Флегматичний тип темпераменту 2 страница
36. Професійна деформація і шляхи її подолання.
(з лекції) Професійна деформація– це такі риси, що з’являються у особи під впливом особливостей професійної діяльності, які негативно позначаються як на якості виконання цієї діяльності, так і на психіці особи, що її виконує.
До елементів професійної деформації можна віднести:
1. Перевищення, зловживання владними повноваженнями, або навпаки страх їх застосування;
2. Шаблонність, схематизм мислення, наприклад, висунення однієї версії, замість декількох або надання переваги одній з них;
3. Однотипність допиту;
4. Перебільшена віра в себе, у свою безпомилковість;
5. Тенденційність, обвинувальний нахил, підозрілість;
6. Правовий нігілізм – нехтування деякими приписами КПК, зокрема, ст. 197.
Професійну деформацію слід переборювати шляхом систематичного удосконалення своєї діяльності, підвищенням теоретичного рівня, взаємним обміном позитивним досвідом. Самоконтроль, самокритичність, прагнення до творчого вирішення професійних завдань — важливі передумови усунення професійної деформації. Важливим засобом подолання професійної деформації є розумова «гігієна» праці (дотримання певних правил розумової діяльності).
37. Психологія планування слідчої діяльності.
У механізмі судово-слідчого мислення вагомого значення набуває планування, тобто розумова діяльність, яка спрямована на обрання найбільш оптимальних, раціональних шляхів та засобів здійснення доказування.
Планування реалізується у декілька етапів:
1. Орієнтовне планування – на цьому етапі визначаються тільки можливі напрямки вирішення пізнавальних завдань.;
2. Організаційне планування – визначаються шляхи, засоби здійснення пізнавальної діяльності, які знаходять свою реалізацію у висуненні версій, складанні планів розслідування.
3. Планування виконання – розумова побудова реалізації безпосередньої діяльності, яка відображається у планах проведення окремих слідчих дій.
4. Допланування – це доповнення плану новими даними або його конкретизація.
38. Види розумових завдань які вирішуються в процесі розслідування
В основі організації будь-якого виду діяльності лежить вирішення розумових завдань, які визначають загальні та окремі напрями такої організації. Розумове завдання є підґрунтям майбутньої загальної моделі організації будь-якого процесу або окремого випадку.
Якщо згідно з викладеним звернутися до розумових завдань, що вирішуються в процесі судочинства, то можна виділити серед них два найбільш значні типи. Перший включає завдання, що умовно можна назвати ідеальними розумовими, другий становлять так звані реальні розумові завдання.
Ідеальні розумові завдання — це насамперед слідчі версії. Як правило, вони пов’язані з уявними побудовами, що спрямовані на пошук пояснень злочинної події або іншого факту і не містять у собі діючого організаційного елементу. Проте вони тісно пов’язані з іншим типом завдань, що мають організаційний і в цьому сенсі реальний.
Реальних розумові завдання —завдання щодо організації судово-слідчої діяльності.
Класифікуються: 1) завдання щодо визначення джерел інформації; 2) завдання щодо організації процесуальних і оперативно-розшукових дій; 3) завдання з координації діяльності; 4) завдання з економії процесуальних засобів і визначення строків діяльності; 5) завдання щодо організації профілактичних заходів.
Зазначені типи розумових завдань взаємообумовлені. Наприклад, ідеальні розумові завдання є підґрунтям для виникнення і здійснення організаційних розумових завдань, пов’язаних з перевіркою висунутих версій, організацією процесуальних і оперативно-розшукових дій.
39. Психологічна характеристика процесуальної діяльності. Різноманітність завдань, що вирішуються.
Розслідування, судовий розгляд за своєю сутністю є пізнавальним процесом, який пов’язаний з вирішенням різноманітних розумових завдань та організацією їх виконання. Розв’язання розумових завдань може здійснюватися двома шляхами: алгоритмічним та творчим.
Найбільш типовими можна назвати такі завдання:
1. Завдання, які пов’язані з виявленням доказової інформації, розумові завдання; Їхня сутність — прогнозування можливих джерел інформації, виявлення шляхів їхнього одержання.
2. Завдання, які пов’язані з висуненням і перевіркою слідчихі судових версій, здійсненням планування; Такі завдання при розслідуванні злочину є складними, що обумовлено незначною кількістю доказів і необхідністю обґрунтовувати висунуті припущення. Висування слідчих і судових версій — одна з форм моделювання, яке передбачає побудову уявної або фрагментарно дійсної структури події, дії або явища. Побудова ідеально-розумової моделі характеризується різним ступенем складності, обумовленої обставинами розслідування чи судового розгляду.
3. Завдання, які пов’язані з оцінкою зібраних доказів. Застосування дискурсивного мислення; Різноманіття розумових завдань передбачає оцінку доказової інформації. Різні за своїм характером докази потребують складної аналітичної роботи щодо розуміння їхньої сутності, відношення до справи, вірогідності. Оціночна діяльність складається з аналізу кожного доказу (показань свідків, підсудних, речових доказів, висновків експертів тощо) і їхньої сукупності, що дає змогу у здійсненому синтезі знайти найбільш правильне рішення.
Завдання, які пов’язані з прийняттям найбільш важливих процесуальних рішень.
Деякі завдання, розв’язувані в процесі судочинства, є найбільш значущими за своїм характером і обумовлені існуванням окремих етапів судочинства. Це насамперед завдання, пов’язані з порушенням кримінальної справи, притягненням особи як обвинуваченого, винесенням вироку чи рішення, внесенням подань та ін.
40. Психологічна характеристика процесуальної діяльності. Детальна правова регламентація.
Правова регламентація– це детальне правове регулювання діяльності, зведене в норму закону і обов’язкове для виконання.
Правова регламентація є найяскравішою психологічною особливістю роботи слідчого, судді, прокурора, відрізняє її від інших галузей людської практики, де виконання діяльності відбувається на підставі загальних планів або інструкцій, що створює умови для більш широких можливостей реалізації власних уявлень щодо ефективності організації праці.
Таким чином, процесуальна діяльність має найвищий рівень нормативного регулювання і здійснюється на підставі норм кримінально-процесуального кодексу, цивільно-процесуального кодексу, кодексу адміністративного судочинства.
Правова регламентація обмежує волю судово-слідчих працівників, підпорядковуючи їхню діяльність чітко встановленому нормами закону порядку. Це, однак, не означає, що вони не вільні у своїх волевиявленнях, а також у виборі засобів реалізації своєї діяльності, її найбільш раціональній і ефективній організації. Така свобода існує, вона реальна і виражається в широкому застосуванні тактичних прийомів, їхніх комплексів, комбінацій. Водночас свобода в обранні засобів і методів розслідування, судового розгляду та їхньої організації здійснюється у межах вимог закону, підпорядкована його принципам і не може поширюватися далі оперування вже сформульованими в законі вимогами і порядком діяльності.
Нормативне регулювання передбачає:
- Процедурні питання щодо руху кримінальної справи (порядок порушення, затримання, першого допиту тощо);
- Процедурні питання щодо виявлення, фіксації, дослідження і оцінки доказів.
Правова регламентація підкоряє діяльність слідчого відповідному порядку, дисциплінує їх, формує звичку оцінювати свої дії і дії інших осіб з позиції закону. Разом з тим, правова регламентація зменшує творчі можливості, сприяє прояву схематизму мислення і дій.
41. Психологічна характеристика процесуальної діяльності. Наявність владних повноважень.
Наявність владних повноважень – це володіння владою і можливість розпоряджатися нею. Владні повноваження суб’єктів процесуальної діяльності поширюються на необмежене коло фізичних та юридичних осіб і є обов’язковими для виконання.
Психічний стан осіб, що мають владні повноваження характеризується високим ступенем відповідальності, оскільки слідчий, суддя з одного боку зобов’язані швидко на підставі чинного законодавства приймати владні рішення, а з іншого – нести юридичну відповідальність за прийняті рішення.
Психологічне відношення особи до своїх владних повноважень може бути як позитивним, так і негативним. Позитивне відношення передбачає розумне використання своїх владних повноважень, винесення обґрунтованого рішення щодо кожного випадку. Негативне відношення може проявлятися у двох наступних тенденціях:
а) перевищення владних повноважень або зловживання ними. Однією з причин такого стану є перекручене уявлення особи щодо співвідношення між обсягом владних повноважень і ступенем відповідальності;
б) боязнь владних повноважень, яка продиктована сумнівами стосовно доцільності застосування їх, і почуттям страху з приводу можливої відповідальності.
42. Психологічна характеристика процесуальної діяльності. Дефіцит часу.
Дефіцит часу – наявність або відсутність часу психологічно впливає на людину, роблячи її працю більш або менш напруженою. В цьому аспекті робота слідчого, судді, враховуючи її інтелектуальний характер є майже єдиною галуззю, яка суворо обмежується часовими рамками.
Дефіцит часу зумовлений об’єктивними і суб’єктивними чинниками.
До об’єктивних чинників належать:
1. Строки провадження по кримінальних справах, визначені в нормах КПК;
2. Неможливість чисельного прогнозування кількості і характеру злочинів, які можуть бути вчинені у певному регіоні і за певний проміжок часу (не прогнозоване збільшення);
3. Відсутність належної координації і взаємодії між різними підрозділами правоохоронних, судових та експертних органів;
4. Диспропорція між зростанням кількості злочинів і чисельністю співробітників слідчих та судових органів;
5. Недостатня матеріальна та технічна база.
До суб’єктивних чинників належить:
1. Рівень знань і професійний досвід;
2. Особиста неорганізованість слідчого / судді;
3. Нехтування рекомендаціями з наукової організації праці.
43. Психологічна характеристика процесуальної діяльності. Протидія зацікавлених осіб.
Протидія зацікавлених осіб здійснюється у активній і пасивні формах.
Активна протидія проявляється у таких діях:
1. Інсценування злочину;
2. Знищення слідів речових доказів;
3. Повідомлення необ’єктивних показань;
4. Психічний, а інколи і фізичний вплив на свідків, потерпілих (членів їх родин), а інколи слідчих, суддів.
Пасивна протидія проявляється у незаявленні і відмові давати показання.
44. Пізнавальна діяльність слідчого
( з лекції) Досудове і судове слідство за своєю сутністю є пізнавальним процесом, реалізація якого підкоряється загальним закономірностям психіки людини, і в той же час має свої особливості.
До чинників, що зумовлюють специфіку пізнавальної діяльності слідчого, судді можна віднести такі:
1. Об’єкт пізнання – злочин, як подія минулого, що носить ретроспективну спрямованість, а тому є неможливим до безпосереднього сприйняття суб’єктами, які його вивчають.
2. Форма пізнання– пізнання обставин події злочину здійснюється у специфічній формі, а саме у формі доказування. У зв’язку з цим існує вислів «пізнати – значить доказати».
3. Обсяг і спрямованість пізнання – визначається ст. 64 КПК України (предмет доказування) і розглядається як об’єктивний показник обмеження судово-слідчого пізнання. З точки зору суб’єктивної оцінки процес пізнання не має і кожною особою визначається самостійно на підстав свого внутрішнього переконання.
4. Джерела пізнання, які поділяються на такі різновиди:
- процесуальні, тобто ті, з яких отримано і зафіксовано на підставі норм КПК інформацію, яка розглядається як доказова;
- непроцесуальні, тобто ті, з яких отримано інформацію, яка не має доказового значення, не відображена в процесуальних документах, а є допоміжною і виконує забезпечувальну функцію.
5. Шляхи пізнання – судово-слідче пізнання здійснюється двома шляхами:
- чуттєвим (безпосереднім);
- раціональним, логічним (опосередкованим).
Сфера реалізації зазначених шляхів різна і превалює раціональний логічний.
6. Результати пізнання – пізнавальна діяльність завершується отриманням відповідних знань щодо об’єкта дослідження. При цьому ці знання повинні бути істинними, достовірними і такими, що перевіряються.
(з підручника) Пізнавальна діяльність слідчого має такі особливості:
1) ретроспективний характер діяльності (здійснюється після вчинення злочинної події);
2) пізнання провадиться у формі доказування (за допомогою кримінально-процесуальних засобів);
3) така діяльність здійснюється спеціальними суб’єктами (дізнавач, слідчий, прокурор, суддя);
4) пізнання має на меті одержання інформації, що має значення для встановлення істини у справі;
5) засоби здійснення діяльності визначені у кримінально-процесуальному законі.
Пізнавальна діяльність відбувається в процесі взаємодії між такими особами й об’єктами: 1) слідчим (суддею) і особою, яка вчинила злочинне діяння (чи іншою особою); 2) слідчим (суддею) і речами (носіями матеріальних відображень про злочин і його учасників)
Може бути виділено два види взаємодії:
1). безпосередня взаємодія, у результаті якої здійснюється вплив на особу яка вчинила злочин або інших осіб (свідків, потерпілих);
2). опосередкована взаємодія, при якій слідчий (суддя) через матеріальні об’єкти одержує інформацію про дії, вчинені злочинцем.
45. Конструктивна діяльність слідчого.
Конструктивність – це поточний та завершальний аналіз зібраної інформації та формування на базі цього аналізу відповідних версій, що пояснюють подію минулого.
Конструктивність включає в себе такі елементи:
1. Прогнозування – розумова діяльність, яка спрямована на передбачення можливих найбільш імовірних результатів; Специфіка прогностичної діяльності слідчого полягає в тому, що в більшості випадків у процесі розслідування злочинів (особливо на початковому етапі) спостерігається дефіцит інформації. Тому прогностична діяльність передбачає формулювання припущень, використання типових моделей розвитку подій (наприклад, таблиць Відонова).
2. Планування – розумова діяльність, яка спрямована на визначення найбільш ефективних, раціональних шляхів доказування. Прогностична діяльність реалізується в плануванні — розробці оптимальних шляхів і способів її здійснення. Відображається в різного роду планах (усних чи письмових, розгорнутих чи скорочених, схематичних та ін.).
3. Моделювання – це відтворення обставин минулого за рахунок побудови реальних та ідеальних моделей (версій). (!!! В підручнику останній етап є прийняття рішень (тактичних або процесуальних)
46. Комунікативна діяльність слідчого
Комунікативність – це здатність до спілкування з широким колом суб’єктів. Комунікативність у сфері процесуальної діяльності характеризується такими рисами, як багатобічність і виключність.
Багатобічність полягає в тому, що спілкування слідчого, судді відбувається на самих різних рівнях, з різними віковими категоріями осіб, які мають різне процесуальне становище.
Виключність полягає в тому, що вона є одним з важливих засобів отримання максимально об’єктивної інформації. У зв’язку з цим можна запропонувати наступну логічну послідовність: комунікативність – встановлення психологічного контакту – отримання об’єктивної інформації.
Комунікативна діяльність слідчого (судді) відрізняється особливостями: багатосторонністю спілкування (комунікація здійснюється з різними людьми за професією, віком, рівнем інтелекту, процесуальним положенням та ін.); втіленням у процесуальну форму (у межах слідчих чи судових дій); визначеністю предмета спілкування (наприклад, предмет допиту свідка чи обвинуваченого); допустимістю і правомірністю засобів впливу в ході спілкування.
У ході комунікативної діяльності встановленню психологічного контакту можуть заважати так звані бар’єри спілкування (змістовні і психологічні). Інтерес і практичне значення має виділення видів бар’єрів спілкування (І. М. Юсупов): бар’єр темпераменту (непоінформованість про тип темпераменту може зруйнувати діалог, що почався); бар’єр характеру (з’являється між особами як наслідок акцентуації, з одного боку, і як наслідок низької емпатії тих, хто спілкується, — з іншого); бар’єр негативних емоцій (емоції можуть впливати на сприйняття партнера по спілкуванню)
47. Організаторська діяльність слідчого
Організаторські здібності слідчого, прокурора, судді виявляються в декількох напрямах їхньої діяльності:
а) самоорганізації, що виражається в дисциплінованості, правильному розподілі часу, чіткому виконанні різних обов’язків;
б) організації діяльності інших осіб, які здійснюють однорідні або різні функції;
в) організації і координації діяльності установ, що виконують правоохоронні обов’язки стосовно ситуації, що виникла.
Важливу роль в організаторській діяльності відіграє знання психології колективу, яке дає змогу правильно спрямувати організаційні зусилля, використовуючи для цього психологічні особливості його учасників. Психологічна сумісність, особливості темпераменту і характеру дають можливість використовувати їх з організаційною метою.
Організаторська сторона діяльності передбачає насамперед ініціативу як здатність об’єднувати осіб для реалізації висунутої ідеї, вирішення завдання. Ініціатива також є необхідною передумовою для визначення окремих завдань і виявлення оптимальних шляхів досягнення мети. Таким чином, ініціатива містить у собі не лише ідею, а й прогнозований план можливого втілення. Це потребує значних психічних зусиль, пов’язаних з організаторськими здібностями і їх професійним розвитком. Особливості організаторської діяльності, обумовлені виконуваними функціями (дізнавача, слідчого, судді, прокурора), мають свої професійні характеристики і діапазон застосування. Однак усім їм притаманні ініціатива і підпорядкування діяльності поставленому завданню і плану його виконання, що значною мірою впливає на ефективність виконуваних дій та їхню практичну спрямованість.
48. Психологія обвинуваченого. Захисна домінанта.
Обвинувачений — це особа, щодо якої в установленому законом порядку винесена постанова про притягнення її як обвинуваченого. Обвинувачений є особою, якій ставиться у вину вчинення злочину. Таке процесуальне положення визначає деякі психологічні особливості обвинуваченого.
Існують такі типові форми поведінки (позиції) обвинуваченого: 1) каяття у вчиненні злочину (явка з повинною, дії щодо відшкодування збитків та ін.); 2) протидія розслідуванню (приховування слідів злочину, схиляння тих чи інших осіб до давання неправдивих показань, одержання інформації про хід розслідування, повідомлення неправдивої інформації тощо); 3) продовження злочинної діяльності, вчинення нових злочинів.
У ході вчинення злочину потреби людини задовольняються протиправним шляхом, тому особі, яка вчинила злочин, відомо, що її дії порушують соціальні норми. У цьому разі виникає конфлікт між нею і суспільством. Така особа фактично перебуває в ролі переслідуваного, якого супроводжують певні емоційні стани (страх і боязнь викриття й застосування заходів кримінального покарання, фрустрації, безвихідності та ін.).
Серед чинників, що визначають мотивацію поведінки особливого значення набуває «захисна домінанта».
Домінанта(за Ухтонським) – це пануючий в даний момент осередок збудження в мозку людини, який здатний гальмувати роботу інших нервових центрів.
Домінанта виникає у людей у зв’язку з подіями, обставинами у їх житті за наслідки яких вони переживають.
На підставі домінанти злочинець може неодноразово повертатися до події злочину, обдумувати можливі несприятливі наслідки. Під впливом домінанти злочинець намагається здійснити дії, які на його думку сприятимуть його безпеці, нададуть можливість уникнути викриття та покарання. В той же час , відбувається все навпаки, саме ці дії привертають увагу правоохоронних органів, надають підстави зробити припущення про його причетність до вчинюваного злочину. Такі дії отримали назву «побічно доказова поведінка» (уликовое поведение), до яких можна віднести:
1. Невмотивований раптовий від’їзд з місцевості, де було вчинено злочин;
2. Проявлення підвищеної зацікавленості до процесу розкриття злочину;
3. Розповсюдження свідомо вигаданих чуток щодо особи злочинця;
4. Здійснення спроби домовитись, підкупити потерпілих, свідків чи їх родичів;
5. Суттєва зміна звичних стереотипів поведінки та способу життя;
6. Повернення, інколи неодноразове, на те місце, де було вчинено злочин.
49. Психологія потерпілого. Види віктимності.
Потерпілий — особа, якій злочином заподіяна моральна, фізична або майнова шкода. Тому його психологічні стани можуть визначатися «обвинувальним» ухилом, перебільшенням збитку і вини обвинуваченого. Почуття потерпілого можуть бути пов’язані з депресією, соромом, образою тощо. У переважній більшості випадків потерпілі відчувають тривогу, страх перед можливою помстою злочинця.
Залежно від ролі потерпілого (жертви) у ході реалізації злочинного наміру розрізняють кілька видів типової поведінки з боку жертви злочину: позитивна, нейтральна, провокуюча. Позитивна поведінка — це поведінка, спрямована на запобігання конфліктній ситуації, на припинення злочину і затримання злочинця (соціально позитивна поведінка). Нейтральноюназивається поведінка, що не сприяє вчиненню злочину, але і не перешкоджає останній (байдужа поведінка). Провокуюча поведінка — така поведінка з боку жертви злочину, що створює реальну можливість, сприяє реалізації злочинного наміру (характером, тривалістю й інтенсивністю). Провокуюча поведінка стає причиною вчинення злочинного акту або сприятливо впливає на формування злочинного наміру. Провокуючу поведінку іноді називають негативною.
Вчення про жертву злочину має назву віктимологія. Віктимність визначається як підвищена здатність людини через ряд духовних і фізичних властивостей, а також соціальну роль чи статус, ставати за певних обставин жертвою злочину.
Важливе значення має вирізнення видів віктимності: 1) віктимогенна деформація — сукупність соціально-психологічних особливостей особистості, пов’язаних із особливостями її соціалізації; 2) професійна віктимність (зумовлена виконанням деяких соціальних функцій; наприклад, інкасатор, таксист, міліціонер та ін.); 3) вікова віктимність (як біологічна властивість); 4) віктимність «патологія» (як наслідок патологічного стану особистості — тяжкий соматичний розлад, фізична недуга чи психічне захворювання).
50. Сприйняття як перша стадія формування показань.
Формування показань відбувається у три послідовні взаємозв’язані етапи:
1. Сприйняття;
2. Запам’ятовування;
3. Відтворення.
Сприйняття – це процес отримання та перероблення людиною різноманітної інформації, що надходить до її мозку через органи чуття (аналізатори). Результатом сприйняття є формування певного образу. Основу сприйняття складають відчуття людини.
Відчуття людини – це найбільш проста форма відображувальної функції організму людини, сутність якої полягає в тому, що аналізатори відображують у свідомості особи лише окремі, зовнішні властивості предметів або явищ. При цьому відчуття здійснюються тільки в момент безпосереднього впливу подразників на аналізатори.
Аналізатори людини здатні реагувати на подразники тільки певного рівня і у певних межах. Тому у психології виділяють:
1. Нижній (мінімальний);
2. Верхній (максимальний) пороги відчуття.
Сприйняття як сукупність відчуттів мають такі ознаки:
1. Комплексність, цілісність уявлень щодо об’єктів матеріального світу;
2. Вибірковість;
3. Константність (на основі цього ми впізнаємо людину, місцевість);
4. Залежність сприйняття від минулого досвіду (апперцепція);
5. Наявність розумових операцій, тобто у сприйнятті приймають участь мислення і уявлення.
51. Суб’єктивні та об’єктивні чинники, які впливають на повноту і правильність сприйняття.
На повноту і об’єктивність сприйнятої інформації впливають суб’єктивні та об’єктивні чинники.
До суб’єктивних чинників можна віднести:
1. Загальний стан здоров’я людини (захворювання, втомленість, вплив алкоголю або наркотичних засобів);
2. Стан органів чуття, особливо, зір та слух;
3. Емоційний стан людини;
4. Зацікавленість особи у інформації, що сприймається;
5. Спрямованість уваги, де розрізняють довільну і мимовільну. Довільна увага – це коли особа заздалегідь ставить завдання сприйняти ту чи іншу інформацію. Мимовільна увага – це коли сприйняття виникає раптово, без попередньої настанови.
Обставини події злочину свідками-очевидцями сприймаються за рахунок мимовільної уваги.
6. Темперамент особи;
7. Інтелектуальний рівень людини;
8. Професійний та життєвий досвід;
9. Тип сприйняття, де виділяють такі різновиди:
- Аналітичне – сприймаються лише окремі деталі об’єкта (художній тип людини);
- Синтетичне – сприймається об’єкт в цілому без виділення будь-яких деталей (розумовий тип людини).
До об’єктивних чинників можна віднести:
1. Видимість;
2. Чутність;
3. Погодні кліматичні умови;
4. Віддаленість від об’єкту сприйняття;
5. Тривалість сприйняття.
52. Запам’ятовування як стадія формування показань.
Друга стадія формування показань пов’язана із запам’ятовуванням інформації.Основу запам’ятовування складає пам’ять людини, тобто здатність мозку фіксувати, зберігати та відновлювати сліди минулого досвіду.
Характерними рисами пам’яті є:
1. Змістовність;
2. Вибірковість;
3. Збереження;
4. Відновлення;
5. Забування.
Типи пам’яті:
1. Довгострокова і короткострокова (буферна);
2. Уявна та логічна;
3. Зорова, слухова, механічна;
4. Емоційна пам’ять
Процес запам’ятовування відбувається двома шляхами:
1. Довільним;
2. Мимовільним.
Етапи відновлення інформації
1. Поверхневий рівень.
2. Актуалізований.
3. Латентний (прихований) – 80-85%
Інформація починає відновлюватися із поверхневого рівня. У зв’язку з цим вона може бути неповною або, навіть, необ’єктивною.
Завдання слідчого полягає в тому, щоб отримати інформацію, яка знаходиться на латентному рівні. Це здійснюється за рахунок застосування прийомів, що базуються на дії асоціативних зв’язків.
Асоціація (з’єднання) – це такий зв’язок між психічними явищами, коли відновлення одного з них тягне за собою відновлення іншого, закономірно зв’язаного з попереднім.
Види асоціацій:
1. Асоціації за суміжністю.
2. Асоціації за контрастом.
3. Асоціації за схожістю.
Прийоми актуалізації забутого
1. Постановка нагадуючи запитань, тобто запитань, які безпосередньо не відносяться до обставин злочину, а стосуються подій, які або передували злочину, або відбувалися після його вчинення.