Витяг із статті: Захарченко П., Вікторова і . Суспільно-політичний лад і право на землях України у складі Великого князівства Литовського // Історія України — 2002. — № 32-33


ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Охарактеризуйте державний механізм Великого князівства Литовського.

2. Назвіть основні верстви населення українських земель Великого князівс­
тва Литовського.

3. Перелічіть та дайте характеристику основним категоріям селян Великого
князівства Литовського.

4. У чому полягав основний зміст судової реформи Литви у середині XVI
століття? Які нові суди створювалися?

5. Охарактеризуйте основні джерела права Великого князівства Литовсько­
го. Виділіть серед них українські.

6. Які види договорів цієї епохи Вам відомі?

7. Які види доказів застосовувалися у кримінальному праві Литви?

8. Перелічіть та охарактеризуйте основні суспільні стани Польщі.

9. У чому суть Люблінської унії 1569 року?

 

10. Що являли собою „Генрикові артикули"? Як вони вплинули на еволю­
цію державного ладу Речі Посполитої Польської?

11. Дайте характеристику видам злочину у Великому князівстві Литовському.

12. Розтлумачте політико-правову категорію „станово-представницька мо­
нархія".

14. Знайдіть і письмово занотуйте відмінності між органами станово— представницької монархії (вальними сеймами) Литви і Польщі.

Підсумковий тест модуля

1. За якою ознакою диференціювалися групи селян у Великому князівстві Литовському?

а) за розміром оподаткування;

б) за ступенем залежності від феодала;

в) за особистою відданістю князю;

г) за майновим цензом.

2. З перелічених нижче джерел визначте ті, якими регулювалася організація самоврядування в українських містах у період перебування їх у складі Великого князівства Литовського, Королівства Польського та Речі Посполитої

а) Литовським статутом;

б) Загальноземськими привілеями;


в) Магдебурзьким правом;

г) Вислицьким статутом.

3. Що із переліченого не вважалося судовим доказом у Великому князівстві
Литовському?

а) свідчення возного;

б) присяга;

в) свідчення послухів;

г) експертиза.

4. У Речі Посполитій оскарженню не підлягав вирок

а) Луцького трибуналу;

б) суду єпископа;

в) Коронного трибуналу;

г) суду Великого князя Литовського.

5. За який вид злочину у Литві не передбачалася смертна кара?

а) пограбування;

б) „наїзд";

в) зрада батьківщині;

г) підпал будинку.

6. Про який вид договору не йдеться в пам'ятках права Великого князівства
Литовського?

а) поклажі;

б) оренди;

в) обміну;

г) позики.

7. Які категорії не мали права на спадщину у Великому князівстві Литовсь­
кому?

а) раніше засуджені;

б) незаконнно народжені;

в) піддані церковній анафемі;

г) позбавлені батьківських прав.


8. Знайдіть відповідник до терміну „ординці":

а) селяни, які працювали на королівських землях;

б) зубожілі шляхтичі, що не мали земельної власності;

в) селяни, які сплачували чинш і відробляли панщину;
х) сшъсъил

9. Яке із покарань відносили до кваліфікованого?

а) розстріл;

б) четвертування;

в) втеплення;

г) відрубування голови.

10. Який із нижченаведених варіантів є хибним твердженням?— „Чинними
на українських землях як Великого князівства Литовського, так і Речі Посполи­
тої були наступні джерела права":

а) Литовський статут;

б) законодавство вального сейма;

в) звичаєве право;

г) Руська правда.


МОДУЛЬ №4

1.Запорізька Січ, її політичний устрій та право

(кінець XV ст. — середина XVIIст.)

2. Українська гетьманська держава (Військо Запорізьке):

державний лад, суспільний устрій та право

(середина XVIIст. — кінець XVIIIст.)

Зміст дидактичної одиниці

Джерела формування Запорізької Січі. Базові принципи політичного уст­рою. Органи військово-адміністративної влади та козацького самоуправління, їхня компетенція.

Створення Української гетьманської держави та роль Б.Хмельницького у цьому процесі. Автономія України у складі Московського царства.

Державний лад та суспільний устрій на визволених із-під польського пану­вання землях. Полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій. Орга­нізація судів.

Звичаєве козацьке право. Правові пам'ятки епохи. Зростання ролі українсь­кого права.

Анотація

Модуль висвітлює питання, пов'язані із процесами зародження Запорізької Січі та формування Української гетьманської держави, їх суспільно-політичним розвитком. Значне місце відведено організації діяльності установ судової влади, їх компетенції та процесуальному праву. Характеризуються основні пам'ятки права, передусім джерела національного походження.

Джерела

1.Боплан Г.Л., Мвріме П. Опис України. Українські козаки. Богдан Хмель­
ницький.—Львів, 1990.

2. Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы. В 3-х т.—
М., 1953.—Т.З.

3. Документи Богдана Хмельницького. 1648-1657.—К., 1961.


Основналітература

1. Кузьминець О., Калиновський В. Історія держави та права України.— К.,
2002.

2. Мезиченко П. Історія держави та права України.— К., 1999.

3. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності.—К., 1999.

Додаткова література

1. Голобуцький В.О. Запорізьке козацтво.— К., 1994.

2. Гуржій О. Українська козацька держава у II половині XVII ст.: кордони,
населення, право.— К., 1996.

3. Окиншевич Л. Лекції з історії українського права: право державне. Доба
станового суспільства.— Мюнхен, 1947.

4. Пащук А.І. Суд і судочинство на Лівобережній Україні XVII- XVIII ст.—
Львів, 1967.

5. Падох Я. Суди і судовий процес старої України.— Нью-Йорк—Львів,
1990.

6. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків.— Львів, 1990-1992.—Т. 1-3.

Факультативналітература

1. Грозовський І. Козацьке право // Право України. —1997. — № 6.— С 76-80.

2. Пріцак О. Пилип Орлик, його конституція і бачення проблем тогочасної
України // Дзвін.—1990.—№ 2.

ТЕСТ-ДОПУСК

1. З чиїм іменем історична традиція пов'язує заснування Запорізької Січі?

а) Б.Хмельницького;

б) Д. Байди-Вишневецького;

в) І.Сулими;

г) 1.Сірка.

2. Де була досягнута перша перемога військ Б.Хмельницького після початку
національно-визвольної війни в 1648 році?

а) під Жовтими Водами;

б) під Берестечком;


в) під Зборовим;

г) під Корсунем.

3. Хто із названих осіб не був сподвижником Б.Хмельницького?

а) І.Золотаренко;

б) І.Богун;

в) Р.Джелалій;

г) Я.Вишневецький.

4. Слово "козак" із тюркської мови означає

а) кінний воїн;

б) вільна людина;

в) людина-невдаха;

г) переможець.

5. Останнім гетьманом Української гетьманської держави (Війська Запорі­
зького) був

а) К.Розумовський;

б) Д.Апостол;

в) П.Скоропадський;

г) І.Брюховецький.

МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Розпочати вивчення модуля рекомендуємо із з'ясування причин виникнення та джерел формування українського козацтва. Засвоєння означених питань від­криє шлях до розуміння природи політичного устрою Запорізької Січі, сутності її правової системи, заснованої на засадах звичаєвого права.

В жодному разі із поля зору не повинен випасти матеріал, пов'язаний із про­блемою політичного статусу Запорізької Січі. Володіючи базовими знаннями, на­вичками і вміннями з правознавства і теорії держави та права, студент має визначи­ти політико-правовий статус Запорізької Січі. З цією метою необхідно порівняти окремі атрибути держави із характерними ознаками, притаманними об'єкту ви­вчення. Висновки, до яких прийдуть студенти, можуть бути різноманітними аж до протилежності. У такому разі їхні аргументи та мотивація також стануть предме­том дискусії під час зустрічі з викладачем на консультативних пунктах.


Наступна тема модуля логічно пов'язана з попередньою. Адже полково-сотенна організація запорізького товариства лягла в основу адміністративно-територіального устрою Української гетьманської держави, започаткованої Б.Хмельницьким. Відтак, студент має твердо усвідомлювати, що саме цей фено­мен найвиразніше характеризує сутність Української гетьманської держави.

Знайомство із розгалуженою правовою системою має розпочинатися із зна­йомства з пам'ятками права доби, що вивчається. У низці інших беззаперечне місце належить міжнародним договорам, а серед них— Березневим статтям Б.Хмельницького 1654 року. Вивчення положень договору дасть змогу з'ясувати справжні параметри української автономії під протекторатом Московської, піз­ніше Російської держави.

Опановуючи обидві теми модуля, студенти мають засвоїти тезу про демок­ратичний характер як Запорізької Січі, так і Української гетьманської держави. У кінцевому підсумку вони мають усвідомити, що кількасотрічні традиції само­врядування покликали до життя головне надбання політико-правової думки епо­хи — "Конституцію П.Орлика". Розглядаючи основні положення, структуру та зміст, її варто з'ясувати, чи можна її вважати конституцією у сенсі сучасного ро­зуміння понять та правових категорій.

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ ВИВЧЕННЯМодуль №4.1

До наших днів не збереглися достовірні свідчення про місце закладення першої козацької Січі. Проте історична пам'ять народу пов'язує будівництво першої фортифікаційної споруди на острові Хортиця з іменем Дмитра Вишневе­цького (1556 р.)— волинського магната, що зібрав для боротьби з татарами кі­лька сотень своїх земляків. Саме Дмитра Вишневецького історична традиція на­зиває засновником Запорізької Січі.

У подальшому військовий центр Січі — кіш — переходив з місця на місце, змінюючи своє розташування впродовж майже 250 років вісім разів. Коли у 1775 році Запорізька Січ була ліквідована Катериною II, частина козаків перенесла Січ у гирло Дунаю, де вона існувала впродовж 1775-1828 років під назвою Заду­найська Січ.


Політичний устрій. Землі Запорізької Січі займали майже всю територію нинішньої Кіровоградщини, всю Дніпропетровщину, на Миколаївщині лівий бе­рег Бугу, частину Херсонської, Запорізької, Донецької і Харківської областей. За свідченнями сучасників Вольності (володіння) запорізьких козаків становили близько 87 тис. квадратних кілометрів. Отже, запорожці контролювали простір, що дорівнює територіям нинішньої Болгарії, Португалії та Угорщини. Населення Запоріжжя в останній рік його існування за офіційними підрахунками становило близько 120 тис. чол., з них козаків-січовиків-15 тис.

Територіально Вольності запорізьких козаків спочатку поді шлися на 8, а до середини XVIII ст. на 10 паланок, із яких 3 знаходилися на правому березі Дніп­ра, а 7- на лівому. Паланка — це певна територіальна одиниця, що розташовува­лася поза межами козацького коша. Кожна з них мала свій адміністративний центр — містечко, селище чи село, в якому розміщувався орган управління — паланкова адміністрація. їй підпорядковувалися лише хутори посполитих (се­лян) та одружених козаків.

Заможні козаки освоювали територію паланки і закладали зимівники та слободи— своєрідні спостережні пункти, які слугували першим рубежем обо­рони від турецьких набігів з півдня. Саме козацькі зимівники повідомляли Запо­різьку Січ про небезпеку наближення ворожих загонів, попереджали про необ­хідність підготовки до організації відсічі нападника.

Зимівники та слободи лише формально підпорядковувалися адміністрації Запорізької Січі. Фактично ж вони мали значну автономію, а їх залежність ви­значалася припискою господаря до одного із козацьких куренів.

Запорізька Січ мала більшість ознак державності: територію, населення та верховну владу. Проте в сучасному розумінні її назвати державою не можна. Як інші держави, вона не мала свого громадянства. Спочатку козаки були піддани­ми Литви, потім Речі Посполитої, пізніше Гетьманщини, зрештою, московського царя. Не було такої повнокровної економіки, фінансової системи, господарської інфраструктури, власних грошей. Не було міст, узагалі кам'яних будівель. На­віть у часи найвищого розвитку населення Запоріжжя не перевищувало 100 тис. осіб. Проте фактично від часу заснування до повної ліквідації Запорізька Січ зберігала свій автономний статус.

Політичний устрій Запорізької Січі базувався на принципах козацької демо­кратії. Йдеться про народовладдя в межах одного суспільного стану — козаків. Лише вони мали право на вирішення внутрішніх справ, могли обирати і бути об-


раними, мали право займати військові, адміністративні, судові посади. Хоча в Запорізькій Січі і перебували особи, що не належали до козацького стану, проте вони не були ані рабами, ані кріпаками. Майнова нерівність існувала, проте вона мала лише економічний, а не юридичний характер. Багатші не мали права-привілею над біднішими. Різниці між дуками (козацька аристократія) і голотою (плебсом) у правовому відношенні не існувало. Товариство обходилося без при­вілеїв, усі були рівними. Частина голоти мешкала в самій Січі, в курені, перебу­вала на утриманні коша, працюючи в паланках та зимівниках. Взаємини регулю­валися не нормами писаного права, а звичаєвим правом військового товариства. Козацька правосвідомість забезпечувалася повагою до традицій та заборон, які мали силу закону.

Як зазначалося вище, за правовим статутом усі козаки були рівними між со­бою. Однак за соціальним становищем між ними існувало істотне розшарування. Диференціацію в козацькому середовищі вміло використала польська влада. Най­більш заможна козацька верхівка у другій половині XVI ст. стала основною опо­рою для формування військових охоронних підрозділів — реєстрового козацтва.

5 червня 1572 року король Сигіздмунд 11 Август своєю грамотою доручив коронному гетьману Язловецькому організувати із числа козаків загін, який би контролював діяльність козацтва на Запоріжжі.

Перший загін складався із 300 низових козаків, які отримували по 2,5 зло­тих на квартал на сукно та жупан. Відтак всі козаки були внесені до списку (ре­єстру). З цього часу вони стали перебувати на державній службі. Військо Запорі­зьке реєстрове розташовувалося на північ від Січі, охоплюючи територію від Чи­гирина до Трахтемирова. Йому надавалися військові клейноди, зокрема прапор (корогва), бунчук, печатка тощо. Реєстрові зобов'язані були тримати на Січі вла­сний гарнізон, кількісний склад і матеріальне забезпечення якого не було чітко визначене.

Реєстрові козаки мали низку привілеїв. Вступаючи до складу реєстрового козацтва, вони виходили із-під юрисдикції поміщиків, звільнялися від влади воє­вод і старост, якщо проживали на королівських землях. Вони звільнялися від по­датків, мали право купувати землю, займатися торгівлею, отримувати за службу платню та зброю. Реєстрові козаки мали право судитися своїми козацькими су­дами. У той же час адміністрація Речі Посполитої у будь-який момент могла ро­зігнати реєстрове козацтво, а ті, хто викреслювався із списків, мав повернутися до своїх господарів.


За формою правління Запорізьку Січ відносять до типу демократичної рес­публіки. Саме так визначив державний устрій Січі посол Венеціанської респуб­ліки Альберто Віміні, який у 1650 році перебував в Україні. Органом прямої де­мократії виступала козацька рада. Вона не була представницьким органом як у Західній Європі. В ухваленні законів і управлінні справами безпосередню участь брали лише представники одного суспільного стану— козаків. Раді належала уся повнота законодавчої та адміністративної влади. Вона ухвалювала закони, приймала рішення з найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики, контролювала діяльність урядовців. Раду могли скликати гетьман, митрополит, а у військовий час просте козацтво і навіть сторонні особи.

Виконавча влада на Запоріжжі належала кошу, тобто обраним на козацькій раді посадовцям. Усього була 21 посада, на яких перебувало по декілька урядов­ців одного звання. Наприклад, курінних отаманів було 38 (за кількістю куренів), гармашів (артилеристи) — 8, канцеляристів - 20, полкових писарів - 9 тощо. За­галом, у владних структурах Запорізької Січі налічувалося 120 осіб командно-адміністративного персоналу. Найвище становище в апараті управління займали військові начальники, а серед них виділявся кошовий отаман. За сучасною тер­мінологією він був главою Запорізької республіки, головнокомандувачем зброй­них сил і військовим комендантом Січі. Кошові отамани, як і решта управлінців, щорічно вибиралися на козацькій раді, знімалися з посад або продовжували на наступний термін їх обіймати.

До складу військових начальників також входили:

Військовий суддя — друга посадова особа на Запоріжжі. Він здійснював суд над козаками, призначав начальника артилерії, інколи заміщав кошового отамана. Військовий писар керував канцелярією, проводив листування від імені усього запорізького війська.

Військовий осавул наглядав за дотриманням козаками порядку на Січі, стежив за поповненням продовольчих запасів війська, організовував виконання судових рішень, провадив дізнання за скоєними злочинами як на Січі, так і на територіях паланок.

Окрім перелічених посадовців статус військової старшини мали й курінні отамани — обрані керівники військових підрозділів, що називалися куренями.

Середню ланку виконавчої адміністрації становили військові чиновники, які допомагали військовій старшині управляти козацьким військом. Серед них виділявся довбуш. Він збирав козаків на раду, мав бути присутнім під час вико-


нання судових вироків, організовував стягнення податків та торговельного мита. Військовий пушкар відав козацькою артилерією, був комендантом військової в'язниці. Військовий тлумач виконував обов'язки перекладача. Кантаржей наглядав за дотриманням еталону мір та вагів на всій території Запоріжжя.

Остання ланка козацької адміністрації складалася із похідної та паланкової старшини. Похідний полковник командував військовим підрозділом, що назива­лося полком. Крім нього, до складу полкової старшини входили полкові осавул та писар.

Як зазначалося, влада паланкової старшини поширювалася на сімейних ко­заків і представників інших суспільних верств, що мешкали поза межами Січі, у слободах та зимівниках. Паланковий кіш очолював полковник, йому допомагали інші управлінці. До повноважень паланкового полковника належали судові фун­кції аж до засудження на смертну кару.

Судоустрій та судовий процес. Кількість судових інстанцій у Запорізькій Січі не була чітко визначена і законодавчо унормованою. Чинними на Запоріжжі дослідники вважають наступні судові установи, серед яких судом першої інста­нції вважався:

- паланковий суд або суд паланкового полковника. Компетенція суду
поширювалася на територію паланки, яку очолював паланковий полковник, він
же голова суду. Розглядалися справи про злочини, за які передбачалися незначні
покарання. На плечі паланкового суду лягала основна маса цивільних справ. Ді­
яли колегіально у складі паланкового полковника, осавула, писаря. Члени суду
обиралися терміном на три роки;'

- курінний суд або суд курінного отамана — суд другої інстанції, розглядав
апеляційні справи з паланкового суду. Його очолював курінний отаман, компетен­
ція якого поширювалася лише на козаків одного куреня. У разі належності позива­
ча і відповідача до різних куренів справу розглядав суд отаманів обох куренів;

- суд військового (генерального) судді колегіально чи одноосібно розгля­
дав важливі кримінальні справи у першій інстанції. Вирок міг бути оскаржений у
найвищій судовій установі — у кошового отамана;

- суд кошового отамана — здійснював юрисдикцію на всій території Запо­
ріжжя. Вироки суду оскарженню не підлягали. Кошовий здійснював помилуван­
ня та переглядав вирок у бік зменшення санкцій;

1 Андрущенко В.Л., Федосов В.М. Запорозька Січ як український феномен. — К., 1995. — С.69.


- суд козацької ради— своєрідний верховний суд Запорізької Січі. Як пра­вило, збирався кошовим чи наказним отаманом для вирішення резонансних справ. Вирок виносився голосуванням чи підкиданням шапок усього козацького загалу, у тому числі й паланкових козаків.

Судова система на Запоріжжі не розрізняла кримінального процесу від ци­вільного. Проте кількість кримінальних справ, розглянутих січовими судами, значно перевищувала цивільні.

У справах кримінальних самі судді проводили попереднє слідство. Для збо­ру доказів на місце вчинення злочину суд часто направляв осавулів, які складали протоколи і передавали їх на розгляд судової установи.

Підозрюваних у вчиненні злочину арештовували, а місцем попереднього ув'язнення були пушкарні або спеціально вириті ями. До винесення вироку об­винувачуваних могли передати на поруки рідних чи знайомих осіб. Під час до­питів нерідко застосовувалися тортури.

Як у незначних кримінальних, так і в цивільних справах суд намагався дійти до примирення обох сторін. Коли мета досягалася, провадження припинялося. В противному разі справа передавалася до вищої судової інстанції. Якщо сторони не вдавалося помирити, то військовий суддя або кошовий отаман "заохочував" обидві сторони дубовими кийками. Шукачі справедливості, за традиційним за­порізьким звичаєм, мали приносити до суду куплені на базарі калачі.

Звичаєве право Запорізької Січі мало в своєму арсеналі інститут помилу­вання чи зменшення покарання. Відомий випадок заміни смертної кари на по­биття киями,пов'язаного з необхідністю засудженого паланкового козака мате­ріально утримувати свою дружину й дітей. Помилування здійснювалося, як пра­вило, козацькою радою. Січ знала приклади, коли засуджений на побиття киями, простоявши кілька діб прикутим до ганебного стовпа, звільнявся від екзекуцій, не отримавши жодного удару. На нього не піднімалася рука побратимів.

Судова система на Запоріжжі базувалася на принципах демократичності, безпосередності, змагальності, колегіальності, що служили запорукою дотри­мання у суді особистих прав козаків.

Види злочинівта система покарань. Палітра злочинів і покарань на Запо­різькій Січі була надзвичайно широка та різноманітна. Серед тих, які виділяло звичаєве кримінальне право, провідне місце займали:

— злочини проти життя.Найтяжчим вважалося вбивство козаком козака, за здійснення якого, "тільки в цьому докажеться", обвинуваченого закопували в


землю разом із своєю жертвою. За стародавнім козацьким повір'ям вважалося, що під землею жертва вічно буде душити свого кривдника, адже вбивцю зв'язували і клали під труну;

-злочини проти здоров'я.Нанесення тілесних пошкоджень у п'яному ви­гляді із застосуванням зброї інколи каралося переламуванням однієї ноги. За бі­льшу провину переламували руку і ногу, що фактично означало відлучення від козацького ремесла;

-військові злочини.Серед них виділялися дезертирство, програш бою, ухи­лення від зайняття посади, на яку козака обрало товариство, пияцтво під час по­ходу. За здійснення протиправних діянь цієї категорії на злочинця очікувала смер­тна кара. П'яного під час морського походу викидали за борт, а під час сухопут­ного маршу— прив'язували до коня і ганяли по степу, доки винуватий не поми­рав. Для профілактики пияцтва на Запоріжжі існував так званий Гадючий острів, куди січовики відправляли невиправних пияків, де й кидали їх напризволяще;2

-майнові злочини.До них належали крадіжка, розбій, неповернення боргу. У залежності від об'єкта посягання розрізнялися крадіжка особистого майна і майна всього запорізького товариства. В останньому випадку обвинуваченого очікувала смертна кара. Неповернення боргу тягнуло за собою приковування до лафета гармати. Винний звільнявся лише в тому разі, коли повертав борг, або хтось із родичів чи друзів поручався за нього.

Кара на смерть у Запорізькій Січі була достатньо різноманітною. Серед простих розрізняли відрубування голови, рідше розстріл, повішення. Останній вид покарання, як правило, застосовувався до рецидивістів. Мали місце пові­шення козака догори ногами та ребром за гак. У такому положенні небіжчик продовжував перебувати до того часу, поки кістки не опадали на землю.

Інколи на Запоріжжі застосовувалася така люта страта, як посадження на палю. Паля — це високий дерев'яний стовп із металічним наконечником. Для того, щоб стратити злочинця, його піднімали кілька осіб і насаджували на штир. Під вагою свого тіла засуджений повільно конав. Зняти небіжчика ніхто не мав права під загрозою смерті.

За козацьким звичаєм смертної кари можна було уникнути лише у тому разі, якщо котрась із дівчат бажала вийти за приреченого заміж. Однак такі факти бу­ли поодинокі і мали місце лише в середовищі паланкових козаків.

: Слабченко М.Е. Опыты по истории права Малороссии XV1I-XVIH вв. — Одесса, 1911. -С.68-69.


Найбільш поширеним покаранням серед козаків було приковування злодіїв до ганебного стовпа і забивання буковими киями осіб, що здійснили конокрадст­во, пограбування купців, порушували військову дисципліну. Винного прив'язували до стовпа і тримали в такому положенні, доки він не помирав. Му­ки засудженого збільшувалися, бо кожен, хто проходив мимо, міг бити прикуто­го киями. Процедура, як правило, закінчувалася смертю від фізичних страждань або забиванням людини. Майно загиблого передавалося усьому товариству. Од­нак, траплялося й таке, що деякі засуджені не лише залишалися живими, але й отримували від товаришів гроші за мужність.3

Застосовувалися також покарання, що спрямовувалися на обмеження коза­цьких вольностей. Так, за вчинення дрібних правопорушень передбачалося об­меження певних прав, зокрема накладалася заборона на зайняття виборних коза­цьких посад.

При всьому розмаїтті каральних санкцій звичай не передбачав судових ви­конавців, а в разі страт— катів. Оскільки лицарству не личило бруднити руки кров'ю беззбройної жертви, був знайдений оригінальний спосіб приведення ви­року до виконання. Страта доручалася іншому засудженому на смерть. Якщо ж такого на момент страти не було, то суд відкладав виконання вироку до того ча­су, поки до в'язниці не потрапляв новий звинувачений. Привертає увагу така особливість запорізького судочинства: тілесно карали переважно за майнові, економічні провини, а на смерть — за злочини проти особистості.

Покарання на Запорізькій Січі мало на меті підтримання військової дисцип­лин в козацькомусередовищі та служило своєрідною профілактикою для тих, хто бажавстати лицарем і оволодіти козацьким ремеслом. У такий спосіб това­риство намагалося відгородитися від тих бажаючих покозачитися, хто мав кри­мінальне минуле або, за висловом Миколи Гоголя, "у кого вже моталася біля шиї мотузка".

Таким чином, уся процедура, від розслідування злочину до винесення виро­ку, у тому числі й вибір покарання, у Запорізькій Січі базувалася винятково на засадах звичаєвого права.

1 Захарченко П.П. "Воля та рівність" або судова система Війська Запорізького // Рыночная площадь. — 1993. — №15.


Модуль № 4.2

Головним наслідком Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького 1648-1657 років стало створення Української гетьманської держави (Війська Запорізь­кого), її політичний статус здебільшого визначався успіхами чи невдачами се­лянсько-козацького війська. У разі успіхів на театрі воєнних дій з поляками, Україна виборювала статус близький до незалежності. Однак більшість часу Військо Запорізьке перебувало на правах автономії у складі Речі Посполитої. З 1654 року воно отримало автономний статус у складі Московського царства, уклавши з ним відомі Березневі статті.

Державний устрій. Впродовж свого існування Українська гетьманська держава витворила тільки їй притаманні органи центральної та місцевої влади. Серед них виділялися:

- гетьман. Обирався на довічний термін. Йому належала вища законодавча,
виконавча та судова влада. Затверджував закони після їх ухвалення Генеральною
радою. Очолював збройні сили країни. Влада гетьмана не поширювалася на
Слобідську Україну та на Запорізьку Січ.

У нього зосереджувалися функції виконавчого характеру. Він організовував діяльність центральних органів управління, здійснював контроль і нагляд за орга­нами місцевої влади. Мав право надавати земельні ділянки із державного фонду.

В Українській гетьманській державі не було чіткого розмежування функцій між органами державної влади. Зокрема, повноваження гетьмана часто перекли­калися з компетенцією Генеральної ради;

- Генеральна рада — це колективний військово-демократичний козацький
орган Гетьманщини, який виконував адміністративні, законодавчі, управлінські,
судові функції. Лише їй належало виняткове право обирати гетьмана, генеральну
старшину, інколи — полковників.

Ініціатива скликання Генеральної ради належала гетьману. Як правило, він відкривав засідання і головував на ньому. Рішення ухвалювалися шляхом голо­сування — підкиданням шапок або криком.

Поступово компетенція Генеральної ради звужувалася, а до кінця XVII ст. її значення як центрального органу влади зовсім занепало;

- Старшинська рада — своєрідний постійно діючий станово-
представницький орган, який спочатку функціонував паралельно з Генеральною
радою, а з кінця XVII — поч. XVIII ст. перебрав на себе її повноваження.


Старшинські ради виконували дорадчі функції. Складалися з двох палат. Верхня постійно діюча палата — колегія генеральної старшини. Нижня — стар­шинські з'їзди, скликалася двічі на рік— на Різдво Христове та Покрову. Засі­дання проводилося у гетьманській резиденції, на них головував сам гетьман. Рі­шення зборів ухвалювалися гетьманом спільно зі старшинською радою за тради­ційною письмовою формулою: "прирадили гетьман та старшина".

Повноваження старшинських рад були досить широкі, але не розмежовані з компетенцією гетьмана та Генеральної ради.

Стрімкий занепад старшинських рад припадає на 1760-і роки, коли Катери­на II усунула з посади гетьмана К. Розумовського, ліквідувавши таким чином ін­ститут гетьманства;

- Генеральна військова канцелярія. Створена у 1720 році. її очолював ге­
неральний писар. Поділялася на дві частини: колегіальну і розпорядчу ("присут-
ствіє"). "Розпорядче присутствіє" канцелярії складалося з кількох генеральних
старшин. Інколи воно виконувало функції політичного та судового контролю.
Тут складалися гетьманські універсали, вирішувалися спори про належність до
козацького стану, аналізувалися звіти полковників і сотників, розглядалися апе­
ляції на вироки Генерального суду;

- Малоросійська колегія (1722-1727 роки) — центральний орган російської
колоніальної адміністрації у Гетьманщині. її створення пояснювалося необхідні­
стю наведення порядку в адміністрації та судових органах. Колегії надавалося
право в апеляційному порядку переглядати всі справи, що розглядалися у Геть-
машшіні. Однак до неї фактично перейшла вся повнота влади в країні. Гетьман
виконував лише дорадчі функції при колегії;

- Правління гетьманського уряду (1734—1750 роки) створене царизмом для
управління Гетьманщиною. Після смерті у 1734 році Д. Апостола московська
влада заборонила обрання нового гетьмана, передавши управління Лівобереж­
ною і Слобідською Україною шістьом особам — трьом росіянам і трьом україн­
цям. Правління очолював князь О.Шаховський. Наділявся надзвичайно широки­
ми повноваженнями. На власний розсуд міг міняти українських представників,
виступав за повне усунення козацької старшини від влади;

-Друга Малоросійська колегія (1764-1786 роки)— це орган царської вла­ди, що мав на меті остаточну ліквідацію залишків політичної автономії України. Вона складалася з чотирьох російських чиновників і чотирьох колишніх генера­льних старшин. її очолював президент П. Рум'янцев.


Вже в перші роки свого існування колегія ліквідувала Генеральну військо­ву канцелярію, підпорядкувала інші центральні органи Гетьманщини своїм де­партаментам.

Колегія втручалася у справи полковників. Вона наглядала за тим, щоб пол­ковники вирішували справи за участі полкової старшини. Було зроблено спробу розмежувати полкову військову й адміністративну влади. З цією метою передба­чалося адміністративні справи передати предводителю дворянства.

Полково-сотенна система управління. Адміністративна реформа 1648 ро­ку, в основу якої покладався полково-сотенний устрій козацького війська, заве­ршеного вигляду набула за Зборівською угодою 1649 року. За її умовами всі урядові посади на території Чернігівського, Київського, Брацлавського воє­водств, що відійшли під юрисдикцію Війська Запорізького, мали обіймати пра­вославні шляхтичі. Відтак українці отримали свою суверенну владу, тобто той атрибут державності, якого так не вистачало Війську Запорізькому.

Реформа поділила територію зазначених воєводств на окремі адміністрати­вні округи, що називалися полками. Командувач значного армійського підрозді­лу— полковник— одночасно очолював адміністративний округ, що отримав ідентичну назву — полк. Таким чином, полковники ставали не тільки команду­вачами військових одиниць, а й головами адміністрацій, управляючими фінан­сами, вищою судовою інстанцією у своєму окрузі. Кожен полк іменувався за на­звою міста чи містечка, де зосереджувалася полкова адміністрація, до складу якої входили полковники, полкова старшина, канцелярія.

Полково-сотенна система управління поширилася не тільки на етнічні укра­їнські землі, а й на частину території Білорусі. Правобережна Україна, яка після Андрусівської угоди 1667 року залишилася під владою Польщі, продовжувала живитися підтримкою місцевого населення. Хоча офіційно у 1676 році 12 право­бережних полків згорнули свою діяльність, проте у 80-х роках XVII ст. Корсун-ський, Богуславський, Брацлавський і Білоцерківський козацькі полки постали знову. Лише після укладення Прутського договору у 1711 році між Росією і Ту­реччиною більшість козаків Правобережної України змушені були переселитися на Лівобережжя, а козацький військово-територіальний устрій на Правобережжі припинив своє існування.

На Слобідській Україні полково-сотенна система управління склалася впро­довж 1650-1660-х років зі створенням Острогозького, Сумського, Харківського, Охтирського козацьких полків. Вони проіснували до 1765 року, коли Катерина II


       
 
   
 


ліквідувала слобідське козацтво, реорганізувавши козацькі полки в регулярні гу­сарські.

Отже, за полково-сотенного управління полковники ставали повновладними господарями на своїй території. За винятком слобідських, вони підкорялися тіль­ки гетьману. На Слобожанщині козацькі полки перебували у підпорядкуванні білгородського воєводи, котрий призначався із числа російських князів чи бояр.

Полк у свою чергу поділявся на 10-15 сотень. До кожної сотні входило кіль­ка містечок та багато сіл. Сотні підлягали полковому уряду. Управління ними здійснювали сотники, сотенна старшина (писар, хорунжий, осавул) та канцелярія.

З ліквідацією полково-сотенної системи управління та автономних органів місцевого самоврядування припинила своє існування Українська гетьманська держава. Спочатку на територію Війська Запорізького була поширена царська Установа про заснування губерній, якою ліквідовувалися полки та сотні як адмі­ністративно-територіальні одиниці, а Указом військової колегії від 28 червня 1783 року замість 10 лівобережних козацьких полків створювалися регулярні ка­рабінерні кавалерійські полки.


У 60-70-х роках XVII ст. провідне місце у суспільних відносинах Гетьман­щини починають займати представники військової козацької знаті. Провідний стан українського суспільства отримав назву "знатне військове товариство". У свою чергу воно поділялося на три основні прошарки (див. схему 6):

бунчукове товариство — це відомі своїми заслугами, авторитетом чи соці­альним становищем люди, яких гетьман взяв під свій бунчук (гетьманський знак). З того часу бунчукові товариші потрапили під особисту юрисдикцію само­го гетьмана. Здебільшого це була генеральна старшина. Вона мала певні приві­леї, судочинство щодо неї проводив лише гетьманський суд;

військове товариство підпорядковувалося Генеральній військовій канце­лярії. До складу товариства включалися авторитетні військові, що залишилися за межами чітко визначеного кількісно бунчукового товариства. Судочинство щодо них проводив особисто гетьман;

значкове товариство. Значком називався прапор (корогва). Особа, яка приймалася "під значок", вилучалася із козацького загалу і передавалася під юрисдикцію полкової управи. Лише полковнику надавалося право зараховувати до складу значкового товариства.

Всі знатні військові товариші несли обов'язкову військову службу, володіли маєтками до "ласки військової". У мирний час виконували певні службові дору­чення та адміністративні функції, а у воєнний — мали направити до козацького війська означену кількість озброєних воїнів. В разі відмови виконати вищеназва­ні умови накладалися грошові стягнення, але земля не відбиралася.

На відміну від Польщі та Литви, на другому плані ієрархічної піраміди опи­нилася українська шляхта (роди Виговських, Тетер, Кричевських). Нечисленна, вона не стала провідним станом у Гетьманщині, хоча після Визвольної війни отримала низку привілеїв.

Найширші військові обов'язки в Українській гетьманській державі поклада­лися на козаків. Після Визвольної війни перехід селян до козацького стану був значно обмежений. Отримати статус козака могли лише особи, які одружувалися на козацькій дочці або вдові.

Міщани — це верства, що раніше за інших стала замкненим суспільним станом. Процесу набуття незалежності міщанами сприяло отримання містами прав на самоврядування. У Гетьманщині налічувалося 12 магістратських міст, тобто тих, що володіли магдебурзьким правом: Київ, Чернігів, Переяслав, Нов-город-Сіверський, Стародуб, Ніжин, Погар, Мглин, Остер, Козелець, Полтава,


Почеп. Крім того, існували панські міста, що отримували право на обмежений магдебурзький устрій здебільшого від землевласника, на приватній території якого ці міста розташовувалися.

Міста, що не мали права на самоврядування, називалися ратушними.Адмі­ністрація таких міст також обиралася, однак була залежною від місцевого коза­цького управління, зокрема від сотенного уряду.

Мешканці ратушних міст сплачували податки до гетьманської скарбниці. Вони зобов'язані були виконувати низку інших повинностей, зокрема, власними силами здійснювали охорону міста, сплачували кошти на різноманітні громадсь­кі потреби.

Як у магістратських, так і ратушних містах ішов інтенсивний процес соціа­льного розшарування. Залежно від економічного становища міщани поділялися

на три категорії:

Міська аристократія (заможні купці, власники майстерень, а також духо­венство, знатні військові товариші, які працювали у місті). До купців належали особи, котрі мали капітал у 500 крб. і більше. Купці об'єднувалися в гільдії, чле­ни яких звільнялися від подушного податку, рекрутчини та тілесних покарань. Водночас вони мали виконувати шляхову, постойну та інші види повинностей.

Середній прошарок(ремісники і торгівці);

Міські низи (незаможні ремісники і дрібні торгівці).

Селянство.В Українській гетьманській державі землі, що належали поль­ській шляхті, стали державною власністю. Розташовані на цих територіях "віль­ні" військові села, а також їх мешканці залежали від козацької адміністрації. Се­ляни таких сіл були особисто вільними, проте змушені були сплачувати певні повинності на користь держави.

У кінці XVII ст. ситуація змінюється. Адміністрація починає планомірний наступ, що має на меті міцніше прив'язати селян до земельних наділів. Першими кроками на цьому шляху стало запровадження заборони на продаж особистих ділянок без дозволу власника села. Згодом поновлюється інститут панщини три­валістю поки що в один-два робочі дні на тиждень.

Таким чином, ліквідоване в роки Визвольної війни середини XVII ст. кріпа­цтво через кілька десятиліть знову нагадало про себе. Щоправда, законодавчому оформленню цього осоружного українському селянству явища завадила склад­ність політичної обстановки у Гетьманщині, незавершеність процесу формуван-


ня великої земельної власності, а також антикріпосницькі настрої широких верств сільського населення.

Духовенство.Вищі церковні ієрархи (митрополит і єпископи) обиралися на козацьких радах, а нижче духовенство— на сільських сходах. їх обрання за­тверджував голова держави — гетьман. Попри певну залежність духовних осіб від світської влади, церква була самостійною у вирішенні внутрішніх церковних питань.

За часів гетьманування Б.Хмельницького Москва відкрито не наважувалася здійснювати контроль над українською церквою. Однак після його смерті спроби стали наполегливішими. Зрештою, наміри матеріалізувалися. У 1686 році за зго­дою Константинополя Київська митрополія перейшла у підпорядкування Мос­ковському патріархату.

Судоустрій та судочинство.З підписанням Зборівськоїугоди у 1649 році і

поширенням повноважень української влади на територію Київщини, Брацлав-щини та Чернігівщини діючі суди були ліквідовані, а замість них запроваджена система козацького судочинства. У такому вигляді, запозичена, вона проіснувала до 1763 року, коли останній український гетьман К.Розумовський провів судову реформу.

Суди, що діяли в Гетьманщині після виступу Б.Хмельницького, можна умовно поділити на:

- суди сільських отаманів — вважалися судами першої інстанції. Діяли у
складі колегії, на засіданнях головував сільський отаман. Вирішували дрібні ци­
вільні та кримінальні справи місцевих жителів та осіб, котрі здійснили злочин на
території села;

- сотенні суди проводили свої засідання колегіально в сотенних містах.
Суд розглядав цивільні та тяжкі кримінальні справи, а також ті, в яких однією із
сторін виступали представники сільської старшини;

- полкові суди — діяли як суди першої інстанції для козацької, сотенної та
полкової старшини. Суд очолював полковник, в засіданнях брали участь полко­
вий суддя, представники полкової та значкової старшини. Здійснювали судочин­
ство за кримінальними справами, за які передбачалася смертна кара;

- генеральний військовий суд діяв як суд першої інстанції у справах генера­
льної старшини, полковників, бунчукових товаришів. До його компетенції нале­
жали земельні спори, які вирішувалися призначеними із числа членів суду комі­
сарами з виїздом на місце спору;


- генеральна військова канцелярія— з XV11Iст. стала апеляційною уста­
новою на вироки генерального військового суду у політичних та кримінальних
справах. Очолював суд гетьман, який призначав членів суду виключно із пред­
ставників генеральної старшини;

- суд гетьмана вважався найвищим судом Гетьманщини, мав необмежену
компетенцію. Міг розглянути будь-яку справу нижчих судів. Вирок не підлягав

оскарженню.

Крім указаних, на території Гетьманщини також діяли міські суди, які поді­лялися на суди магістратські і ратушні.Магістратськими називалися суди, які здійснювали судочинство у містах, заснованих за магдебурзьким правом. Апеля­ційною установою для даних судів був Генеральний військовий суд. Діяли коле­гіально у складі не менше 5 осіб: бурмістра, лавників, райців та присяжних.

Ратушні суди діяли у містах і містечках, які не мали права магдебурзького самоврядування. Підпорядковувалися козацькій старшині. Розглядалися різно­манітні справи міщан, атакож спори між ними та козаками. Апеляційною уста­новою для ратушних судів був полковий суд.

Окрім охарактеризованих вище судів, на території Гетьманщини діяли сіль­ські суди, доменіальні та церковнісуди:

- сільський суд абосуд війта ■— розв'язував дрібні цивільні та кримінальні
справи. До складу суду входили війт як його голова, вибрані представники міс^
цевого селянства, інколи священики та управляючий власника села;

- доменіальні суди — це суди землевласників або їх управляючих над за­
лежним селянськимнаселенням. У судах Гетьманщини, на відміну від польсько-
лктовськихсудів, засідання проводилося колегіально за участі представників
громади. Розглядалися дрібні кримінальні та цивільні справи;

- церковні суди за доби Гетьманщини мали обмеженішу компетенцію, ніж у
попередній період. їм підлягали справи внутрішнього церковного життя, а також
питання про шлюб та сім'ю.

Суб'єктами судового процесу у Гетьманщині були чоловіки з 18 років та жінки з 14 — літнього віку. Сторонами не мали права виступати також невільни­ки, позбавлені честі, піддані церковній анафемі. Від імені одружених жінок в су­ді виступали їхні чоловіки, за неодружених — батьки. Лише вдови могли пред­ставляти в суді свої інтереси та інтереси власних дітей.

Суддями у Гетьманщині виступали козацькі старшини та міщани, що досяг-ли 21-річного віку, але не старші 70-ти років, котрі мали певний майновий ценз.


Не могли бути суддями жінки, а також прокляті церквою, нехрещені, а з націо­нальних меншин євреї та цигани.

Судовий процес у Гетьманщині розпочинався з подачі письмової або усної заяви про злочин чи позову з цивільної справи. У поданні необхідно було вказа­ти причини спору, прізвища свідків, а також, по можливості, подати докази по справі. У свою чергу суд мав з'ясувати відповідність поданої заяви процесуаль­ним нормам і лише після цього направляв обом сторонам виклики на судове за­сідання. В разі, якщо відповідач двічі не з'являвся на судове засідання, вирок ви­носився без його участі. Якщо ж не з'являвся позовник, то він програвав справу вже на першому засіданні.

До смертної кари особа засуджувалася тільки після ухвалення вироку геть­маном. Вона не застосовувалася до вагітних жінок, неповнолітніх хлопців віком до 16, а до дівчат — до 13 років. Якщо засудженого до смерті неодружена дівчи­на обирала собі за чоловіка — він залишався живим.

Страта проводилася публічно, в місцях найбільшого скупчення людей, як правило, біля ганебного стовпа. Тут виконувалися також калічницькі покаран­ня — відрізання вуха, носа, ноги, руки, побиття батогом.

Докази.В епоху Гетьманщини доказами в суді вважалися:

- особисте зізнання однієї із сторін.Мало найвищу доказову силу;

- публічні та приватні письмові документи. При поданні публічних (дер­
жавних) документів жоден інший доказ не міг спростувати їх;

- свідки як і в попередню епоху поділялися на державних (возний) і приват­
них. Свідком могла бути особа, яка досягла 14-літнього віку в цивільних і 20-ти
років — у кримінальних справах. Закон встановлював і верхню вікову межу для
свідків. В суді не могла свідчити особа, яка досягла 70 років. Жінки і нехристия­
ни допускалися до свідчення лише тоді, коли не було інших очевидців;

-присяга дозволялася судом у разі відсутності інших доказів по справі. її складала одна сторона, яку суд вважав ближчою до істини. Інколи питання про те, хто мав присягати, вирішував жереб. Як правило, присяга складалася у церкві на Євангелії або на суді в присутності священика. Вона мала вирішальну доказо­ву силу;

-огляд місця злочину й речові докази;

-зізнання під час тортур. Порівняно з попередньою епохою тортури засто­совувалися значно рідше, лише в справах про тяжкі злочини. Для зізнання підо­зрюваного застосовувалися такі форми, як биття батогом, припікання розпече-


       
   


ним залізом, розтягування суглобів ніг та рук. Від катування звільнялися шлях­тичі та священики, знатні особи, літні люди віком понад 70 років, малолітні та вагітні жінки;

-висновки експертів. У ролі експертів виступали, як правило, професіонали різних сфер життя та галузей економіки. За необхідності вони подавали обгрун­товані висновки на запит суду. Інститут судово-медичних експертів офіційно був запроваджений лише в 70-х роках XVIII ст.

Джерела права. Створення Української гетьманської держави стимулюва­ло розвиток національної системи права. Поруч із законами та іншими нормати­вно-правовими актами Московського царства, Речі Посполитої стали ширше ви­користовуватися джерела права місцевого, українського походження. Схематич­но увесь комплекс можна зобразити наступним чином:

Як і в попередній період, найважливішим компонентом національної систе­ми права залишалося звичаєве право. Впродовж XVII — XVIII ст. воно зміню­валося як за формою, змістом, так і порядком застосування. Складаючись в ос­нові своїй із норм, вироблених умовами побуту козацького товариства Запорізь­кої Січі, звичаєве право поширювалося по всій території Української гетьмансь­кої держави, подекуди витісняючи застарілі норми польсько-литовського права.

Найпоширенішим джерелом права Української гетьманської держави були нормативно-правові акти гетьманської влади. До них належали:

- універсали — офіційні документи, що видавалися гетьманом або генера­
льною канцелярією від його імені;

- ордери — акти гетьманської влади, спрямовані на вирішення конкретних
суспільних, економічних, політичних питань;


 

-інструкціями визначалися повноваження, права та обов'язки службовців,
порядок діяльності судових органів, порядок виконання рішень вищих органів
державної влади;

-декретами, грамотами, листами гетьман інформував населення про ух­
валення законів, їх зміст та порядок набуття ними чинності.

Поряд із нормативно-правовими актами, що діяли в Україні, були підзакон-ні акти Генеральної військової канцелярії. Ними впроваджувалися в дію акти вищих органів державної влади;

- джерела церковного права регулювали внутрішні церковні правовідносини.
Разом із законодавчими актами Української гетьманської держави, джере­
лом права були міжнародні договори, серед яких виділялися:

- Зборівська угода 1649 року, укладена Україною з Річчю Посполитою. За її
умовами кількість реєстрового козацького війська мала становити 40 тис. осіб.
Під юрисдикцію козацької адміністрації переходили Брацлавське, Київське та
Чернігівське воєводства, всі посади в яких мали обіймати православні христия­
ни. Перебування польських військ на цих територіях заборонялося. Селяни, які
не потрапили до козацького реєстру, мали повернутися у кріпацтво. Повстанцям
гарантувалася повна амністія. Київському митрополиту обіцяно місце в сенаті, а
питання про Берестейську унію мав розв'язати вальний сейм. Католики не мали
права проживати в українських містах;

- Білоцерківський договір 1651 року, укладений Україною з Річчю Поспо­
литою. За його умовами козацький реєстр зменшувався до 20 тис. осіб. Юрисди­
кція козацької адміністрації значно звужувалася і поширювалася лише на тери­
торію Київського воєводства. На цих землях заборонялося дислокуватися поль­
ським військам. Не вписані до реєстру козаки мали повернутися у підданство
шляхти. Гетьман підпорядковувався польському королю та позбавлявся права
зносин з урядами зарубіжних країн. Виборність гетьмана скасовувалася;

- Раднотський договір!656 року — угода між Військом Запорізьким, Швеці­
єю, Трансільванією, Бранденбургом про військовий союз для боротьби з Польщею.
Вперше на міжнародному рівні визнано існування Української держави у межах
території, визволеної Богданом Хмельницьким внаслідок Визвольної війни;

- Гадяцька угода 1658 року, укладена І.Виговським з Польщею про утво­
рення нового державного федеративного союзу Польщі, Литви та князівства Ру­
ського, до якого входили Чернігівське, Брацлавське та Київське воєводства. Згі­
дно з умовами договору, Україна отримувала право мати своїх урядовців, власну


державну скарбницю, власну грошову систему, судочинство з діловодством українською мовою, 40-тисячну армію. Законодавча влада мала належати своє­рідним національним зборам— народній раді. Виконавча— гетьманові, найви­ща судова — трибуналу. В усіх трьох державах скасовувалася Берестейська цер­ковна унія.

Водночас Гадяцька угода передбачала відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 року; повернення польським магна­там і шляхті маєтків в українських землях; відновлення повинностей українсько­го селянства;

- шведсько-українська угода 1708 року, таємно укладена І.Мазепою з Кар-лом XII. Оригінал тексту не зберігся. Його зміст реконструйовано з рукопису П.Орлика "Дедукція (Вивід) прав України", в якому містяться 6 статей договору:

1. У разі прохання гетьмана і Генеральної Ради йдеться про можливість на­
правлення на територію України шведських військ;

2. Про повернення Україні військових трофеїв, захоплених Швецією в боро­
тьбі з російським царизмом, якщо з'ясується, що в минулому вони належали
українському народові;

3. Про визнання Швецією повноважень українського керівництва — геть­
мана і Генеральної Ради;

4. Про визнання самостійності українських земель та надання гарантій не­
втручання шведської сторони в українські справи;

5. Про гарантії збереження державних символів України — герба і князівсь­
кого титулу;

6. Про забезпечення виконання умов договору. З цією метою І.Мазепа мав
передати шведам управління над п'ятьма українськими містами: Батурином,
Полтавою, Гадячем, Мглином і Стародубом.

Джерелами іноземного права,які продовжували діяти на території Украї­нської гетьманської держави, був, насамперед, Литовський статуту його тре­тій редакції 1588 року. Зберігали свою силу окремі постанови польсько-литовського сейму, які глибоко вкоренилися в правову систему Гетьманщини.

Після невдачі, яку зазнало козацьке військо І.Мазепи у боротьбі з Росією, та звуження у зв'язку з цим української автономії, у Гетьманщину почало про­никати російське законодавство. Значного поширення набувають норми царсь­ких указів, зокрема, "Жалувана грамота дворянству" 1785 року, "Маніфест про


скасування гетьманства" 1764 року, Указ 1783 року про закріпачення українсь­ких селян.

Гетьманські статті (Конституції)ухвалювалися українськими гетьманами і московськими царями. Першоосновою для них був договір Б.Хмельницького зМосквою 1654 року (Березневі статті). Він був складений у формі прохань української сторони до царя, що складався із 23 пунктів і називався "Проситель-ні статті". У скороченій редакції більшість пунктів із 11 статей була затверджена царем і боярами. "Просительні статті", царські укази до них та інші аналогічні документи пізніше дістали назву "Березневі статті" Б.Хмельницького. Оригінали цих документів не знайдені, відомий лише переклад з української мови на росій­ську, що зберігається у справах Посольського приказу.

Основний зміст Березневих статей полягав у тому, щоб царський уряд збе­ріг права і привілеї Війська Запорізького, українських козаків, шляхти, міщанст­ва. Йшлося також про 60-тисячний козацький реєстр, плату старшині та козакам, збереження місцевої адміністрації й збирання нею податків для царської скарб­ниці, право обрання гетьмана й надання йому на утримання Чигиринського ста­роства. Крім того, передбачалося право зносин з урядами зарубіжних країн, не­втручання царських воєвод та інших урядовців у внутрішні справи України, за­лишення селян у феодальній залежності, збереження прав Київського митропо­лита, направлення царського війська проти польської армії під Смоленськ, утри­мання московських гарнізонів на кордонах України з Польщею, оборону Украї­ни від нападів татар і матеріальне забезпечення козацького військового підрозді­лу у фортеці Кодак.

Деякі пункти викликали застереження з боку московського царя. Так, геть­ману заборонялося вступати в контакти з урядами Туреччини та Польщі, тобто зтими країнами, які конфліктували з московським царем.

Після смерті Б.Хмельницького новообрані українські гетьмани укладали до­говори із московськими царями, спираючись на Березневі статті. З кожним но­вим договором автономні права українців звужувалися, аж доки не були скасо­вані зовсім.

Найвищим проявом національної правової думки Української гетьманської держави стало ухвалення у Бендерах (Молдова) 5 квітня 1710 при обранні П.Орлика Конституції. Офіційно вона називалася "Пакти й Конституціязаконів тавольностей Війська Запорізького" і складалася з преамбули і 16 параграфів. Це договір між гетьманом і запорізьким військом про державний устрій в Україні після


 


визволення її від московського панування. Конституція була діючим правовим джерелом на Правобережжі до 1714 року. В ній містилися такі положення:

- протектором України визнавався шведський король;

- православна церква повинна зайняти панівне становище, повернутися до
лона Константинопольського патріархату;

- про необхідність поширення освіти в України;

- забезпечувалися цілісність і недоторканність українських територій;

- українські полонені з Росії та Швеції мали повернутися на Батьківщину;

- поставлене завдання про відновлення військового союзу з Кримським

ханством;

- про необхідність передачі усіх фортець, де розташовувалися російські
війська, у власність Війська Запорізького;

- про обмеження влади гетьмана "публічною радою" (парламентом), до
якого б входили генеральна старшина, полковники і посли від низового козацт­
ва. Парламент мав збиратись тричі на рік. Питання вносив сам гетьман, який був
відповідальний перед парламентом;

 

- найвища виконавча влада належала гетьману;

- гетьман відповідав за утиски простого люду;

- гарантувалася недоторканність особи, її відповідальність перед судом;

- про виборність усіх посадових осіб з наступним їх затвердженням гетьманом;

- про звільнення козацьких вдів, дітей та їхніх господарств від податків.

П.Орлик присягнув під час ухвалення Конституції на дотримання всіх пунк­тів, а Карл XII скріпив документ своїм підписом.

Види злочинів. Залежно від степені суспільної небезпечності національне право доби Української гетьманської держави розрізняло три основні види кри­мінальних діянь:

1. Злочин — найтяжче протиправне діяння, за яке передбачалася переважно

смертна кара;

2. Провина —- правопорушення середньої тяжкості;

3. Проступок — дрібне правопорушення.
Серед основних видів злочину виділялися:

- злочини проти релігії. До них відносилися богохульство ("хула на Божу
матір та на святих"), перехід із християнства до нехристиянських вірувань, чак­
лунство. За скоєння такого виду злочину передбачалася смертна кара через спа-


лення або тілесні покарання, поєднані з вигнанням за межі держави та конфіска­цією майна;

- злочини проти держави включали в себе вбивство чи нанесення тілесних
ушкоджень царю та членам його родини, зрада державі, змова з метою усунення
від влади царя, здача фортеці. Цей вид злочину передбачав комплексні покаран­
ня, а саме — кваліфіковану смертну кару з позбавленням честі та конфіскацією
майна. В разі здійснення державної зради діти злочинця і його дружина також
відповідали перед судом, якщо знали про намір зрадника;

- військові злочини та злочини проти порядку управління. Серед них ви-
лілялися дезертирство, підробка документів тощо. Суворими нормами охороня­
лися служителі правосуддя. Так, за нанесення тілесних ушкоджень судді винний
позбавлявся двох пальців та був зобов'язаний відшкодувати в подвійному розмі­
рі за завдану рану. Вбивство судді, возного чи його помічника передбачало чет­
вертування злочинця;

- злочини проти життя. Покарання за здійснене вбивство залежало від
кількох обставин. Вони визначалися насамперед сімейним та соціальним станом
потерпілого і обвинуваченого, мотивами кримінального діяння, способами його
здійснення, а також обставинами, при яких воно сталося. Вбивство шляхтича,
священика чи воїна передбачало "кару на горло" та головщину в розмірі 120 ру­
блів. У той же час насильницька смерть сільського війта чи посполитого селяни­
на оцінювалася усього 30 рублями головщини. Неординарно каралося вбивство
батьків своїми дітьми. За здійснення даного виду злочину застосовувалося чет­
вертування вбивці-сина, розтягування мертвого тіла на колесі з насадженням
відрубаної голови на палю. Якщо вбивство здійснила донька, її закопували до
шиї в землю і тримали в такому положенні, допоки вона не помре. Вбивство кі­
лькох осіб вимагало смертної кари для такої ж кількості співучасників;

- злочини проти честі. До них відносилися образа словом, наклеп у пись­
мовому вигляді, нанесення тілесних ушкоджень палицею, батогом чи рукою.
Відповідальність наступала у формі грошової компенсації та арешту до 6 — ти
тижнів;