Складання моделі для визначення собівартості продукції
Собівартість — це грошовий вираз величини ресурсів, використаних з певною метою. Дане визначення включає три важливіших положення. Перше — витрати відображають, скільки і яких ресурсів було використано. Друге — величина використаних ресурсів представлена в грошовому виразі. Гроші забезпечують єдність вимірювача, що дозволяє підсумувати різні види ресурсів. Третє — визначення собівартості (витрат) завжди співвідноситься з конкретними цілями, завданнями. Собівартість є комплексним показником, за яким судять про ефективність використання підприємством різних видів ресурсів, а також про рівень організації праці на підприємстві.
Рис. 3. 7. Структурна схема алгоритму аналізу об 'єкту керування
Рис. 3.8. Структурна схема алгоритму синтезу системи автоматичного керування
На підприємствах обчислюється собівартість валової, товарної і реалізованої продукції. Собівартість валової продукції як показник застосовується для внутрішніх потреб підприємств, на яких не є стабільною величина залишків незавершеного виробництва.
Собівартість товарної продукції підприємства обчислюється двома основними способами. Перший з них синтетичний, ґрунтується на кошторисі виробництва. Останній коригують у такий спосіб:
> з кошторису віднімають витрати, які з різних причин не включають у виборчу собівартість продукції (витрати на підготовку та освоєння нової продукції, якщо вони фінансуються з прибутку чи інших джерел, поза виробничі витрати, відшкодування втрат від браку);
> віднімається приріст, віднімається зменшення залишків майбутніх платежів (відпускних, винагороди за стаж роботи, за підготовчі роботи в сезонних виробництвах тощо).
Одержана сума є собівартістю валової продукції. Після її коригування на зміну залишків незавершеного виробництва за собівартістю (приріст віднімається, зменшення додається) одержуємо виробничу собівартість товарної продукції. Якщо до останньої додати поза виробничі (комерційні) витрати, то одержимо повну собівартість товарної продукції.
Інший спосіб обчислення собівартості товарної продукції полягає в підсумовані попередньо визначеної собівартості окремих виробів. Існує ще один метод обчислення собівартості товарної продукції — факторний. Його непогано опрацьовано вітчизняними науковцями і він цілком може бути застосований як допоміжний.
Щодо собівартості нереалізованої продукції, то вона обчислюється коригуванням собівартості товарної продукції на зміну залишків нереалізованої продукції.
В собівартість продукції включаються такі види затрат:
> вартість маркетингових досліджень;
> підготовка та освоєння нової продукції, включаючи затрати на науково-дослідні та експериментально-конструкторські розробки;
> виробництво продукції, включаючи витрати на сировину, матеріали, енергію, амортизацію основних фондів та оплату праці робітників;
> обслуговування виробничого процесу та управління ним;
> витрати, пов'язані зі збутом продукції;
> витрати, пов'язані із підготовкою кадрів (пошук, перекваліфікація, підвищення кваліфікації);
> поточна раціоналізація виробництва.
Витрати можуть бути загальними та на одиницю продукції. Стосовно одиниці продукції розрізняють витрати:
> прямі, що пов'язані з виробництвом певного виду продукції, можуть бути розраховані безпосередньо на одиницю продукції (наприклад, витрати на конкретні види сировини та матеріалів);
> непрямі, які не можна безпосередньо розрахувати на одиницю продукції (за об'ємом та асортиментом). Наприклад, заробітна плата управлінців та обслуговуючого персоналу.
В залежності від зв'язку з об'єктом виробництва витрати класифікують як:
> сталі, тобто які не змінюються при зміні об'ємів виробництва;
> змінні, тобто ті, що змінюються при зміні об'ємів виробництва.
Класифікація витрат на сталі та змінні має важливе значення для пошуку точки беззбитковості виробництва. Кожне підприємство може спочатку зменшити собівартість продукції, що випускається. Це дає можливість отримати додатковий прибуток. Пропонуються такі шляхи зниження собівартості:
> ринкова реорганізація підприємства;
> максимальне скорочення управлінського апарату, допоміжного персоналу, ІТР, некваліфікованих та підсобних робочих;
> значне скорочення відряджень, суворий облік їх ефективності;
> набуття найновішого та ефективного обладнання;
> залучення до співробітництва володарів інтелектуальної
власності;
> максимальне використання законодавчих пільг;
> пошуки та придбання сировини і матеріалів за помірними цінами;
> удосконалення наявного технологічного обладнання та
спрощеного виробничого процесу;
> зменшення та економія загальнозаводських, цехових та поза виробничих витрат;
> широке впровадження в практику сумісництво обов'язків;
> мінімізація податкових виплат без порушення діючого законодавства;
> підбір висококваліфікованих кадрів;
> виробничі послуги сторонніх організацій за помірними цінами.
В таких умовах виконують в тій чи іншій мірі всі ці рекомендації.
Розрахунок собівартості продукції — є складовою частиною загальної моделі технології, оскільки він виконується за певним алгоритмом, який займає важлве місце в системі техніко-еко-номічних розрахунків собівартості окремих виробів (видів продукції). Об'єктом калькулювання є продукція чи об'єм роботи, собівартість яких розраховується.
Для кожного об'єкту розрахунку вибирається калькуляційна одиниця — одиниця його кількісного виміру. У світовій практиці господарювання застосовуються різні методи калькулювання, що зумовлено різним призначенням калькуляцій, типом виробництва та традиціями внутрішнього фірмового управління. Найчастіше використовується калькулювання за повними та неповними витратами.
Традиційним для вітчизняних виробничих підприємств є метод калькулювання за повними витратами, коли всі види витрат, що стосуються виробництва й продажу продукції включають у калькуляцію.
Щодо методу калькулювання за неповними витратами, то при його застосуванні частину непрямих витрат не відносять на собівартість окремих виробів, а безпосередньо віднімають від виручки за повний період під час визначення прибутку. Класичним методом калькулювання за неповними витратами є так званий метод "direct-cost", коли на собівартість окремих виробів відносять лише прямі витрати, а непрямі — на певний період.
Істотно впливають на методи калькулювання широта номенклатури продукції підприємства та специфіка виробництва. Найбільш точним і методично простим є калькулювання в одно-продуктному виробництві. Собівартість одиниці продукції тут обчислюється діленням сукупних витрат за певний період на кількість виготовленої продукції. Проте у вітчизняних виробничих галузях економіки переважає багатопродуктовне виробництво. За цих умов калькулювання помітно ускладнюється і є менш точним, оскільки виникає проблема правильного розподілу витрат.
Під час калькулювання витрати групують за калькуляційними статтями, номенклатура яких залежить від особливостей ви-
робництва. Установлюючи статті витрат, необхідно дотримуватись таких вимог:
> максимальну частку витрат, які включаються у собівартість, треба обчислювати прямо на окремі вироби;
> статті непрямих витрат необхідно формувати так, щоб їх можна було цілком обґрунтовано розподілити між виробами.
Цехова (дільнична) та заводська собівартість. В загальному вигляді в номенклатуру калькуляційних статей входять:
1) сировина та матеріали;
2) енергія;
3) основна заробітна плата виробників;
4) додаткова заробітна плата виробників;
5) відрахування на соціальні потреби;
6) витрати на утримання та експлуатацію машин та обладнання;
7) загально виробничі витрати;
8) загально господарські витрати;
9) підготовка та освоєння виробництва;
10) невиробничі витрати (витрати на маркетинг).
Сума перших семи статей становить цехову, дев'яти — виробничу і всіх статей — повну собівартість.
Повна собівартість продукції (робіт, послуг) — це виражені в грошовій формі ресурси, витрачені на її виробництво і реалізацію (збут). До повної собівартості продукції, крім витрат на використання виробничих ресурсів, включаються витрати фінансових ресурсів на створення елементів чистого доходу суспільства (відрахування на соціальне страхування, до позабюджетних фондів тощо).