МАТЕРІАЛИ ДО ВИВЧЕННЯ Модуль №3.1
Хронологія подій. На поч. XV ст. остаточно склалася держава, до якої входили території нинішньої Литви, Білорусії, більшої частини України і частини західних земель Російської Федерації (Смоленська, Калузька, Тульська і Орловська області). Держава носила офіційну назву — Велике князівство Литовське. Проте в історичній літературі досить часто її називають Литовсько-Руською державою, другою частиною назви підкреслюючи, що близько 9/10 території князівства становили анексовані українські, білоруські та великоруські території.
З приєднанням величезних східноєвропейських просторів становище Великого князівства Литовського на зовнішньополітичній арені не поліпшилося. Тиск Тевтонського ордену з північного заходу не зменшився. З півдня значної шкоди завдавали набіги кримських татар. Ще грізніша небезпека насувалася з боку централізованого Московського князівства, що проголосило своїм гаслом "збирання руських земель". Виснажливі війни, людські жертви і територіальні втрати спонукали Литву до пошуків надійного союзника для організації опору зазіханням сусідніх держав. Ним виявилося Королівство Польське.
Тевтонський орден становив загрозу і для Польської держави. У політичних колах зріла ідея об'єднання Литви та Польщі з метою організації боротьби зі спільним ворогом — німецькими хрестоносцями. Здавалося, що з укладенням династичного шлюбу між Литовським князем Ягайлом і королевою Ядвігою та підписанням у 1385 році Кревської унії об'єднавча ідея отримала своє втілення. Однак "приєднати всі свої землі, литовські та руські" Ягайлові так і не вдалося. На заваді цьому процесу став Великий князь Литовський Вітовт, в особі якого
литовсько-руська верхівка побачила захисника державної незалежності. Початок відродженню Литовського князівства було покладено Острівською угодою 1392 року, за яким Ягайло затвердив Вітовта довічним Великим князем Литовським. Городельський сейм 1413 року надав Литві гарантії того, що навіть після смерті Вітовта, вона матиме статус держави з власними органами управління. До 1569 року Велике князівство Литовське, маючи тісні стосунки з польською короною, існувало як самостійне державне утворення.
Державний устрій.Процес еволюції державного ладу у Великому князівстві Литовському дослідники умовно поділяють на три етапи:
Перший охоплює період з XIII ст. до кінця XIV ст. У цю епоху верховна влада перебувала в руках усього князівського роду. Вирішення найважливіших питань внутрішнього та зовнішнього життя країни відбувалося на засіданнях сеймів — князівських з'їздах, які в Литві отримали назву "старі думи". У них брали участь усі дорослі, у тому числі найбільш авторитетні жінки князівського роду.
У цей період Великому князю належала законодавча влада лише в одному воєводстві — власній вотчині, Віденському князівстві. В інших землях законодавча і виконавча влада належала членам "старих дум" — удільним князям;
На другому етапі (XV ст.) влада Великого князя посилюється, до нього переходять законодавчі функції. Він ліквідує удільні князівства та замінює місцевих князів намісниками. Виконувати державні функції з 1413 року йому допомагає державна рада, що складається з незначної кількості обласних правителів, тобто намісників. Пізніше державна рада стала називатися пани-радою.
Кінець XV — поч. XVI ст. — до Люблінської унії 1569 року — охоплює третій період еволюції державних органів. Привілеєм 1492 року легалізується становище пани-ради, а привілеєм 1506 року її права розширюються, і вона стає органом законодавчої влади.
До складу пани-ради входило близько 80 осіб, серед них постійну квоту мали 4 католицькі єпископи, представники місцевої адміністрації та центральної влади.
У середині XV ст. у Литві з'являється шляхетський вальний сейм. Проте до появи II редакції Литовського статуту (1566 року) сейм не мав значного впливу на формування державної політики. Лише після її ухвалення до вального сейму переходить більша частина законодавчих повноважень. Решта — залишалася у компетенції Великого князя Литовського.
 |
|
До складу сейму входили представники центральних та місцевих органів влади, князі. Склад пани-ради поповнювали також представники від шляхти. З укладенням Люблінської унії пани-рада злилася з польським сеймом і функціонувала в подальшому як єдиний державно-правовий механізм Речі Посполитої.
Сейм у Литві— орган станово-представницької монархії. Починаючи з 1507 року, до його складу обираються лише представники шляхетського стану. Саме з цього часу посада Великого князя стає формально виборною. Вона продовжує передаватися у спадок, але сейм мав затвердити того представника князівської династії, який мав управлінські здібності.
Сейм скликався з ініціативи князя і складався із двох палат — панів-радних і шляхетства. Засідання проводилися окремо по палатах, проте присутність князя під час голосування панів-радних була обов'язковою. Остаточне рішення ухвалювалося на спільному засіданні обох палат. Постанови приймалися одностайно. Консенсус досягався різними методами, у тому числі й шантажем, погрозами застосування фізичної сили. Рішення сейму набирало законної сили з моменту його підписання Великим князем Литовським.
Органи управління.У Литві не склалися окремі органи виконавчої влади, як і не існувало поділу влади на окремі гілки. Управлінські функції не були відокремлені від законодавчих і зосереджувалися у князя, панів-радних, сейму.
Місцеві органи владивиникають в кінці XIV ст. після ліквідації удільних князівств та створення замість них інституту намісників. Вони стали представляти князівську владу на місцях. Призначаються князем із числа місцевих магнатів або довірених людей із центру. Обіймають посади старост, воєвод, городничих, тобто комендантів великих фортець, яких у державі налічувалося близько півтора десятка.
Важливе місце в системі місцевого самоврядуванняналежало сільським громадам або "копам". Управління у громаді здійснювали обрані на віче строком на один рік старецьчи отаманта громадськарада. Вони забезпечували збір податків, розподіляли обов'язки між членами общини. Старцю разом з громадською радою належало право здійснення громадського або копного суду.
' Чубатий U. Державно-правове становище українських земель Литовської держави // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. — Львів, 1924. — Т. 134 -135. — С.84-85.
Схема 3. Суспільний лад Великого князівства Литовського
У Литовсько-Руській державі окреслилися наступні суспільні верстви (див. схему 3):
боярсько-шляхетська аристократія,до якої входили:
а) магнати — власники великих земельних латифундій, наділені маєтками
за військову службу, та вихідці із руських князівських родів. їм дозволялося ма
ти військові підрозділи, які направлялися до об'єднаного литовського війська в
разі військових дій проти нього. Так, князі Острозькі мобілізовували 426 кінних
воїнів, Радзивіли — 628 тощо;
б) шляхта— середні та дрібні земельні власники, що отримали земельні
наділи за особисту військову службу. Якщо в XIV-XV ст. шляхтичем міг стати
представник будь-якої суспільної верстви, здатний взяти особисту участь у вій
ськових діях, то в XVI ст. доступ до шляхетського стану був спочатку обмеже
ний, а перед Люблінською унією взагалі унеможливлений;
в) "путні бояри" або "панцерні слуги"— це проміжна верства між шлях
тою і селянством. Путними їх називали тому, що несли "путну" (подорожну)
службу кур'єрів, гінців Великого князя на професійних засадах. До їх числа по
трапляли зубожілі бояри та вихідці із заможних селянських верств. З ухваленням
Люблінської унії отримали рівні права з магнатами та шляхтою;
- духовенство— поділялося на римо-католицьке і православне. За привілеєм 1387 року перші звільнялися від податків, 4 єпископи ставали постійними членами князівської ради, пізніше були представлені в пани-раді. Становище
православного духовенства було гіршим. Великий князь мав право втручатися у внутрішні справи православної церкви. Вищі духовні ієрархи не обиралися, а призначалися князем. Церква не мала своїх представників у центральних органах державної влади;
селянство поділялося на:
а) особисто вільних або "похожих", які в будь-який момент могли поки
нути землевласника. Мали особисту власність, платили повинності. Залежно від
способу сплати поділялися на:
1. тяглих селян — ті, хто працюючи на землі, застосовували тяглову силу
-коня чи вола;
2. ремісників та службових селян. Ремісники виготовляли вироби для
потреб села, мешкали в сільській місцевості. Службові селяни — це сільські жи
телі, які виконували економічну службу, тобто рибалки, бортники, конюхи тощо;
3. чиншові селяни— ті, що користувалися земельним наділом і за його
оренду сплачували натуральний податок — чинш. В разі користування землею
впродовж кількох поколінь набували право власності на неї;
б) напіввільне селянство — "закупи" або "непохоже", що не мали права ві
льно покинути землевласника, доки не повернуть борг. В разі відпрацювання
взятого кредиту — ставали вільними. В іншому випадку — рабами;
в) невільники До них відносилися раби та отчичі. Раби перебували у влас
ності господаря на становищі речі. Раб мав право на особисте майно, отримував
"місячину" (певну кількість продуктів харчування на місяць), міг виступати сві-
) справі,але не свідчити проти свого власника. Представники національно міяишнне могли мати християнина своїм рабом.
Огчичі — це кріпаки. У XIV- XV ст. вони були особисто невільні, проте мали певні майнові права, сплачували землевласникові натуральний чи відробітковий чинш.
Джерела права. До найважливіших литовсько-руських пам'яток можна віднести звичаєве право, "Руську правду", а також привілеї (приватні закони) литовських князів. Останні поділялися на дві категорії — загальноземські та обласні:
- загальноземські привілеї. їх зміст полягав у наданні Великим князям Литовським певних пільг окремим фізичним особам, суспільним станам, містам, церквам, монастирям. Серед станів виділялася насамперед шляхта та духовенство. Найвідомішими серед цієї групи джерел є:
а) Шляхетський привілей Ягайла 1387року — забороняв католикам одру
жуватися на православних, доки останні не перейдуть у лоно римської церкви;
б) Городельським привілеєм 1413 року ще більше звужувалися права пра
вославних, їм заборонялося займати вищі посади в державі, брати участь у засі
даннях пани-ради, шляхетських з'їздах чи сеймиках;
в) Гродненський 1432 року та Трокський привілей 1434року, змістом яких
стало повернення політичних та майнових прав українській та білоруській арис
тократії в разі прийняття ними католицизму. Православним князям та боярам
було обіцяно не застосовувати до них покарань інакше, ніж на підставі судового
вироку;
г) Віленський привілей 1457року урівнював литовську, в тому числі й укра
їнську шляхту, у правах із польською. З цього часу їм дозволялося здійснювати
судочинство над сільським населенням; вони звільнялися від податків і пови
нностей; отримували право вільного виїзду за кордон. Разом з тим шляхті і духо
венству заборонялося поселяти у своїх володіннях непохожих селян та невільни
ків. Привілеєм, фактично, був започаткований процес закріпачення селянства.
З кінця XIV ст. Великим князем стали надаватися привілеї окремим землям, воєводствам, іншим адміністративно-територіальним одиницям. В літературі вони отримали назву "уставні грамоти" або обласні привілеї.
У другій половині XV ст. з'явилися збірники законів, які інколи називають кодексами. Першою спробою кодифікації литовсько-руського права став Судебник Казимира IV Ягеллончика,_затверджений 1468 року у Вільно.
В основу Судебника, що складався із 25 артикулів, було покладено місцеве звичаєве право та судову практику з кримінальних справ. У ньому знайшли відображення ряд норм, очевидно, запозичених з "Руської Правди".
Своєрідним джерелом права є Литовська метрика — документи і матеріали князівської канцелярії, перші згадки про яку відносять до другої половини XIV ст. В ній міститься низка законодавчих актів, судових вироків, декретів, що вносилися сюди за рішенням князя та панів радних.
Широка дипломатична діяльність князівства знаходила відображення в міжнародних договорах князів з німецьким орденом (1367 року), Польщею, південно-руськими князівствами.
Найвизначнішою пам'яткою права означеного періоду, безумовно, є Литовський статут у трьох редакціях 1529, 1568, 1588 років. Якщо перша редакція 1529 року захищала права земельної аристократії і селян, то друга — розширяла
шляхетські вольності, одночасно обмежуючи права селянської верстви. Апогеєм розширення шляхетських прав стала третя редакція Литовського статуту. Вона заклала підвалини процесу закріпачення широких верств селянства. Чинність III Литовського статуту не поширювалася на Брацлавщину, Київщину, Волинь у зв'язку з приєднанням цих територій у 1569 році до польської корони. На цих землях діючою була II редакція Литовського статуту, який за регіоном свого найбільшого поширення отримав назву Волинського статуту.
Правова неврегульованість окремих сфер суспільних відносин вимагала від законодавця термінового забезпечення наявних прогалин. Під цим кутом слід розглядати видання "уставів" та "ухвал", здійснених литовськими князями для впорядкування окремих фінансових та економічних питань. Серед цієї групи правових памяток найбільше значення мала "Устава на волоки", ухвалена Си-гізмундом-Августом у квітні 1557 року. Вона мала своїм завданням проведення глибоких перетворень у сфері аграрних відносин.
Серед рецептованих (запозичених) іноземних джерел в Литовсько-Руській державі виділялося так зване німецьке або магдебурзьке право, детальніше про яке йшлося в попередньому розділі і йтиметься в наступному.
Суд та його компетенція.II Литовським статутом було фактично завершено загальну судову реформу, розпочату в 1564 році Белзьким привілеєм.
За II редакцією Литовського статуту князівство Литовське було поділене на староства,а ті в свою чергу — на повіти.Судовою реформою передбачалося створення в кожному повіті 3-х судів: земського, гродського, підкоморського.
Земськийсуд єдиний із тогочасних судів не залежав від адміністрації. Складався із судді, підсудка та писаря (3 члени суду), які обиралися шляхтою і затверджувалися королем. Членами земського суду могли бути лише шляхтичі повіту. Земський суд засідав тричі на рік. Кожна судова сесія називалася "роком" або "каденцією". Як правило, тривалість сесії становила три тижні. Суд розглядав справи, що підлягали "праву посполитому і службі земській військовій". Однак на практиці земському судові була підсудна не лише шляхта. В ньому розглядалися справи про злочини представників різних верств і суспільних прошарків, за які в основному передбачалися штрафи. Тільки земський суд здійснював контроль за діяльністю і правильністю винесених рішень гродським судом. На засідання земського суду за наявності поважних причин можна було не з'являтися двічі. Третя неявка на суд не звільняла від відповідальності.
Гродський або замковийсуд не був відокремлений від адміністрації. Глава адміністративної влади повіту— староста був головою гродського повітового суду. Членами гродського суду були також гродський суддя та писар. Увесь склад суду призначався. Гродському судові були підсудні усі справи про тяжкі кримінальні злочини, за які передбачалася смертна кара.
Юрисдикція гродського суду поширювалася не лише на шляхту, а й на селян, служилих людей, міщан, бояр — усіх тих, хто працював у панських маєтках. Поза компетенцією гродеьких судів перебували жителі міст, що володіли магдебурзьким правом.
Підкоморський суд— це спеціальний повітовий суд, що розглядав земельні спори, пов'язані із визначенням кордонів маєтностей. Із числа осіб, рекомендованих шляхтою, князь призначав підкоморія, який і здійснював судочинство. Підкоморій призначався довічно або до "милості" Господаря. Суд провадився однією особою — підкоморієм або коморником. Рішення ухвалювалися з виїздом на місце спору.
Свідками на підкоморському суді могли бути лише християни різноманітних станів. На суді заслуховувалися не менше 9 свідків, які попереджалися підкоморієм про відповідальність перед Богом за неправдиві свідчення.
Апеляційною інстанцією для всіх трьох повітових судів був Великий князь Литовський.
Діяльну роль у всіх трьох повітових судах відіграв возний— посадова особа, котра збирала необхідні для суду докази, виїзджала для огляду місця злочину, фіксації факту смерті, нанесення тілесних пошкоджень, виступала у суді з цього приводу офіційним свідком.
Після Люблінської унії 1569 року у Речі Посполитій була проведена нова реформа судової системи, що мала на меті зменшення кількості апеляційних справ, які розглядалися єдиною апеляційною інстанцією — Великим князем Литовським. Оскільки з 1501 року Великий князь одночасно став і королем польським, кількість таких справ значно зросла. Відтак з 1578 року запроваджується Луцький трибунал— вища судова установа для Волинського, Брацлавського і Київського воєводств. Саме ці, правобережні українські землі, внаслідок унії 1569 року, були відторгнуті від Литви і перейшли до Польщі. Запровадження окремого трибуналу свідчить про те, що ці землі зберігали певну автономію, у тому числі і в судочинстві.
Луцький трибунал проіснував впродовж 10 років, до 1589 року.
Судовий процес. Попередні слідчі дії проводилися возним. У присутності свідків він здійснював огляд місця злочину, констатував смерть, встановлював степінь завданих тілесних пошкоджень, оцінював розмір завданих збитків. Висновки возного заносилися до спеціальних книг, записи яких служили доказами на суді і могли бути підставою для затримання підозрюваного. Відомості про нього вносили до іншої книги, що в народі отримала назву "чорної".
Потерпілий міг помиритися із злочинцем на будь-якій стадії процесу. Родичі чи сторонні особи мали право викупити злочинця від покарання, навіть у тому разі, якщо він був засуджений до страти.
У разі здійснення злочину дітьми їхні батьки зобов'язані були доставити обвинувачуваних до суду. В противному разі самі батьки притягувалися до відповідальності, але без застосування заходів, пов'язаних із позбавленням волі. Смерть обвинуваченого не припиняла кримінального переслідування. Відповідальність перекладалася на дорослих дітей або родичів. Щоправда, вони підлягали лише штрафним санкціям.
Метою покарання в першу чергу визнавалося відшкодування збитків потерпілому. Держава отримувала компенсацію за судові витрати, утримання злочинця лише в тому разі, коли повною мірою був задоволений позов потерпілого чи його родичів. Якщо коштів, виручених із продажу майна злочинця, вистачало на задоволення матеріальної частини позову потерпілого і не більше, то державні інстанції свою частку не отримували взагалі.
Кримінальне право."Кривда", "виступ" або "гріх" — ці поняття знайшли широке застосування в русько-литовському праві для визначення поняття злочину. Литовський статут в його трьох редакціях виділяє наступні види злочинів:
- злочини проти віри.Закон заохочував перехід із іудейства чи ісламу до
православ'я чи католицизму. Однак перехід християнина в зворотному напрямку
передбачав спалення тих, хто намовив до прийняття іншої віри;
- злочини проти життя.Законодавець розрізняв убивство навмисне, нена
вмисне і з необережності. За скоєння вбивства навмисного передбачалася смерт
на кара, а також відшкодування родичам за смерть близької людини. їм сплачу-
валася головщина. За вбивство шляхтича вона становила 100 коп. грошей3. За вбивство простолюдина її розмір коливався від 3 руб. до 60 коп. Статут виділяє й інші форми насильницького позбавлення людини життя, такі як вбивство пана своїм слугою, за яке передбачалося четвертування злочинця; вбивство дітьми своїх батьків тягло за собою публічне осоромлення злочинця, якого спочатку возили по людних місцях і кліщами шматували тіло. Процедура закінчувалася вто-пленням у мішку, до якого поміщали домашніх тварин — кота, собаку, курку, а також вужа;
- злочини проти сім'ї.До них відносили: укладення шлюбу проти волі ба
тьків та за відсутності бажання потерпілої: двоєженство; викрадання заміжньої
жінки з її волі чи без неї; укладання шлюбу між кровними родичами. За злочини
проти сім'ї, окрім останнього, винні особи підлягали смертній карі. В останньо
му випадку шлюб розривався, діти вважалися незаконнонародженими, конфіс
кувалося половина майна злочинців;
- злочини проти моралі.До цієї групи відносилося зґвалтування. У цій
справі основним доказом для суду служив крик потерпілої. Якщо вона цього не
робила або ніхто не чув — факт злочину був відсутній. В разі доведення своєї
правоти, потерпіла отримувала нав'язку (відшкодування за нанесені побої, рани,
образу честі). Покарання могло бути відмінене в разі згоди потерпілої вийти за
між за кривдника;
- злочини проти держави.Називалися "образа маєстату господарського".
До них відносилися такі діяння як перехід на бік ворога, змова, повстання, зрада
державі. За їх здійснення передбачалася смертна кара, позбавлення шляхетської
честі і конфіскація майна.
Серед майнових злочинівСтатут розрізняв:
а) крадіжку. Покарання залежало від цінності вкраденого, способу вчинен
ня злочину, соціального становища злочинця. Якщо злочинець не міг відшкоду
вати завдані збитки, повернути вкрадене, то застосовувалася смертна кара;
б) пограбуванняобкладалося лише різноманітними штрафами;
Ясинский М.Н. Лункий трибунал, как высшая судебная инстанция для Волынского, Брацлавского и Киевского воеводств в последней четверти XVI в. — К., 1899-1900. — С. 12-28.
3 Для уявлення про номінальну вартість литовських грошей наведемо приклад із судової хроніки. У сер. XVI ст. селянин Андрій Пяткович дав розписку своєму пану: "Я, живучи тривалий час за паном Буйвідом на орній землі, мав від нього велику допомогу як чистими грошима, так і хлібом, кіньми, худобою та іншими речами, потрібними в домі. Все це, що мені дано від пана Буйвіда, я оцінюю в 10 коп грошей".
в) розбійний напад. Посягання на особу з корисливою метою передбачало
смертну кару. Шляхтич притягувався до відповідальності лише тоді, коли був
затриманий безпосередньо на місці злочину;
г) знищення або спалення майна. Навмисний підпал житлового будинку
передбачав спалення злочинця. Інші способи знищення майна як от: рибальство
в чужих водоймах, полювання в чужих угіддях, псування греблі, гатки, млина
передбачали штрафи у розмірі 12 коп грошей;
- замах на життя особи і її майно визначалося терміном "наїзд" або
"кгвалт". Під ними Статут розумів бандитський напад однієї особи чи групи
осіб. Завершеним злочином вважалося вбивство, нанесення тілесних пошко
джень або матеріальних збитків. Згідно з артикулами (статтями) Литовського
статуту, на організатора нападу і вбивць очікувала смертна кара. Для співучас
ників, що здійснили напад з метою заволодіння чужим майном, передбачалося
тюремне ув'язнення строком на 1 рік і 6 тижнів.
Види покарань. Система покарань, що склалася в Литовсько-Руській державі, в узагальненому вигляді мала наступний вигляд:
- грошові стягнення:
а) годовщина — плата родичам за голову вбитого. Залежала від соціального
стану потерпілого. Розмір шляхетської головщини становив 100 коп. грошей;
б) нав 'язка — компенсація потерпілому за образу честі, за завдані побої,
рани, каліцтво. Розмір шляхетської нав'язки становив 12 коп.;
в) ґвалт — спеціальні штрафні санкції в розмірі 2 коп. грошей, що сплачу
валися потерпілому за насильницькі дії проти нього. Шляхетський Ґвалт стано
вив 12 коп.;
г) вина— сплачувалася за особливо тяжкі злочини і йшла до державної
скарбниці;
д) заклад — це один із способів забезпечення виконання вироку. Він полягав У особистій домовленості сторін чи спеціальному рішенні князя про обов'язковість штрафних санкцій в разі невиконання однією із сторін судового
рішення;
є) шкода — відшкодування потерпілому за завдані матеріальні збитки.
Встановлювалася судом індивідуально. - фізичні та майнові покарання:
а) смертна кара;
б) болісні та члепоушкоджувальні покарання;
в) тюремне ув'язнення;
г) позбавлення прав або виволапня. До нього засуджувалися ті, хто не під
корявся рішенню суду. Виволанець позбавлявся всіх громадянських прав. Під
страхом такого покарання заборонялося переховувати виволанця, давати йому
продукти харчування. Ця особа перебувала поза законом, її дружина вважалася
вдовою, а діти сиротами;
д) позбавлення честі. Покарання застосовувалося лише до шляхти. Позба
вленими шляхетської честі вважалися не тільки засуджені до цього виду пока
рання, а й засуджені на смерть, але помилувані внаслідок викупу. Позбавленого
честі заборонялося переховувати, вступати з ним у будь-які контакти. Йому до
зволялося емігрувати за кордон або перетворитися на раба.4
Види доказів. Доказами в Литовсько-Руській державі визнавалися:
- особисте зізнання;
- письмові документи;
- огляд місця злочину та "лицо". Як було зазначено вище, висновок возно
го служив важливим доказом по справі. "Лицо" (речовий доказ), знайдене у не
винуватої особи, давав їй можливість відвести від себе підозру шляхом складен
ня очищувальної присяги;
- свідки. Поділялися на офіційних (возний) і приватних. Як і в попередню
епоху, приватні свідки ділилися на видоків і послухів. Свідками могли бути ли
ше християни, а з представників етнічних меншин тільки татари, що перебували
на службі у князя. Свідчити не могли слуги у справі їхнього пана, раніше засу
джені, співучасники злочину, божевільні тощо. Покази шляхтича мали більшу
доказову силу, ніж свідчення "посполитого", тобто простолюдина;
- присяга. За рішенням суду присягу складала одна сторона під час засідан
ня суду, у присутності священика. Присяга застосовувалася тоді, коли не було
доказів або вони були недостатніми для вирішення справи. Безпідставно обвину
ваченим дозволялося присягою очистися від підозри;
- жереб уже не був самостійним доказом. Суд застосував його в разі сумні
вів та вагань по справах, де не було свідків, або ж обидві сторони виявили ба
жання присягнути. Кидався жереб, вигравав справу той, кому випало присягати;
- зізнання під час тортур. Застосовувалися у разі підозри за вчинення кра
діжки, якщо підозрюваний був раніше засуджений. Тортури тривали впродовж
Малиновський И. Лекции по истории русского права. — Ростов, 1918. — С.343.
години. Коли підозрюваний зізнавався, мав бути "скараний на горло", коли ж ні — позовник мав заплатити нав'язку за заподіяння страждань.
Цивільне право. Цивільні справи, в яких відповідачем виступали неповнолітні діти, суди не розглядали до того часу, доки особа не досягне свого повноліття. Суб'єктами правовідносин у суді виступали дорослі діти, але якщо вони жили при батькові, то позов направлявся від його імені, а позов дружини — від імені чоловіка. Залежне населення не мало права на звернення до суду. Тільки власник міг представляти їхні інтереси в суді.
1) право власності. Об'єкти власності у Великому князівстві Литовському поділялися на нерухомі, до яких відносилися земля, будівлі, ліси, та рухомі — всі інші рухомі речі.
Головна увага приділялася правовому регулюванню земельної власності. Найбільші земельні володіння належали Великому князю Литовському. Крім великокнязівського, існувала магнатська, шляхетська, церковна та селянська власності. Залежно від способу набуття права власності маєтки поділялися на: родові, тобто отримані в спадщину батьком і передані сину; вислужені або одержані в тимчасове користування на певних умовах, наприклад "до живота" чи до "волі панської"; придбані внаслідок купівлі-продажу.
Земельна власність усіх видів була недоторканною. Однак існували певні винятки. Піддані, що втекли до "землі ворожої"', розглядалися як державні злочинні, а їхні маєтки переходили до скарбниці князя. Діти злочинця втрачали право нанерухоме майно. Проте воно відновлювалося, якщо злочинця затримували і передавали до великокнязівського суду. Позбавлялися права на частку батьківського володіння доньки, які вийшли заміж за іноземця або не отримали батьківського благословення на шлюб.
Право володіння підтверджувалося грамотою чи давністю часу. У разі відсутності підтверджувальних документів на нерухоме майно, воно відбиралося і передавалося до скарбу Литовського князя.
Литовський статут у всіх трьох редакціях покладав зобов'язання на кожного землевласника відбувати військову повинність особисто і, залежно від розміру земельної посілості, мав відправити до війська певну кількість озброєних підданих. Шляхтич, який відмовлявся виконати військову повинність без поважних на те причин, позбавлявся права володіння землею. Маєток переходив до земельного фонду Великого князя.
Схема 4. Зобов'язальне право у Великому князівстві Литовському
Договори у Великому Литовському князівстві укладалися здебільшого письмово у присутності свідків. Судовий чиновник фіксував факт відсутності примусу з боку однієї із сторін та засвідчував дієздатність контрагента.
Загалом зобов'язальні відносини не отримали значного поширення. В умовах натурального ведення господарства найчастіше застосовувалися (див. схему 4) договори обміну і дарування.З розвитком грошових відносин набуває поширення договір купівлі-продажурухомого майна. Нерухоме майно здебільшого здавалося в орендуабо передавалося у заставу.Саме застава в Литовсько-Руській державі була провідною формою забезпечення виконання зобов'язань. Перехід права володіння від боржника до кредитора забезпечував останньому повернення боргу, а право користування заставленим майном відкривало можливість отримання додаткових прибутків. Заставодержатель мав право розпоря-
5 Данилович И. Взгляд на Литовское законодательство и литовские статуты //Юридические записки, издаваемые Петром Редькиным.- М., 1841.-Т.1.-С.1-48.
джатися заставленим майном, але лише в рамках інституту перезастави третім особам. Перезастава могла здійснюватися тільки в обсягу боргу і на тих самих умовах, що й застава.
У разі передачі маєтків у заставне володіння з ними відходили і рухомі речі, зокрема, знаряддя праці, особи, які працювали чи проживали на території маєт-
ностей.
Особливість заставного володіння Литовсько-Руської держави полягала в тому, що передаватися в заставу могли не лише особисті майнові права, а й державні посади. Правові джерела зафіксували непоодинокі факти передачі у заставу прав старости чи міського війта.
Термін передачі нерухомості у заставне володіння визначався за згодою сторін. За Литовським статутом заставлене майно не підлягало давності і не переходило у власність заставодержателя, а залишалося заставою довічно, аж до викупу боржником або його спадкоємцями.
Заставлену нерухомість власнику дозволялося передавати у спадщину як за законом, так і за заповітом. Але якщо у договорі застави вказувалося про перехід права власності на нерухомість у разі невикупу, то кредитор з моменту закінчення терміну ставав її власником.
Рухомими речами дозволялося тільки володіти, але не користуватися. Наслідком невикупу речі в зазначений термін ставав її продаж з дозволу суду. Якщо виручені кошти були більшими за борг заставника, то надлишок повертався останньому. Коли ж сума була меншою за борг, різниця стягувалася з решти майназаставника.
Договір застави рухомого майна укладався на невизначений термін. У такому разі заставодержатель звертався до суду, який призначав строк викупу, про що повідомлявся заставник. Якщо впродовж цього часу заставник не викупляв річ, то право власності на неї переходило до заставодержателя.
3) спадкове право.Родову земельну власність у XVI ст. продавати заборонялося. Можна було продати лише 1/3 родового маєтку, а решту заставити. Ні за яких обставин батько не міг позбавити родової спадщини своїх дітей. За заповітом спадкодавець мав право розпоряджатися лише купленою або вислуженою у князя земельною власністю, рухомим майном.
Держава ретельно охороняла майнові права спадкоємців, створюючи законодавчі перешкоди для несумлінних спадкодавців. Відтак процедура складання заповіту була досить складною. Вона розпочиналася із дозволу шляхетської чи
копної ради на внесення до заповіту саме того переліку майна, яким мав право вільно розпоряджатися власник. Заповіт складався в усній чи письмовій формах у присутності одного члена пани-ради та не менше двох шляхтичів.
За законом у Литовсько-Руській державі спадкоємцями вважалися діти, брати, сестри, батьки та інші кровні родичі. Не мали право на спадок наступні категорії осіб із числа спадкоємців за законом:
донька, яка вийшла заміж без дозволу батьків чи опікунів; вдова шляхетського роду, що без батьківської згоди вийшла заміж за простолюдина;
незаконнонароджені діти (бенкарти); діти державних злочинців.
Законодавець розрізняв батьківське і материнське майно. Батьківське передавалося у спадок лише синам, а дочкам надавалося придане із четвертої частини усього майна. У свою чергу материнське майно розподілялося порівну між усіма дітьми.
У разі відсутності спадкоємців майно ставало вимороченим і переходило до державної скарбниці Великого князя Литовського.
Шлюбно-сімейне право.За звичаєвим правом на українських землях, що потрапили під вплив Литовського князівства, шлюб міг укладатися без вінчання в церкві. Шлюб набував законної сили при виконанні кількох умов. Насамперед наречені мали отримати згоду батьків. По-друге, вимагалася публічність укладання шлюбного союзу, зовнішнім виразом якого було весілля. По-третє, подружжя мало сплатити владі грошовий податок.
З XVI ст. в Литовсько-Руській державі узаконюється форма церковного шлюбу. Набирають поширення заручини, що скріплювалися свідками та символічними діями. При заручинах шлюб мав бути укладений в обумовлений термін. У разі неявки однієї із сторін на вінчання передбачалися різноманітні штрафи. Розлучення відбувалося за згодою обох сторін. Особи, які уклали шлюб за звичаєвим правом, за розлученням зверталися до світського суду, вінчані — до церковного.
Церква охороняла шлюб і сім'ю значно ширшим арсеналом засобів. Щоб запобігти сімейним драмам, церковне законодавство визначило лише два приводи для розлучення — перелюбство і тривала та невиліковна хвороба одного із подружжя.
В шлюбі чоловік мав перевагу над своєю дружиною і дітьми. Особиста влада чоловіка спиралася на його домінуюче становище в родині. Він був власником будинку, а , значить, і всіх осіб, які проживали у ньому.
За литовсько-руським правом майно належало всій родині. Дружина вступала до шлюбу з приданим. Для забезпечення її майнових інтересів чоловік вносив і свою частку, як заставу до спільного майна. Недоторканість приданого дружини гарантувалося "віном" чоловіка, тобто актовим записом. Чоловік міг віддати дружину, а батько — дітей у тимчасове рабство, передати їх під заставу, в найми, словом, використати замість себе як засіб повернення боргу. Влада батька була незаперечною і довічною як над дітьми, дружиною, так над зятями та невістками. Дорослий одружений син, що мав своїх дітей, міг передати себе в заставу, але договір оформлявся від імені батька та інших членів родини.
Модуль №3.2
Хронологія подій. На початку XIV ст. у Польщі відбувається процес централізації польських земель. Незворотних обертів об'єднавчі тенденції набирають за часів князювання Казимира НІ (1333-1370 pp.). У 1340-х роках до своїх володінь Казимир включає й західноукраїнські землі — Галицьку, Белзьку та Холмську, що остаточно були приєднані у 1387 році. Приблизно в цей же час визнала свою залежність від Казимира і Мазовецька земля. Однак, процес об"єднання всіх польських земель так і не завершився.
Скориставшись із внутрішніх чвар у Литві, 1430 року Польща поширює свою владу на Західне Поділля із центром у Кам'янці. Водночас Чернігівщина, Новгород-Сіверщина й Стародубщина потрапили під владу Московського царства, Північною Буковиною оволоділа Угорщина. У 1359 році ця територія опинилася під владою Молдавії, а в середині XVI ст. Північна Буковина разом з Молдавією потрапили до складу Туреччини.
З кінця XIV ст. впродовж наступних майже 200 років долю більшості українських земель визначав політичний курс Польщі і Литви, спрямований на обопільне зближення.6
Результатом тривалого руху назустріч один одному стало ухвалення на Люблінському сеймі 1569 року унії, яка юридично оформила об'єднання Польщі
і Литви в одну державу — Річ Посполиту (Республіку). Основними умовами, на яких відбулося об'єднання, були:
-очолює Річ Посполиту стас король, що обирається на спільному сеймі представників Польщі і Литви;
- при коронуванні король присягав на вірність обом народам;
- підтверджувалися всі права і вольності шляхти та привілеї окремих осіб;
- укладені до унії міжнародні договори обох країн денонсувалися, якщо во
ни були спрямовані проти однієї із договірних сторін;
- запроваджувалася спільна монета;
- узаконювалося право набувати землі для польської шляхти в Литві і для
литовської в Польщі.
Після злиття двох держав в одну Велике князівство Литовське не втратило повністю своєї самостійності. Воно продовжувало мати у своєму розпорядженні власне військо, законодавство, окрему адміністрацію, чинну фінансову систему. Втрати торкнулися донедавна належних їй українських земель — Київщини, Волині, Поділля, що відійшли до Польського королівства. Щоправда, на Люблінському сеймі українська делегація неодноразово порушувала питання про можливість включення України, як третього суб'єкта, до складу Речі Посполитої. Хоча цього зробити не вдалося, король змушений був піти на значні поступки українським депутатам. Одразу після укладення унії своїм привілеєм він підтвердив рівноправність православних і католиків, дозволив користуватися українською мовою у діловодстві й зносинах коронної канцелярії з місцевою адміністрацією.7 Принаймні, ще впродовж двох десятиліть українські землі у складі королівства Польського мали статус, близький до автономного.
Державний устрій. Система державної влади та управління у своєму розвитку пройшли кілька етапів, а саме:
I етап охопив період з другої половини XIV ст. до першої пол. XV ст. У цей
час Польща являла собою своєрідну станово-представницьку монархію на чолі з
королем та однопалатним парламентом. До його складу входила королівська рада
(магнати та католицькі священики), а також представники від шляхти;
II етап — друга пол. XV ст. -1572 рік — період ранньофеодальної республі
ки на чолі з королем. У 1476 році була створена окрема шляхетська палата, що
6 Історія держави та права України. — К., 1997. — С.64.
Шама 0.1. Польсько-литовська унія та інкорпорація українських земель до королівства Польського на Люблінському Сеймі 1569 року. — Автореф. дис канд істор наук —К 1996. — С.20.
отримала назву посольської зборні.8 З цього часу вальний (загальний) сейм складається з двох палат — сената і посольської зборні. Король став носієм виконавчої і до певної міри законодавчої влади. Він входив до складу сенату, був його головою. У разі відсутності короля на засіданні, ухвали та рішення сейму визнавалися неправомірними.
На III етапі (1572-1791 pp.) відбулося різке послаблення королівської влади. Змінилася форма правління в Речі Посполитій. Вона продовжує залишатися республікою, але влада монарха вже не передається в спадок. Він обирається на елекційному сеймі, що проводився на полі, неподалік від Варшави.
Державний устрій Речі Посполитої в основному сформувався у перші роки її існування. Значний вплив на його еволюцію мали так звані "Генрікові артикули", ухвалені сеймом у зв'язку з обранням королем затятого католика, учасника Варфоломіївської ночі (масового знищення протестантів), французького принца Генріха Валуа у 1572 році. Не пробувши й шести місяців королем Речі Посполитої, він повернувся до Парижу, де зайняв порожній французький престол.
Приймаючи польську корону, Генріх Валуа зобов'язався не вирішувати питань війни і миру, не скликати народного ополчення ("посполитого рушіння") без згоди сенату, мати при собі постійну раду із 16 сенаторів, кожні два роки скликати сейм, тривалість якого обмежувалася шістьма тижнями. Король мав забезпечувати територіальну цілісність Речі Посполитої, домагатися повернення втрачених польських земель. В разі невиконання взятих на себе зобов'язань, шляхта мала право відмовитися від покори королю.
Отже, внаслідок Люблінської унії 1569 року та Генрікових артикулів 1572 року верховна влада передавалася спільному литовсько-польському коронному сейму. Як вказують польські правові джерела, сейм Речі Посполитої складався з трьох компонентів:
а) король.В Речі Посполитій королю належала виконавча влада. Без за
твердження короля жоден закон не діяв. Кандидатами на польський престол мо
гли бути особи, що належали до родової польської знаті, католики, знайомі з віт
чизняним правом. Маєтності короля проголошувалися недоторканними.
б) сенат.Члени сенату призначалися королем довічно. До сенату входили
римо-католицькі священики, державні чиновники вищого рангу. Після Люблін-
"Ливанцев К.Е. Сословно-представительская монархия в Польще, ее сущность и особенности (II пол. XIV-конец XVI вв.).- М., 1968.- С.47.
ської унії кількість сенаторів стабілізувалася— 140 осіб. Першим сенатором вважався глава польської католицької церкви.
Сенат скликався королем одночасно з посольською зборнею, але засідання проводилися окремо. До компетенції сенату належало: розгляд проектів нормативних актів, ухвалених посольською зборнею; обговорення питань зовнішньої політики; участь у розгляді справ у сеймових судах під головуванням короля.
в) посольська зборня.До її складу входили 170 депутатів— послів від земської шляхти. Вона обговорювала внесені королем проекти законів, ухвалювала рішення з окремих спорів. Після закінчення роботи сейму посли звітували на повітових сеймиках, які їх обрали до коронного сейму.
Усі питання в нижній палаті вального сейму ухвалювалися одностайно. Достатньо було одному делегату проголосувати проти, щоб зірвати ухвалення будь-якого рішення. Це правило отримало назву "liberum veto" (вільна заборона). Зловживання правом veto інколи призводило до того, що сейми не могли розпочати свою роботу. Зазначимо, що в сенаті принцип одностайності не застосовувався, тому що король мав вирішальний голос.
Органи державного управління.Як зазначалося, виконавча влада в Речі Посполитій належала королю. Виконувати обов'язки йому допомагали вищі сановники, що входили до складу сенату, зокрема:
- великий або коронний маршалоквідав королівським двором;
- надвірний маршалок— заступник коронного;
- коронний канцлер, підканцлер— відали королівською канцелярією;
- коронний підскарбій— відав державною скарбницею;
- коронний гетьман— головнокомандувач збройних сил Речі Посполитої,
який обіймав посаду довічно;
- референдарії(духовний та світський)— помічники короля у королівсь
кому суді. Після Люблінської унії брали участь у засіданні сенату з правом дора
дчого голосу.
Місцеві органи влади.Система управління на землях Західної України, захоплених Польщею, тривалий час організовувалася за давньоруськими зразками. Лише з 1434 року вона починає здійснюватися польською адміністрацією. Такою ж вона в основному залишалася і після утворення Речі Посполитої.
В адміністративному відношенні Річ Посполита поділялася на три провінції — Велику Польщу, Малу Польщу, до складу якої входила більша частина захоплених українських земель, і Литву. У свою чергу провінції поділялися на ме-
|
нші адміністративно-териториальні одиниці — воєводства, повіти. Очолював воєводство воєвода, який, окрім того, здійснював судові функції та керував шляхетським корпусом свого воєводства в разі військових дій. У віданні старост та замкових управителів перебували замки, села, староства. Старости очолювали гродські суди9. На чолі повітів стояли каштеляни.
Органами місцевого самоврядування згідно з Конституцією 1509 року визнавалися шляхетські сеймики.
Низовою ланкою адміністрації Речі Посполитої були волосні і сільські органи. Справами волості відав королівський волосний староста, якому був підпорядкований волосний писар. Питання сільського життя вирішував сільський сход. Він же обирав сільського старосту. З часом ці самоврядні органи втратили свій вплив, а на їх місце стали призначаться управителі.
Схема 5.Суспільний лад Речі Посполитої Польської
Впродовж XV-XVII ст. у Польщі, як і на Заході, склалися такі політично активні суспільні стани (див. схему 5):
- шляхта поділялася на:
а) магнатів (великих землевласників); б) середніх і дрібнопомісних землевласників; в) "ходачкову шляхту" (від "ходачки" — личаки) — зубожілий прошарок, який не мав земельної власності.
Магнати мали право видавати правові акти, які поширювалися на власних підданих. Із їх числа формувався сенат, призначалися найвищі посадовці в державі.
Середня шляхта у XVI ст. становила могутню політичну силу. Саме її представники обирали короля, затверджували закони, податки, впливали на внутрішню та зовнішню політику в державі.
Із середини XVI ст. шляхетство стало передаватися у спадщину. Дарувати його міг лише сейм, а його втрата відбувалася лише за рішенням суду.
На приєднаних у кінці XIV ст. галицьких землях українська шляхта мала значно менші права та привілеї порівняно з польською аристократією. На відміну від польських українські шляхтичі змушені були брати участь у військових походах польського короля, сплачувати до королівської скарбниці грошові й натуральні податки, ремонтувати дороги та замки;
- духовенство поділялося на римо-католицьке, греко-католицьке (з 1596 ро
ку) і православне. Привілейоване становище займала римо-католицька церква,
яка володіла кількома сотнями сіл. По кілька десятків сіл перебувало в руках
монастирів.
Православна церква втратила своє привілейоване становище й опинилася перед небезпекою повного знищення. Призначення на вищі церковні посади здійснювалося польським королем, діяльність контролювалася державною владою. Православним заборонялося мати приватну власність.
Таке становище існувало до 1434 року, коли православних було частково урівняно в правах із римо-католиками. Остаточний паритет у правах був досягнутий лише напередодні Люблінської унії;
- міщани. Порівняно з країнами Західної Європи міщани в Польщі мали
значно меншу політичну вагу. Як окремий суспільний стан вони не були пред
ставлені в польському сеймі, з 1496 року їм не дозволялося купувати та володіти
земельною власністю, заборонялося займати державні посади, їм був обмежений
доступ і до вищих церковних посад.
У порівняно кращому становищі перебували міста з магдебурзьким правом. Столиці Галичини— місту Львову— магдебурзьке право було надане у 1356 році. Ним передбачалося рівність усіх громадян міста перед законом. Однак на практиці керівництво справами у містах належало міському патриціатові, який у національному відношенні складався переважно з представників польської та німецької національностей, римо-католиків за віросповіданням. У статутах багатьох міст, що керувалися магдебурзьким правом, зазначалося, що вся міська влада служить тільки тим, хто визнає римську віру;
9 Королевство Польское и Великое государство Литовское с присоединенными к оному землями. — СПб., 1775. — С. 62-63.
- вільні селяни або "кметь" поділялися на чиншових, які сплачували натуральний податок, та службових — платили чинш і відробляли панщину. У XV ст. панщина сягала 14 днів на рік, а в наступному столітті вона значно зросла і досягла 6 днів на тиждень. Крім того, селяни сплачували десятину на користь церкви, а галицькі кметі обкладалися податком у скарбницю держави. Селяни втрачали громадянські права— права власності, права суду, мали обмежене право виходу від землевласника. Лише в тому разі вони могли його залишити, якщо виконували поставлені господарем умови.
Судочинство над селянином здійснював сам землевласник. Смерть кметя оцінювалося в 4 рази дешевше, ніж убивство шляхтича. Годовщина за його вбивство ділилася між родичами небіжчика (3/4) та його паном (1/4).
Таким чином, селянство поступово перетворюється на залежне від своїх кріпосників. Кріпацтво в Польщі узаконюється постановою Петриківського сейму у 1496 році;
- напіввільні люди. У XIV — першій половині XV ст. на українських територіях Польщі відомі такі категорії напівзалежного населення:
а) капанні люди — особи, цілковито прикріплені до землі, які не мали права
покинути свого господаря;
б) ординці — селяни, які працювали на королівських угіддях і перебували
під опікою короля. Мали однакові права з каланними людьми. Назва, ймовірно,
походить від виконання ними додаткових функцій з охорони рубежів держави
від нападу Золотої Орди;
в) сотні люди — особи, які проживали поблизу замків та фортець, забезпе
чували їх товарами ремісничого виробництва. Податків не сплачували, на них
поширювалася юрисдикція замкового суду.
Соціальне становище напівзалежного населення фактично було кращим, ніж вільних селян. Саме тому значна кількість кметі добровільно переходила до категорії каланних, ординців, сотних людей, самостійно позбавляючи себе певних особистих свобод;
- невільники або раби. Про них є згадки, які відносять лише до XIV — першої пол. XV ст. Будь-який невільник міг позбутися рабства, викупившись із нього.
Джерела права. На українських землях, що входили до складу Польщі, а потім Речі Посполитої, діючими джерелами права були:
звичаєве право;
"Руська Правда" діяла на українських землях, приєднаних до Польщі в XIV- першій пол. XV ст.;
магдебурзьке або німецьке право. Витоки німецького права у Польщі сягають середини XIII ст. Саме так називаються норми, які обумовлювали правове становище німецьких переселенців на території королівства. Згідно з ними, німецьким селянам надавалася низка пільг і переваг порівняно з місцевим селянством, заохочуючи таким чином іноземців до переселення. Однак, у сільській місцевості воно не використало всього правового потенціалу.
Зате в умовах міст збірник правових норм німецького дворянина Ейке фон Репкова, укладений у першій половині XIII ст. у Магдебурзі, знайшов найповніше застосування. Потрапивши до польських міст, воно почало відходити від свого німецького прототипу, вбираючи в себе характерні риси місцевого права. Гармонізація сталася настільки природно, що піддані короля стали вважати його власним польським правом. А сам король Казимир III у 1356 році заборонив містам звертатися за консультаціями у судових справах до міста Магдебурга. З цією метою ним був заснований Вищий суд німецького права у Кракові;
Вислицький статут 1347 року. Це перший кодифікований збірник звичаєвого права Польщі. Ним визначалися правові рамки для окремих станів суспільства, насамперед для шляхти і духовенства. На обидва стани покладалися обов'язки військової служби на користь короля залежно від розмірів землеволодіння. Якщо з якихось причин священик не міг її виконати, обов'язок військової служби дозволялося передати комусь із близьких родичів. В противному разі земельне володіння відбиралося і поверталося до королівського земельного фонду;
Вартський статут 1420-1423 років. Головна увага приділена шлюбно-сімейному, спадковому та опікунському правам. В окремих статтях йдеться про обсяги судової компетенції сільських старост;10
різноманітні королівські закони, загальні й особисті привілеї, законодавство сеймиків, а з утворенням вального сейму — його власні акти;
судова практика, тобто рішення вищих королівських судів і місцеві з'їзди феодалів створювали обов'язковий судовий прецедент для вирішення аналогічних справ.
' Історія українського права. — К., 2001. — С.ЗО.
Судоустрій та судочинство. Як на польських етнічних територіях, так і на приєднаних українських землях система судоустрою була розмаїтою і набрала наступного вигляду:
світськими судами першої інстанції стали земські, старостипські, магістратські суди в містах та підкоморські суди. Якщо в Литві вони були в кожному повіті, то в Польщі — в кожному воєводстві. Склад земського суду обирався на повітових сеймиках і довічно затверджувався королем. У визначений час суд об'їжджав усі повіти, воєводства і розглядав як цивільні, так і кримінальні справи.
Суд був колегіальним, а в його роботі брало участь 5-6 представників із числа шляхетської аристократії. До компетенції земських судів належали майже всі кримінальні та цивільні справи, в яких однією із сторін виступав шляхтич.
Підкоморський суд вирішував спірні справи, які стосувалися встановлення меж та кордонів між окремими земельними володіннями;
старостипські суди — суди представників королівської адміністрації. У Литві так називалися гродські або замкові суди. їх очолювали старости або їхні заступники — підстарости. Під юрисдикцію потрапляла не лише шляхта, а й усе вільне населення, що не було підсудне становим земським та підкоморським судам. За Вартським статутом 1423 року судові права королівських старост обмежувалися. Тепер він міг здійснювати правосуддя лише з чотирьох артикулів: зґвалтування, підпал, пограбування та "наїзд" — розбійний напад;
магістратський суд для міст, що мали магдебурзьке право. Судові повноваження здійснював війт як голова міської влади спільно з виборними присяжними засідателями, які називалися лавниками.
Вищою судовою і єдиною апеляційною інстанцією виступали королівські суди, на засіданні яких король або сам здійснював правосуддя, або за допомогою ним уповноважених можновладців. До таких судів належали:
- власний королівський трибунал, на якому король особисто розглядав
справи і виносив по них вироки. Йому були підсудні всі справи, що стосувалися
порушення шляхетських прав і привілеїв, а також будь-які справи, які король
бажав узяти до свого провадження;
- суд державного сейму. Проводився під час засідання сейму. На ньому го
ловував король. До компетенції сеймового суду відносилися злочини проти дер
жави, посадові злочини, образа короля тощо;
- суд королівських асесорів розглядав справи, що стосувалися міст, розта
шованих у королівських вотчинах. Правосуддя здійснював коронний канцлер.
Розглядав справи, що поступали в апеляційному порядку із магістратських судів;
- суд референдаріїв, на якому розглядалися спори між збирачами податків із
королівських вотчин та селянами, які в них жили й працювали;
- суд великого маршалка. Під його юрисдикцією перебували всі справи, що
стосувалися порушення правопорядку та тиші у столиці Польського королівства;
- комісарський суд — це суд уповноважених королем осіб, спеціально при
значених для розгляду певної справи."
Окрім світських судів, існували духовні суди. Першою інстанцією для них були суди єпископа, другою — архієпископа, третьою — суд Папи Римського у Ватикані. Розглядалися справи світських осіб за злочини проти церкви та протиправні дії священиків.12
Вищою апеляційною інстанцією для всіх світських судів, як зазначалося, був король. Проте після судової реформи 1578 року компетенція короля була значно звужена. Король не усувався остаточно від судочинства, однак апеляційні функції від нього перейшли до Коронного трибуналу.
Судовий процес.Тогочасні правові пам'ятки не розрізняють цивільне судочинство від кримінального. Судовий процес розпочинався з позовної заяви, яку могли подати лише повнолітні особи. За неявку без поважних причин до суду у відповідача конфісковувався один чи два воли. У разі неявки вдруге і втретє відповідач програвав справу. Якщо не з'являвся позивач, вигравав відповідач, якщо останній був присутній на процесі.
На наступній стадії судового процесу суддя переходив до розгляду доказів, наданих обома сторонами. Доказамивважалися: особисте зізнання; присяга;
свідчення очевидців; офіційні (королівські) привілеї; приватні (боргові зобов 'ячання) документи.
Після заслуховування обох сторін і оцінки усіх доказів суд ухвалював рішення. Сторона, що виграла справу, мала внести на користь судді відповідну
" Ясинский М.Н. Главный Литовский трибунал- К., 1901.—С. 14.
Королевтво Польское и Великое государство Литовское с присоединенными к оному землями. — С.64-67.
плату, що називалася "подарунком на пам'ять". Закон дозволяв судді стягувати за розгляд справ мито в розмірі від 2 до 4 грошей. Особа, яка програла справу, мала сплатити значні штрафи.
Стосовно розгляду справ про вбивство існувала дещо інша процедура. Оскільки судді не мали права розслідувати справи про вбивство, коли не встановлена особа злочинця, заявник мав вказати ім'я підозрюваної особи. Тільки після цього суддя призначав спеціального судового чиновника, який проводив розслідування злочину.
Кримінальне право.До середини XV ст. на українськиї землях, приєднаних до Польщі, продовжували діяти норми кримінального права "Руської правди". З другої половини століття польське кримінальне право стало на українських територіях домінуючим. За римською правовою традицією злочини поділялися на публічні і приватні. До публічних належали:
- образа королівського маєстату — злочини проти особи короля;
- злочини проти держави. До них відносилися повстання, видача ворогу
державної таємниці, підбурювання до бунту. Серед державних злочинів виділя
лися ті, що порушували громадський порядок під час проведення судового засі
дання: оголення меча в залі суду, вхід до судового приміщення без дозволу суду,
відмова від виконання судового вироку. За здійснення вказаних злочинів перед
бачався штраф у розмірі від 3 до 14 гривень.
- злочини проти релігії. Як іу Великому князівстві Литовському, суворо
му покараннюпідлягали особи, які перейшли до нехристиянської віри. Злочином
проти релігії вважалося чаклунство;
- злочини проти громадського порядку та спокою. До них відносилися
розбійнінапади, насамперед напад на шляхетський будинок;
- злочини проти особи. На першому місці стояло вбивство. Покарання за
лежало насамперед від соціального статусу потерпілого. Якщо ним був шляхтич,
то винний у вбивстві сплачував 60 гривень пені (штрафу), якщо дрібнопомісний
дворянин— 30 гривень, а коли селянин— 10 гривень, із яких 6 ішло родичам
потерпілого, а 4 — до королівської скарбниці.
До злочинів проти особи належали також нанесення тілесних пошкоджень, статеві злочини, образа честі. В разі нанесення тяжких тілесних ушкоджень
" Иванов Ю.А, Колесников В.А. Государство и право южных и западных славян в средневековье. — С.87-88.
шляхтичу підсудний сплачував пеню у розмірі ЗО гривень, а якщо потерпілим був селянин — усього 5 гривень;
- образа честі. За словесну образу шляхтича передбачався штраф у розмірі
ьО гривень, що відповідав розміру пені за вбивство;
- майнові злочини. До них передусім належала крадіжка, що ділилася на
просту та кваліфіковану. До останньої відносилася відкрите викрадання майна із
застосуванням зброї.
Система покарань.Серед покарань у польському праві виділялися: