Витрати виробництва у короткостроковому та довгостроковому періодах
Витрати, які фірма або галузь здійснюють при виробництві заданого обсягу продукції, пов'язані із можливістю зміни обсягу усіх ресурсів, що використовуються. Одна частина таких ресурсів, а саме більша частина видів живої праці, сировини, палива, енергії тощо, може бути змінена відносно швидко і легко. Якщо, наприклад, різко збільшився попит на хлібобулочні вироби, то пекарня може перейти на цілодобову роботу, залучивши додаткову робочу силу, а також сировинні та енергетичні ресурси. А виробничі потужності при цьому залишаються незмінними, бо змінити устаткування та виробничі площі протягом короткого проміжку часу фізично неможливо. Такі зміни вимагають багато часу і визначаються особливостями технологічних процесів виробництва. Скажімо, така пекарня протягом кількох місяців може розширити виробничі площі і збільшити кількість необхідного устаткування, а судноверфі для зміни аналогічних параметрів потрібно кілька років.
Отже, одні види ресурсів можна змінити відносно швидко, а інші потребують значного періоду часу. За цими критеріями розрізняють два періоди — короткостроковий та довгостроковий. Короткостроковий період — це період часу, протягом якого ряд чинників виробництва, використовуваних фірмою (зокрема виробничі потужності), не може бути змінено. Тому короткостроковий період можна ще визначити як період, протягом якого фірма не змінює свої виробничі потужності, але може ефективно їх використовувати, а також вільно змінювати обсяги продукції, використовуючи більшу чи меншу кількість таких ресурсів, як сировина, паливо, енергія, робоча сила. Тобто у короткостроковому періоді одні чинники виробництва залишаються незмінними, фіксованими, а інші — змінюються.
Довгостроковий період — це період часу, достатній для зміни усіх зайнятих ресурсів, включаючи і виробничі потужності. Це проміжок часу, достатній, з позицій окремої фірми, для зміни як постійних, фіксованих, так і змінних чинників виробництва. З позицій галузі довгостроковим є період часу, достатній, щоб наявні у ній фірми могли, якщо захочуть, залишити галузь, тобто вилучити усі зайняті у ній чинники виробництва, а нові фірми — організувати виробництва у цій галузі. Отже, довгостроковий період — це період часу, достатній для зміни виробничих потужностей.
Розмежування короткострокового та довгострокового періодів позначається і на динаміці витрат виробництва. У короткостроковому періоді, як уже зазначалось, один вид витрат може змінюватися відносно швидко. Це витрати сировини, палива, живої праці. Зміна обсягу їх безпосередньо пов'язана з обсягом продукції, що виготовляється. Другий вид витрат такого безпосереднього зв'язку з обсягами вироблюваної продукції не має. Скажімо, виробничі будівлі та устаткування машинобудівного заводу можна замінити лише протягом тривалого проміжку часу. Тому й витрати на створення їх безпосереднього зв'язку з обсягами продукції, що виробляється, не мають. Залежно від зазначених обставин витрати виробництва поділяють на змінні та постійні.
Змінними витратами виробництва є ті, розмір яких змінюється залежно від обсягу виробництва, а тому можна легко встановити зв'язок між витратами та виробництвом. До них належать витрати на сировину, матеріали, енергію, заробітну плату.
Постійними витратами називають ті, розмір яких залишається незмінним, яка б кількість продукції не вироблялася, навіть тоді, коли виробництво її зовсім зупиняється. До цих витрат відносять виплати відсотків за позиками, орендну плату, рентні платежі, амортизаційні відрахування, оплату праці управлінського персоналу тощо. Слід зазначити, що поділ витрат виробництва на постійні та змінні не має абсолютного характеру. При розгляді усіх витрат підприємства іноді важко визначити, які належать до постійних, а які — до змінних. Візьмемо для прикладу витрати на оплату праці, їх, як правило, відносять до змінних витрат. Проте нерідко між підприємством і найманими робітниками укладаються угоди, якими передбачається виплата певної частини заробітної плати і у разі припинення виробництва. Тому такі витрати є постійними.
Отже, поділ витрат на дві категорії (постійні та змінні) не може бути досконалим і остаточним. Усе залежить від обраного підходу, від індивідуальності тих, хто здійснює витрати. Розуміння підприємцями витрат виробництва буде змінюватися відповідно до тих проблем, які потрібно вирішувати. При створенні підприємства або його розширенні керівник підприємства, розв'язуючи питання про його прибутковість, повинен керуватися широким поняттям витрат, яке охоплює одночасно постійні та змінні витрати, їхню загальну суму на виробництво певного обсягу продукції називають валовими витратами виробництва.
Інша річ, коли підприємство вже повністю функціонує і його керівництво вирішує питання, яку частину його виробничої потужності воно може використати. У цьому випадку можна враховувати тільки змінні витрати. Саме так воно і чинить, коли в періоди піднесення вирішує питання, чи принесе розширення виробництва (навіть із ризиком продажу задешево створеного у такий спосіб надлишку) певну вигоду за рахунок оволодіння новими ринками. Так само воно діє і тоді, коли у період депресії вирішує питання, чи слід продовжувати виробництво і продавати товар за нижчими цінами, чи краще скоротити виробництво. Тільки змінні витрати беруться до уваги, коли вирішується проблема використання побічної продукції, відходів виробництва чи освоєння нового продукту на період сезонного зниження попиту на основний продукт. Ця продукція і відходи мають значно більше шансів бути визнаними ринком при продажу їх за цінами, визначеними лише на основі тих додаткових витрат, які підприємство має здійснити у зв'язку з їхнім виробництвом, ніж: при продажу за цінами, що містять усі витрати виробництва підприємства.
Загальний принцип полягає в тому, що всі підприємства, що розпочинають виробництво, вважають, що понад певний обсяг виробництва і продажу, достатній для покриття одночасно постійних і змінних витрат виробництва, вони за певних обставин зацікавлені у виробництві і продажу товарів, які замішують лише змінні витрати. Саме цим пояснюється поява демпінгових цін, а також прагнення деяких підприємств виробляти товари понад ринковий попит та зберігати їх на складі. Це відбувається тому, що значна частина витрат виробництва не знаходить повного відображення у кожній одиниці товару і є надія, що у майбутньому з'явиться можливість продати накопичені товари.
У практиці господарювання визначають не тільки загальні витрати виробництва, а й середні витрати, тобто витрати у розрахунку на одиницю випуску продукції. Оскільки, як ми з'ясували, розрізняють валові, постійні та змінні витрати, то такий вид витрат визначають і у розрахунку на одиницю продукції. Середні валові витрати обчислюють діленням загальної суми витрат на кількість виробленої продукції. Середні постійні витрати визначають діленням суми постійних витрат на відповідну кількість виробленої продукції, а середні змінні витрати — діленням їхньої сумарної величини на відповідну кількість випущеної продукції.
Розмежування витрат виробництва на постійні і змінні має велике значення для підприємців. Змінними витратами підприємець може керувати, оскільки їхня величина може бути змінена протягом короткого періоду через зміну обсягу виробництва. Постійні ж витрати у такому періоді, по суті, не контролюються підприємцем, адже їхня величина не залежить від обсягу виробництва.
Крім розглянутих видів витрат виробництва сучасна економічна теорія розвиненої ринкової економіки визначає ще один вид — граничні, або маржинальні витрати. Це додаткові витрати, потрібні для приросту випуску якогось товару чи надання послуги на одну одиницю. Оскільки постійні витрати із зміною обсягу випуску продукції залишаються незмінними, граничні витрати визначаються зростанням лише змінних витрат внаслідок випуску додаткової одиниці продукції і показують, скільки буде коштувати виробнику (фірмі) збільшення випуску продукції на її одиницю, їх визначають відношенням сусідніх значень валових або змінних витрат.
Концепція граничних витрат має стратегічне значення для підприємців (фірми), оскільки дає можливість визначити ті витрати, величину яких можна контролювати найбезпосередніше. Інакше кажучи, це витрати, які підприємець (фірма) повинен зробити, якщо буде виробляти останню одиницю продукції, а водночас і ті, які можуть бути збережені у разі скорочення обсягу виробництва на цю останню одиницю. Інші види витрат такої інформації не дають. Розглянемо такий приклад. Виробник (фірма) вирішує питання, скільки одиниць продукції виробляти — З чи 4. З табл. 4 видно, що при випуску чотирьох одиниць середні валові витрати становлять 121,5 грн. Проте це не означає, що виробник (фірма) збільшить свої витрати на 121,5 грн. уразі виробництва четвертої одиниці чи, навпаки, зекономить цю суму, відмовившись від її виробництва. Насправді ж пов'язана з цим виробництвом зміна витрат становить лише 42 грн. (336—294). Прийняття рішення щодо обсягу виробництва має граничний характер, тобто вирішується питання, виробляти фірмі продукції на кілька одиниць більше чи менше. Граничні витрати відображають зміну у витратах, яку потягне за собою зменшення чи збільшення обсягу виробництва на одну одиницю. Порівняння граничних витрат з граничною виручкою, яка є змінною, пов'язаною зі збільшенням чи зменшенням обсягу виробництва на одну одиницю, дає можливість з'ясувати прибутковість тієї чи іншої зміни масштабів виробництва.
Таблиця 4
Дані для розрахунку граничних витрат виробництва
| Кількість виробленої продукції | Витрати | ||||||
| Постійні | Змінні | Валові | Середні постійні | Середні змінні | Середні валові | граничні | |
| - | - | - | |||||
| 37,5 | 121,5 | ||||||
| 21,4 | 96,4 | ||||||
| 18,75 | 76,5 | 99,4 | |||||
| 16,7 | 88,3 |
На динаміку витрат виробництва у короткотерміновому періоді впливає закон спадної віддачі. Сутність його в тому, що, починаючи з певного моменту, послідовне приєднання одиниць змінного ресурсу до незмінного, фіксованого ресурсу дає додатковий продукт, обсяг якого зменшується на кожну наступну одиницю змінного ресурсу. Розглянемо це на такому прикладі. Підприємство має певні виробничі площі й устаткування. Якщо кількість працюючих невелика, то частина цих потужностей не використовувалась би. У разі збільшення кількості працівників спочатку обсяг додаткової продукції збільшуватиметься. Проте за досягнення певної кількості працюючих подальше збільшення обсягу виробництва загальмовується, бо надлишкова робоча сила не зможе повністю реалізувати свої можливості через обмеженість виробничих потужностей. І тоді кожний додатковий працівник вироблятиме менше продукції.
Дія закону спадної віддачі позначається на динаміці витрат виробництва. Із зростанням обсягів виробництва, зумовленого збільшенням його змінних чинників, середні постійні витрати виробництва знижуватимуться. Інша тенденція у середніх змінних витрат. Оскільки ціна кожної одиниці змінного ресурсу залишається сталою, то до певної межі середні змінні витрати зменшуватимуться, адже додатковий обсяг продукції зростатиме. Однак з моменту зниження приросту обсягу продукції за рахунок додаткового змінного ресурсу середні змінні витрати підвищуватимуться, що призведе і до збільшення середніх валових витрат виробництва. У нашому прикладі це почнеться з виробництва восьмої одиниці продукції.
У довготерміновому періоді можна змінювати обсяг усіх використовуваних ресурсів, зокрема виробничі потужності, або масштаб виробництва. Тому всі витрати виробництва стають змінними. За цих умов між зміною виробничих потужностей і рівнем витрат виробництва виникає залежність, що називається ефектом масштабу виробництва. Сутність його полягає в тому, що послідовне збільшення розмірів підприємства протягом певного періоду супроводжується зниженням витрат виробництва одиниці продукції, але, починаючи з певного моменту, збільшення розмірів підприємства призводить до підвищення середніх валових витрат виробництва. Інакше кажучи, ефект масштабу може бути позитивним і негативним. Позитивний ефект масштабу означає, що зі збільшенням масштабів виробництва знижуються його середні валові витрати. У цьому напрямі діють такі чинники, як спеціалізація праці робітників та управлінського персоналу, можливість використання продуктивнішого устаткування, повніша утилізація відходів виробництва. Вони дають можливість одержувати економію за рахунок збільшення масштабів виробництва. Однак за певними межами цього збільшення починає виявлятися негативний ефект масштабу. Він виникає через складності керування великомасштабними підприємствами. І тоді збільшення кількості ресурсів, що використовуються на підприємстві, призводить до уповільнення зростання обсягів виробництва, а отже, і збільшення середніх витрат. У зв'язку з цим кожен підприємець при вкладенні капіталу повинен визначити оптимальний розмір підприємства. Це досягається через визначення мінімального ефективного масштабу, тобто мінімального обсягу виробництва, починаючи з якого дія ефекту економії, зумовленої зростанням масштабу виробництва, припиняється.
Мінімізація витрат виробництва є важливою у будь-якому суспільстві, набуваючи особливої ваги за умов ринкової економіки. Кожен підприємець (фірма) прагне до скорочення витрат виробництва, зниження собівартості продукції. За стабільної ціни на реалізовану продукцію зниження витрат виробництва дає можливість підприємцю (фірмі) збільшувати прибуток, розміри якого будуть тим більшими, чим меншими будуть індивідуальні витрати виробництва. Зниження витрат виробництва відповідає інтересам суспільства в цілому. Що нижчі індивідуальні витрати виробництва, то економніше використовуються ресурси, а отже, з них одержують і більше товарів для задоволення суспільних потреб. Водночас зниження витрат виробництва створює умови для зниження цін на товари.
Зниження собівартості продукції досягається за рахунок економії витрат по кожному елементу структури собівартості. Розглянемо основні шляхи такого скорочення за головними групами витрат. Це, насамперед, зменшення витрат сировини, матеріалів, енергії, тобто предметів праці. Економія може досягатися за двома напрямами: раціональним використанням названих ресурсів, що дає змогу знизити їхні витрати на одиницю виробленої продукції, а також їх здешевленням. Реалізація цих напрямів передбачає заміну традиційних матеріалів штучними з наперед заданими властивостями, підвищення продуктивності праці у галузях, що виготовляють сировинні й паливно-енергетичні ресурси, впровадження безвідходних технологій тощо.
Значну частку в собівартості продукції займають витрати, пов'язані з використанням засобів праці. До собівартості ці витрати входять у вигляді амортизаційних відрахувань. З розвитком науково-технічного прогресу зростає технічна оснащеність виробництва, що призводить до збільшення як абсолютного розміру амортизаційних відрахувань, так і їхньої частки в собівартості. За цих умов зниження собівартості за рахунок цього елемента можливе лише тоді, коли обсяг продукції, що виготовляється, збільшуватиметься швидше, ніж зростає сума амортизаційних відрахувань. Щоб досягти цього співвідношення, потрібно підвищити продуктивність створюваних засобів праці, поліпшити їхню якість, забезпечити зростання продуктивності праці тощо.
Одним з елементів собівартості продукції є оплата праці. Зниження собівартості за рахунок цього елемента можливе у двох напрямах: по-перше, через зниження заробітної плати, що за нормальних умов функціонування економіки не може відбуватися; по-друге, через зростання оплати праці, однак за умови, що його темпи будуть нижчі, ніж підвищення продуктивності праці. Саме за такої умови досягатиметься економія заробітної плати на одиницю виготовленої продукції. Досягти цієї умови можна лише технічним та організаційним удосконаленням виробництва.
Джерелом економії витрат виробництва є і скорочення різних непродуктивних витрат — штрафів, втрат від браку, відшкодування збитків. Причиною їх є, як правило, низький рівень організації виробництва та виконавської дисципліни працівників, порушення договірних зобов'язань. Усунення цих втрат можливе лише на шляху радикальної перебудови механізму господарювання у напрямі посилення зацікавленості всіх учасників виробництва у раціональному його веденні.
Мінімізація витрат виробництва на рівні підприємства (фірми) пов'язана і з правилом заміщення чинників. Воно полягає в тому, що у випадку, коли зростає ціна якогось чинника виробництва при незмінності цін на інші чинники, підприємство (фірма) замішує чинник, вартість якого зростає, тими, ціни на які залишаються незмінними.
Практика країн з розвиненою ринковою економікою нагромадила великий досвід зниження витрат виробництва. Його використання підприємцями нашої країни у період переходу до ринкової економіки сприятиме підвищенню ефективності господарювання.