Історичні погляди К. Ясперса
Інший німецький філософ екзистенціалістського плану Карл Ясперс (1883-1969) значно докладніше розробив вчення про витоки і сенс історії. Для цього він запропонував власне тлумачення людського існування, відмінне від хайдеґґерівського. Людина у нього повстає як істота, яка творить і пізнає історію завдяки своєму зв’язку з божественим абсолютом. Вона відрізняється тим, що постійно знаходиться у неповторній життєвій ситуації, що полягає у її “відкритості”, “незавершеності” на шляху до свободи. Ця відкритість до світу є джерелом поєднання у людині раціонального та ірраціонального начал, які формуються як “розум” і “екзистенція”. Останню вчений розуміє, як постійну відкритість людини стосовно тотальності божественого буття, що проявляється у ірраціональному прагненні до свободи. Поняттю свободи німецький філософ приділяє особливо багато місця. Його визначення свободи має філософський характер: свобода — це подолання того зовнішнього, котре підпорядковує мене собі, тобто діяння на основі розуміння, а не свавілля, це рух людини до трансцендентного абсолюту. Сенс і мета історії полягають у гуманізації людини, прагненні до свободи і “відкритті буття у людині”. У цьому заключена єдність історії людства, яке прагне до неї так само, як окрема людина до свободи. Межею історії у її розвитку є єдність і короткотривалість життя окремої людини, котра може досягти свободи тільки подолавши раціональний світ і... історію. Історія існує лише тому,- підкреслює Ясперс,- що “людина скінченна, незавершена і не може бути завершеною, вона повинна у своєму перетворенні в часі пізнати вічне, і вона може пізнати його тільки на цьому шляху [до свободи]”.
Людина, як історична істота, завжди знаходиться у взаємозв’язку, “комунікації” з іншими людьми, котрі так само прагнуть істини і свободи. Чим швидше “комунікація” зближує людей у пошуках шляху до свободи, тим краще вони усвідомлюють спрямованість своєї екзистенції до абсолюту. І це дозволяє їм звільнитися від раціонального “монокаузального мислення” в історії, звернути його в бік ірраціонального, тобто свободи. “...Бути людиною, значить бути вільним, стати справжньою людиною — це зміст історії”.
Розвиток історії Ясперс бачив у вигляді потоку культурно-історичних традицій, скріпленого філософською вірою у її сенс. Усю історію вчений поділив на чотири великих періоди: “передісторії”, епохи великих культур давнини, “вістового часу” і ери науково-технічного розвитку. “Передісторія” охоплювала час до народження великих культур давнини і характеризувалася оформленням біологічних констант людського існування та відсутністю історичної традиції. Історія почалася десь від ІV тис. до н.е., коли склалися великі культури в Месопотамії, Єгипті, Китаї та Індії, і була пов’язана з появою історичної свідомості, яка виникла внаслідок комунікації поколінь. Наступний період — найважливіший у схемі Ясперса — це “вісьовий час” (800-200 рр. до н.е.), коли стався майже одночасний духовний переворот у всіх розвинених культурах. Людина усвідомила своє буття в цілому, саму себе та свої межі і зрозуміла свою безпорадність перед світом. З цього народилася “філософська віра”, яка принесла поняття абсолюту і всі інші ключові категорії сучасності. Подальша історія виводилась Ясперсом з “філософської віри”, яка означала нерозривний і діалектичний зв’язок віри та науки, спрямований до одної мети — пізнання і усвідомлення свободи.
Хоча схема Ясперса явно мала слабкі місця, але вона привертала увагу дослідників до проблематики становлення світоглядно-культурних орієнтирів передусім європейської цивілізації й тому зустріла підтримку фахових істориків і філософів. Ясперсу вдалося більшою мірою відбити єдність історії людства при збереженні унікальності кожної особистості. Не дивлячися на те, що він вважав реалізацію свободи недосяжною у дійсному світі, але у майбутньому бачив єдність гуманізму, науки і віри, які назавжди усунуть з
людських відносин конфлікти і війни.