Мал. 5. Полтавська битва (Мартенс, 1726)

3. Гетьман Пилип Орлик та його конституція

16 квітня 1710 р.під Бендерами відбулася ко­зацька рада. Новим гетьманом було обрано найближ­чого сподвижника І. Мазепи генерального писаря його уряду Пилипа Орлика (1672—1742 рр.).Він очолив першу українську політичну еміграцію в За­хідній Європі й уряд в екзилі (еміграції). Під час козацької ради 16 квітня було прий­нято написаний ним документ «Пакти і Конституції законів і вольностей Війська Запорозького» (пізніше цей документ дістав назву «Конституція Пилипа Орлика»). Це була угода між старшиною і запорозь­кими козаками з одного боку та гетьманом — з ін­шого. Конституція обмежувала права гетьмана й передбачала створення представницького орга­ну — Генеральної ради. У ній були закладені основи принципу розподілу законодавчої, ви­конавчої та судової влади, упроваджувалась виборність посад.

10 травня 1710 р. було укладено новий українсько-шведський договір, в якому Швеція виступала гарантом незалежності та територіальної цілісності. Вже протягом 1711 р. Пилип Орлик зумів організувати антимосковську коаліцію у складі Швеції, Криму та Туреччини. Вже наприкінці березня 1711 р. Орлик з успішними боями підійшов до Білої Церкви,

Мал. 6. Гетьман Пилип Орлик

але нестача артилерії та продовольства змусили відступати назад до Бендер. Петро І у відповідь оголосив війну Туреччині та вирушив на Молдову, де в липні царське військо було оточене турками і після великого хабаря великий візир відпустив росіян. У 1714 р. Орлик змушений вийхати в Західну Європу, де продовжував спроби організації антимосковської коаліції.

Перехід І. Мазепи на бік шведів Петро І використав як привід для розгортання терору. Поступово звужувалася влада гетьмана. Воєводи отримали право втручатися у внутрішні справи козацької України. Для на­гляду за гетьманом був приставлений царський міністр-резидент (із 1710 р. їх уже було двоє ). У 1708—1709 рр. запровадився губернський устрій при збереженні полково-сотенного. Гетьманщина, а з 1719 р. і Слобожанщина входили до Київської гу­бернії, яка поділялася на провінції. До того ж росіянам стали надаватися великі землеволодіння в Україні, що спричинило виникнення великих територій, непідконтрольних гетьману. 1720 р. Петро І обмежив функції Генерального суду.

Посилилося втручання російського уряду в економічне жит­тя: українські товари дозволялося вивозити за кордон лише через російські прибалтійські порти, і до того ж не українськими купця­ми. Дедалі частіше козаків стали використовувати за межами Гетьманщини: на будівництві каналів, фортець, у військових похо­дах тощо. У той же час господарства козаків на батьківщині зане­падали. Крім того, населення Гетьманщини страждало від постоїв російських військ.

4. Гетьманщина після Полтавської битви

Іван Скоропадський. Діяльність І. Скоропадського в цих умовах була дуже обережною. Він усіляко намагався засвідчити свою вірність цареві. Це допомогло йому утримувати гетьманську владу, але, водночас, розгортання царської політики сприяло обмеження гетьманської влади. Разом із тим Скоропадський проявляв порядність і в мі­ру своїх сил намагався захистити українську автономію. У соціальній політиці І. Скоропадський продовжував політику І. Мазепи. Він роздавав землі старшині й монастирям. За його правлін­ня близько 30% оброблюваних земель пере­бувалов приватній власності старшини, деякі з них перетворювалися на справжніх земельних магнатів.

Посилення колоніальної політики Росії. 29 квітня 1722 р.Петро І видав указ про запровадження Малоросійської колегії, яка повинна була контролювати дії гетьмана. Ця новина приголомшила І. Скоропадського й остаточно піді­рвала його здоров'я. По смерті гетьмана всю владу в Геть­манщині перебрала на себе Малоросійська колегія у складі шести російських офіцерів начолі з бригадиром С. Вельяміновим. Петро І не дозволив обирати нового гетьмана, а доручив наказному гетьману П. Полуботку (1722—1723 рр.) слу­хати колегію. П. Полуботок згуртував навколо себе старшинську опозицію, роз­почав судову реформу (зробив Генеральний суд колегіальним, уста­новив порядок подання апеляцій), розгорнув боротьбу з хабарниц­твом. Він звертався зі скаргами в Сенат (верховний розпорядчий орган Російської імперії) на порушення Малоросійською колегією українських законів і традицій, наполягав дозволити провести ви­бори нового гетьмана.

У серпні 1723 р.представники старшинської опозиції в ко­зацькому таборі на річці Коломак склалитак звані Коломацькі чолобитніна ім'я царя, у яких вимагали скасувати запроваджені Малоросійською колегією податки й дати дозвіл на обрання геть­мана. Коли ці чолобитні отримав Петро І, то наказав ув'язнити П. Полуботка і 15 опозиційних українських старшин у Петропавлівській фортеці. Не витримавши такого стану і допитів. 18 грудня 1724 р.наказний гетьман П. Полуботок помер.

Мал. 7. Павло Полуботок Мал. 8. Данило Апостол

Після смерті Петра І уряд Росії змінив політику щодо козацької України. Наростання невдоволення діяльністю Малоросійської колегії і загро­за нової війни з Туреччиною спричинили її скасування в 1727 р. і деяке пом'якшення російської політики в українському питанні. Було дозволено провести вибори гетьмана. Ним став 73-річний мир­городський полковник Данило Апостол (1727—1734 рр.). Діяльність гетьмана визна­чалася «Рішительними пунктами» 1728 р. Нова угода дозволяла гетьману вирішувати лише прикордонні проблеми з Польщею та Кримом, але під наглядом російського резидента. Отже, цей документ важко навіть назвати двостороннім, це скоріше був нормативний акт верховної влади, який регулював внутрішнє життя Гетьманщини, як частини імперії.

Гетьман здійснював активну внутрішню політику: провів ревізію земельної власності, впорядкував бюджет, домігся зменшення кількості російських військ натериторії Гетьманщини. Було проведено генеральне слідство про маєтності, в державне користування було повернено чимало земель. Здійснюючи реформу фінансів, Апостол вперше встановив точний бюджет державних видатків. Також було визначено способи наповнення державної скарбниці Гетьманщини. Долаючи опір Москви, Апосто відновив право гетьмана призначати генеральну старшину і полковників.

Після смерті Д. Апостола російський уряд заборонив вибори гетьмани. Гетьманщиною керувало «Правління гетьманського уряду» на чолі з князем Шаховським. Роки «Правління гетьманського уряду» про­ходили в умовах чергової російсько-турецької війни (1734—1739 рр.).Російське військо пе­ребувало на утриманні українського населення прифронтової зони. Постійні реквізиції лишали населеннянай необхіднішого. Єдиним здобут­ком війни стало повернення запорожців у межі Російської імперії. Правління гетьманського уряду тривало до 1750 р. Відзначалось своїм свавіллям та абсолютним нехтуванням прав українців. Все це призвело до загострення внутрішньополітичної ситуації та соціально-економічного становища.

 

Тема 19. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII - ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVIII СТ.

1 КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVII - ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVIII СТ.

1. Особливості розвитку культури

Українська культура напри­кінці XVII — у першій половині XVIII ст. розвивалася в су­перечливих умовах. Так, з одного боку, створення власної держави, підтримка культури збоку гетьманів, загальне національне підне­сення сприяли розвитку української культури, з іншого — її роз­виток гальмувався заходами царської влади та поступовим занепадом держави. У 20-ті рр. XVIII ст. Україною прокотилася перша хвиля русифікації. Проте в цей період ще переважали тенденції, що зумо­вили розквіт української культури. Культура цього періоду ґрунту­валася на двох основах: попередньому розвитку української культу­ри та впливу західноєвропейського бароко.

На українському ґрунті культура бароконабула особливих рис, що дає підставу вченим-мистецтвознавцям стверджувати про існування «українського (козацького) бароко». Крім того, культура цього періоду почала швидко набувати світських рис. Тяжким ударом для української культури стало підпорядкування Української православної церкви Московському патріархатові в 1687 р.Іншим кроком царату були всілякі цензурні утиски українського книгодрукування.

Освіта.Наприкінці XVII ст. освітній рівень населення козацької України залишав­ся відносно високим. Тут діяла велика кількість початкових шкіл, у яких учителювали переважно дяки. Вони навчали читати, писати, рахувати, співати. Поширеним було й домашнє навчання. Саме в цей період на Гетьманщині набула поширення форма навчання й здобуття професійних знань при канцеляріях, де викону­вали різні доручення й водночас навчалися ведення канцелярських справ, складання ділових паперів. В Україні характерною була про­фесійна підготовка підлітків через систему учнівства в ремісничих цехах. Таку підготовку здобували й козацькі діти в січовій школі на Запорожжі. Вона готувала канцеляристів, кобзарів, сурмачів.

Нижчою ланкою в системі освіти були початкові школи, їхня загальна кількість протягом XVIII ст. невпинно зростала, наприклад в семи полках Гетьманщини налічувалось близько 866 шкіл. Виникали нові колегіуми, які були середніми навчальними закладами: Чернігівський (1700 р.), Харківський (1727 р.), Переяславський (1738 р.). Значним освітнім центром став Хар­ківський колегіум. У ньому навчалося 800 учнів. Крім традиційних предметів, тут вивчалися також інженерна справа, артилерія і геодезія. У колегіумах вивчали старослов'янську, українську, поль­ську, німецьку, французьку мови, піїтику, риторику, філософію, богослов'я, математику, фізику, медицину, історію, географію, ас­трологію (астрономію), музику.На Правобережжі та західноукраїнських землях діяли переважно єзуїтські колегіуми — Луцький, Кам'янецький, Львівський, Перемишльський та ін.

Вища освіта на українських землях була представлена Києво-Могилянським колегіумом (від 1632 р.) та Львівським університетом(від 1661 р.). Києво-Могилянський колегіум за організа­ційною структурою відповідав вищим навчальним закладам Західної Європи. Після тривалих клопо­тань у 1694 р. колегіум одержав царську грамоту на самоврядування. За грамотою Петра І від 1701 р. він був перетворений на академію як вищий нав­чальний заклад. У 1709 р. тут навчалося близько 2 тис. студентів.Проте вже за декілька років їх кількість зменшилася до 165 осіб. Були тут студенти з Білорусі, Росії, Молдови та південнослов'янських країн.

Мал. 1. Головний будинок Києво-Могилянської академії в XVII ст.

Книгодрукування. Поширення грамотності серед населення спри­яло розвитку книгодрукування. Найбільшою друкар­нею в Україні з 13 існуючих була Києво-Печерська. На західноукраїнських землях продовжувала діяти Львівська братська друкарня. Вона видавала букварі та інші книжки. Значний внесок у розвиток книгодрукування зробили Почаївська та Унівська друкарні. Найбільшими видавничими центрами залишалася друкарня Києво-Печерської лаври. Важливу роль відігравала й Чернігівська друкарня. Книги друкувалися українською, церковнослов'янською, латинською та польською мовами. Прикметною рисою книгодрукування, попри заборони Синоду Російської православної церкви, стало зростання друку світської літератури. А запроваджений за Петра І гражданський шрифт зро­бив книжки більш доступними для широкого кола читачів.

2. Розвиток літератури та театру

Від другої половини XVII ст. розпочався період піднесення літературної творчості. Для літератури цього періоду характерними були такі риси:

  • зберігався зв'язок літератури з релігійним світоглядом;
  • мистецтво слова поступово ставало самостійною галуззю творчості;
  • усе виразніше проявлялися світські й естетичні функції літератури, вироблялися нові форми і способи художньо-словесного зображення;
  • головна увага письменників зосереджувалася на людині, а також її зв'язку з Богом, утверджувалися нові жанри художньої літератури.

Друга половина XVII ст. — це період розквіту в українській літературі стилю бароко. Найбільш яскраво барокові риси проявляються в поезії. Пое­тичні твори цієї доби різноманітні: він громадсько-політичних до ліричних. Громадсько-політична поезія пов'язана з Національно-визволь­ною війною під проводом Б. Хмельницького та Руїною. Творцями релігійно-філософської поезії були представники духів­ництва — Л. Баранович, В. Ясинський, Д. Туптало. С. Яворський, Ф. Прокопович та ін. У творах цих авторів порушувалися морально-етичні проблеми. У поезії цього напрямку найбільше проявляється стиль бароко — символіка, алегорія, гра слів, ускладнені асоціації, натуралістичність деталей. Важлива роль належить діяльності Климентія Зиновіїва, він був першим українським поетом хто оспівав працю. Також він уславився як один з перших фольклористів.

Мал. 2. Стефан Яворський Мал. 3. Феофан Прокопович

Великою популярністю користувалися епі­грами. Значної популярності набула й сатирична віршована література. Серед прозової літератури найбільше зна­чення залишається за полемічною богословсь­кою. До богословської літератури належать і проповіді. Їх авто­ри викривають вади суспільства, засуджують аморальні вчинки, дають настанови щодо правильного життя. Так, вони схвалювали вірність православ'ю, прагнення миру, злагоди та спокою, засуджу­вали підступність, зрадливість, лицемірство, моральну розпусту. Продовжує розвиватися й агіографічний жанр (опис житій свя­тих). Великий пласт літературного доробку складає історична літе­ратура. Серед неї слід виділити «Синопсис» (1674 р.) — короткий нарис історії України та Московії від найдавніших часів до остан­ньої чверті XVII ст. (автор невідомий).

Козацькі літописи. У XVIII ст. в українському суспільстві існував великий інтерес до подій Національно-визвольної війни. У 1702 р. з'явився перший такий твір — «Літопис Самовидця», створений одним із діячів часів Руїни Р. Ракушкою-Романовським. Найпопулярнішими творами ста­ли праці С. Величка «Сказання про козацьку війну з поляками» та «Повість літописна про малоросійські та частково інші події» і Г. Граб'янки «Дійствія презільної брані» («Події визначної війни»).

Продовжувало розвиватися й театральне мистецтво. Найбільш популярним, як і раніше, був вертеп. Вертепні вистави дуже урізноманітнилися —нових персонажів брали з казок, легенд, переказів. Значно розширилася народно-побутова частина вертепного дійства. Шкільний театр та шкільна драма найбільшого розвитку досягли в Києво-Могилянській академії, де написання та розігрування драм було обов'язковою складовою навчального процесу. Дійства шкільного театру розподілялися на різдвяні та великодні. Найпопулярнішими драмами були «Комедіяна день Рождества Христова» Д. Туптала та «Слово про збурення пекла». Шкільна драма поступово ускладнюва­лася, виникали її різноманітні форми — повчальні та історичні драми тощо. Під час вистав використовувалися декорації, бутафорії, сценічні ефекти. Найдавніша українська драма, що в повному обсязі збереглась до нашого часу, датується 1674 р., називається вона "Про Олексія, чоловіка Божого". 1705 р. в Києві було поставлено першу історичну драму - твір Феофана Прокоповича "Володимир".

3. Розвиток музики, архітектури та образотворчого мистецтва

Музика. Києво-Могилянська академія була провідним осоередком розвитку музичного мистецтва, де навчання музиці та співу вважалось обов'язковим предметом. У хорі студентів налічувалось близько 300 осіб. Музичні класи відкривалися і в колегіумах. Перший спеціалізований заклад музичного профілю зорганізували в Глухові. У 1729 р. вийщов указ про створення співацької школи. Особливого розвиненим музичне мистецтво було при дворі останнього українського гетьмана Кирила Розумовського, де існував професійний оркестр та оперний театр. Поширення музичних знань сприяло становленню української професійної музики.

Архітектура українського бароко. Загальноєвропейські риси бароко в Україні втілювались дуже своєрідно. Для архітектурних споруд, що постали за тих часів дослідники використовують термін козацьке бароко. Найбільшого розвитку воно досягло за Івана Мазепи. Його коштом було споруджено близько десяти храмів. Багато храмів збудовано коштами інших гетьманів та козацької еліти. За рахунок стародубського полковника Михайла Миклашевського було збудовано кілька храмів по дорозі з Стародуба до Києва. Справжніми шедеврами стали споруди Преображенського собору Мгарського монастиря Лубен, Хрестовоздвиженський собор у Полтаві, Покровський у Харкові, Спасо-Преображенський в Ізюмі, церква Катерини в Чернігові.

Мал. 4. Георгіївський собор Видубицького монастрия Мал. 5. Будинок Чернігівського колегіуму

Найсуттєвішою відмінністюбарокового храму від храму княжого, було те, що він не мав чітко вираженого фасаду, був однаковий з усіх боків. Внутрішній простір був позбавлений чітких меж, стіни вигинаються, подрібнюються, створюючи враження нескінченності. Характерною рисою розвитку архітектури зазначеного періоду було зростання уваги до цивільних споруд, наприклад корпус Київської академії. Одним з найвидатніших архітекторів тих часів був Йоган Шедель, який і спроектував другий поверх з церквою над корпусом Київської академії.

Образотворче мистецтво. Найвидатнішими майстрами графіки кінця XVII - початку XVIII ст. були Олександр та Леонтій Тарасевичі, Іван Щирський.Саме цим майстрам належать величезна кількість першокласних графічних творів, сповнених символічного змісту та пишної алегоричної театральності. В 1702 р. в Києві вийшов друком "Києво-Печерський патерик" із 40 гравюрами Леонтія Тарасевича. Український іконопис зазнав меншого впливу бароко ніж графіка. Найвидатнішими майстрами малярства були Іван Руткович, Йов Кондзелевич. Варто зазначити, що іконопис продовжував грунтуватись на руську живописну традицію. Від тих часів збереглось чимало безіменних іконописних шедеврів. Ікони народних майстрів вражають бездоганною живописною технікою. Найчастіше народні іконописці звертались до образу Божої Матері. Великого поширення набула ікона Покрови. Розвивався і світський портретний живопис. Портрети замовляли представники козацької старшини, яскравим прикладом є портрет полковника Михайла Миклашевського та Григорія Гамалії. Особливо популярним було зображення козака Мамая, протягом XVIII ст. його можна було побачити в кожній українській хаті.

Мал. 6. Ікона Вознесіння. Й. Кондзелевич Мал. 7. Портрет Григорія Гамалії

 

 

Тема 20. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII СТ. КУЛЬТУРА

1 УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII СТ. КУЛЬТУРА

1. Відновлення гетьманства 1750 р. Гетьман Кирило Розумовський

Після смер­ті гетьмана Д. Апостола в 1734 р. вибори нового гетьмана України було заборонено, а вся влада в Гетьманщині була передана «Правлінню гетьманського уряду», який усіляко обмежував права козаків. Серед населення Гетьманщини зріло невдоволення. Загроза війни проти Пруссії та йомовірною необхідністю використати у разі такої війни військовий потенціал Гетьманщини вимагала розширення прав українського козацтва. Більше того, потреба відновлення економічно-стратегічного потенціалу України та використання його у майбутніх війнах з Туреччиною, всі ці причини сприяли тому, що офіційний Петербург переглянув свою політику стосовно України.

Мал. 1. Гетьман К. Розумовський

Сподівання на покращення становища бу­ли пов'язані зі сходженням на імператорський престол доньки Петра І Єлизавети Петрівни.Такі сподівання базувалися на тому, що серед оточення імператриці було чимало українців, а Олексій Розумовський був її фаворитом. Згідно з розпорядженням Єлизавети, у березні 1750 р. в Глуховірозширена старшинська рада обрала гетьманом Кирила Розумовського (1728— 1803рр.). Ставши гетьманом, К. Розумовський домігся підпорядкування собі Запорожжя, а згодом Києва. Отримав право самостійно призначати полковників та роздавати землі. Відновив традицію скликання старшинських рад (з'їздів), які набирали значення станово-представницького органу. Почалося відновлення Батурина, який знову став гетьманською резиденцією.

Впродовж 1760—1763 рр.провадилась судова реформа, що започат­кувала розмежування влади за ознакою владних повноважень: на ви­конавчу й судову. Вищою судовою інстанцією став Генеральний суд, у складі якого, окрім двох генеральних суддів, перебували виборні особи (по одній від полку). У свою чергу, полки (їх налічувалося десять) поділялися на два судові повіти, у яких створювалися зем­ський(для розгляду цивільних справ) і підкоморський (для розгляду межових справ) суди; у кожному полку створювався також гродський (для розгляду кримінальних справ) суд, на чолі якого стояв пол­ковник. Судді обиралися старшиною.

К. Розумовський здійснив реформи в армії та освіті.Так, усі козаки відтепер мали однакове озброєння (рушниця, шабля, спис) та уніформу — синій мундир із червоним коміром, білі штани й різ­нокольорові шапки. Упорядковувалася і вдосконалювалася артилерія. В усіх полках відкривалися школи для навчання козацьких дітей. Гетьман також мав намір відкрити університети в Києві та Батурині. Такі дії гетьмана суперечили планам імперського уряду, який не прагнув посилення української автономії, так вже в 1754 р.з'явилася низка указів, що обмежували повноваження гетьманського уряду, зокрема Розумовський втратив право призначати полковників, натомість міг лише пропонувати кандидатів. Про зовнішні зносини з іноземними державами навіть не могло бути і мови.

Незважаючи на це, гетьман робить спробу запровадити спадкове гетьманство, в 1763 р.на Старшинській раді було схвалено 23 пункти, які лягли в основу чолобитної з проханням закріпити гетьманство за родом Розумовських. Такі дії гетьмана не могли не обурити нову імператрицю Катерину ІІ, яка змусила Розумовського зректися булави, що відбулось в жовтні 1764 р. Імператорським маніфестом від 10 листопада та указом Сенату від 17 листопада 1764 р.Кирила Розумовського позбавили гетьманства. Натомість для управління Гетьманщиною було створено Малоросійську колегію на чолі з президентом і генерал-губернатором графом Петром Рум'янцевим.

2. Ліквідація решток автономоного устрою Гетьманщини

Ліквідація козацького устрою на Слобожанщинці.В другій половині XVIII ст. Російська імперія взяла курс на уніфікацію та остаточне поглинання українських земель. Першими нову політику на собі відчули жителі Слобожанщини. Хоча більшість населення Слобідської України були українцями й в краї панувала полково-сотенна система управління, проте ключові посади, як правило, займали росіяни, яких призначав уряд. Одночасно з ліквідацією Гетьманщини російський уряд почав реформувати й Слобідську Україну. У 1765 р.царський уряд скасував полково-сотенний устрій Слобожанщини. На землях краю було створено Слобідсько-Українську губернію. Козацькі полки реорганізувалися у регулярну армію: більшість заможних козаків наказним порядком перевели в гусари, а решту – в селянський стан. Старшина одержала офіцерські чини і статус дворянства. Одночасно уряд розпочав наступ на культуру, мову й національні традиції українців.

Ліквідація гетьманщини.У 1761 р. померла імператриця Єлизавета Петрівна. На престол зійшов Петро III.Пробувши імпе­ратором лише декілька місяців, він устиг роздратувати всіх своєю політикою. Проти нього склалася змова, у результаті якої його бу­ло усунуто від влади і вбито. Імператрицею була проголошена його дружина Катерина II.К. Розумовський прийняв найактивнішу участь у заколоті, та це не вплинуло на прагнення нової імператриці лікві­дувати автономію Гетьманщини. 10 листопада 1764 p . вийшов царський указ про ліквідацію гетьманської влади в Україні. У наступні роки К. Розумовський жив у російській столиці або за кордоном. Для управління землями колишньої Гетьман­щини була створена Друга Малоросійська колегія, яку очолив П. Рум'янцев.Колегія складалася з чо­тирьох російських чиновників і чотирьох генераль­них старшин. Основне завдання колегії полягало в ліквідації українських державних інституцій та утворенні натомість російських. Впродовж 1766—1768 pp.колегія підпорядкувала собі всі центральні установи Гетьманщини.

Першим кроком нового генерал-губернатора бу­ло проведення в 1765—1767 pp. загальної ревізії зе­мельної власності (Генеральний, або Рум'янцевський опис).Були переглянуті та впорядковані податки. Замінено натуральні повинності грошовим податком. Щоб податки надходили регулярно, П. Рум'янцев намагався припинити селянські переходи. Він також налагодив регулярний поштовий зв'язок. Щоб збільшити кількісний склад козацького війська, він заборонив козакам ставати селянами чи міщанами. Він ліквідував виборність нижчої козацької старшини. Козаків позбавили традиційного суду. У той же час «для охорони на­родних прав» було запроваджено посади присяжних адвокатів при Колегії та Генеральному суді.

В 1781 р. на землях Лівобережної Гетьманщини було утворено Малоросійське генерал-губернаторство, що складалося з трьох намісництв, згодом губерній - Київської, Чернігівської та Новогород-Сіверської.Кожна губернія поділялась на повіти. Глухів втратив статус столиці. Вже в 1783 р.указом Катерини ІІ на Лівобережжі та Слобожанщині запроваджувалось кріпацтво. Цього ж року було ліквідоване козацьке військо, десять козацьких і три компанійських полки перетворили на десять регулярних кінних карабінерських полків російської армії.Також на українське населення поширювалась система рекрутських наборів до російської армії. Політика уніфікації та денаціоналізації завершилась "Грамотою про вільність дворянства", яка зрівнювала українську козацьку старшину з російським дворянством. Таким чином, український народ на тривалий час втратив свою еліту, яка розченилась в загальноімперській і відстоювала виключно свої інтереси, які не могли суперечити інтересам імперії.

3. Ліквідація Запорізької Січі

Причини знищення Січі. Економічний комплекс причин полягав у неможливості існування фермерського господарства в рамках феодально-кріпосницької системи Російської імперії. Більше того, важливу роль відігравала і політична складова: існування республіканського демократичного устрою Запорізької Січі не могло співіснувати з монархічною системою управління в імперії. Соціальний блок причин полягав у тому, що в більшості випадків Січ була колискою національно-визвольних рухів. Крім того, після ліквідації турецько-татарської загрози Січ втратила своє воєнно-стратегічне значення, натомість імперія прагнула поглинути козацькі землі.

Питання остаточного знищення Січі для імперського уряду було лише справою часу. По завершенні російсько-турецької війни під час повернення російських військ додому генерал Петро Текелія несподівано отримав наказ зайняти Січ і розігнати запорозьке козацтво. Наприкінці травня 1775 р.регулярні війська вступили на Запорожжя і рушили на Січ. 4 червняросійські війська непомітно зняли вартових і оточи­ли січову фортецю. Зваживши на нерівність сил, на той час на Січі було до 3 тисяч козаків, які не могли протисятояти царській армії, запорожці вирішили скласти зброю. Вищу січову старшину заарештували й віддали до суду. За наказом Текелія з Січі було вивезено боєприпаси, арителерію, скарб, клейноди і прапори. Всі будівлі на Січі були знищені та розграбовані. Землі Запорожжя увійшли до складу Новоросійської та Азовської губерній.Запроваджувалися російські порядки й органи влади. Розпочалася роздача земель царським вельможам. Найгірша участь дісталась кошовому отаману Петру Калнишевському, якого було засуджено до ув'язнення в Соловецькому монастирі, де провів 25 років.

Мал. 2. Остання рада на Січі. В.Ковальов. Олія. ХІХ ст.

Доля козаків після ліквідації Січі.Значна частина козаків-запорожців (близько 5 тис.) після ліквідації Січі подалася до турецьких володінь. Вони просили ту­рецького султана прийняти їх під свою протекцію і надати землі для будівництва Січі. Султан задовольнив це прохання, унаслідок чого виникла Задунайська Січ. Чимало козаків переселилося також до австрійських володінь. Для їхнього розселення було призначено землі в провінціях Банат і Бачка, біля річки Тиси. Близько 8 тис. козаків-запорожців, які опинились тут, заснували Банатську Січ. Така ситуація стурбувала російський уряд. У 1788 р. імперський уряд дозволив колишнім козакам - запорожцям створити Військо вірних козаків, перейменоване згодом на Чорноморське козацьке військо.

Мал. 3. Доля козаків після ліквідації Запорізької Січі

4. Гайдамацький та опришківський рухи

Посилення соціально-релігійного гніту на Правобережжі зі сторони Варшави було зумовлене послабленням національного руху, так сейм 1717 р. ухвалив закрити всі православні церкви. Засилля польської шляхти викликало стихійний опір, борцями проти польських порядків називали гайдамаками. Вони виступали проти зубожіння одних та необмеженого збагачення іншиз, принизливої панщини та обтяжливих повинностей. Перший великий гайдамацький виступ 1734 р. на чолі з козаком Верланом охопив територію Брацлавщини та частини Волині. Але це повстання зазнала поразки, через неорганізованість та переважаючі сили каральних загонів. Проте вже в 1750 р. вибухуло нове повстання на чолі з Сухим, Письменним та Ляхом, географія повстання була набагато більша, включаючи і Поділля, але незважаючи на це виступ зазнав поразки.

Коліївщина. Причинами третього наймасовішого виступу гайдамаків стало засилля польської шляхти, яка виступила проти короля і в 1768 р. утворила Барську конфедерацію, суть якої полягала у протидії будь-яким поступкам некатоликам. Зібравши 10-тисячне військо конфедерати розпочали свій похід на Правобережжя, займаючись грабунками та переслідуваннями українського населення. Очолив повстання Максим Залізняк, який в травні 1768 р. почав звільняти від поляків Жаботин, Черкаси, Корсунь. В червні гайдамаки підішли до Умані- однієї з найпотужніших фортець на Правобережжі. Перехід Івана Гонти, який охороняв фортецю на сторону повсталих забезпечив успішний штурм Умані. Це викликало неабияке занепокоєння Варшави і вона звернулась по допомогу до Росії, російські каральні війська 27 червняоточили гайдамацьке військо та розбили його, Івана Гонту закатували, а Залізняка відправили в Сибір. Такі дії Росії пояснюються страхом перед поширенням гайдамаччини на Лівобережжя, саме тому вони і придушили Коліївщину.

Мал. 4. Олег Шупляк "Коліївщина", 2011 р.

Опришки.Опришками називали селян, які бралися за зброю, щоб позбутися панського гніту, вони застосовували тактику партизанської війни в Галичині, Буковині та Закарпатті. Перші свідчення про опришків датуються XVI ст. На початку 30-х рр. XVIII ст. рух опришків у Прикарпатті набув значного поширення, що змусило місцевих польських шляхтичів звернутись по допомогу до київського воєводи. Найбільшого апогею опришківський рух досягнув за Олекси Довбуша, його походи тривали протягом 1738-1745 рр. Партизанська тактика забезпечила успішні дії Довбуша, але протистояти численним каральним загонам та поліції, селяни не могли. Саме тому, головну загрозу поляки вбачали саме в постатті Довбуша, який володів хорошими організаторськими здібностями, тому хто вб'є чи спіймає лідера опришків було обіцяно звільнення від усіх повинностей. Смерть Олекси Довбуша значно послабила опришків, але вони продовжували діяти.

5. Поділи Речі Посполитої та діяльність автономістів.

Національно-визвольні рухи значно послабили Річ Посполитої, загострювалось протистояння короля з шляхтою, що було наслідком недосконалості державного устрою Речі Посполитої. Перманенті війни, які вела Варшава значно виснажили її казну. Ослабленням Речі Посполитої вирішили скористатись її сусіди, Росія, Австрія та Пруссія, які претендували на землі, які знаходились у складі Речі Посполитої. Не могли минути поділи Польщі і українські території, які були в складі Речі Посполитої.

Мал. 5. Поділи Речі Посполитої

Діяльність автономістів. Частина козацької старшини не бажала миритися з ліквідацією козацького устрою і боролося за відновлення давніх українських прав. Групою автономістів, очоленою у 1787 р. Василем Капністом, було розроблено проект відновлення козацького війська. Проте російський уряд, розуміючи, що це перший крок до відновлення української автономії, відмовили у його втіленні. В цей час Російська імперія вела війну проти Туреччини, також були напружені відносини з Пруссією. Це спонукало автономістів діяти. У квітні 1791р. до Берліназ Лівобережжя відправилася місія В. Капніста. Автономісти прагнули залучитися підтримкою Пруссії, якщо піднімуть повстання проти російського гніту. Проте Пруссія воліла розділити Річ Посполиту дипломатичних шляхом, не втягуючись у виснажливу війну з Російською імперією.

6. Особливості розвитку культури.

Освіта і книгодрукування. На середину XVIII ст. загальний рівень грамотності населення України був досить високим. Його забезпечував, перш за все, найпоширеніший тип початкових шкіл — українські народні школи. Утримувалася школа коштом парафіяльного братства. У другій половині XVIII ст. тут працювало 866 українських народних шкіл. Подібні школи існували й на Слобідській Україні. Навчання здійснювалося українською мовою, учнями могли стати найнезаможніші прошарки населення. Середню освіту давали засновані в першій половині XVIII ст. Чернігівський, Харківський, Переяславський колегіуми.Це були всестанові навчальні заклади, створені за зразком Києво-Могилянської академії. Наприкінці XVIII ст.Чернігівський і Переяславський ко­легіуми були перетворені на духовні навчальні заклади — семінарії, а Харківський — на казенне училище. На Правобережжі й західноукраїнських землях іноземне па­нування також уповільнювало розвиток середньої освіти. На Право­бережжі функціонували гімназії для дітей польської шляхти, навчання в яких велося польською або німецькою мовами.

Величезне значенняв розвитку освіти малаКиєво-Могилянська академія. Однак у 60-х рр. XVIII ст. період розквіту академії змінюється занепадом. Поступово погіршується матеріальне становище академії. Падінню престижу академії спри­яло й те, що українська шляхта, прагнучи урівнятися з російським дворянством, віддавала своїх дітей на навчання до російської сто­лиці. В академії здійснювалися русифікаторські заходи — від сту­дентів і викладачів під загрозою звільнення вимагали дотримання «російського правопису і московської вимови». У 1829 р. Києво-Могилянську академію було перетворено на типовий для Російської імперії духовний навчальний заклад.

У другій половині XVIII ст. добре розвивалося книгодрукуван­ня. Роль найважливіших видавничих осередків відігравали друкарні Києво-Печерського монастиря та чернігівського Троїце-Іллінського монастиря. Тут друкувалися твори як богословської, так і світської літератури. Кілька друкарень існувало й на західноукраїнських землях. Найбільшою з них була друкарня А.Пілєра. Вона видавала книжки різними мовами.

Література. Українська література другої половини XVIII ст. розвивалася на традиціях попереднього періоду. Упродовж ба­гатьох десятиліть домінуючим тут лишався стиль бароко. Цікавим явищем тогочасної літератури став розвиток українсь­кої історико-мемуарної прози. Чільне місце в ній посідають щоден­ники М. Ханенка (1691—1760 рр.) і Я. Маркевича (1696—1770 рр.).Обидва автори належали до козацької старшини й обіймали високі посади в Гетьманщині. У своїх щоденниках вони зображували події тогочасного державного, політичного й економічного життя, деталь­но змальовували побут української шляхти. Важливе місце в літературі другої половини XVIII ст. посідали поетичні твори. До жанру історичних віршів належить написаний С. Довговичемвіршований діалог «Розмова Великоросії з Малоросією». Автор твору обстоював ідею автономії України і протестував проти централіза­торської політики російського царизму в Гетьманщині. Представником сатирично-гумористичної поезії був І. Некрашевич.Колоритні побутові сцени з народного життя змальовані ним у творах «Ярмарок» та «Сповідь». Він також є автором кількох вір­шованих листів, духовного вірша «Суперечка між душею і тілом».

Мал. 6. Григорій Сковорода

Розвиток філософських ідей. У Києво-Могилянській академії курс філософії викладав відомий суспільний діяч, письменник М. Козачинський (1699—1755 рр.) Він знайомив слухачів з ідеями про невід'ємні природні права людини, які з'явилисяв тогочасній Західній Європі. Найвизначнішим серед учнів М. Козачинського був Г. Сковорода (1722—1794 рр.) — майбутній видатний філософ, гуманіст, просвітитель, поет, педагог, музикант. У філософських роздумах велику увагу Г.Ско­ворода приділяв тому, як людина може стати щас­ливою. На його думку, для цього потрібно пізнати самого себе й займатися в житті тим, що людині природно відповідає. Одним із головних джерел творчості Г. Сковороди була українська дійсність другої половини XVIII ст. Імовірно, саме тому філософ стверджував, що найвищим досягненням людини є воля, і треба за будь-яку ціну забезпе­чувати особисту незалежність. Це переконання зустріло різке засудження тих, хто гнобив українських селян. Вихід з існуючого становища філософ убачав не в активній боротьбі, а в униканні ненависного світу зла, розуміючи під ним прагнення до непотріб­ного збагачення і пригноблення інших. Велику роль в усуненні існуючого зла, на думку Г. Сковороди, могла відіграти освіта. Просвітитель вірив у безмежні можливості людського розуму. «Не розум від книжок, — стверджував він, — а книжки від розуму».

Продовжували розвиватися медичні знання. У другій поло­вині XVIII ст. чимало лікарів-українців отримали вчений ступінь докторів медицини. М. Амбодин-Максимович став автором книги «Врачебное веществословие, или Описание целительных растений». М. Тереховський довів, що мікроорганізми несамозароджуються в організмі, а заносяться ззовні. Чимало уваги українські лікарі приділяли боротьбі з епідемічни­ми захворюваннями. Так, Є. Мухін запроваджував віспощеплення, шу­кав засоби боротьби з холерою. Видатний епідеміолог Д. Самойлович, який служив військовим лікарем на Півдні, запропонував нові методи запобігання епідемії чуми, що спалахнула тут у 1784 р. Вони отрима­ли схвалення багатьох закордонних академій наук.

Музичне мистецтво. другої половини XVIII ст. не можна уявити без творчості трьох видатних майстрів українськоїхорової музики: М. Березовського (1745—1777), Д. Бортнянського (1751—1825) та А. Веделя (1767—1808).Варто зазначити, що перший спеціалізований заклад музичного профілю був організований в Глухові в 1729 р., а за гетьмана Кирила Розумовського Глухівстав музичною столицею України.

Архітектура. На Правобережжі та західноукраїнських землях бароко розвивалось на основі європейської традиції. Яскравим прикладом є Домініканський костел (1745-1749 рр.), собор св. Юра у Львові (1747-1762 рр.), Успенський собор Почаївської лаври.Найвидатнішим архітектором того часу був Іван Григорович-Барський, саме він спорудив надбрамну церкву Кирилівського монастиря, Покровську церкву й церкву Миколи Набережного. Важлива роль належить і Степану Ковніру, саме на його честь названо корпус на території Києво-Печерської лаври. Активно розвивається в зазначений час і скульптура, найвідомішим скульптуром тих часів був Сисой Шалматов - автор численних іконостасів, скульптур. Важлива роль належить Йогану Пінзелю, автору скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові а ратуші в Бучачі.

Мал. 7. Собор святого Юра у Львові
Мал. 8. Домініканський костел. Львів

 

 

ТЕМА 21. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.

1 ТЕМА 21. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.

1. Політико-адміністративний устрій українських земель

у складі Російської імперії

Внаслідок геополітичних змін в кінці ХV ІІІ ст. українські землі увійшли до складу двох імперій – Російської та Австрійської (з 1867 р. – Австро-Угорської імперії). В 80-х роках ХVІІІ ст. на Лівобережній Україні були остаточно скасовані залишки української автономії (у 1781р. – полково-сотенний устрій, у 1783р. – перетворення козацьких полків у регулярні). У наслідок ІІ та ІІІ поділів Польщі до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля – у 1793 р., Берестейщина – у 1795 р.). В кінці ХVІІІ ст. – на початку ХІХ ст. російський уряд провів ряд заходів, спрямованих на повну інтеграцію українських земель у політичну та економічну систему імперії. Ці заходи передбачали уніфікацію адміністративно-територіального поділу, системи управління, законодавства на українських землях у відповідності до загальноросійських зразків. Іншим напрямком державної політики було активне поширення російської мови та культури. В рамках цієї політики у 1785 р. козацькій старшині були надані привілеї російського дворянства. В 30-х рр. ХІХ ст. було ліквідовано самоуправління українських міст (засноване на Магдебурзькому праві), скасовано традиційне право (на основі литовських статутів). Протягом 1831–1835 рр. було остаточно встановлено загальноімперський адміністративний поділ на губернії та повіти, згідно з яким українські землі у складі Російської імперії поділялись на 9 губерній(Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Харківську, Полтавську, Катеринославську, Херсонську, Таврійську). Як наслідок в Україні були остаточно встановлена загальноімперська система управління характерними ознаками якої були:

  • повна централізація управління (вся влада на місцях зосереджувалась в руках губернаторів та генерал-губернаторів, як наслідок зростала роль армії та адміністративного апарату);
  • відсутність місцевого самоуправління, виборних органів влади узагалі(на найнижчому рівні, в селах, правопорядок підтримували дворяни);
  • контроль держави над культурним життям, жорстка цензура.

 

Мал. 1. Адміністративно-територіальний устрій українських земель Російської імперії у першій половині ХІХ ст.

2. Участь українців в російських війнах

Мал. 2. Іван Котляревський.

Протягом 1806–1812 рр. тривала російсько-турецька війна, у якій українці безпосередньо брало участь. Багато українських солдатів було мобілізовано до російського війська. Війна закінчилася підписанням Бухарестського мирного договору у травні 1812 р. До Росії відійшла значна територія Бессарабії. У 1812 р. тривала французько-російська війна. У червні французька армія на чолі із Наполеоном Бонапартом вступила у російські володіння і розпочала марш на Москву. З усіх українських земель французька армія зайняла Західну Волинь. Українська шляхта й інтелігенція поділилася на два табори. Одні висловлювали неприховану радість і надії, що з приходом французів буде введено прогресивне законодавство й Україна стане автономною, а може й незалежною державою. Інші поставилися до приходу Наполеона негативно. Вони не вірили, що Франція визволить Україну з-під російської влади. Які ж були насправді плани у Наполеона по відношенню до України. Перш за все передбачалось, що прикордонні землі увійдуть до складу держав-союзників Франції. Так Крим і Чорноморське узбережжя мали відійти до Туреччини, Волинь до Австрії, а західноукраїнські землі – Герцогству Варшавському створеному у 1806 р. Більшу ж частину України Наполеон збирався поділити на три воєнно-адміністративні провінції (наполеоніди), на чолі яких стояли б його маршали. Українці, незадоволені такими планами, підтримало російську владу. Були сформовані козацькі кавалерійські полки (25 тис. осіб), до російської армії також увійшло близько 75 тис. ополченців. Слід відзначити, що серед добровольців було чимало й дворян, у тому числі батько відомого письменника Євгена Гребінки. Багато зробив для створення 5-го козацького полку на Полтавщині письменник Іван Котляревський. Самий же похід Наполеона Бонапарта зазнав поразки, а його армія у 1813 р. була розгромлена антифранцузькою коаліцією. Отож, українці досить активно брали участь і у цій війні. Також, український народ безпосередньо мав причетність до таких війн: Російсько-турецька 1828–1829 рр. і Кримська 1853–1856 рр.Остання закінчилися підписанням у березні 1856 р. в Парижі мирного договору, за яким Росія втрачала право на власний флот і бази на Чорному морі. Молдавія разом із заселеною українцями Південною Бессарабією, а також Валахія поверталися під владу султанської Туреччини.

3. Соціально-економічний розвиток українських земель

Іншою особливістю цього періоду було існування кріпосного права в сільському господарстві (введено у 1783 р. на Лівобережжі, у 1796р. – на Півдні). В першій половині ХІХ ст. більше третини українських селян перебувало у кріпосницькій залежності від поміщиків (дворян-землевласників). Кріпосне право зобов’язувало селянина-кріпака виконувати певні повинності на користь поміщика за користування наданою поміщиком земельною ділянкою (наділом). В Україні, де природні умови були сприятливими для сільського господарства, повинності для кріпаків передбачали у першу чергу відбування панщини – робіт на поміщицькому полі. Панщина могла сягати 5 – 6 днів у тиждень. Крім того, поміщик мав право втручатися у особисте життя кріпаків, продавати чи обмінювати їх. Закріпачені селяни не мали право переселитись на нове місце без письмового дозволу поміщика. Інша – частина селян (державні селяни – держава була для них свого роду феодалом) були у кращому становищі. Хоча вони сплачували державі подушний податок, їм можна було вільно переселятись, вони мали більші земельні ділянки ніж кріпаки. Кріпосництво мало свої регіональні особливості. Тягарем для державних селян стало існування протягом 1817–1857 рр. військових поселень, засновником яких був Олексій Аракчаєв. У військових поселеннях кожна селянська сім'я повинна була не лише займатися землеробством, але й одночасно утримувати 1–2 солдатів. На колонізованих землях Півдня України кріпаків було відносно небагато, на Правобережжі, навпаки, кріпацтво мало давні традиції. Саме в цьому регіоні антикріпосницька боротьба українських селян була найбільш активною. Кріпосне право негативно відбилось на розвитку сільського господарства. Хоча поміщики використовували безкоштовну кріпацьку працю, якість роботи кріпаків на панському полі була настільки низькою, що робила поміщицькі господарства малоефективними. Тим часом кріпаки не мали змоги ефективно обробити свої наділи, розміри яких були недостатніми для ведення ефективного господарства. Кріпацтво гальмувало розвиток промисловості. Адже кріпаки (більше третини сільського населення) були прикріплені до землі, тому не могли переселитись в міста та стати професійними робітниками. Як наслідок розвивалась переважно харчова промисловість, у першу чергу цукрова галузь. Підприємства розміщувались ближче до сировини – у селах, працювали на них переважно кріпаки, у перервах між сільгоспроботами, тому робота на фабриках часто мала сезонний характер. Важка промисловість була представлена тільки державним артилерійським заводом в Луганську. Тому в 50-х роках ХІХ ст. Україна залишалась відсталим аграрним регіоном Російської імперії. Наприклад, у 1856 р. загальна вартість промислової продукції в Україні становила 26,1 млн. крб., тобто на 12 млн. менше, ніж в одній лише Московській губернії.

4. Антикріпосницькі виступи на українських землях першої половини ХІХ ст.

Мал. 3. Устим Кармалюк.

Існування кріпацтва та військових поселень робило життя українського селянина нестерпним. Це у свою чергу викликало хвилю протестів та повстань, які дедалі більше ширилися українськими землями. Так у липні 1817 р. повстали бузькі козаки на Херсонщині. Але вже у вересні того ж року повстання було придушено, а низку козаків заарештовано. Одним із найбільших повстань проти режиму військових поселень вибухнуло у Чугуєві (Харківщина) в липні 1819 р., де поселенці відмовилися косити державне сіно для полкових коней. Проте і цих повсталих було розбито. У 1818–1820 рр. селянські рухи охопили повіти Катеринославської губернії. Протягом 1832–1833 рр. тривали виступи селян Харківщини, Чернігівщини та Херсонщини. Великий селянський виступ тривав на Поділлі протягом 1813–1835 рр. очолював його Устим Кармалюк. У лютому–квітні 1855 р. тривала «Київська козаччина». Поштовхом до її початку став царський маніфест 29 січня 1855 р. про створення державного ополчення. Незабаром цей документ обріс народними чутками про те, що всі, хто запишеться в ополчення, стануть козаками і після участі в бойових діях одержать волю. Проте це була фікція, і згодом «Київська козаччина» переросла в масовий селянський рух, який охопив понад 400 сіл та нараховував близько 180 тис. осіб. Лише за допомогою сили зброї царському уряду вдалося його придушити.

Масонство

У кінці ХVІІІ ст. з Європи в Україну прийшов такий різновид суспільного руху, як масонство. Члени ордену масонів (від. англ.: каменяр) сповідували ідею Бога – Великого Майстра Всесвіту, про єдину людську спільноту: «Весь світ – це одна велика Республіка». Основне масонське гасло: «Свобода, Рівність, Братерство». Наприкінці ХVІІІ ст. масонські ложі (гуртки) діяли в Житомирі, Одесі, Харкові, Полтаві, Львові. Членами лож були лікарі, архітектори, літератори, купці і навіть були представники старшинсько-шляхетських родин. Серед українських масонів поширювались ідеї слов'янської федерації, в якій українці були б рівними серед рівних. З 1817 р. в Одесі почала діяти масонська ложа «Понт Евксинський»на чолі першою особою краю генерал-губернатором графом Олександром Лонжероном. Також в Одесі діяла ще така ложа як «Три царства природи», до якої входили онуки останнього гетьмана України Кирило й Петро Розумовські. Основний наголос на національних проблемах України робила полтавська ложа «Любов до істини» (1818–1819 рр.). До цієї ложі належали 20 осіб у тому числі І. Котляревський, котрий у 1798 р. видав свою знамениту «Енеїду» – перший твір написаний розмовною українською мовою. На базі цієї ложі у 1821 р. утворилося таємне «Малоросійське товариство», на чолі якого був дворянин Переяславського повіту Полтавської губернії Василь Лукашевич (1783–1886 рр.). Також до товариства входили Олександр Величко, Петро Капніст, Іван Котляревський, Семен Кочубей і Василь Тарнавський. Відомою також була київська «Ложа об’єднаних слов'ян» (1818–1822 рр.). У 1822 р. царський уряд забороняє діяльність масонських лож, а їх учасники зазнають переслідування.

 
Мал. 4. «Всевидяче Око» - масонський символ на купюрі 1 долар США. Мал. 5. Символ вільних каменярів.

Декабристський рух

Декабристський (від назви місяця декабрь – грудень) рух зародився у середовищі військових. Під час закордонного походу проти наполеонівської Франції солдати і офіцери російської армії могли порівняти рівень розвитку західноєвропейських країн та Російської імперії. В середовищі офіцерів почала утверджуватися думка про необхідність реформ. Оскільки легальної опозиції в Російській імперії не могло бути, виникли таємні товариства – «Союз порятунку» в Санкт-Петербурзі (1816 р.); «Союз благоденства» в Москві (1818 р.). В Україні розташовувався значний контингент російських військ. Тут служило багато опозиційно налаштованих офіцерів. У 1821 р. на українських землях виникло «Південне товариство « з центром у Тульчині. Очолив товариство Павло Пестель.Програмний документ Південного товариства отримав назву «Руська правда».Основні положення цього документу: повалення самодержавства шляхом перевороту; Росія повинна стати унітарною республікою з поділом на 10 областей (Україна мала стати однією із областей, а Польща мала здобути незалежність); верховна законодавча влада має належати Народному вічу, виконавча – Державній думі, нагляд за виконанням законів – Верховному суду; скасування кріпосного права; свобода слова, друку і віросповідання. У 1822 р. – в Санкт-Петербурзі виникло «Північне товариство». Його програма викладена в «Конституції» Микити Муравйова. Згідно цього документу Росія повинна була стати конституційною монархією. Передбачався федеративний устрій і поділ на автономні штати (14 штатів і 2 області із самостійним управлінням). На території України планувалось створити дві автономії: – Чорноморський (столиця м. Київ) та Український (столиця м. Харків) федеральні штати. У 1823 р. у Новограді-Волинському виникло Товариство об’єднаних слов’ян на чолі з братами Борисовими, яке виступало за об'єднання слов'янських народів у федеративну республіку. У 1825 р. воно об’єдналось з Південним товариством. Раптова смерть імператора Олександра І спонукала декабристів до рішучих дій. 14 грудня 1825 р. Північне товариство почало повстання у Петербурзі. Проте, в наслідок поганої організації воно зазнало поразки. 29 грудня 1825 р. представники Південного товариства розпочали повстання Чернігівського піхотного полку. Для агітації солдат був складений «Православний катехізис», в якому лунали заклики до повалення самодержавства і ліквідації кріпацтва. Повстання було придушено царськими військами. Більшість декабристів було заарештовано, п’ятеро керівників повстання – страчено, інші переважно заслані в Сибір і на Кавказ. Декабристи були загальноросійським революційним рухом, але їх ідеї та приклад надихнув українську інтелігенцію на створення національних політичних організацій.