Агропромисловий комплекс (АПК), його структура і функції
Друга половина XX ст. характеризується істотними особливостями розвитку сільськогосподарського виробництва, найхарактернішою серед яких є агропромислова інтеграція і утворення на її основі агропромислового комплексу, або агробізнесу. Під впливом науково-технічної революції у сільськогосподарському виробництві розвинутих країн відбувається інтенсивний процес його модернізації, що виявляється у встановленні якісно нових типів виробництва. Його суть у формуванні методів здійснення господарської діяльності, що приходять на зміну традиційним, доіндустріальним методам виробництва. Зрослий економічний потенціал розвинутих країн дозволив здійснювати перехід сільського господарства до великого машинного виробництва, одним з ознак якого є широке використання досягнень науки.
Практика показує, що наукові й технічні відкриття все більше стають невід'ємною частиною сільськогосподарського виробництва. Бурхливий розвиток природничих наук дозволив з'ясувати процеси життєдіяльності рослинного та тваринного світу. Досягнення біохімії, біофізики та Інших наук відкрили небачені можливості свідомого регулювання внутрішніх процесів, що відбуваються в організмі рослин і тварин. Науково-технічна революція створила Широкі можливості радикальних перетворень у сільськогосподарському виробництві. По-перше, відбулися революційні зміни у технологічному базисі цієї галузі. Виробничі процеси були значно механізовані, майже ліквідована ручна праця. Запроваджено якісно нові типи виробництва, що базуються на індустріальних формах праці. По-друге, індустріалізація виробництва істотно змінила рівень конкуренції та спеціалізації. Підвищення рівня індустріалізації викликало зростання капіталомісткості виробництва, що і зумовило, з одного боку, зростання розмірів підприємства, тобто концентрацію виробництва, а з іншого — його спеціалізацію. За таких умов неминучою стала поява нових форм кооперування як між самими сільськогосподарськими виробниками, так і між виробниками інших галузей для встановлення безпосередніх економічних зв'язків між сільським господарством і пов'язаними з ним підприємствами промисловості та торгівлі. Це поклало початок інтеграції — процесу економічного об'єднання підприємств аграрного та промислового типу. Вона здійснюється у двох формах — горизонтальної та вертикальної інтеграції.
Горизонтальна інтеграція — це створення великих сільськогосподарських підприємств. Вона базується на концентрації та централізації виробництва і капіталу і виявляється у створенні спільних великих підприємств з виробництва певних видів сільськогосподарської продукції. Формами їх можуть бути великі фірми, господарські товариства, державні та змішані підприємства. Вони відіграють провідну роль у виробництві сільськогосподарської продукції. Наприклад, у США великі корпорації, що складають 1 % усіх сільськогосподарських підприємств, одержують понад 50 % валового сільськогосподарського доходу.
Вертикальна інтеграція — це форма організації економічних процесів, при якій великі промислові та торгові підприємства утворюють постійні економічні зв'язки із власне сільськогосподарськими виробниками. Така інтеграція охоплює сільське господарство, підприємства переробної промисловості, складські та торгові підприємства, виробників сільськогосподарських засобів виробництва, об'єднуючи їх у єдину, взаємопов'язану систему. Вона здійснюється двома методами: шляхом договірних відносин між сільськогосподарськими та іншими корпораціями і через пряме включення або підпорядкування сільськогосподарських підприємств промисловим та іншим корпораціям. Вертикальна інтеграція сприяє розвитку продуктивних сил у сільському господарстві і пов'язаних із ним галузях, прискорює процеси обігу товарів, скорочуючи проміжні ланки у торгівлі, і, в кінцевому підсумку, підвищує ефективність інтегрованих суб'єктів економічної діяльності.
За сучасних умов набула поширення така форма вертикальної інтеграції, як диверсифікація, що полягає у проникненні великих промислових і торгових компаній, не пов'язаних між собою ні технологічно, ні функціонально, у сільське господарство, скуповуванні ними земель сільськогосподарського призначення і організації на них виробництва продукції. Однак наприкінці XX ст. інтенсивність такої форми інтегрування значно зменшилась.
Агропромислова інтеграція супроводжується і зростаючим впливом на неї з боку держави. Державне регулювання, аграрної економіки охоплює дедалі ширше коло аграрної економіки через такі заходи, як державні субсидії і позики на здійснення великих заходів із підвищення ефективності цього сектора економіки.
Процеси агропромислової інтеграції стали основою формування агропромислового комплексу. Це комплекс взаємопов'язаних галузей і сфер економіки, що функціонують у єдності і забезпечують виробництво, переробку та доведення до споживача сільськогосподарської продукції. Його суть полягає у встановленні нових взаємозалежних технологічних та економічних зв'язків між складовими частинами шляхом горизонтальної та вертикальної інтеграції.
Агропромисловий комплекс є якісно новим ступенем розвитку зв'язків і взаємозалежностей сільського господарства з іншими галузями економіки. Вони, по суті, зливаються і функціонують як єдиний організм. Досягнення загального кінцевого результату, яким є задоволення потреб населення у продовольчих товарах та сільськогосподарській сировині, залежить від синхронного, пропорційного розвитку усіх суб'єктів агропромислового комплексу.
Структура агропромислового комплексу охоплює чотири складові частини, або сфери. Перша включає власне сільське господарство: галузі рослинництва, тваринництва, лісове господарство. Другу сферу утворюють галузі та підприємства, що забезпечують сільське господарство засобами виробництва. Це підприємства сільськогосподарського машинобудування, виробництва техніки для галузей, що перероблюють сільськогосподарську продукцію, хімічної промисловості, які виготовляють добрива та засоби захисту рослин і тварин, мікробіологічна та комбікормова промисловість. Третьою сферою виступають галузі, що забезпечують переробку і доведення сільськогосподарської продукції до безпосереднього споживача. Вона включає підприємства, що займаються переробкою сільськогосподарської продукції, її транспортуванням, зберіганням і реалізацією споживачам. Четвертою сферою є виробнича і соціальна інфраструктура. Це підприємства і організації, що здійснюють будівельні та меліоративні роботи, матеріально-технічне постачання, кредитно-фінансові, рекламні та страхові установи, що обслуговують суб'єкти АПК, шляхи сполучення, елеваторне-складське господарство. До цієї сфери належать і заклади, що надають соціальні послуги сільському населенню — навчальні та медичні заклади, житлово-комунальні підприємства, заклади культури тощо.
Агропромисловий комплекс виконує ряд функцій. Однією з найважливіших є забезпечення потреб населення країни у продуктах харчування. Яких би висот не досяг науково-технічний прогрес, забезпечення однієї з найважливіших потреб людини як живого організму здійснюється благами, що створюються в АПК. Розмір цих благ — одна з найважливіших складових рівня життя у кожній країні. Другою функцією АПК є створення сировинної бази для галузей, що виробляють непродовольчі споживчі товари та продукти виробничого призначення. Важливе призначення АПК — підтримання і нарощування ефективності основного засобу сільськогосподарського виробництва, яким є земля, та забезпечення економічної рівноваги у природно-господарському середовищі Виконує АПК і таку соціальну функцію, як поліпшення соціальних умов працівників сільського господарства.
Агропромисловий комплекс відіграє важливу роль у розвитку як економіки, так і соціальне-політичного життя кожного суспільства. Він навіть у високорозвинених країнах забезпечує значну частку створюваної продукції і зайнятості працездатного населення. Так, у США в АПК зайнято близько 1/3 економічно активного населення, у Франції — понад 1/4, у ФРН і Великій Британії — 15—20 %. Він забезпечує підвищення продуктивності праці, сприяє зближенню умов життя міського і сільського населення, полегшенню та економії праці у домогосподарствах, зменшенню аграрного перенаселення тощо.
В Україні агропромисловий комплекс є одним з найважливіших секторів економіки. Тут зосереджено понад половину функціонуючих нині виробничих фондів, виробляється близько половини валового внутрішнього продукту, 2/3 споживчих товарів, прямо або опосередковано за його рахунок формується ЗО % зведеного бюджету, зайнято майже 40 % працездатного населення. Однак становлення АПК далеко не завершено як організаційно, так і технологічно. Він характеризується незбалансованістю окремих сфер і галузей, застарілістю матеріально-технічної бази, неузгодженістю господарського механізму. Тому не є перебільшенням висновок про те, що за нинішніх умов доля реформ і майбутнього України значною, якщо не найбільшою мірою, залежить від агропромислового комплексу, а це вимагає його докорінної перебудови, одним з напрямів якої є аграрні реформи.
Аграрна реформа в Україні
Аграрна реформа є однією з ланок соціально-економічних перетворень, пов'язаних із трансформацією командної економіки у ринкову. Вона є комплексом заходів, здійснюваних державою і спрямованих на перебудову економічних відносин та механізму господарювання у сфері АПК.
Аграрна реформа охоплює перетворення як у системі земельної власності, так і у сфері організаційно-правових форм господарювання у сільському господарстві та інших Сферах АПК. Крім земельних відносин, вона охоплює відносини у галузі матеріально-технічних засобів виробництва й інші проблеми функціонування аграрного сектора, зокрема його відносини з державою та суміжними сферами економіки, її направленість полягає у відновленні приватної власності на землю та інші засоби виробництва і створенні умов для розвитку різноманітних форм економічної діяльності, які б забезпечували ефективне функціонування економіки України. Центральне місце в аграрній реформі займає земельна реформа, що є системою заходів перетворень у землеволодінні й землекористуванні.
Основним завданням земельної реформи було відновлення поряд з державною приватної власності на землю і формування нових форм землекористування. У перші роки незалежності обговорювалися дві концепції земельної реформи. Перша була обґрунтована у концепції роздержавлення і приватизації підприємств, землі та житлового фонду, затвердженій Верховною Радою України у грудні 1991 р. За нею приватизація землі мала здійснюватись аналогічно приватизації майна державних підприємств, тобто з використанням приватизаційних паперів і рівною часткою кожного громадянина України у тій земельній площі, що підлягала приватизації у межах усієї економіки, яку він отримував безоплатно в обмін на сертифікат.
Майже одночасно Верховною Радою України було прийнято Земельний кодекс, за яким право безоплатної приватизації землі одержував кожен землекористувач земельних ділянок для колективного садівництва, городництва, будівництва житла, дач та гаражів. Крім того, створювався державний резервний фонд землі, з якого за певних умов можна було безоплатно отримати ділянку для організації фермерського (селянського) господарства.
Оскільки на підставі першої Концепції приватизація сільськогосподарських земель не відбувалася, то 10 листопада 1994 р. з метою її прискорення був виданий Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи», який визначав порядок приватизації земель сільськогосподарського призначення. Почалося здійснення земельної реформи, що базується на таких принципах:
1) формування приватної власності на землю;
2) дотримання принципу соціальної справедливості (земля передається у приватну власність тим, хто здійснює на ній сільськогосподарську діяльність);
3) безоплатна передача землі сільськогосподарського призначення її землекористувачам;
4) створення сприятливих умов для різних форм господарювання на землі;
5) збереження частини землі у державній власності для регулювання створюваного ринку землі;
6) відсутність реституції землі.
Згідно із названим указом приватизація земельних масивів, що знаходилися у користуванні колективних і державних сільськогосподарських підприємств, відбувається поетапно. Першим етапом була передача державних земель у колективну власність членам колективних сільськогосподарських підприємств та колишнім працівникам радгоспів. Отже, землі, які були у користуванні колгоспів і радгоспів, перейшли у колективну власність їх трудових колективів. Таким чином було прив'язано земельну ділянку до колективу сільськогосподарських працівників, які працювали і працюють на ній. Цей етап було завершено у першій половині 1998 р. У власність недержавних сільськогосподарських підприємств було передано 27, 6 млн. га землі, або 46 % земельного фонду України.
На другому етапі відбувається перехід колективної власності на землю у приватну власність. Цей процес здійснюється у два під етапи. Першим є паювання колективної землі між. членами трудового колективу, що є її власником. Суть у тому, що кожному членові сільськогосподарського підприємства виділяється земельний пай в умовних (кадастрових) гектарах і у вартісній оцінці. Розмір таких паїв однаковий для усіх членів трудового колективу підприємства, в якому здійснюється паювання. Право приватної власності на такий земельний пай засвідчується сертифікатом, у якому зазначається розмір частки (паю) в умовних одиницях і у вартісному виразі. Особливістю цього етапу є те, що таке паювання здійснюється без виділення земельної ділянки у натурі (на місцевості), тобто без визначення її меж. Пай виступає як умовна величина, яка однак має реальне значення, бо сертифікат на земельний пай дає право його власнику спадкувати, дарувати, продавати, здавати в оренду свій пай без контурного вилучення.
Сертифікація земельних паїв дозволила передати у приватну власність землю без будь-яких землемірних і земле перерозподільних робіт, що дуже важливо для забезпечення цілісності і непорушності системи землеробства і сівозмін господарства. На початок 2001 р. в Україні було розпайовано 26,4 мли га земель, переданих у колективну власність 11419 підприємствам. Право на земельний пай набули майже 6,8 млн. громадян України. Середній розмір паю становить 4,2 га, а його ціна — близько ЗО тис. грн.
Однак сертифікацією земельних паїв другий етап земельної реформи не завершився. Наступним підетапом є відведення власникам земельних паїв земельних ділянок у натурі та видача державних актів на право приватної власності на землю. За заявою власника паю йому має бути виділена земельна ділянка з чітко визначеними межами або оконтурена. При цьому замість сертифіката на земельний пай видається акт на право приватної власності, в якому є схема земельної ділянки. Це процес набагато складніший, ніж сертифікація земельних паїв. Найбільша складність у тому, як рівно поділити неоднакові за якістю земельні ділянки. Це вимагає великої аналітичної і організаційної роботи. Тому не випадково процес виділення земельних паїв у натурі йде набагато повільніше, ніж процес сертифікації паїв. Так, на початок 2002 р. державні акти на землю одержали майже 3 млн. власників земельних сертифікатів, що складає близько 45 %.
Здійснення земельної реформи великою мірою залежить від її правового забезпечення. Велику роль у цьому процесі відіграє Земельний кодекс, прийнятий у кінці 2001 р. Він остаточно закріпив право приватної власності на землю та практично напрацьовану законодавчу базу щодо здійснення земельної реформи. Кодекс є нормативним актом у сфері земельних відносин, який адекватний країні соціальне орієнтованої ринкової економіки, відповідає вимогам цивілізованого суспільства. Водночас він відкриває шлях для здійснення наступних етапів земельної реформи і створення класичних ринкових земельних відносин. Однак його повне втілення на практиці, за оцінками спеціалістів, потребує розробки ЗО—40 спеціальних законів, регулюючих земельні відносини. Тому Указом Президента України «Про основні напрями земельної реформи в Україні на 2001—2005 роки» від ЗО травня 2001 р. визначено перспективи земельної реформи, її метою є забезпечення ефективного використання та підвищення цінності земельних ресурсів, створення оптимальних умов для істотного збільшення соціального, інвестиційного і виробничого потенціалів землі, перетворення її на самостійний чинник економічного зростання. Реформування земельних відносин у першому п'ятиріччі нового століття передбачено здійснювати за такими принципами:
1) непорушність права приватної власності на землю;
2) включення землі у ринковий обіг;
3) соціальна справедливість у перерозподілі земель, що знаходяться у державній і комунальній власності;
4) поєднання високої економічної ефективності та екологічної безпеки використання земель;
5) узгодження темпів і основних напрямів реформування земельних відносин та відносин у аграрному секторі економіки.
Намічено і відповідні заходи щодо реалізації цих принципів. Аграрна реформа включає і перебудову організаційно-правових форм господарської діяльності у сільському господарстві. За умов командної економіки головними формами господарювання були колгоспи і радгоспи. Вони формально відрізнялися за своїм статусом, але фактично великої різниці між; ними не було.
З початком аграрних перетворень виникла проблема реформування колгоспів та радгоспів і створення організаційно-правових форм, адекватних ринковій економіці. Передбачалося, що такою формою стане фермерське (селянське) господарство. Було забезпечено відповідну правову базу у вигляді Закону «Про селянське (фермерське) господарство». Однак через об'єктивні та суб'єктивні причини ця форма не набула значного поширення. Головною причиною була відсутність достатніх матеріально-фінансових ресурсів. Та й психологічно переважна частина колгоспно-радгоспного селянства була не готова до такої діяльності.
У прискоренні процесу формування адекватних ринковій економіці організаційно-правових форм у сільському господарстві значну роль відіграв Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 р. Ним забезпечувалися можливості створення селянами системи нових приватних господарських структур і запровадження товарно-грошових відносин у використанні їхньої власності. Реформування в організації сільськогосподарського виробництва здійснюється шляхом створення замість колективних сільськогосподарських підприємств, Сформованих на базі колгоспів і радгоспів, різнотипних господарських структур: 1) сімейних селянських та фермерських господарств; 2) приватних підприємств; 3) господарських товариств; 4) сільськогосподарських кооперативів. У результаті на базі 10,7 тис. колективних сільськогосподарських підприємств було створено близько 15 тис. вищезгаданих приватних формувань. Особливістю було те, що реорганізація здійснювалася переважно адміністративними методами і в стислі строки.
Наслідком такої перебудови було усунення монополії колективних сільськогосподарських підприємств як організаційної форми. Якщо раніше кожне село мало одного монополіста у вигляді КСП, то тепер у середньому в селі не менше 10 суб'єктів господарювання, кожен з яких має понад 10 га угідь. Це створює основу для забезпечення конкурентності сільськогосподарського виробництва.
У результаті цих перетворень у сільськогосподарському виробництві формуються такі основні господарства і підприємства за розмірами, напрямами діяльності та спеціалізацією:
1) домашні селянські господарства з площею землі до 1 га;
2) товарні селянські господарства з площею від 1 до 10га;
3) фермерські господарства з площею від 10 до 100 га;
4) приватні агроформування з площею землі від 100 до 10000 га;
5) приватні (акціонерні) агрокомплекси з площею землі понад 10 тис. га.
Здійснення аграрної реформи створює умови для посилення процесів агропромислової інтеграції та фінансово-промислового інвестування, створення високотоварного сільськогосподарського виробництва в Україні