Пангерманська історіографія в Німеччині початку ХХ століття

Після першої світової війни розвиток німецької історіографії, набирає нових обертів. З утворенням Веймарської республіки та після підписання Версальського мирного договору почались активні намагання зняти вину з Німеччини у початку першої світової війни. Різні комісії та установи займалися вишукуванням, вивченням і виданням джерел. Історична комісія при Баварській академії наук продовжувала під керівництвом своїх президентів М. Ріттера (1908-1923), Е. Маркса, (1923-1938) і Г. Србіка (1942-1945) видання найважливіших джерел з німецької історії. Так, між 1917 і 1945 рр. з'явилися томи документів рейхстагу XV і XVI ст. і хроніка міст. У ряді публікацій джерел з історії XIX і XX ст. вийшли такі важливі документи, як листування Лассаля (6 т.), мемуари генерал-фельдмаршала фон Вальдерзе і т. д. Найбільшою публікацією дипломатичних документів були видані міністерством закордонних справ з метою реабілітації німецької зовнішньої політики перед першою світовою війною матеріали епохи 1871 -1914 рр.. під назвою «Велика політика європейських кабінетів» (40 т.). Ця величезна колекція містила розташовані по предметному принципу тенденційно підібрані архівні документи. Основна спрямованість її - спростувати винність Німеччини в розв'язуванні війни, зафіксовану у Версальському мирному договорі. Організована в 1927 р. Імперська історична комісія під головуванням Ф. Мейнеке займалася публікацією джерел періоду заснування імперії, початок цьому було покладено виданням документів прусської зовнішньої політики. До 1945 р. з'явилося 10 томів «Зовнішньої політики Пруссії 1858 - 1871 років», які охоплюють період до 1869 р. Розвивалася історична періодика. Поряд з вже раніше відомими історичними журналами видавалися «Квартальник з соціальної та економічної історії» (з 1903 р.) і «Архів історії культури». Найбільшою широтою проблематики вирізнялися «Історичний квартальник» (з 1910 р.) і найвідоміший з історичних періодичних видань мюнхенський «Історичний журнал» (з 1850 р.). Чільне місце в німецькій історіографії займав Еріх Бранденбург (1868-1946). У 1922 р. другим, переробленим виданням вийшли в світ два томи його праці «Підстава імперії», які вперше, після робіт Г. Зібеля, давали детальний огляд цього історичного періоду. Свідомо відхиляючи «чисто ідейний підхід» Ф. Мейніці, Бранденбург намагався відтворити розвиток основних політичних сил в Німеччині 1848-1871 рр.., Показати стратегію і тактику фракцій панівних класів, створення політичного союзу юнкерства і буржуазії. У 1924 р. з'явилася робота Бранденбурга «Від Бісмарка до світової війни», у якій на основі документів міністерства закордонних справ показана германська політика в передвоєнні десятиліття. Автор відверто жалкував, що молодий німецький імперіалізм наважився здійснювати свій варіант переділу світу, не домігшись попередньо доброзичливості Англії. Разом з тим положення Версальського мирного договору про Німеччину як єдиному винуватця війни було рішуче відкинуто Бранденбургом.У німецькій історичній науці існував помітний ліберальний перебіг. Його видним представником був ліволіберальний історик Франц Шнабель. У 1924 р. вийшов його «Вступ до історії новітнього часу 1789-1919 рр..», яке здійснило позитивний вплив на німецьку історіографію на противагу вкрай реакційним концепціям. Головним же його твором була «Германська історія XIX століття».Серед німецьких істориків зустрічалися і вчені, що залишалися на позиціях лібералізму XIX ст. До них у першу чергу відносився Макс Леман, який ще читав в Геттінгене свої лекції про Бісмарка, охарактеризованих ним самим як «єресь». У галузі методології Леман в цілому визнавав основні принципи буржуазного історизму, однак у політичному та етичному відношеннях він був ближчий до вождя гейдельбергських лібералів XIX ст. Ф. Шлоссера [1, с. 303].Соціальні та політичні реформи, принесені Листопадової революцією, сприяли активізації діяльності і інших ліберальних істориків, зокрема Йоганнеса Цікурша (1876-1945), головною працею якого була «Політична історія нової німецької кайзерівського держави». З послідовно ліберальних позицій він різко критикував Бісмарка і його правління, чим накликав на себе злісні нападки реакційно-націоналістично налаштованих істориків.Іншим великим ліберальним істориком був Густав Майер (1871 - 1948). Він був об'єктом постійних атак реакціонерів. Після Листопадової революції він став викладачем Берлінського університету. Г. Майєр був одним з перших істориків, що звернулися до історії робітничого руху. Він відкрив і ввів у науковий обіг багато цінних джерела. Ним були виявлені видані анонімно твори юного Ф. Енгельса, він знайшов і опублікував листування Ф. Лассаля. Нарешті, серед літературної спадщини Майєра - створена в результаті довголітньої роботи над джерелами біографія Ф. Енгельса. У цілому в творах Майера відчувається безсумнівний вплив марксизму. Як дослідник основ німецької зовнішньої політики виділявся Г. Хальгартен. Важливими джерелами йому служили газети і журнали буржуазних спілок і партій. Прагнучи охопити багатосторонні прямі і непрямі зв'язок політики та економіки, Хальгартен приймає тезу Кера про соціальну обумовленості зовнішньої політики, виступивши, таким чином, проти одного з «китів» офіційної німецької історіографії. Джерелознавчі база досліджень Г. Хальгартена поступово розширювалася за рахунок залучення крім відомих дипломатичних документів частини неопублікованих архівів міністерства закордонних справ. Повне підпорядкування цій вимозі означало б для істориків, що стояли на позиціях буржуазного історизму, відмову від усіх давніх традицій, в тому числі від критики джерел, точного встановлення фактів на користь буржуазного об'єктивізму і т. д. Як не ірраціональний був у цілому буржуазний історизм, він зберіг, проте, деякі раціональні елементи при аналізі поодиноких явищ. За панування ж чистого містицизму з'являлася небезпека повного і остаточного відриву від реального ґрунту. На це навіть реакційні історики не могли погодитися. Проти Розенберга було й те, що, з точки зору «академістів», він вельми некомпетентно вторгся в обговорення двох здавна спірних питань німецької історії. Розенберг зображував саксонського вождя Відукінда «великим німецьким героєм», який боровся за німецьку свободу проти «романського гнобителя» імператора Карла Великого. Розенберг затаврував італійську завойовницьку політику середньовічних імператорів як ненімецьку. Вони, на його переконання, повинні були займатися зміцненням німецької держави і здійснювати агресію на Схід. Проти цих тверджень виступила опозиція, яка аж ніяк не хотіла поступатися Карла Великого французам і не бажала виставляти. середньовічну німецьку політику в Італії, особливо в епоху розробки нових імперіалістичних планів, як авантюристичної і ненімецької. Поряд з цим існувала і опозиція, яку перш за все відлякували тенденції до політичної та духовної автаркії Німеччини, що займали чільне місце в концепції Розенберга. Опозиція висловлювала політичні погляди тієї частини німецької буржуазії, яка побоювалася авантюристичної гітлерівської зовнішньої політики та її наслідків. Серед її найбільш активних членів був Герман Онкен, врешті-решт звільнений нацистами на пенсію з посади ординарного професора в Берліні. [3, с. 230].У цілому в німецькій історіографії періоду фашизму змінилися лише відомі зовнішні моменти. Поняття «раси», яке у Розенберга було рушійним історичним принципом, вживалося в ній досить економно, термін «німецька держава» іноді замінювався поняттям «німецька народна спільність». Пристосовуючись до націонал-соціалістської демагогії, німецька реакційна історіографія прагнула у міру можливості зберегти свою спадкоємність. З іншого боку, служіння фашизму не вимагало від її представників корінної зміни їх побудов. На перші ролі в історіографії «третього рейху» висунувся Вальтер Франк (1905-1945). Характерно, що, тероризуючи лібералів, Франк виступав, хоча й анонімно, і проти Розенберга, жалкуючи про «грунтовну неосвіченість» у своєму власному таборі.Відтискування помірного крила німецької буржуазної історіографії вивело на передній план низку другорядних істориків. Так, К. фон Мюллер змінив Мейнеке на посаді керівника «Історичного журналу». До цього він був відомий лише як нарисовець і публіцист, співробітник видавався в Мюнхені вкрай реакційного «південнонімецького щомісячника».Організаційним центром німецької історичної науки в роки фашизму та другої світової війни був утворений під керівництвом В. Франка у 1935 р. Імперський інститут з історії нової Німеччини. Публікації інституту пропагували фашистську расову теорію, затятий націоналізм і антисемітизм. Велика увага приділялася дослідженню проблеми німецьких національних меншин в інших державах, щоб довести їх нібито нерозривний зв'язок з рейхом і історично обгрунтувати тим самим домагання Німеччини на ці території. Після початку другої світової війни ще більше посилилася зв'язок між професійними істориками та ідеологами фашизму, що діяли рука об руку. Надалі розвиток історіографії йшов у повному підпорядкування німецькому фашизму, історики розробляли ідею так званої німецької культурної місії в Європі.

 

 

8.Основні напрямки розвитку історичних досліджень у Франції кінця ХIХ – початку ХХстоліття.Історія міжнародних відносин і дипломатії теж спиралася на міцні історіографічні тра­диції, що засновувалися на методології опису подій дипломатичного Життя, війн, мирових угод, переговорів тощо. Після Другої світової війни такий підхід був скомпрометований, оскільки провокував істо­риків на апологетичне ставлення до власних держав і, у підсумку, провадив до спотворення реальної картини минувшини. Засновники їпколи "Анналів" висловлювали невдоволення тим, що історики обмежували свої студії політичними чинниками, не беручи до уваги інших. У 1929 р. Л. Февр написав полемічну статтю "Проти дипло­матичної історії як такої"", де зазначив, що історики "живляться коро­лівськими примхами, царським дрантям або великими намірами міністрів". Такий поверховий погляд не розкриває всіх механізмів зовнішньої політики, залишаючи поза увагою її внутрішню сутність.

Формування нових підходів до історії міжнародних відносий у французькій історіографії пов'язане з ім'ям професора Паризько­го університету П'єра Ренувена (1893-1974). Його погляди форму­валися у суспільно-політичній атмосфері Франції перших десятиріч XX ст., коли перед істориками стояло завдання виправдати зовніш­ню політику своєї країни і "ошляхетнити" її цілі у Першій світовій війні, поклавши вину за її розв'язання на Німеччину та її союзни­ків. П. Ренувен, як учасник цієї війни і учень А. Олара, цілкої підходив на цю роль. У 1928 р. він був включений до ґрона знаний французьких істориків, які за дорученням уряду підготували і опублікували - у відповідь на німецьку версію дипломатичної істо-РІЇ - 32-томне видання "Французьких дипломатичних документів 1871-1914 pp." (1929-1957). Міжвоєнні праці П. Ренувена хоча й Перебували в річищі тогочасних офіційних оцінок війни, де основа на вина покладалася на центральні держави, вирізнялися спробами кинути більш широкий погляд на події.

Друга світова війна внесла перелом у світогляд і методо­логічні погляди П. Ренувена. Його погляди на історію міждержавних відносин у заверше­ному вигляді були представлені у 8-томній "Історії міжнародних від­носин", яка вийшла під його загальною редакцією у 1953-1958 pp., і книзі "Вступ до історії міжнародних відносин" (1964), написаної спільно з його учнем Ж.-Б. Дюрозелем. Методологічною підставою оригінального підходу П. Рену­вена послугували марксизм і Школа "Анналів". З'єднавши їх раціо­нальні ідеї, вчений запропонував теорію "глибинних сил", що діють у міжнародних відносинах, а точніше - у відносинах між на­родами, а не державами. На його думку, міжнародні відносини визначаються не стільки дипломатією урядів, скільки синтезом географічних і демографічних умов суспільств, їхніх економічних і фінансових інтересів, технологій, внутрішніх соціальних структур, ідеологій, вірувань, моралі, ментальності. Врахування всіх цих "глибинних сил" може прояснити основне в міжнародних відно­синах - мотиви, причини та наміри. На відміну від представників Школи "Анналів" П. Ренувен не перебільшував значення соці­альних процесів, з повагою ставився до "історії-події", вважаючи її необхідним елементом історичного аналізу і пояснення. Він відкидав моністичний погляд на причини розвитку цих стосунків, зазначав, що у конкретних обставинах провідну роль можуть відігравати різні чинники. Тому при розгляді історії міжнародних відносин поряд з політичними та дипломатичними процесами він наводив дані про розвиток науки і техніки, соціально-економічне становище, націо­нальні і соціальні рухи та колективну психологію.

У 60-70-ті роки XX ст. під керівництвом П. Ренувена було підготовлено низку докторських дисертацій, присвячених еконо­мічним і фінансовим взаєминам Франції з іншими державами в XIX і XX ст. Серед учнів здобули авторитет П'єр Ґюйєн, Раймон Пуадевен, Рене Жіро, Жак Тобі. Рене Реман зробив вдалу спробу показати вплив міжнародних стосунків на формування суспільної свідомості на прикладі ставлення французів до американців ("Сполучені Штати в очах французької громадської думки (1815-1852)", 1962). Серед учнів Ренувена виділяється творчими здобут­ками професор Сорбонни Жан-Батіст Дюрозель - автор числен­них праць з історії міжнародних відносин і передусім популярного синтезу "Історія дипломатії від 1919 року до наших днів", який тільки у Франції витримав дванадцять видань, був перекладений багатьма мовами світу (український переклад з'явився 1995 р.). Його працям властива увага до глобальних соціально-економічних, політичних і культурно-духовних зрушень, котрі чинять безпосе­редній вплив на міжнародні відносини. Нове покоління францу­зьких істориків міжнародних відносин утримує на високому рівні планку досліджень, продовжуючи і збагачуючи концепцію П. Ре­нувена завдяки новітнім методологіям.