Тема 7: Соціологія шлюбу і сім’ї
1. Сім’я як соціальний інститут: функції та типи.
2. Соціальні статуси і соціальні ролі в сімейному житті.
Етнічні спільноти зазвичай називають кровнородинними. До них належать родини, роди, племена, народи. Вони поєднуються на основі генетичних зв'язків і складають еволюційний ланцюжок, початком якого виступає родина або сім’я. Вона є найбільш давнім соціальним інститутом, що регулює багато сторін діяльності людей. За звичаєм її називають малою або первинною соціальною групою людей зі своїми інтересами, що типові для конкретного типу суспільства.
Сім’я - найменша кровнородинна група людей, пов'язана обов'язками шлюбу, спільністю побуту і взаємної відповідальності. Первісну основу сімейних відносин складає шлюб. Сім’ю можна розглядати як форму проживання чоловіка і жінки на основі спільного побуту і взаємних прав та обов’язків у разі, якщо немає дітей; як кровнородинну групу батьків і дітей; як малу соціальну групу, яка відтворює всі характерні риси суспільства на основі норм і цінностей, що існують. Саме родина визнається основним носієм культурних традицій, звичаїв, зразків поведінки, які є особливими для кожного типу суспільства.
Шлюб - це історично мінливий соціальний спосіб взаємовідносин між жінкою і чоловіком, за допомогою якого суспільство санкціонує й упорядковує їхні статеві, емоційно-духовні і побутові відносини, установлює їхні подружні і родинні права та обов'язки через систему позитивних і негативних санкцій.
На різних етапах розвитку суспільства форма родини і зміст шлюбу постійно змінювалися відповідно до стану економічних, релігійних і нормативних відносин. У примітивних суспільствах родина - єдиний реально існуючий соціальний інститут, який підтримує порядок у людському суспільстві силою авторитету і традицій. На цьому етапі розвитку родина у сучасному вигляді не існувала, хоча в соціології часто вживають поняття «групова родина». Родоплемінний лад породив групову, дуально-родову родину, яка прийшла на зміну первісному людському стаду, у якому практикувався проміскуїтет (безладні статеві зв'язки).
Групова родина припускала відносини не між окремими індивідами, а між двома групами чоловіків і жінок з різних родів. Люди, що входили до складу різних родів і мали право на статеве життя, мали жити окремо, тобто фактично шлюбних відносин, як у сучасному розумінні, не існувало. Це було пов’язано з дуже низьким рівнем суспільного виробництва і великою залежністю від природного середовища. Для того, щоб вижити, люди були повинні працювати і жити разом.
Перший історичний тип шлюбу, який носить назву родоплемінного, припускав наявність окремих, визнаних у племені прав і обов'язків між чоловіками і жінками, але вони не мали особистісних обов'язків стосовно одне одного. Чоловік і жінка не могли створити сім’ю по своєму бажанню, бо не могли вижити самостійно за межами роду або племені. Усі права й обов'язки такого типа шлюбу належали родам або племені. Кожен з родів, строго забороняючи статеве спілкування проміж своїми членами, наказував членам своєї чоловічої групи вступати в статеві відносини з жіночою групою іншого колективу і навпаки.
Первісний груповий шлюб був не сумою індивідуальних відносин, а союзом двох родів, які через релігію або забобони виробляли загальноприйняті норми відносин і гарантували членам групи підтримку племені.
В умовах примітивного землеробства або скотарства тільки значна кількість людей могли прокормити себе і забезпечити належну турботу своєму потомству. Висока смертність дорослих і дітей, мала тривалість життя й інші соціальні причини змушували створювати полігамні форми родини, що існували незалежно в різних регіонах Землі.
Нестор-літописець, оповідаючи про прадавню Русь, підкреслював, що в ранні періоди: «...і радимичі, і в’ятичі мали один звичай із древлянами; жили в лісі, як усякий звір, нечисто поводилися в домашньому побуті: ...срамословіє (сучасне «безсоромність») у них було перед батьками і перед невістками; шлюбів у них не було, але були між селами грища: сходилися на ці грища, на плясаніє й отут умикали собі дружин (сучасне «жінок»); мали по двох, і по трьох дружин...». (Забелин И. История русской жизни с древних времен. -М., 1908,4. 1,С. 577)
Ситуація змінилася, коли в процесі розвитку виробничих сил родина перестала ототожнюватися з виробничим колективом. Нові знаряддя і засоби праці надали родинам можливість жити під захистом, але окремо від общини. У різних куточках світу виникають нові форми сім’ї: полігамна сім’я - об’єднання людей, які складалися з однієї жінки і декількох чоловіків (поліандрія), або з одного чоловіка і декількох жінок (полігінія ).
Групова сім’я, як форма полігамної родини, практично зникає, але не зникає сам факт полігамії, тобто форми сім’ї, при якій наявність більше одного партнера в шлюбі є нормою. Дуже рідкою формою шлюбу до сього часу є поліандрія, коли жінка в Південній Індії чи на Тибеті, виходячи заміж, автоматично стає дружиною всіх братів чоловіка.
Найбільш розповсюдженою формою полігамного шлюбу стала полігінія. Дотепер у ряді південноамериканських племен існує звичай: чоловік, який бере в шлюб зі старшою за віком сестрою, має право взяти в дружини всіх інших сестер по досягненні ними шлюбного віку.
У патріархальних родинах мусульманського світу багатоженство - привілей багатих і здійснюється, головним чином, шляхом викупу нареченої чи купівлі рабинь. Основна маса населення живе в моногамії. У деяких країнах Африки чоловік може мати кілька дружин, але тільки не під одним дахом. Кожна дружина повинна мати свій будинок. Діти в цьому шлюбі вважаються загальними і рідними для всіх жінок.
З ростом загальної культури і прийняттям монорелігій полігамні форми сім’ї змінюються моногамними, які засновані на союзі чоловіка и жінки. Парна родина створювалася або до смерті одного члена подружжя, або на тривалий термін в залежності від релігійних і культурних традицій суспільства. У Давньому і Античному світі чоловік жив з однією жінкою, однак існував інститут наложниць і рабинь. Невірність у моногамному шлюбі була законним правом чоловіків. У той же час замужня жінка повинна була зберігати, за рідкісними винятками, подружню вірність. Шлюбні узи при цьому могли розриватися за бажанням будь-якої із сторін, а діти залишалися матері. Жінка у Древній Греції не розглядалася як рабиня чоловіка.
На зміну первісним формам полігамної родини, характерної для епохи варварства, приходить моногамна родина в період цивілізації. Вона заснована на пануванні чоловіка з вираженою метою дітонародження, повною залежністю жінки від чоловіка і правом розірвання шлюбу тільки з боку чоловіка. У класичному виді нова форма шлюбу виникає у греків, а потім у Давньому Римі. Але потрібно підкреслити, що наявність молодих вродливих рабинь, які знаходяться в повному розпорядженні хазяїна - чоловіка, зробила родину моногамною тільки для жінок.
З виникненням монорелігій - християнства, ісламу та інших усі права на утворення родини віддаються церкві. Виникла друга історична форма шлюбу - церковна. Сімейне життя неможливе без церковного шлюбу, а всі інші форми сумісного проживання жінки і чоловіка вважалися смертним гріхом. Чому саме церков привласнила собі право на одруження? Тому є декілька причин. По-перше, через лоно церкви людина від народження до смерті належала церковній організації, яка контролювала її поведінку, а також і прибутки. По-друге, релігійні, моральні норми були найбільш ефективним знаряддям соціального контролю за поведінкою людини. Закон можна не знати, не поважати, а віру у душі обійти неможливо. По-третє, церква була єдиною постійною і розповсюдженою соціальною організацією, яка не мала кордонів. Держави виникали і знищувалися, а церков була незмінною.
На той час домінуючою формою родини була патріархальна сім’я. Патріархальна родина характеризується включенням у її склад усіх поколінь, а також - на правах молодших членів сім’ї - рабів або слуг, і повною залежністю всіх членів родини від патріарха - найстарішого чоловіка. Велика сім’я, яка збігалася з поняттям рід, проживала і вела господарство на одному подвір’ї. Вона не була наслідком індивідуального, емоційного кохання і почуттів, тому що шлюби складалися на основі розрахунку. Патріархальна моногамна родина стала першою формою сім’ї, в основі якої лежали не істотно-природні, а економічні умови, тобто перемога приватної власності над громадською. Цей тип сім’ї не виключає почуття кохання між членами подружжя, але в цілому він утверджує поневолення жінок. Разом з інститутом одношлюбності на користь чоловіка виникає раніше не дуже розповсюджений феномен подружньої невірності з боку жінок. У сучасному суспільстві розповсюджений міф, що моногамна родина ґрунтується на коханні. Але в багатьох країнах Азії і Африки майбутні партнери у шлюбі обираються батьками з економічних, станових чи престижних умов, тобто це шлюби з розрахунку. Подружні пари щиро переконані в справедливості такого стану речей; для них це так же природно, як переконання представників західної культури, що шлюби повинні будуватися на емоційній основі.
Саме у час буржуазних перетворень у Європі виникає сучасна форма шлюбу - громадянський шлюб. На зміну церкві прийшла держава. Громадянський державний шлюб – це офіційно зареєстрований правовий акт, який наділяє подружжя рівними економічними, соціальними та іншими правами, які можна захищати через суд. Сучасний шлюб засновується на почуттях кохання, рівної відповідальності та рівних правах на дітей, майно, якщо шлюб розривається. Право на розлучення, якщо подружжя не може жити сумісно, є одним з демократичних прав людини. Держава стає гарантом шлюбних відносин.
Кожне суспільство обмежує вибір партнера в шлюбі тим, що дозволяє вибирати його тільки поза межами вузької групи родичів. Це явище називається екзогамією.
Природні механізми і моральні норми забороняють нам шлюбні відносини з найближчими родичами. Статеві зв'язки серед членів родини - інцест - за всіх часів вважалися відхиленням від моральних норм і важким гріхом. Інцест приводить до генетичного виродження майбутніх поколінь. На практиці зустрічаються також протилежні вимоги, коли вибір партнера обмежений родичами (фараони в Єгипті). Це явище називається ендогамією. Ендогамія характерна для закритих каст в Індії, Африці, де існують поняття расової, національної і станової ендогамії.
Родини в залежності від кількості представників різних поколінь бувають нуклеарними (батьки і діти) і розширеними (батьки батьків, батьки і діти). Для сучасного світу характерна перевага нуклеарних родин, тому що економічна незалежність сімей в індустріальному суспільстві дозволяє молодим подружжям жити самостійно.
Емансипація жінок також вносить свій внесок у руйнування ієрархічної організації сім’ї. У зв'язку з цим, за характером розподілу сімейних обов'язків, по тому, як вирішується в родині питання про лідерство, соціологи виділяють у сучасному індустріальному суспільстві три основні типи сім’ї.
Традиційно - патріархальна сім’я. Розширений тип організації родини припускає існування під одним дахом представників трьох поколінь (з одним із синів) і роль лідера віддається найстаршому чоловіку. Для такого типу сім’ї характерні:
а) економічна залежність жінки від чоловіка;
б) функціонально чіткий поділ сфер сімейного життя і закріплення чоловічих і жіночих обов'язків (чоловік-годувальник, дружина-господарка);
в) визнання безумовного пріоритету чоловіка в питаннях сімейного верховенства.
Цей тип родини панував у традиційних, а сьогодні у малорозвинених суспільствах й зрідка зустрічається у сучасних.
Традиційна сім’я. У цієї групи зберігаються традиційні установки на чоловіче лідерство і розмежування чоловічих та жіночих сімейних обов'язків. Старшим є чоловік навіть без достатніх на те об'єктивних економічних підстав. Жінка самостійно і добровільно визнає домінуючу роль чоловіка.
Егалітарна сім’я (родина рівних). Для родини такого типу характерні:
а) справедливий, пропорційний поділ домашніх обов'язків між членами родини, взаємозаміна членів подружжя у рішенні побутових проблем (так називана «рольова симетрія»);
б) обговорення основних проблем і спільне прийняття важливих для родини рішень;
в) емоційна насиченість відносин.
Існують і перехідні типи родин, у яких рольові установки час від часу змінюються.
Сім’я у всіх суспільствах розвивається як інституційна структура, метою якої є вирішення певних соціальних завдань. Які ж задачі вирішує сім’я? Які її функції як основного соціального інституту?
Функція емоційного і духовного спілкування. До численних потреб людини належить інтимне спілкування, яке ми не повинні ототожнювати з сексуальним. Психіатри вважають, що основною причиною емоційних криз і навіть фізичних хвороб у людини є відсутність любові, тепла і доброзичливих відносин у родині. Значна кількість даних свідчить про те, що витоки девіантної поведінки юнацького і зрілого віку треба шукати в сім’ях, які були позбавлені справжньої турботи батьків. Потреба людей у близькому довірчому, емоційному спілкуванні з близькими людьми є життєво необхідним елементом існування. Родина є найважливішим джерелом емоційного задоволення.
Функція сексуального регулювання. Родина - це головний соціальний інститут, через який суспільство упорядковує, направляє і регулює природні сексуальні потреби людей. Людина є винятком у тваринному світі, оскільки свідомо, а не інстинктивно прагне задоволення сексуальних потреб. Сексуальна складова у сімейному житті гармонійно доповнює інтимну сторону спілкування і розглядається у сучасній моралі як природна потреба. Сексуальне життя регулюється традиційними, релігійними і культурними нормами, а також особистими бажаннями. Разом з тим, не зважаючи на те, що існують визначені норми подружньої вірності, більшість сучасних суспільств легко вибачає порушення цих норм. (Не на індивідуальному рівні, а взагалі). Одна з радикальних вимог сучасного фемінізму на Заході - визнання суспільством права жінок на індивідуальну сексуальну свободу, незалежно від сімейного стану.
Яскраво виявляється розходження норм сексуальної поведінки у ставленні до проблеми дошлюбного сексуального досвіду молодих людей. В багатьох сучасних суспільствах Заходу дошлюбні сексуальні зв'язки вважаються підготовкою до шлюбу. З іншого боку, у традиційних родинах дошлюбний сексуальний досвід суворо забороняється (принаймні, для жінок).
Репродуктивна функція. Одна з основних задач будь-якого суспільства - відтворення нових поколінь його членів. При цьому важливо, щоб діти були фізично і психічно здоровими й згодом мали здатності до навчання і соціалізації. Разом з тим, важливою умовою існування суспільства є регулювання народжуваності, запобігання демографічним спадам чи, навпаки, вибухам. Сім’я - це основний інститут, який відповідає за відтворення нових членів суспільства. Інші шляхи неефективні і, як правило, соціально не схвалюються. Тому поява дитини поза інститутом родини традиційно викликає жалість чи осуд. Проблеми розвитку родини відбиваються у демографічній політиці.
Демографічна політика - це система соціальних заходів, спрямованих на формування бажаної вікової структури суспільства. Глобальна проблема сучасного світу – високі темпи приросту населення в малорозвинених країнах і дуже низькі - в індустріально розвинених країнах.
Навіть високий рівень соціальної допомоги для жінок-матерів у західних країнах не може зламати цю тенденцію. В Україні обвальне старіння нації при практично повній відсутності ефективної демографічної політики породжує багато соціальних проблем. Реально існує два шляхи виходу з ситуації, що склалася: збільшення численності корінного населення або приплив іммігрантів із країн Азії й Африки, або системний підхід до проблем молодої сім’ї. Останнє рішення, не зважаючи на простоту, породить новий рівень соціальних протиріч, бо українська політична еліта і рівень економічного розвитку не готові до прийняття стратегічних рішень.
Функція соціалізації, або первинного соціального контролю. Незважаючи на велике число інститутів, які беруть участь у соціалізації особистості, центральне місце у цьому процесі, безумовно, посідає родина. Це пояснюється, насамперед, тим, що саме в родині здійснюється первинна соціалізація індивіда, закладаються основи його формування як особистості. Багато мислителів, починаючи з Платона, говорили про виділення процесу виховання дітей із системи подружніх відносин, однак усі спроби соціалізації поза інститутом родини виявлялися невдалими. Наприклад, після революції в Радянському Союзі були створені спеціалізовані програми суспільного виховання дітей, для того, щоб жінки могли брати участь у трудовому процесі. Це призвело до зниження рівня батьківської турботи про дітей. Уже доведено, що процес соціалізації дітей з сирітських притулків проходить дуже тяжко. У сучасному суспільстві намагаються поєднати зусилля освітніх інститутів та інституту родини для успішної соціалізації дітей, але родина, як і раніше, утримує першість у соціалізації індивідів. У сучасному Ізраїлі усі діти до 12 років у кібуцах (кооперативних поселеннях) виховуються разом і знаходяться під наглядом спеціальних вихователів, у той час як їхні матері виконують різні роботи у тих же кібуцах. Батьки звичайно проводять з дітьми вечірні години по буднях і весь день у суботу. На думку деяких оглядачів, таке виховання проходить успішно, хоча в нього існує багато супротивників. Правда, так виховується лише незначна кількість дітей Ізраїлю.
Ці рідкісні винятки, мабуть, тільки підкреслюють першорядне значення родини для соціалізації дітей. Сім’я для дитини є первинною групою, саме з неї починається розвиток особистості. Незважаючи на появу пізніше інших первинних груп, у особистості завжди залишаються прищеплені в ранньому дитинстві основні зразки поведінки. Головним способом сімейної соціалізації є копіювання дітьми моделей поведінки дорослих членів родини. Труднощі соціалізації виникають у тому випадку, якщо дитина орієнтується на невдалі зразки поведінки батьків, які приходять у суперечність з тим, що дитина бачить в інших родинах. При цьому часто виникає незадоволеність діями матері чи батька, і дитина починає шукати в інших особистостях, в інших первинних групах моделі поведінки, які б її задовольнили.
Статусна функція. Кожна людина, вихована у родині, одержує у спадщину сукупність статусів, близьких до статусів членів її родини. Це насамперед стосується таких важливих для особистості статусів, як національність, релігійність, рівень культури тощо. У класових суспільствах приналежність родини до визначеного соціального шару надає дитині можливості й переваги, характерні для цього шару, і здебільшого визначає її подальше життя. Звичайно, класовий статус може змінюватися завдяки зусиллям людини за сприятливих обставин, але початок майбутнього потрібно шукати в родині цієї людини. Родина обов'язково повинна здійснювати головну підготовку дитини до статусів, близьких до статусів її батьків і родичів, прищеплюючи їй відповідні інтереси, цінності, спосіб життя.
Захисна функція. В усіх суспільствах інститут сім’ї здійснює фізичний, економічний і психологічний захист своїх членів. Ми звикли до того, що, зачіпаючи інтереси і безпеку будь-якої особистості, ми зачіпаємо і її родину, члени якої захищають свого родича. У більшості випадків провину чи ганьбу за людину розділяють усі члени її родини.
Економічна функція. Ведення членами родини спільного господарства, коли усі вони працюють, як одна команда, сприяє формуванню міцних економічних зв'язків між ними. Можна сказати, що родина являє собою найміцніший економічний осередок суспільства. Норми сімейного життя передбачають обов'язкову допомогу і підтримку кожного члена родини у випадку, якщо в нього виникають економічні труднощі. Ця функція є домінуючою у більшості суспільств, бо саме сімейна діяльність давала людині можливість для існування.
Господарсько-побутова. Сімейне життя передбачає ведення домашнього господарства, облаштування житла, приготування їжі, догляд за дітьми тощо. У сучасних сім’ях дуже часто чоловіки поділяють домашні обов'язки з жінкою, а не покладають на неї всі обов'язки.
Рекреаційна. Члени родини самостійно обирають вид відпочинку, намагаються раціонально збудувати схеми проведення вільного часу. Дуже часто ця функція переплітається з емоційною, а інакше бути й не може.
2. Констатуючи рівність чоловіків і жінок, як правило, мають на увазі їхню соціальну рівність, а не рівність функцій і можливостей. В суспільстві постійно культивуються два стереотипи жінки - ніжного, тендітного, повітряного створіння чи сексуально агресивної і самодостатньої особи. Погляди чоловіків змінюються повільніше, ніж поведінка, професійний статус і характер жінки. У цілому, соціологи виділяють три розповсюджених «ідеальних типи» дружини.
Перший тип - «дружина - господарка». Жінка, для якої важливіша за все родина - чоловік, діти, будинок. Значну кількість часу вона віддає домашньому господарству, головна її турбота - щоб діти і чоловік були вчасно і смачно нагодовані, чисто одягнені. Вона живе інтересами своїх близьких, і для неї виробничі успіхи чоловіка, шкільні успіхи дітей набагато важливіші, ніж її власні успіхи. Слово чоловіка у сім’ї має первісне значення.
Другий тип - «дружина - коханка». Цей тип зустрічається набагато рідше, в основному у сім’ях з невеликим терміном подружнього життя. Це жінка, яка робить усе для того, щоб подобатися чоловіку і його знайомим. Вона ретельно стежить за собою. Для неї дуже важливо, щоб чоловік вважав її привабливою жінкою і цікавою людиною. Вона теж живе інтересами чоловіка, але головна увага приділяється його духовним запитам. Для господарства в неї залишається мало часу і бажання. Складності й конфлікти в таких родинах виникають через невиправдані витрати, через те, що чоловіку доводиться багато працювати для задоволення потреб коханої і, нарешті, через ті зміни, що неминуче вносить в уклад родини народження дитини.
Третій тип - «дружина - товариш». Як правило, це жінка, так само віддана своїй роботі, як і чоловік. Її інтереси набагато ширші за інтереси сім’ї, у неї є свої друзі, свої захоплення. З усіх питань вона має власну думку і нерідко може дати чоловікові корисну раду. Їм цікаво розмовляти одне з одним, тому що обоє живуть повним життям і їм завжди є про що розповісти один одному. Але така дружина не захоче брати на себе значну частку домашніх справ, а буде наполягати, щоб вони поділялися нарівно. Роблячи все необхідне для дітей, вона намагається заощадити час для інших занять.
Такі ж три типи можна виділити і серед чоловіків. Дружині необхідно змиритися з думкою, що не можна висувати однакові вимоги до «чоловіка-хазяїна», «чоловіка-коханця» і «чоловіка-товариша».
Багато чоловіків і зараз воліли б грати в сім’ї патріархальну роль беззаперечного глави, який віддає накази і стежить за їх виконанням, але дружина, яка має настільки ж високий, як у чоловіка, соціальний статус, яка не поступається йому дуже часто ні в освіті, ні в кваліфікації, ні в зарплаті, не погоджується на таке становище. Буває і навпаки, коли жінки прагнуть сімейного «матріархату», хочуть самі визначати всю «сімейну політику». Але це не кращий вибір рішення. У родині порушується баланс між жіночою і чоловічою ролями.
Сучасну сім’ю часто характеризують як «дітоцентристську», тому що з народженням дитини у дружини зменшується увага до чоловіка і основна увага приділяється маленькому чаду. Так було не завжди, оскільки історію ми оцінюємо з позицій наших норм і цінностей. Французька дослідниця Е.Бадинтер, простеживши історію материнських установок і ролі дітей у родині, переконливо довела, що аж до кінця XVIII ст. материнська любов була справою індивідуального розсуду і не носила нормативного характеру. Аристократкам часів А. де Бальзака ніколи було займатися вихованням дітей, вони займалися собою, коханням та інтригами. Через відсутність відповідних умов такої моделі поведінки не могли дозволити собі сільські, пролетарські та міщанські родини. Батьки були змушені тяжко працювати, а діти росли самі по собі.
Наприкінці XVIII в. любов до дітей стає нормативною установкою культури в буржуазному середовищі. Суспільство не тільки збільшує обсяг соціальної турботи про дітей, але і ставить їх у центр сімейного життя. «Нові матері» стали нормою поведінки в суспільній свідомості. Соціологи виділяють декілька досить стійких стереотипів сімейного виховання.
Дітоцентризм, тобто вседозволеність у відношенні до дітей, любов, яка безмежна до них. У таких родинах діти виростають розбещеними, не приймають розумної заборони і обов'язків, у тому числі і боргу перед батьками. Як правило, їх повністю обслуговують старші члени родини. Подібна тенденція найбільш характерна для тих сімей, у яких росте одна дитина (чи виховання покладене на бабусь і дідусів, які оберігають своїх онуків від життєвих труднощів). У результаті виростають егоцентричні, інфантильні молоді люди, які не вміють і не бажають брати відповідальність на себе.
Професіоналізм, тобто тенденція своєрідної відмови батьків від виховання дітей під приводом того, що цим мають займатися педагоги, вихователі-професіонали в дитячих садах і школах. Такі батьки вважають своїм обов'язком, насамперед, матеріально забезпечити своїх дітей. До «виховного» впливу вони долучаються лише тоді, коли дитина провинилася чи «заважає» їм. Найчастіше їхні виховні впливи мають форму суворої заборони, лайки і навіть тілесних покарань. Таким чином батьки і діти стають виключеними з життя одне одного, рівень довіри в їхньому спілкуванні мінімальний, коло спільно обговорюваних проблем украй вузьке. В силу цього, у дитини в такій родині відсутній досвід діалогу з дорослими, слабко розвинена потреба у взаємодії зі старшими, що згодом може ускладнити її соціальні контакти.
Прагматизм, тобто виховання, мета якого - вироблення у дітей «практичності», уміння «спритно влаштовувати свої справи», орієнтації насамперед, на одержання безпосередньої матеріальної вигоди. Очевидно, що існує небезпека посилення прагматичної тенденції у вихованні при переході до ринкових відносин, коли саме утилітарна поведінка розцінюється на рівні повсякденної свідомості як стратегія виживання. Така модель поведінки веде часто до партнерських відносин між батьками і дітьми на основі матеріальних міркувань.
Модель виховання дітей і поведінки подружжя у сім’ї залежить від домінуючих у суспільстві уявлень про стосунки чоловіка і жінки, як у побутовій сфері, так і в сімейній. Криза традиційних норм поведінки у сім’ї в буржуазному суспільстві викликала до життя так звану "сексуальну революцію", тобто зняття сексуальних заборон і зміну мотивації статевої поведінки. У масовій культурі пропагують агресивну гіперсексуальність, як еталон поведінки людини, незалежно від статі; більшість реклами , яка націлена на молодіжну аудиторію, звертається до інстинктів: «Купи цей дезодорант і не приховуй своє бажання». Сфера сексуальних відносин стала ринком купівлі - продажу. Пропаганда «необмеженої сексуальної свободи» веде не тільки до створення хибних стереотипів поведінки, але й до руйнації сім’ї як соціального інституту.
Серед психіатрів і соціологів існує думка, що еротизація статевих відносин, не обмежена нормами, може мати небезпечні наслідки. Екранні стереотипи жіночої гіперчутливості призвели на Заході не тільки до неврозів на ґрунті завищених і нереалізованих вимог, але й збільшили сексуальну байдужість американських і європейських чоловіків. Жінка, яка прагне стати главою родини, змінює традиційну модель поведінки чоловіка. Сексуальна революція 70-х років змінила характер шлюбу, привела його до еротизації почуттів, але одночасно і знецінила його. В останні часи все більше пропагуються сімейні цінності. Дуже добре, що суспільство стало з повагою ставитися до емоційного боку сімейного життя і окремих особистостей, але це не повинно руйнувати загальноприйняту систему моральних цінностей: романтичних відносин, почуття кохання до супутника і до дітей, материнську любов, вірність, виконання подружніх обов’язків. Справа не тільки в тому, що збільшується число розлучень. На Заході 20-25 років тому надзвичайно активною стала пропаганда "нових форм" родини: так званий відкритий (тобто тимчасовий) шлюб, спільні подружні позашлюбні зв'язки («обмін партнерами або інакше «свінгерство»), груповий секс у комунах із загальним веденням господарства тощо. Перекручування традиційних норм сексуальної поведінки веде до знецінення ідеї сім’ї, до морального й емоційного відчуження членів родини.
У наші часи на Заході в пропаганді сімейних норм, на відміну від деяких країн СНД, ми бачимо чітко виражений поворот до традиційних сімейних цінностей - любові, вірності, відданості, ставлення з повагою до прав жінки і чоловіка, і поділу подружніх та батьківських функцій.
Для розуміння родини як соціального інституту велике значення має аналіз основних статусних і рольових відносин у родині. Сімейна роль - один з видів соціальних ролей людини у суспільстві. Сімейні ролі визначаються місцем і функціями індивіда в сімейній групі та підрозділяються в першу чергу на подружні (дружина, чоловік), батьківські (мати, батько), дитячі (син, дочка, брат, сестра), міжпоколінні й внутрішньопоколінні (дід, баба; старший, молодший). Виконання сімейної ролі залежить від виконання ряду умов, насамперед, від правильного формування рольового образу. Індивід має чітко уявляти собі, якої поведінки чекають від нього, які правила, норми диктує йому той чи інший статус. Наприклад, чи може він виконувати роль глави сім’ї, чи, зокрема, головного розпорядника матеріальних статків родини? У цьому плані велике значення має погодженість тієї чи іншої ролі з особистістю виконавця. Людина зі слабкими вольовими якостями, хоча і старша за віком, не підійде на роль голови родини в сучасних умовах. Для успішного формування сім’ї визначальною також є гнучкість рольової поведінки членів подружжя, які здатні без особливих складнощів виходити з однієї ролі та включатися в нову, як цього потребуватиме ситуація.
Наприклад, жінка переносить свою професійну статусну роль керівника у внутрішньо-сімейні відносини, що призводить до росту напруженості в сім’ї за умови, що чоловік прагне рівноправних відносин. Конфлікт може поглибитися, якщо дружина нехтує обов’язками заміжньої жінки. У подібних випадках дуже важлива здатність чоловіків до гнучкого переключення ролей. Особливе місце серед переосмислень рольового конфлікту посідають труднощі з психологічним освоєнням ролі, пов'язані з такими особливостями поведінки людей, як недостатня моральна й емоційна зрілість, непідготовленість до виконання подружніх і, особливо, батьківських ролей. Наприклад, дівчина, вийшовши заміж, ніяк не хоче перекласти на свої плечі господарські турботи сім’ї чи народити дитину, намагається вести такий спосіб життя, як і до заміжжя, не підкоряється тим обмеженням, які накладає на неї роль матері, а молодий батько не несе відповідальності за свої дії.
У сучасному суспільстві спостерігається процес послаблення сім’ї, як соціального інституту, зміни її соціальних функцій. Відомо, що нестабільність шлюбу і родини проявляється у зростанні числа розлучень. Подібна тенденція характерна практично для всіх розвинених країн світу. Окреслимо основні об’єктивні фактори, які викликають це явище. Це пояснюється впливом урбанізації і викликаною нею інтенсивною міграцією населення, емансипацією жінок і підвищенням їхнього соціального положення, зростанням активності жінок у сфері освіти і бізнесу, можливістю виховання дитини одинокою матір’ю, зростанням чисельності чоловіків, які в силу егоїстичних мотивів не бажають створювати сім’ю. Також зникло багато факторів, які стабілізують родину ззовні: економічна залежність жінки від чоловіка, юридична, релігійна, моральна заборона чи осуд розлучень. За цих умов визначальне значення для стабільності шлюбу мають внутрішні фактори, які властиві окремій родині. Численні соціологічні дослідження показують: в основі розлучень у переважній більшості випадків лежить невміння знайти причини конфлікту у подружжі і невміння його вирішити.
Виділяють кілька рівнів подружніх взаємин, які можуть скласти підґрунтя для конфліктів.
Психофізіологічний рівень. Дисгармонія виявляється в порушенні сексуального життя, коли у чоловіка і жінки різні погляди, бажання і потреби у статевих відносинах. Загалом це зустрічається досить часто, однак як основну причину рішення про розлучення її називають для того, щоб замаскувати інші.
Психологічний рівень. У родині створюється нездоровий клімат, який виявляється в постійних сварках, взаємних претензіях, дратівливості, які найчастіше зганяються на дітях. Причина часто полягає у відсутності спільних інтересів, низькому культурному рівні, або відсутності життєвого досвіду.
Соціально-рольовий рівень. Симптоми порушення стабільності цього рівня - неправильний, нерівномірний розподіл сімейно-побутового навантаження, хаотичність сімейного укладу, різні рольові настанови, які майбутні члени подружжя отримали в процесі виховання у своїх сім’ях.
Соціокультурний (духовний) рівень. Тут конфлікти набувають форми нерозуміння членами подружжя одне одного, неповаги, відсутності інтересу чи незадоволеності спілкуванням з партнером, неприйняття його життєвих цінностей, ідеалів.
Причини, що викликають конфлікт і розлучення на тому чи іншому рівні, можуть бути найрізноманітнішими. Але за часом виникнення їх можна розділити на дві великі групи. Це причини, що виникли безпосередньо під час шлюбу, під час спільного життя і загального ведення господарства, і причини, які об'єктивно існували до моменту створення родини. Останню групу причин називають факторами ризику, тому що наявність їх у період дошлюбного знайомства вже криє у собі можливість майбутнього розлучення. Фактори ризику пов'язані як з особистістю людини, її походженням, вихованням, так і з розумінням сенсу шлюбу. До факторів ризику належать: велика різниця в освіті, культурі та віці між партнерами (особливо, якщо набагато старше жінка); схильність до алкоголізму одного з партнерів або батьків; легковажне ставлення до шлюбу і родини взагалі; занадто ранній вік вступу в шлюб; шантаж щодо ймовірності швидкого народження дитини; занадто малий термін знайомства; різка незгода батьків на укладання шлюбу; шлюб з примусу, без взаємної згоди, генетичні хвороби
Ці фактори дають про себе знати буквально у перші роки спільного життя і багато у чому обумовлюють той факт, що більше третини розлучень припадає на сім’ї, які мають стаж спільного життя від одного до трьох років. Таким чином, ми бачимо, що ряд факторів, які негативно впливають на міцність шлюбу, може бути виділений ще до створення родини.
Однак значна частина розлучень відбувається, зрозуміло, через причини, які виникають безпосередньо в результаті спільного життя. Соціологи, аналізуючи фази розвитку сімейного життя, умовно виділили декілька критичних етапів, через які проходить більшість сімей. Одні з них вирішують свої проблеми, зберігаючи родину, інші розпадаються.
На першому етапі виникає конфлікт інтересів, непорозуміння і невміння адаптуватися один до одного, знайти спільний стиль життя. Найбільша кількість розірваних шлюбів припадає на вік 20 - 25 років. Відсутність досвіду знаходження компромісу і юнацький запал самоствердження приводять до рішення, про яке деякі люди жалкують в наступні роки.
Другий етап (30 – 35 років) пов’язаний з психологічними факторами так званої «сімейної втоми», коли члени подружжя стають досить самостійними у матеріальному плані, встигли багато дізнатися про недоліки один одного і переконатися в неможливості жити разом. У той же час вони досить молоді, щоб створити нову повноцінну родину та мати дітей. Навіть така радісна подія для кожної родини як народження дитини може призвести до охолодження, а потім до розриву шлюбу. Члени подружжя не можуть опанувати новий обсяг обов’язків один перед одним і перед дитиною, не можуть освоїти новий соціальний статус батьків і відповідно змінити пріоритетні цінності. Деяк люди гадають, що перший шлюб - це «вирвані роки», і не усвідомлюють, що набули безцінного соціального досвіду.
Третій етап кризи сімейного життя припадає на вік близько 45-55 років. Це пов'язане з тим, що діти виросли і немає потреби зберігати родину заради них, а у одного з партнерів неофіційно існує інша родина. Фактично, у цьому розлученні приховані відкладені мотивації. Жінка-матір, втративши свою побутову залежність, раптом усвідомлює свою привабливість. Якщо у родині існували постійні негаразди або жінка відчувала до себе неповагу, вона має потребу у зміні свого соціального стану. Слід зазначити, що частіше ініціаторами розлучень стають чоловіки з різних причин.
Міцна родина, яка будується не тільки на коханні, але й на турботі і повазі один до одного, на відповідальності, на вмінні знайти шлях до компромісу, може знайти безліч способів уникнути конфліктів. Наявність у родині дітей прямо впливає на міцність шлюбу. В релігійних, багатодітних родинах, де дітей більше двох, відсоток розлучень багато нижче середнього рівня.
Отже, приховані фактори нестабільності шлюбу створюють гострі проблеми як для тих, хто хоче створити родину, так і для тих, чия родина виявилася зруйнованою. Разом з тим розлучення не можна розглядати як цілком негативне явище, тому що свобода розірвання шлюбу – це демократичне право і один із засобів забезпечення соціальної справедливості в сімейно-шлюбних відносинах, засіб збереження їхніх моральних основ. Але навіть високий рівень розлучень не означає знищення шлюбу як інституту і кризи родини взагалі. Навпаки, родина визнається безумовною цінністю усіма віковими категоріями. Мова йде тільки про якість сімейних відносин, до яких люди пред'являють усе більш високі вимоги.
Запитання для повторення
1. Назвіть основні історичні типи родини і форми шлюбу.
2. Які фактори впливають на зміну історичного типу родини?
3. Проаналізуйте зміст основних функцій родини. З яких причин змінювалася їхня соціальна значимість?
4. Розкрийте зміст базових моделей поведінки подружжя у житті й у вихованні дітей.
5. Охарактеризуйте рівні подружніх взаємин.
6. Як Ви розумієте відносини рівності чоловіка і жінки?
7. Проаналізуйте моделі виховання дітей.
8. Назвіть об’єктивні фактори існування такого явища як розлучення.
9. Проаналізуйте поняття і зміст етапів розвитку сімейної кризи.