів належить В. Леніну: «Класами називаються великі групи людей, що розрізняються за їхні місцем в історично обумовленій системі суспільного виробництва; за їхнім відношенням (здебільшого закріпленому й оформленому у законах) до засобів виробництва; за їхньою роллю в громадській організації праці; а отже, за способами одержання і розмірам тієї частки суспільного багатства, яку вони отримують» (Ленін В.І. Повн.зібр. твор., - Т.39 С. 35)
Марксизм поділяє класи на основні і неосновні. Основними є ті, чиє
існування визначає характер суспільно-економічної формації: рабовласники і раби (рабовласницьке суспільство); феодали і кріпаки (феодальне суспільство); буржуазія і пролетаріат (буржуазне суспільство). Окрім основних існують залишки старих і нових класів, які зароджуються. Безсумнівно, теорія класової боротьби, за умови перерозподілу ресурсів залишається актуальною і зараз. Але багато сучасних соціологів зазначають обмеженість такого підходу визначення класів тільки з позицій наявності чи відсутності власності. В СРСР панувала сталінська примітивна модель соціальної структури: робітники, колгоспне селянство і прошарок - інтелігенція. Всі інші групи викреслювалися з реального життя в прямому і переносному сенсі.
Більшість сучасних західних соціологів (М. Вебер, Т. Парсонс, Р. Мертон, К. Девіс) розглядають відносини "рівність - нерівність" майже з тих же позицій, що і К. Маркс: характер власності, обсяг влади, розмір і спосіб одержання доходу, освіта. Однак кардинально розрізняється трактовка власності — вона розглядається не як засоби виробництва з усіма похідними відносинами, а як саме власність. Найбільш повно розробив вертикальну теорію класів М. Вебер. Так само як і Маркс, Вебер бачить базовий критерій для утворення соціальних класів у наявності власності. Але на відміну від Маркса, Вебер виділяє такі фактори, що впливають на утворення класів: престиж, рівень доходів, наявність влади, освіта.
М.Вебер надає поділу усередині класів значно більшого значення, ніж марксисти. Наприклад, клас буржуазії не є монолітним. Існує декілька самостійних класів - промисловців, торговців і рантьє, робітничий клас розбивається на декілька (у залежності від виду власності підприємств, на яких вони працюють), бюрократія виступає як самостійний клас у сучасному суспільстві.
М.Вебер уперше закладає в основу класового поділу систему не тільки економічних, але й соціальних критеріїв.
По-перше, соціальний клас формується на основі близькості статусних профілів, тобто ряду критеріїв, з яких власність на засоби виробництва є основою класового поділу.
По-друге, кожен клас володіє різними соціальними можливостями в силу освіти, престижу праці, інтелекту, професійності.
По-третє, кожен соціальний клас має власну субкультуру, яка підтримується у вигляді традицій, а також класовою самосвідомістю, що стає загальною у «класі для себе».
Субкультура - це система поведінки, комплекс цінностей і норм, стиль життя, який є характерним для соціальної групи і який відрізняє цю групу від загальної культури суспільства. Незважаючи на вплив домінуючої культури, кожен із соціальних класів культивує свої цінності, моделі поведінки й ідеали. Наприклад, дитина із буржуазного класу з дитинства бачить приклад своїх батьків і знайомих, легко і природно засвоює норми поведінки, цінності й ідеї свого середовища. Їй ясний зміст соціальної адаптації, бо вона є продуктом пануючої культури.
Дитина з нижчого соціального класу живе в іншій реальності. Матеріальний нестаток, відсутність домашнього виховання, примітивні естетичні й етичні норми, середнього рівня освіта тощо, приводять до того, що в неї немає самостійності у уявленнях свого майбутнього. Вона виховується на прикладі масових стереотипів поведінки. Навіть дуже талановита дитина повинна витрачати час на засвоєння цінностей, які діти з вищих класів отримують автоматично. Наприклад, манери поведінки, вміння вести бесіди, наявність широкого кола потрібних знайомств, навіть репутацію. У підсумку культурна диференціація представників різних класів постійно поглиблюється, зростає соціальна дистанція, заснована на культурній домінанті.
Разом з тим, сучасне індустріальне суспільство завжди надає можливість для підйому по соціальним сходам найбільш талановитим представникам нижчих класів. Якщо в становому суспільстві кожна людина знала, до якого стану вона належить, і охороняла станову нерівність, то в буржуазному суспільстві держава не займається питанням соціального закріплення. Сучасна промисловість і наука постійно потребує талановитих рекрутів. Так, відміна кастового ладу в Індії призвела до швидкого росту економічних успіхів, бо талановите юнацтво з різних прошарків стрімко формує середній і вищий класи.
На цій основі сформульований інший підхід до проблеми класів. Усі сучасні західні моделі класової структури ґрунтуються на типології класів, яку запропонували в 40-х роках XX століття американські соціологи Л.Уорнер і У.Уотсон. За рядом критеріїв вони виділили шість класів:
1.Вищий-вищий клас виділяється за ознаками походження, багатства, влади, освіти і престижу в масштабах держави.
2.Вищий-нижчий клас виділяється за ознаками багатства, влади, освіти, престижу і професіоналізму. Їхній статус залежить від політичної й економічної ситуації в країні та особистої репутації.
3.Середній-вищий клас характеризується відсутністю таких ознак як походження і влада. Як правило, це процвітаючі професіонали, у тому числі й менеджери середнього бізнесу.
4.Середній-нижчий клас складають наймані робітники, що добре заробляють, середні та дрібні бізнесмени, висококваліфіковані робітники. Це основна маса середнього класу, що є опорою існуючої влади.
5.Нижчий-вищий клас складають наймані робітники з невисокою освітою, непрестижною працею і низьким рівнем платні. Їхнє існування цілком залежить від найманця й економічної ситуації.
6.Нижчий-нижчий клас складають представники декласованих елементів, тобто представники маргіналів.
Наведена типологія класів повинна привести людину до дуже простого висновку: в сучасному індустріальному суспільстві кожна талановита і працездатна особистість має право реалізувати у конкурентній боротьбі свій шанс і зайняти своє місце у більш високому по значенню класі.
Ця типологія класів далеко не в усьому відповідає соціальній структурі пострадянських країн, де в ході «диких» процесів капіталізації склалися інші статусні групи. Первісну і домінуючу роль тут відіграють владний і престижний фактори, тобто входження до держструктур. Дуже серйозні політичні та економічні зміни привели до появи значної кількості «загублених» людей. Маргінали – (граничні шари) це люди, які втратили професійні та соціальні зв’язки з попереднім оточенням, не змогли пристосуватися до соціальних змін і не можуть адаптуватися у суспільстві. Для їх настроїв дуже характерні такі риси як невпевненість у собі та невіра у інших, спроби перекласти свої проблеми на більш цілеспрямованих людей, надії «по легкому» вирішити свої матеріальні труднощі – чи то граючи в азартні ігри, чи сподіваючись на удачу. Це матеріал для політиканів – популістів, які постійно апелюють до зажерливих апетитів юрби, що вже не може і не хоче наполегливо працювати, але й не опустилася до статусу бомжів.
Основою соціальної структури індустріального суспільства є середній клас - унікальне явище XX століття. Саме поняття «середній клас» виникло в Англії в XVII столітті й позначало групу підприємців, що стояли між лендлордами, великими промисловцями й основною масою пролетаріату. Як правило, представники середнього класу відрізнялися високим рівнем освіти, професійністю, діловими якостями і економічною незалежністю. На сьогодні до середнього класу входять представники різних прошарків; це високопрофесійні робітники, службовці, бізнесмени, військові, викладачі та інші.
Особливе місце в соціальній структурі посідають стани і касти, особливо в добуржуазну епоху.
Стани - це соціальні групи, місце яких у суспільстві визначається не соціальними статусами, що досягаються завдяки особистим якостям, а соціальним походженням, правовими актами і сформованими традиціями. Держава регулювала відносини між станами, пильно стежила за виконанням прав і обов'язків. Виділяють зазвичай 5 станів: аристократія, дворянство, духівництво, представники буржуазії і працівники фізичної праці. Але в кожній країні існувала своя система станів, наприклад, у Росії XVII століття виділялися аристократія (лицарство), дворяни (офіцерство, службовці і землевласники), міщани, купці, селяни. Членство в стані передавалося в спадщину і було юридично закріплене. Усередині кожного стану існувало багато шарів, рангів, чинів. Міжшарові межі були досить твердими.
Каста - це соціальна група, заснована на принципі приналежності за народженням і професією. В основному, кастовий лад був характерний для Африки і Індії. Наприклад, в Індії 4 основні касти - священики, воїни, купці, робітники і селяни і близько 5 тисяч неосновних каст.
Стани і касти виконували у традиційному суспільстві функцію соціального контролю за поведінкою своїх членів і, що найбільш цікаво, за допомогою самих же людей. Іншою важливою функцією була передача професійних знань , навичок та інформації.
Крім класів у сучасну епоху усе більш значиму роль відіграють такі об'єктивно існуючі спільності як квазігрупи і малі соціальні групи. Існує декілька видів соціальних груп.
Агрегація - сукупність випадково зібраних в одному місці людей, які не здійснюють свідомої взаємодії. До таких груп належать пасажири вагона, глядачі в театрі, різновиди юрби - глядачі, перехожі.
Соціальні квазігрупи формуються на основі спільності однієї чи декількох характеристик. Вони випадкові і нестійкі, бо виникають спонтанно. Наприклад, випускники шкіл, любителі пива, лисі, бородаті тощо. Вони можуть перетворитися в реальну соціальну групу, якщо в ході постійної взаємодії буде зростати ступінь соціального контролю між її членами. Для здійснення такого контролю необхідний відповідний ступінь координації і солідарності. Координація діяльності членів квазігрупи не можлива без соціального контролю, а солідарність необхідна для ідентифікації кожного члена групи з колективом. Тільки у випадку, коли члени спільності усвідомлять себе як «ми», виникне стійкий, повторюваний інтерес і тоді квазігрупа перетворюється на реальну соціальну групу.
Розглянемо деякі види квазігруп, які часто виникають.
Аудиторія - це соціальна спільність людей, об'єднана взаємодією з комунікатором, що володіє інформацією. Характерною рисою аудиторії є практично однобічна взаємодія. Проблема впливу на аудиторію, на можливість об'єднання чи поділу її членів, є важливою в політиці, менеджменті, роботі ЗМІ.
Юрба - це будь-яке короткочасне скупчення людей, яких зібрав в одному місці спільний інтерес. У юрби немає чітко вираженої структури статусів і ролей, за винятком ролей лідера і спостерігача, немає єдиних норм і звичок поведінки, немає стійкої взаємодії. Механізми самоконтролю дуже притуплені. Французький учений Г. Лебон (1841-1931) бачив у юрбі руйнівну силу. Розрізняють чотири основних види юрби. Випадкова юрба - це таке скупчення людей, де кожний переслідує швидкоплинні цілі. Конвенційна юрба складається з тих людей, що зібралися в окремому місці із заздалегідь визначеною метою, наприклад, учасники релігійної служби, учасники мітингу. Якщо казати про експресивну юрбу, то це можуть бути слухачі концерту, учасники якого збираються для того, щоб виразити свої почуття й інтереси. Активна юрба - це люди з попередніх типів юрби, що проявляють себе в дії.
Механізми утворення юрби, ірраціональна і деструктивна поведінка людини в юрбі багато в чому залежать від соціального статусу індивіда. Люди з нижчих прошарків з низьким рівнем самосвідомості й самоконтролю завжди розчиняються в юрбі. Як зграя тварин вони почувають себе могутніми серед собі подібних. З іншого боку, навіть особистість, що мислить критично, може піддатися паніці, стати фаном на концерті або в політично зааганжованій юрбі. Зовні незалежній людині важко не піддатися настроям більшості.
Важливим напрямком вивчення поведінки юрби стала «теорія норм, що виникають», розроблена Р. Тернером (США, 1964). Суть її полягає в тому, що люди на першому етапі формування активної юрби мають різні мотиви й інтереси. У ході взаємодії зусиллями найбільш активних індивідів стрімко утворюються нові норми. Якщо вони влаштовують більшість, виникає активний соціальний контроль якогось ядра, інтерес стає односпрямованим і юрба починає діяти. Розробці методів контролю над поведінкою активної юрби приділяється багато уваги у "масовому суспільстві", але це сфера знань інших прикладних наук.
В сучасній практичній соціології активно розробляються методи мотивації поведінки малих груп. Ще у 30-ті роки минулого століття П. Сорокін та Т. Парсонс дійшли висновку про те, що найбільш ефективним є вплив на невеликі сукупності людей. Сучасні прийоми реклами, соціальний менеджмент побудовані на використанні цього факту.
Малі групи - невеликі за чисельністю сукупності людей, об'єднані загальними цілями, інтересами, цінностями, нормами і правилами поведінки, а також постійною взаємодією. Мала група є елементарною часткою суспільства, члени її добре знають один одного, наприклад, родина, спортивна команда, бригада, постійна компанія.
Найчастіше соціологи виділяють такі ознаки малих груп:
1) обмежене число членів групи - 2-20 чоловік;
2) стабільність складу;
3) внутрішня структура, яка складається із системи соціальних ролей і статусів;
4) інтенсивна взаємодія; група з 5-7 чоловік вважається оптимальною;
5) залежність розмірів групи від характеру діяльності;
6) задоволення особистих інтересів у групі;
7) група являє собою спільність корисних один одному індивідів, бо надає кожному максимум переваг.
Мала група може набувати різних форм. Найпростішими є діада і тріада.
Діада складається з двох чоловік і заснована, насамперед, на емоційних почуттях - любові, ненависті, гордості, ревнощах тощо. Найважливіша властивість діади - еквівалентність обміну.
Тріада - активна взаємодія трьох чоловік, у якої вперше з'являється чисельна більшість. У тріаді краще розвинений поділ праці, змінються ролі й у результаті ніхто не одержує стійкого лідерства.
Структуру зв'язків і відносин у малій групі вивчають методом соціограми. Якщо взяти групу індивідів, у кожній з них виділяються лідер, авторитетні особи і аутсайдери. Лідером називають члена групи, який має найбільше авторитету і симпатій. Осіб, на яких спирається лідер, називають авторитетами. Аутсайдер - це людина за колом, він не бере участі у прийнятті рішень, з його думкою ніхто не рахується. Якщо у малій формальній групі кілька груп, вона розколюється на підгрупи, що називаються кліками.
Типова для лідера манера поведінки - система прийомів впливу на інших і контролю над ними, називається стилем лідерства. Усього нараховується три основні стилі лідерства: авторитарний, демократичний і популістичний, як різновиди - патріархально-авторитарний і харизматичний.
У соціології також виділяються такі малі групи як інгрупа і аутгрупа. Кожен індивід належить до безлічі малих груп, серед яких виділяються такі як - «моя родина», «мій клас», «моя компанія». Вони називаються інгрупами, тобто тими, до яких він відчуває свою приналежність і в якій він ідентифікується з іншими членами групи.
Члени аутгрупи можуть мати багато рис і ознак, загальних для всіх, можуть розділяти загальні для всіх почуття і прагнення, але у них завжди є індивідуальні приватні риси й ознаки, які вони намагаються знайти у деяких інших. В суспільстві індивіди постійно поділяють незнайомих на «свій» і «чужий». Аутгрупи зазвичай сприймаються іншими у вигляді стереотипів, наприклад, байкери або «круті хлопці». Соціальний стереотип - це розповсюджений образ іншої групи чи категорії людей з притаманними тільки їм якостями. Крім свого бажання індивід приписує кожному з індивідів, що входить в аутгрупу, загальну рису, що часто не існує насправді. Цей стереотип ніколи не буває правдивим, але він стає частиною культури, частиною моральних норм і рольових установок. Стереотипи постійно народжуються, змінюються і зникають, тому що вони необхідні для самоствердження всіх членів групи.
2. П.Сорокін у класичній роботі «Соціальна мобільність» (1927) підкреслив, що дві людини, між якими існують значні майнові, родинні, посадові й інші соціальні розходження, не можуть знаходитися в одному соціальному просторі, навіть якщо вони стоять обійнявшись. Люди постійно в соціальному середовищі шукають собі подібних і створюють на цій основі соціальні групи. В багатомірному статусному полі люди, які володіють близькими чи однаковими статусами за декількома параметрами, як правило, мають подібні установки й орієнтації, симпатії й антипатії, політичні прихильності й інші складові структури мислення. Вони наближаються одне до одного за такими критеріями як близький соціальний статус і досить схожа модель поведінки – соціальна роль.
Соціальні статуси і ролі є найважливішими елементами соціальної структури. Їх взаємозалежність визначає зміст конкретної структури в конкретному типі суспільства. У силу рухливості соціальних статусів історично змінюються і соціальні структури.
Американський соціолог П. Блау розробив систему критеріїв, які обумовлюють соціальний статус особистості в суспільстві.
Номінальні параметри Рангові параметри
Стать Освіта
Раса Дохід (заробітна плата)
Етнічна приналежність Багатство ( спадщина чи
Віросповідання накопичування)
Місце проживання Престиж
Галузь діяльності Влада
Соціальне походження Посада
Мова Вік
За номінальними параметрами особистість від народження має свій соціальний статусний набір характерних рис, навичок, елементів культури і всього того, що визначає її позиції у суспільстві. Дитина, що народилася в православній селянській родині, не може вплинути на характер і методи виховання. Вона засвоює соціальний досвід з позицій православної культури і з позицій соціального статусу батьків. Згодом, якщо особистість кмітлива і досягне успіхів у освіті, отримає престижну роботу або обійме якусь впливову посаду, вона досягне нових соціальних статусів. За допомогою рангових параметрів людина самостійно і свідомо займає і змінює свої соціальні статуси. Розподіл позицій за ранговою ознакою часто розглядається як соціальна несправедливість, але в дійсності вона обумовлюється конкуренцією.
Отже, соціальний статус - це визначена позиція в соціальній структурі чи групі суспільства, пов'язана з іншими позиціями через систему прав і обов'язків. У соціальні відносини вступають не статуси, а їхні носії. Сукупність усіх статусів людини називається статусним набором, у якому завжди існує головний за тим чи іншим критерієм. Головним завжди є той статус, який визначає стиль і спосіб життя, коло знайомих, манеру поведінки.
За допомогою номінальних і рангових критеріїв особистість визначає серед інших людей свій соціальний статус, а відповідно до своїх особистих якостей кожна людина має особистий статус, який оцінюється через авторитет, повагу, досвід тощо.
Різновидами соціального статусу виступають приписуваний (природжений) і досягнутий (вільно обраний) статуси. Наприклад, батько і інженер у одній особі. За кожним статусом стоїть означена соціальна група, у якій значимість індивіда визначається за рангом - місцем в ієрархії статусів. Політичні, релігійні, статево-демографічні, економічні й інші статуси постійно визначають зміст соціальних відносин та інтересів людей.
Динамічною стороною статусу виступає соціальна роль - модель поведінки, спрямована на виконання прав і обов'язків, запропонованих конкретним статусам за допомогою соціальних норм. Кожна людина має означену сукупність ролей чи особливостей поведінки. Так, прискіпливий професор може виступати люблячим батьком, веселим співрозмовником, пунктуальним дослідником тощо.
Утрата рольового набору (тобто статусу) часто сприймається як внутрішня трагедія індивіда. Утрата роботи чоловіком - годувальником родини, переживається як катастрофа особистості. Змінюються стиль і спосіб життя, структура дозвілля, система цінностей, відносин з близькими людьми, тобто знижується самоповага.
Через систему статусів ми одержуємо картину соціальної структури суспільства, яка визначається суспільним поділом праці й розташовується, так би мовити, в горизонтальній площині.
З погляду соціології всі групи рівні, але в реальному житті вони розділені відносинами нерівності: одні групи за своєю соціальною роллю вище чи нижче за інших.
Соціальна структура перетворюється на соціальну стратифікацію -сукупність розташованих у вертикальному порядку соціальних шарів з точки зору їхньої міри доступу і міри споживання соціальних благ. Соціальна стратифікація виступає важливим індикатором соціальної нерівності людей.
Сучасне суспільство характеризується наявністю груп, що володіють значно більшими ресурсами багатства і влади, ніж інші групи. Нерівність відіграє значну роль у суспільстві. За її допомогою ми можемо розмістити одні групи вище чи нижче від інших. Соціальна структура перетворюється на соціальну стратифікацію - сукупність розташованих у вертикальному порядку соціальних шарів. Що ж визначає великі та малі соціальні групи? Соціологи виділяють чотири головних виміри стратифікації - прибуток, влада, освіта, престиж - це канали доступу до соціальних благ і статусу в суспільстві.
Таким чином, соціальна структура виникає з приводу суспільного поділу праці, а соціальна стратифікація - із приводу суспільного поділу результатів праці, тобто соціальних благ. З огляду на це у будь-якому суспільстві виникає нерівне розташування соціальних шарів за критеріями, що були наведені вище.
Саме поняття «страта» (пласт) означає багаторівневе суспільство, у якому різні прошарки населення займають ті чи інші позиції, які поступово переміщаються.
Ідеї про соціальну стратифікацію протистоять марксистському вченню про класи як основу соціальної структури суспільства і зародилися у вітчизняній соціологічній думці. Так, П.А. Сорокін ще в період перебування в Росії (у 20-х pp.) систематизував і поглибив цілий ряд понять, що стали домінуючими в теорії стратифікації - «соціальна мобільність», «одномірна і багатомірна стратифікація» та інші. Пізніше в розвиток цієї теорії зробили внесок багато представників різних течій західної соціологічної думки. Вона увібрала в себе ідеї М. Вебера про класи в індустріальному суспільстві та про соціальну взаємодію. Деякі автори (Р. Дарендорф, Р. Коллінз) привнесли до теорії соціальної стратифікації ідеї соціального конфлікту. В основі теорії стратифікації лежить ідея конкуренції різних груп за статусними ознаками: владними, майновими, професійними, освітніми та іншими. Конкуренція на основі стратифікаційних розходжень є рушійною силою історичного розвитку. Соціальні зміни можуть відбуватися як революційним, так і еволюційним шляхом. При цьому останній є творчим. Пропонуються різні головні приводи, які ведуть до стратифікації.
Західногерманський соціолог Р. Дарендорф запропонував у якості критерія соціальної стратифікації розглядати політичне поняття «авторитет», яке найбільш повно характеризує боротьбу між групами за владу. На основі цього поняття він поділяє все сучасне суспільство на керуючих і керованих. У свою чергу, керуючі поділяються на дві підгрупи: власники і менеджери. Керована група також поділяється на дві підгрупи: робочу аристократію і некваліфікованих робітників. Між цими двома групами знаходиться численний «середній клас».
Американський соціолог Л.Уорнер, як уже було зазначено, виділив шість основних класів за чотирма критеріями - прибуток, професійний престиж, освіта, соціальне походження.
Б.Барбер (США) провела стратифікацію суспільства за такими показниками - престиж, професія, влада, доход чи багатство, освіта, релігійна значимість, становище родичів, етнічна приналежність. Французький соціолог А.Турен вважає, що в сучасному суспільстві соціальна диференціація відбувається не стосовно цих ознак, а за доступом до інформації. Панівне положення займають ті люди, які мають доступ до найбільшої кількості інформації.
Основоположник теорії стратифікації П. Сорокін вважав, що стратифікація в суспільстві може бути трьох видів: економічна, політична і професійна. Це означає, що ми повинні розділяти суспільство за критеріями доходу, за критеріями впливу на поведінку членів суспільства і за критеріями, пов'язаним з успішним виконанням соціальних ролей.
Точку зору П. Сорокіна розвинув його учень Т. Парсонс, який вважав, що в основу стратифікації покладено ціннісні орієнтації членів суспільства на конкретному етапі розвитку. При цьому включення людей до означених соціальних груп здійснюється за такими ознаками:
- якісними характеристикам членів суспільства, які визначаються соціальним походженням та існуючими статусами (походження, родинні зв’язки, особистісні якості та здібності);
- характеристиками володіння матеріальними і духовними цінностями (грошима, засобами виробництва, матеріальними і мистецькими цінностями, можливостями ідеологічного і владного впливу);
- рольовими характеристиками, що обумовлюються ранговими статусами і набором соціальних ролей (посада, рівень професіоналізму, рівень знань).
Для заохочення розподілу людей за соціальними статусами використовується практика винагороди, яка використовується як для мотивації діяльності, так і для підтримки системи нерівного розподілу не стільки за працею, скільки за значимістю соціального статусу, наприклад, праця робітника й інженера.
У країнах колишнього соціалізму, як і в ряді країн Африки і Азії, фактор влади став основою розподілу статусів, ресурсів і соціальної нерівності.
Можна зробити висновок: під соціальною стратифікацією розуміється наявність у тому чи іншому суспільстві безлічі соціальних спільнот, представники яких розрізняються між собою нерівним обсягом влади, матеріальних благ, прав і спільностей, привілеїв і престижу. У цій системі суспільство може заохочувати одні напрямки діяльності, пригнічувати або відкидати інші.
Теорія соціальної стратифікації є методологічною основою для формування теорії соціальної мобільності. Соціальна мобільність - це зміна індивідом чи групою соціального статусу, місця, займаного в соціальній структурі суспільства. Цей термін був введений у практику в 1927-му році П. Сорокіним, який розглядав соціальну мобільність як будь-яку зміну соціального стану, а не тільки перехід особи і родин з однієї соціальної групи в іншу. Соціальна мобільність означає переміщення по соціальним сходам у двох напрямках - нагору чи вниз (вертикальне), або на тому самому соціальному рівні (горизонтальне).
Горизонтальна мобільність означає перехід людини з однієї соціальної групи до іншої, яка знаходиться на тому ж рівні соціальної стратифікації. Скажімо, коли сільський житель стає міським, він змінює свою ознаку за одним показником, однак професія і рівень прибутків не зростають. Змінюється соціальна роль і соціальний статус, але соціальна цінність особистості не змінюється.
Вертикальна мобільність - це перехід людей з одного соціального шару до іншого в ієрархічному порядку у різних напрямах. Людина може підвищувати свій освітній рівень, досягати наукових та виробничих успіхів. Її авторитет невпинно зростає, як і її соціальний статус. Але дома він може бути некоханим мужем чи батьком, у колі старих друзів стояти на рівних з іншими позиціях, бо там діють інші критерії оцінки важливості особи.
Об'єктивною основою існування вертикальної мобільності виступає економічна нерівність людей, яка виражається у розходженні доходів, рівня життя, в існуванні багатих і бідних. При цьому люди, які належать до вищої страти за одним критерієм, за іншими ознаками не можуть входити до неї. Представники вищих економічних страт мають високу освіту, престижну роботу, високий політичний рейтинг. Таке загальне правило, але існують і винятки. Великий вчений, італієць В. Парето, увів у теорію мобільності поняття «соціальних ліфтів», відповідно до якої, в стратифікованому суспільстві завжди існує система вертикальних каналів - знизу нагору, якими можуть скористатися найбільш енергійні особистості чи соціальні групи. Такими каналами підвищення статусу є: освіта, кар'єра, сімейно-шлюбні відносини, влада. Чим більше відкриті пануючі соціальні групи для оновлення, тим більше здатні вони зберегти своє панування. Наявність соціальної мобільності дозволяє зробити висновок про ступінь відкритості суспільства.
Таким чином, процеси шароутворення виконують у соціальному русі важливу регулятивно-організуючу роль, допомагаючи суспільству на кожному новому етапі пристосовуватися до мінливих умов, за рахунок залучення до складу панівної еліти найбільш обдарованих і перспективних особистостей із соціальних груп, що стоять нижче.
Запитання для повторення
1. Розкрийте зміст поняття соціальна структура суспільства.
2. Що таке соціальна стратифікація і соціальна мобільність?
3. Назвіть підстави для виділення класів і соціальних груп.
4. Назвіть основні види малих груп.
5. Що таке «соціальні відносини» і «соціальні інтереси»?
6. Назвіть основні фактори, які обумовлюють процеси шароутворення.
7. Яку роль у суспільстві виконує соціальна мобільність?
8. Назвіть основні виміри соціальної нерівності?
9. Яку роль відіграють у житті людини соціальні статуси і соціальні ролі?