Флегматичний тип темпераменту 4 страница

67. Психологія допиту підозрюваного

Прагнучи ухилитися від відповідальності та приховати свою участь у злочині, винний намагається приховати від оточуючих пов’язані з цим переживання. Така тенденція значною мірою дезорганізує його психічні процеси.

Одна з характерних особливостей допиту підозрюваного — обмеженість інформації і дефіцит часу на його підготовку. Відсутність достатніх викривальних доказів зобов’язує слідчого у процесі допиту підозрюваного використовувати багатоваріативну тактику. Водночас допит підозрюваного зразу після його затримання чи арешту має і позитивний бік, адже підозрювана особа не встигає детально продумати, всебічно обґрунтувати неправдиву версію; як правило, її показання містять явні суперечності.

Основне завдання слідчого при допиті підозрюваного полягає в тому, щоб отримати відомості, які дають змогу перевірити його причетність до злочину, що розслідується. Тому необхідно виділяти такі обставини, які можуть бути відомі лише особі, яка скоїла злочин. І якщо підозрюваний мовчить про факти, які вже виявлені слідством, то це повинно насторожити слідчого.

Під час допиту підозрюваному ставляться насамперед ті запитання, відповіді на які вже відомі слідчому. Мета постановки таких запитань — виявити позиції підозрюваного щодо правосуддя. Позитивні результати дає метод непрямих запитань. Він полягає в тому, що запитання, суттєві для розслідування, маскуються серед зовні “безпечних” запитань, які нібито не стосуються події, яка цікавить слідчого. Непрямі запитання доречні і як засіб маскування мети слідчого, бо підвищений інтерес допитуваного до окремих епізодів злочину може свідчити про те, що у слідчого відсутня необхідна сукупність доводів.

Для підозрюваного на попередньому слідстві характерні психологічні стани тривоги, невизначеності, неможливості правильного передбачення ситуації, що склалася. Часто він не знає, якими доводами володіє слідчий, які запобіжні заходи будуть вибрані, які слідчі дії будуть проведені і т. п. Такий психологічний стан підозрюваного повинен враховуватися слідчим при розробці й застосуванні різних тактичних і психологічних прийомів

Тактичні і психологічні прийоми допиту підозрюваного

Попередня стадія допиту	Стадія вільної розповіді	Запитально-відповідна стадія допиту
Тактичні і психологічні прийоми
1) бесіда;	1) нагадування;	1) фактор несподіваності;
2) зняття емоційного і смислового бар’єра;	2) деталізація;	2) тимчасове маскування мети допиту;
3) зменшення психічного напруження;	3) уточнення;	3) приховання обізнаності слідчого;
4) прояв розуміння;	4) припинення брехні;	4) створення у підозрюваного уявлення про те, що слідчий “все знає”, та ін.
5) зацікавлене вислуховування;	5) порівняння
6) тактовність у поведінці
Мета і використання вказаних прийомів
а) вивчення особистості підозрюваного;	а) отримання нових доказових фактів;	а) деталізація і конкретизація показань, які отримуються;
б) встановлення з ним психологічного контакту;	б) надання допомоги підозрюваному у відновленні в пам’яті призабутого	б) представлення наявних доказів;
в) визначення його ставлення до предмета допиту;		в) викриття брехні
г) вибір тактики допиту

Складним є питання про пред’явлення підозрюваному доказів. Річ у тім, що поспішне і невміле пред’явлення доказів зменшує їхню викривальну спрямованість, дає можливість підозрюваному висунути неправдиві пояснення. Тому слідчий повинен передбачити всі нюанси, які можуть знизити викривальну силу доказів, по можливості попередньо нейтралізувати контраргументи допитуваної особи. Докази слід пред’являти з урахуванням їхнього взаємозв’язку, при цьому психологічний вплив на підозрюваного в міру пред’явлення доказів повинен зростати. Важливу роль в цьому плані відіграє захисна домінанта.

Його прагнення приховати причетність до злочину, необхідність маскуватися, виглядати спокійним і впевненим посилює гальмуючі процеси у клітинах головного мозку. Після цього починає переважати процес збудження, який проявляється в активності людини, прагненні виговоритися і т. д. Виявлення таких станів у ході допиту сприяє отриманню правдивих показань і розкриттю злочину.

Велику роль у процесі допиту відіграє правильна адекватна інтерпретація невербальних сигналів (міміка, жести, поза та ін.), які розкривають емоційно-вольовий стан підозрюваного. Зовнішні ознаки прояву страху, неспокою, задоволення, брехні тощо не мають доказового значення. Але ці сигнали можуть дати слідчому орієнтовну інформацію.

Сильним психологічним станом, який формує мотиви поведінки підозрюваного, є страх позбавитися волі, звичного способу життя, “перспективи” опинитися серед злочинців. Такий стан особливо притаманний особам, які вперше скоїли злочин і притягнені до кримінальної відповідальності. Такий психологічний стан формує позицію підозрюваного, яку слідчому необхідно подолати.

Дії і вчинки підозрюваного повинні привертати увагу слідчого, бо дають підставу для припущення про причетність підозрюваного до скоєного злочину (такі дії мають назву “докази поведінки”). Можна виділити найпоширеніші докази поведінки злочинця:

• створення обманного алібі;

• немотивований і несподіваний від’їзд;

• спроба спрямувати слідство на обманний шлях;

• вияв підвищеної зацікавленості до процесу розслідування злочину;

• розповсюдження вигаданих чуток про особистість злочинця і мотиви його дій;

• спроби переговорити, підкупити потерпілих, свідків;

• демонстративність поведінки, яка покликана переконати оточуючих у повній непричетності до злочину, заперечення навіть точно встановлених фактів (“не бачив”, “не чув” і т. п.);

• зміна звичних стереотипів після скоєння злочину;

• обізнаність щодо таких деталей, про які міг знати лише винний;

• повернення, часом неодноразове, на місце події тощо.

Психологічно найскладнішою ситуацією допиту підозрюваного є

його відмова давати показання. Мотиви закритості при допиті різні:

• страх перед покаранням;

• побоювання помсти співучасників;

• сором за скоєне, докори сумління;

• бажання приховати інтимні подробиці;

• антипатія до слідчого;

• самоствердження тощо.

Які б не були мотиви відмови давати показання, завдання слідчого — пояснити підозрюваному, що такою поведінкою він позбавляється можливості самозахисту, і як наслідок — можливості з’ясувати пом’якшуючі його відповідальність обставини.

Слідчий може зробити припущення, що підозрюваний обмовляє себе, якщо він часто і наполегливо переконує його в “чесності” зізнання, дає завчені показання, нездатний повідомити факти, що повинні бути відомі тому, хто скоїв злочин. З метою викриття самообмови використовуються:

• детальний повторний допит;

• перевірка показань на місці події;

• очна ставка;

• слідчий експеримент тощо.

68. Психологічні основи допиту потерпілого

Формування показань потерпілих має свої особливості, пов’язані з їхніми специфічними переживаннями, які викликані здійсненими стосовно них злочинними наслідками.. Потерпілі, які є об’єктом злочинного посягання, сприймають картину скоєного злочину, відчуваючи на собі його безпосередній вплив. Тому в них при переробці і збереженні відбитої в момент злочину інформації досить часто роль емоційних проявів, переживань, пов’язаних із фізичними, психічними і соціально-побутовими наслідками злочину, більш значна.

У стані страху потерпілі часто, перебільшуючи небезпеку, викривлено сприймають події, відбиваючи їх у пам’яті в гіпертрофованому вигляді (жертва перебільшує кількість нападників, їхні сили, використовувані підручні та інші засоби і т. д.). В умовах боротьби потерпілі нерідко погано чи викривлено запам’ятовують прикмети злочинця, не запам’ятовують послідовність і окремі моменти події.

Саме тому при допиті потерпілих і оцінці отриманих від них свідчень слідчий повинен мати на увазі, що страх, біль, фізичні страждання, збудження і напруження, а у випадках скоєння сексуального злочину, крім того, і особистісні, інтимні переживання, становлять сукупність різних, але взаємопов’язаних між собою емоцій, що ускладнюють психологічний стан потерпілих.

У процесі допиту потерпілого слідчого цікавлять деталі злочину.

Тому першочергово при допиті потерпілого треба з’ясувати:

обставини, які передували злочину, взаємини потерпілого зі злочинцем. Слід мати на увазі, що 75–80 % злочинів проти особистості скоюються особами, які пов’язані з потерпілим родинними, службовими, інтимними та іншими близькими стосунками;

обставини скоєння злочину (час, місце, обстановка, послідовність і характер дій злочинця, характерні ознаки його зовнішності, особливі прикмети та ін.);

наслідки злочину.

У ході допиту слідчий насамперед має з’ясувати умови, в яких потерпілий сприймав подію злочину, чи його психічний стан в момент посягання і після нього. Неабияке значення мають і психічні стани, які виникали у потерпілого до злочину. До них можна віднести стани як результат психічної безпорадності потерпілих (душевна хвороба, непритомний стан, малолітній вік) і фізичної безпорадності через хворобу, фізичні вади, похилий вік тощо. Безпорадність потерпілого може бути наслідком алкогольного сп’яніння чи прийому наркотиків. Попередній до злочину психічний стан потерпілого, здатний у певний час посилювати викривлення в показаннях у справі, викликає додаткові негативні фактори на сприйняття і відбиття багатьох деталей злочину (це особливо притаманне для потерпілих, які знаходилися до злочину в стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння).

При проведенні опитування і оцінці фактів, про які повідомляє потерпілий, слід враховувати те, що під час злочину поле свідомості потерпілого різко звужується, логіка мислення і в цілому розумовий процес знаходяться в пригніченому стані. Спеціалісти в сфері юридичної психології справедливо зазначають, що під впливом емоційного напруження потерпілі на перших допитах мало що згадують про обставини, які передували злочину. Буває, що зразу ж після посягання в результаті так званого проактивного гальмування потерпілі не можуть згадати подальші події. В цьому разі відбувається вище ремінісценції.

Під час допиту потерпілого багато що значить аналіз способу його життя, особистісних якостей, стереотипів поведінки, соціальних зв’язків, комунікативних особливостей.

Практика слідчої діяльності показує, що нерідко сама поведінка потерпілого сприяє скоєнню злочину ним безпосередньо, провокує його (така поведінка в юридичній психології називається віктимною).

Слід ретельно перевіряти показання потерпілого, в яких трапляються такі найхарактерніші помилки:

перебільшення уявлення про деякі моменти пережитої події (наприклад, про кількість злочинців і предмети, які вони використовували);

узагальнення, особливо на початковому етапі пояснень і показань щодо дій злочинців (“усі тримали”, “усі били”, “усі ґвалтували” і т. п.);

провали пам’яті, пропуски при описі деяких важливих елементів події;

помилковість щодо послідовності при відтворенні окремих деталей і дій учасників злочину;

помилки у визначенні тривалості тієї чи іншої події;

додавання і наділення описуваних подій, дій і предметів надуманими і невластивими їм ознаками, рисами;

помилкові висловлювання і помилкове розуміння сказаного в процесі мовного спілкування слідчого і потерпілого.

Під час допиту потерпілих необхідно враховувати можливість суперечливих бажань, побоювань і т. п. Іноді потерпілий уникає показань, пов’язаних з інтимною стороною життя, що призводить як до неусвідомленого, так і усвідомленого викривлення окремих аспектів події, що розслідується. Оскільки потерпілому завдається безпосередня шкода діями злочинців, то він часом прагне помститися їм за завдані страждання, біль, образи і т. п.

Одним із факторів, які впливають на показання потерпілого, може виявитися навмисне чи ненавмисне навіювання. Здебільшого це характерне для неповнолітніх потерпілих, але навіюванню можуть бути піддані і дорослі. Для того щоб уникнути шкідливої дії навіювання, на допиті передбачені певні процесуальні міри, зокрема заборонені навідні запитання, які можуть підказати потерпілому бажану відповідь.

69. Поняття віктимної поведінки, її значення для оцінки поведінки потерпілого

Вчення про жертву злочину називається віктимологією (від лат.victima — жива істота, принесена в жертву богу, жертва; і грец. λόγος —слово, вчення). У віктимології виділяють індивідуальну, видову та групову віктимність.

Віктимність визначається як підвищена здатність людини через низку духовних і фізичних властивостей, а також соціальну роль чи статус ставати за певних обставин жертвою злочину.

Важливе значення має вирізнення видів віктимності:

1) віктимогенна деформація — сукупність соціально-психологічних особливостей особи, пов’язаних із особливостями її соціалізації;

2) професійна віктимність (обумовлена виконанням деяких соціальних функцій, наприклад, інкасатор, таксист, міліціонер та ін.);

3) вікова віктимність (як біологічна властивість);

4) віктимність «патологія» (як наслідок патологічного стану особи — тяжкий соматичний розлад, фізична недуга чи психічне захворювання).

Практика слідчої діяльності показує, що нерідко сама поведінка потерпілого сприяє скоєнню злочину ним безпосередньо, провокує його Віктимність є значущим фактором в аналізі взаємодії злочинця і потерпілого, в оцінці правдивості показань останнього.

70. Психологічні основи допиту неповнолітнього свідка.

Підготовка і проведення допиту неповнолітніх багато в чому зумовлені віковими та індивідуальними особливостями допитуваної особи. Знання цих особливостей має важливе значення для правильного обрання прийомів установлення психологічного контакту, режиму проведення допиту, здійснення впливу на неповнолітнього, оцінки його показань.

Неповнолітні — це особи, які не досягли 18-літнього віку. У літературі з психології запропоновано шість вікових груп неповнолітніх:

1) дитячий вік (до 1 року);

2) раннє дитинство (від 1 до 3 років);

3) дошкільний вік (від 3 до 7 років);

4) молодший шкільний вік (від 7 до 11–12 років);

5) підлітковий вік (від 11 до 14–15 років);

6) старший шкільний вік (рання юність) (від 14 до 18 років).

Відповідно до КПК неповнолітні можуть бути допитані як свідку у будь-якому віці.

Психології неповнолітніх притаманне явище конформізму. Конформність — це піддатливість людини реальному чи уявному тиску групи. Яскравий прояв конформності неповнолітніх виявляється під час вчинення ними групових злочинів. Через соціально-психологічні особливості неповнолітніх різних вікових груп їхня поведінка може набувати віктимного характеру, а самі неповнолітні — ставати жертвами злочинів.

Ефективному використанню тактичних прийомів допиту, правильній оцінці одержаних показань сприяє знання слідчим закономірностей формування показань неповнолітніх. Розуміння механізму формування показань визначає можливість виявлення та усунення в них перекручень.

Сприйняття дітей, зумовлене нестійкістю уваги, слабкістю логічного мислення, схильністю до фантазування, відрізняється від сприйняття дорослих: 1) поверховістю; 2) фрагментарністю; 3) яскравим емоційним забарвленням.

Обсяг і характер сприйняття зовнішніх ознак людини залежать від віку особи, яка сприймає, і рівня її розвитку.

Процес відтворення на допиті пов’язаний зі здатністю правильно висловлювати свої думки. Особливі труднощі при цьому виникають у допитуваних, які належать до молодших вікових груп неповнолітніх. Намагаючись висловити власну думку і не знаходячи потрібного слова, неповнолітній може замінити його іншим, яке йому відоме. Психічні стани, в яких перебуває допитуваний, сприяють обранню неповнолітнім відповідної позиції на допиті: відмови від показань, повідомлення неправдивих відомостей, зміни раніше даних показань.

Згідно зі ст. 438 КПК України при допиті неповнолітнього обвинуваченого присутність педагога (для встановлення психологічного контакту) або лікаря, батьків чи інших законних представників винесена на розсуд слідчого чи прокурора або може бути здійснена за клопотанням захисника.

При підготовці до допиту неповнолітнього здійснюється вибір місця та обстановки допиту (вдома, у школі, в кабінеті слідчого), що має сприяти встановленню психологічного контакту та одержанню необхідної інформації. Доцільно заздалегідь підготувати запитання, які треба з’ясувати у неповнолітнього. Вони мають бути простими, доступними для розуміння допитуваного. Виконання такого завдання забезпечується складанням плану допиту. У процесі допиту неповнолітнього слідчому необхідно встановити з ним психологічний контакт. Для цього рекомендується провести бесіди на сторонні теми (спорт, навчання, ігри, нові фільми, книжки тощо), продемонструвати знання його потреб та інтересів. При допиті неповнолітнього підозрюваного або обвинуваченого слідчий повинен триматися спокійно, доброзичливо, але й достатньо твердо. Така манера поведінки сприяє встановленню необхідного контакту з підлітком, налаштовує його на відверту бесіду.

Неповнолітньому допитуваному слід допомогти у формуванні правдивих показань. Слідчий не повинен використовувати постановку запитань, що мають елементи навіювання (навідні запитання). Дуже обережно слід оголошувати показання інших осіб. Постановка навідних запитань часто є причиною виникнення добросовісних помилок у показаннях. Неправдиві ж показання неповнолітнього можуть бути наслідком помилкового розуміння «геройства», «товариськості».

71. Роль фантазії та навіювання при формуванні показань неповнолітнього

Для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку характерними є наявність підвищеного навіювання і схильність до фантазування. Ці психологічні особливості необхідно враховувати у процесі допиту і при оцінці показань неповнолітнього.

Обсяг і характер сприйняття зовнішніх ознак людини залежать від віку особи, яка сприймає, і рівня її розвитку. Так, проведені дослідження доводять той факт, що неповнолітні досить часто помилково сприймають зовнішність людини ерез фантазії та навіювання, притаманні їм.

72. Психологія очної ставки

Очна ставка – це одночасне психологічне спілкування між трьома суб’єктами.

Ознаки очної ставки:

1. Розширений склад учасників;

2. Наявність ефекту присутності;

3. Ускладнений інформаційний обмін;

4. Знижений рівень взаємного рефлексування;

5. Здійснення розумових завдань в умовах раптовості, несподіваності, зміни обстановки;

6. Підвищений ступень тактичного ризику, тобто можливості настання негативних наслідків.

Тактичний ризик (очної ставки) передусім проявляється у можливості непоміченої неконтрольованої домовленості між учасниками очної ставки, оскільки достатньо одного погляду, умовного жесту для того, щоб призвести до суттєвої зміни позиції одного з учасників очної ставки.

Важливою умовою зниження ступеня тактичного ризику є правильне обрання послідовності допиту осіб, зведених на очну ставку.

Визначаючи послідовність слідчий повинен враховувати:

1. Характер і зміст попередніх показань – першим допитується той учасник, який на думку слідчого і за матеріалами кримінальної справи повідомляв більш об’єктивні дані (добросовісний учасник);

2. Причини протиріч у показаннях;

3. Вік допитуваних (неповнолітні – конформні особи);

4. Роль кожного з учасників очної ставки в реалізації злочинного наміру (план допитів: виконавець – організатор; пособник – виконавець);

5. Процесуальний статус осіб;

6. Інтелектуальний рівень, життєвий, професійний досвід.

Очна ставка повинна проводитись в умовах, що максимально виключають можливість неконтрольованого впливу на учасників. Йдеться про раптовість проведення очної ставки, присутність на ній другого слідчого або працівника карного розшуку. Крім того необхідно враховувати такі рекомендації:

1. Показання добросовісного учасника, який допитується першим, не повинні бути розтягнуті у часі;

2. Питання, що спрямовані добросовісному учаснику повинні бути сформульовані таким чином, щоб він мав змогу відповідати на них стисло і виключно по сутності протиріч.

73. Психологічні чинники, які впливають на тактику очної ставки.

Існують психологічні рекомендації щодо проведення очної ставки, які стосуються черговості допиту тих чи інших осіб, формулювання запитань допитуваним. Тут необхідно враховувати можливість допитуваних осіб впливати один на одного (з урахуванням позитивних і негативних якостей, «слабких місць», підвищеної сугестивності, конформності, нестійкості психіки та ін.). Треба прогнозувати можливість зміни показань. Доцільно спочатку вислухати думку осіб із більш «слабкою» психікою або осіб, які дають правдиві показання.

Тактико-психологічні особливості очної ставки визначаються:

· розширеним складом її учасників, ускладненим інформаційним обміном;

· сильним психологічним впливом учасників очної ставки один на одного;

· зниженням рівня прогнозу слідчого; можливістю зміни показань;

· підвищеним ступенем тактичного ризику.

При проведенні очної ставки рекомендуються такі прийоми:

· супровід спілкування пред’явленням доказів,

· маскування цілей очної ставки,

· раптовість її проведення,

· приховування поінформованості слідчого про ті чи інші обставини.

Як психологічний вплив пропонується проведення декількох очних ставок підряд із несумлінним учасником чи проведення очної ставки у поєднанні з допитом. Існують рекомендації щодо проведення очних ставок із наростаючою силою. Тут важливо визначити черговість очних ставок. З кожною очною ставкою з’ясовуються дедалі істотніші спірні обставини.

74. Психологія обшуку. Пошукові дії

Обшук, з точки зору психології, має примусовий характер по відношенню до обшукуваного, супроводжується конфліктними відносинами між учасниками і носить яскраво виражений пошуково-пізнавальний характер.

У психології обшуку прийнято виділяти:

а) психологію обшукуваного та психологію обшукуючого;

б) психологія приховування та відшукання.

Особі, яка здійснює обшук притаманні такі властивості:

1. Організаторські здібності, оскільки в обшуку приймає участь декілька осіб і він носить публічний характер;

2. Вольові якості – цілеспрямованість, витривалість, пильність, самовладання;

3. Професійність та вибірковість уваги;

4. Криміналістична спостережливість.

Психологія приховування

Головною метою є створення суб’єктивної недоступності об’єкта для особи, що проводить обшук. Зазначене здійснюється за рахунок вирішення таких завдань:

1. Обрання місця приховання.

2. Маскування цього місця або спорудження схованок;

3. Обрання поведінки, яка передує обшуку і супроводжує його.

При обранні місця приховання обшукуваний ставить себе на місце обшукуючого і з позиції останнього визначає місця, які можна використати для приховання. Всі ці місця він виключає з числа тих, які можуть бути використані для приховання, а обрання таких, що є більш ускладненими і передбачають необхідність використання більших інтелектуальних зусиль для відшукання. Рефлексивне мислення обшукуваного носить абстрактний характер, оскільки він не знає і не може передбачити хто в майбутньому може проводити у нього обшук. За таких умов він враховує загальні прийоми, що застосовуються в ході обшуку, знайомиться з криміналістичною літературою, слідчою практикою, спілкується із особами, в яких раніше проводився обшук. На відміну від обшукуваного, у обшукую чого рефлексивне мислення завжди персоніфіковано – потрібно досконало вивчити особу обшукуваного.

Психологія відшукування:

1. Інформаційний – збирання даних щодо об’єкта, суб’єкта і місця обшуку;

2. Інтелектуальний – висунення версій стосовно можливих місць приховання;

3. Пошуковий – підготовка, організація, здійснення власне пошукових дій, як засобів перевірки версій.

75. «Словесна розвідка». Її роль та значення

Прийом «словесна розвідка» - надсилання слідчим словесного подразника (вислів, запитання) до обшукуваного з метою прояву у останнього мимовільних реакцій.

Існують певні рекомендації щодо тих чи інших подразників у процесі проведення «словесної розвідки». Тим часом визначення системи подразників, що можуть бути використані з метою виявлення психологічних показників про можливе місце приховування об’єктів, а отже, і їхнього розшуку, поповнило б арсенал тактичних прийомів проведення обшуку. До таких подразників можна віднести подразники, що діють у досить твердій схемі, варійовані відповідно до особи обшукуваного і конкретних обставин проведення обшуку.

Залежно від характеру подразника його психологічна основа може бути різною. Так, подразник, не пов’язаний зі словесним вираженням, як в останньому прикладі, спрямований на формування в обшукуваного переконання у тому, що слідчий підозрює або точно знає місце приховування того, що шукають. Його збіг із дійсним місцем впливає на обшукуваного, який часто не витримує напруження і називає місце приховування або своєю пасивною поведінкою, що свідчить про втрату надій на безуспішність обшуку, показує правильність орієнтації слідчого.

Відсутність реакції на подразник, що виходить від особи, яка проводить обшук, у якій-небудь формі, як правило, є маскуванням поведінки обшукуваного, спрямованої на дезорієнтацію слідчого. Для того щоб виключити можливість такого маскування і впливати на поведінку обшукуваного, аби вона була більш адекватною діагностиці його реакцій, потрібно розробляти комплекс подразників, що згодом набувають значення тактичних прийомів обшуку.

Реакції обшукуваного реєструються слідчим на основі особистих уявлень, що узагальнюють життєвий досвід, стосовно взаємозв’язку внутрішнього психологічного стану особи та її поведінки ззовні. Така реєстрація має характер суб’єктивних уявлень, і це природно, оскільки в названих межах задовольняє вимоги обшуку.

76. Роль розшукових версій в процесі обшуку

Запорукою успіху обшуку є ретельна підготовка до його проведення, що охоплює два періоди — інформаційний та інтелектуальний (+ пошуковий). На другому етапі відбувається висування версій, які містять у своїй основі рефлексивне управління.

Рефлексивне мислення підготовляє розроблення розшукової версії. Якщо рефлексивне мислення за своєю сутністю означає пошук шляхів розв’язання завдання з виявлення місця приховування об’єкта, то розшукова версія має більш високий результат, який узагальнює розумову діяльність слідчого щодо виявлення шуканого і виражає сформульоване припущення про місце його приховування.

Розшукова версія у цьому аспекті має конкретний і лаконічний характер. Її конкретність залежить головним чином від обсягу знань слідчого про приховуваний об’єкт (пістолет, ніж, діаманти, наркотики, закривавлений одяг, частини трупа тощо). Чим точніше визначено предмет пошуку, тим лаконічнішою і конкретнішою буде розшукова версія. Визначеність розшукуваного об’єкта багато в чому зумовлює і характер рефлексивного мислення, позбавляючи слідчого непотрібних, зайвих припущень, які заважають цілеспрямованій роботі розуму. Тому однією з важливих, із практичного боку, рекомендацій є одержання найбільш вичерпної інформації про характер та індивідуальні якості розшукуваного об’єкта. Одержання таких даних багато в чому полегшить розумову діяльність слідчого, пов’язану з побудовою розшукових версій, і тим самим сприятиме успішному проведенню обшуку.

Розшукова версія, перевірка якої починається під час проведення обшуку (і яка може бути побудована при обшуку), є дуже динамічною. Її визначено наявними у розпорядженні слідчого даними та інформацією, яку він одержує під час обшуку, і тому може істотно змінюватися. Спростування версії внаслідок невиявлення шуканого не повинно бентежити слідчого, психологічно він має бути готовий до цього результату і продовжувати обшук, висуваючи нові розшукові версії.