Мал. 6. К. Кольман. Повстання 14 грудня 1825 року. 4 страница

У промисловості одночасно мали місце два процеси: завершення промислового перевороту та економічна криза 1900–1903 рр., котра згодом переросла у велику депресію. Завдяки кризі спостерігалась концентрація промисловості: дрібні підприємства розчинялися, а великі зміцнювались та об’єднувались. Похідними від цього прогресу було утворення монополій у промисловості. Перша монополія з’явилась у цукрозаводській промисловості ще у 1887 р. (цукровий синдикат). У 1902 р. з’явились одразу три монополії: «Продамет», «Трубопроводи», «Продвагон», у 1904 р. – «Продвугілля». Загалом, в Україні діяло 30 , які мали 60-80% збуту відповідної продукції. Одночасно з концентрацією промисловості відбувалась концентрація капіталу, злиття банківського капіталу з промисловістю. На початку ХХ ст. мав місце небачений до того приплив іноземного капіталу в промисловість України, у т. ч. бельгійського, французького, англійського. В другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. сільському господарстві уряд намагався зупинити процес обезземелення селян через стимулювання общинного землеволодіння. Община (як правило - селянська громада одного села) на чолі з виборним старостою, стала найнижчою адміністративною ланкою (община – волость – повіт – губернія). В общині існувала кругова порука за сплату податків. Община, була власником надільних ділянок та сільгоспугідь, а окремі члени общини були користувачами наділів. Наділи періодично перерозподілялись. Така система зрівнювали становище общинників, запобігала розоренню найбідніших. Разом з тим община обмежувала господарську ініціативу селян, переділи землі позбавляли стимулу для її ретельного обробітку.

2. Формування українських політичних партій

Першою нелегальною українською політичною партією в Наддніпрянській Україні була Революційна Українська Партія (РУП),яка сформувалася в січні 1900 р.в Харкові на основі студентських гуртків. До неї входили: Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич та М. Русов. Програму РУП склав М. Міхновський. Вона була опублікована у Львові у 1900 р. у вигляді брошури «Самостійна Україна». Основними положеннями цього документу були: мета партії – створення незалежної української держави; лідер національного руху – інтелігенція, що служить своєму народові; засоби досягнення головної мети – будь-які, включаючи насильницькі; основні лозунги боротьби – «хто не з нами, той проти нас», «Україна для українців», «переможемо або вмремо»; ніяких компромісів з помірними українофілами. Незабаром у РУП відбувся розкол – багатьом її членам не подобалася націоналістична категоричність і безкомпромісність висунутих у брошурі М. Міхновського ідей.

Мал. 1. Д. Антонович. Мал. 2. М. Міхновський.


У 1900 р. незалежно від РУП була створена ще одна нелегальна соціалістична організація – Українська соціалістична партія (УСП). Її лідерами були Б. Ярошевський та М. Меленевський. Основною метою програми було створення Демократичної Республіки із суспільною власністю на засоби виробництва.

Українська народна партія (1902 р.) представляла націоналістичний напрямок у політичному житті України початку ХХ ст. Організаторами УНП виступили М. Міхновський та О. Макаренко. Партія виступала з позицій цілковитої державної самостійності України.

Мал. 3. О. Лотоцький. Мал. 4. Є. Чикаленко.
Мал. 5. Б. Грінченко.

До ліберально-демократичної течії українського політикуму варто віднести Українську демократичну партію (УДП), яка утворилась у 1904 р. Її лідерами були О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко. У 1905 р. було опубліковано програму УДП. У ній засуджувався самодержавно-бюрократичний лад, що протягом тривалого часу гнітив народи Російської держави, і доводилась необхідність запровадження конституційної форми правління. У національному питанні ставилися вимоги: надання широкої національної автономії Україні; створення Українського сейму, який міг би самостійно проводити фінансову й економічну політику, враховуючи загальнодержавні потреби. Програма відстоювала повноправне використання української мови в шкільництві, судочинстві, адміністрації. Для вирішення аграрного питання в Україні передбачалося передати державні, удільні та монастирські землі у власність краю, щоб за невелику плату наділити нею тих, хто її обробляє.

У 1904 р. відбувся розкол в УДП і більш радикальні члени утворили у 1905 р. Українську радикальну партію (Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський). УРП висувала вимоги надання широкої національно-територіальної автономії Україні, яка повинна була стати рівноправною складовою частиною реформованої федеративної держави; виступала за вільне вживання української мови в школах і адміністративних установах України тощо. Основні програмні засади УРП зазнавали значного пливу соціал-демократичних ідей.

У 1904 р. була створена Українська соціал-демократична спілка («Спілка»). Її лідером був М. Меленський. Партія в основному базувалася на марксистських ідеях. Вона прагнула виражати інтереси всіх робітників України незалежно від їх національної приналежності.

У грудні 1905 р. на II з'їзді РУП більшість її учасників на чолі з М. Поршем, В. Винниченком і С. Петлюрою дійшли висновку про необхідність об'єднання національної ідеї з марксизмом і перетворили РУП на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Таким чином, партія визнавала марксистську ідеологію; складалася з інтелігенції, частково з робітників і селян. Підкреслюючи національне питання, вона вимагала автономії України. Крім того, УСДРП вела свою діяльність незалежно від Російської соціал-демократичної робітничої партії.

Мал. 6. В. Винниченко. Мал. 7. С. Петлюра.

У 1905 р. була створена Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Її лідерами були А. Лотоцький, Є. Чикаленко та Б. Грінченко.Партія виникла в результаті злиття Української демократичної партії та Української радикальної партії. Вона відстоювала ліберально-демократичні позиції, ідею встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка надала б Україні автономію в складі Росії.

У 1908 р. була створено Товариство українських поступовців – нелегальна міжпартійна громадсько-політична організація, що діяла у Наддніпрянській Україні протягом 1908–1917 рр. ТУП було створено у Києві з ініціативи членів Української демократично-радикальної партії (УДРП) для координації діяльності українського національного руху в період наростання реакції в Російській імперії. Так її лідерами були: М. Грушевський, С. Єфремов та Є. Чикаленко.До Товариства українських поступовців, крім УДРП, увійшли діячі соціал-демократичних (С. Петлюра, М. Шаповал, В. Винниченко) та ліберальних (А. В'язлов, Є. Чикаленко, А. Ніковський та ін.) організацій, які об'єднались у ній на засадах парламентаризму та конституціоналізму. Керівним органом ТУП була Рада (знаходилася у Києві), яка обиралася на щорічних з'їздах організації. Осередки організації – «громади ТУП» діяли по всій Україні (близько 60), а також у Петербурзі та Москві. Основні напрями діяльності ТУП були: культурницька робота (створення «Просвіт», клубів, поширення видань), виховання національної свідомості, створення блоків з іншими організаціями у відстоюванні політичних свобод, участь у виборах і роботі Державної думи, поширення кооперативного руху. ТУП виступало за проведення українізації шкільництва, запровадження української мови у середній школі, судівництві, церковному житті. Політична програма ТУП зводилась до трьох основних вимог: впровадженні парламентаризму; перебудови Російської держави на федеративних засадах; національно-територіальної автономії України. 3 початку Першої світової війни виникли розходження серед членів ТУП щодо участі Росії у війні. Одна частина тупівців (Є. Чикаленко, А. Ніковський та ін.) виступила за поразку Росії у війні; інша – стояла за повний розгром Австро-Угорщини та приєднання Галичини до Росії. Восени 1914 р. було прийнято компромісне рішення – ТУП зайняло нейтральну позицію щодо війни та воюючих сторін. Рада ТУП засудила російську політику в окупованій Галичині, а в грудні 1916 р. випустила декларацію під заголовком «Наша позиція» з вимогами: припинення війни, надання Україні автономного статусу у федеративній Росії, забезпечення культурно-національних і політичних прав українського народу тощо.

Мал. 8. М. Грушевський. Мал. 9. С. Єфремов.

3. Революція1905–1907 рр.

Головними причинами революції були:

  • поразка Росії у російсько-японській війні 1904–1905 рр. і падіння авторитету влади;
  • зволікання влади з вирішенням аграрного питання;
  • потреба припинити національний гніт народів, зокрема в Україні, – русифікацію;
  • жахливі умови праці і життя більшості робітників.

Приводом для початку революційних подій став розстріл мирної демонстрації у Петербурзі 9 січня 1905 р.Ця подія увійшла в історію як «кривава неділя». Після цього в різних регіонах імперії розпочалися збройні повстання. Ради робітничих депутатів та профспілки висунули такі вимоги: встановлення робітничого контролю над виробництвом, 8-годинний робочий день, зниження цін на товари у фабрично-заводських крамницях тощо. Висувалося гасло «Геть самодержавство». 14 червня 1905 р. в одеському порту вибухнуло повстання на панцернику «Потьомкін». У листопаді 1905 р. відбулося повстання моряків Севастополя на чолі з лейтенантом П. Шмідтом. Всі збройні виступи було придушено, але царизм вимушений був піти на тимчасові поступки. 17 жовтня 1905 р. Микола ІІ видав маніфест, яким проголошувались демократичні свободи (свобода слова, совісті, друку, зборів, об’єднань) і надання Державній Думі законодавчих прав. Навесні 1906 р. відбулися вибори до І Державної думи. У результаті від України було обрано 102 депутати від дев'яти українських губерній. Українці створили в Думі для відстоювання своїх інтересів Українську парламентську громаду на чолі з чернігівським адвокатом І. Шрагом, до складу якої увійшли 42 особи. Проте уже 8 липня 1906 р. І Державна Дума була розпущена, а тому національне питання не вдалося реалізувати. В січні 1907 р. відбулися вибори до ІІ Державної Думи. Україну в органі тепер теж представляло 102 депутати, проте вже від усіх політичних партій. Знову було створено українську фракцію із 47 осіб, котра вимагала автономії України, запровадження української мови в систему освіти та державного управління, створення кафедр української мови, літератури, історії в університетах тощо. Але, знову ж таки ІІ Державна Дума була через 102 дні роботи розпущена. Починаючи з червня 1907 р. відбувається згортання демократичних реформ. Так 3 червня 1907 р. імператор підписав новий виборчий закон, який значно обмежив виборчі права селян і робітників. Прийняття закону без участі Думи було порушенням Маніфесту 17 жовтня. Тому, події 3 червня 1907 р. вважають державним переворотом і закінченням російської революції, а політичний режим, який при цьому склався, «третьочервневою монархією». В країні почалася реакційна політика, відомою під назвою «столипінщина» (від прізвища голови Ради Міністрів Росії – Петра Столипіна (1906–1911 рр.)). Проти учасників революції були застосовані жорстокі репресії.

4. Столипінська аграрна реформа 1906–1911 рр.

Мал. 10. П. Столипін.

Придушивши революцію 1905–1907 рр., царський уряд розумів, що одними репресіями зняти соціальну напругу в суспільстві неможливо. Однією з головних причин революції було аграрне питання, вирішити яке запропонував голова Ради Міністрів і міністр внутрішніх справП. Столипін. У листопаді 1906 р. ним було видано указ, який був затверджений царем і став законом 14 червня 1910 р. В указі містились основні положення реформи. При розробці реформи П. Столипін виходив з положення, що ліквідація поміщицького землеволодіння призведе до втрати виробників товарного хліба, а з часом знову постане проблема малоземельності. Він пропонував реформувати селянське господарство шляхом руйнування селянської общини і перерозподілу селянських земель на користь заможних селян (куркулів). Куркулі повинні були стати опорою царського режиму і, одночасно, виробниками додаткового товарного хліба.
Столипінська аграрна реформа передбачала:

  • ліквідація общинного землеволодіння, передача селянських наділів у приватну власність;
  • кредитне забезпечення новоутворених селянських приватних господарств (фермерського типу) за допомогою Селянського земельного банку;
  • переселення українських селян з густозаселених українських губерній у східні регіони Росії (до Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії) з метою подолання малоземелля та господарського освоєння віддалених регіонів.

Одержуючи надільну землю у власність, селянин мав можливість об'єднати свої ділянки в один так званий відруб і переселитися туди (на хутір) або залишатися на старому помешканні. Столипін у проведенні реформ зустрів сильний опір як з боку правих, які не були зацікавлені у руйнуванні традиційного сільського укладу, так і з боку лівих (особливо есерів, більшовиків), які в розрахунку на майбутню революцію не бажали зменшувати соціальної напруги на селі. Селяни, побоюючись розорення, теж опирались реформі. У вересні 1911 р. Петро Столипін був убитийу Київському оперному театрі агентом охранки есером Д. Багровим.

 

 

Тема 26. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

1 ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

1. Соціально-економічний розвиток

На початок ХХ ст. в Галичині проживало біля 3 млн. українців, або 63,09% всього населення краю, поляків – 32,7% і 3,7% німців. На Буковині на 1900р. проживало 305,1 тис. українців, що складало 41% від загальної кількості населення краю. На Закарпатті проживало 400,3 тис. українців. Основними рисами промислового розвитку у Західній Україні були штучні гальмівні процеси збоку метрополії. У краї переважав кустарно-ремісничий характер виробництва. У Західній Україні були великі запаси таких корисних копалин, як нафта, сіль, озокерит та ін. Незважаючи на це, її економіка розвивалась дуже повільно, оскільки Австрія перетворила ці землі на свої внутрішні колонії – на ринок збуту товарів австрійської промисловості, джерело отримання сировини й дешевої робочої сили. Основними галузями промисловості Галичини були: нафтова, соляна, лісорубна. Австро-угорська влада не заохочувала переробки нафти на місцях. Вивізне мито на не перероблену нафту було нижче, ніж на перероблену. Це привело до того, що на місці перероблялась лише третина видобутої нафти. Лісорубна промисловість розвивалась лише як сировинна. 85% населення було зайнято в сільському господарстві, воно давало 70 % національного прибутку. У Закарпатті сільське населення складало 83 %. 40% усіх земель належало польським, угорським, румунським, австрійським, українським поміщикам. Характерним явищем цього періоду була масова еміграція. Українці з Галичини, Буковини і Закарпаття переселялися на американський континент, передусім до США.

2. Розвиток національно-визвольного руху

Українці Галичини, Буковини, Закарпаття зазнавали політичного гніту і національної дискримінації. На освіту в Галичині кошти виділялись нерівномірно для української і польської громади. У 1903 р. в Галичині було 49 гімназій, із них українських – 4. На початку ХХ ст. на західноукраїнських землях в умовах режиму конституційної монархії, який надавав українському населенню ширшу, ніж в Російській імперії, свободу слова та діяльності різного роду об’єднань, дедалі більше активізувалось суспільно-політичне життя і розгортався національно-визвольний рух. Першими політичними партіями в Галичині були: Русько-українська радикальна партія (1890 р.), Українська народно-демократична партія (1899 р.), Руська народна партія(1900 р.).

Мал. 1. А. Шептицький

Усі вони тяжіли або до москвофілів, або до народовців. Під впливом політичних партій західноукраїнський рух став опозиційним до влади, все більше орієнтувався на власні сили, організацію народних мас. Значного успіху добилися галичани і буковинці в демократизації виборчої системи. У січні 1907 р.австро-угорський уряд проголосив нове положення щодо виборів до федерального парламенту. На виборах до парламенту у 1907 р. українці мали 22 депутати від Галичини і 5 – від Буковини проти трьох депутатів, обраних до парламенту у 1879 р. Депутатів могло бути ще більше, якби не фальсифікації виборів з боку польської адміністрації. До крайових сеймів у Львові і Чернівцях обрано 12 депутатів у Галичині і 17 – на Буковині. На початку ХХ ст. «Просвіта» залишалася найбільш авторитетною громадською організацією Східної Галичини. На цей час налічувалось 77 філій «Просвіти», 3 тис. сільських читалень, читачами яких було понад 200 тис. осіб. Крім підвищення національної свідомості серед українців «Просвіта» вчила галичан веденню кооперації, кращим зразкам господарювання, займалася видавничою справою, здійснювала перевидання і поширення творів Т. Шевченка, І. Котляревського, Л. Українки та ін. З 1892 р. у Львові діяло НТШ, головою якого був М. Грушевський, а активними членами – І. Франко, В. Гнатюк, М. Павлик та ін. До 1914 р. вчені Галичини випустили українською мовою 300 томів наукових праць з різних галузей знань. В національно-визвольних змаганнях українців велику роль відіграв Андрей Шептицький.У 1900 р.він став митрополитом греко-католицької церкви. Він виступив за дотримання християнської моралі в суспільстві, за увагу до господарчих і культурних потреб населення. З цих пір роль церкви у політичному житті галичан помітно зросла. У 1913 р. за сприяння митрополита у Львові було засновано Український національний музей.

Мал. 2. М. Грушевський. Мал. 3. І. Франко. МАл. 4. В. Гнатюк.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. на теренах Західної України почали виникати різні молодіжні організації. Так, 11 лютого 1894 р. В. Нагірний заснував у Львові спортивне товариство «Сокіл». 5 травня 1900 р. в с. Завалля Снятинського повіту К. Трильовський створив спортивно-пожежне товариство «Січ». А щоб проводити військове навчання, учні львівських середніх шкіл у 1911 р. створили таємний гурток «Пласт». Військове навчання молоді здійснювало також утворене у 1912 р. товариство «Січові стрільці». Ці гуртки виникли на базі ідейної підготовки галицької молоді до боротьби за незалежність.

Мал. 5. В. Нагірний. Мал. 6. К. Трильовський.

 

 

Тема 27. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ. – ПОЧАТКУ ХХ СТ.

1 КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ. – ПОЧАТКУ ХХ СТ.

1. Розвиток освіти

Початкова освіта. За шкільною реформою 1864 р. початкові школи (офіційно вони називалися народними училищами) поділялися на однокласні з трирічним терміном навчання та двокласні, де навчалися п'ять років. Ці школи проголошувалися позастановими. Для них було визначено чіткий перелік предметів: Закон Божий, читання книг цивільного та церковного змісту, письмо, арифметика (перші чотири дії), церковний спів. Проте навіть у такому вигляді початкова освіта дуже відставала від потреб духовного й економічного розвитку українського суспільства. Початкових шкіл не вистачало навіть для тих, хто був спроможний платити за навчання. Не кращим був стан справ із початковою освітою в Західній Україні. У 1869 р. Австро-Угорська імперія проголосила загальне обов'язкове початкове навчання для дітей віком від 6 до 14 років. Проте значна частина учнів через матеріальні нестатки, брак шкільних приміщень, відсутність кваліфікованих учителів не мали можливості регулярно відвідувати школу. Австро-угорські власті не забороняли навчання рідною мовою, проте в більшості шкіл Східної Галичини воно велося польською, у Північній Буковині – німецькою, на Закарпатті – угорською. Кількість українських шкіл постійно скорочувалася. Оскільки мережа початкових шкіл не задовольняла потреби населення, представники української інтелігенції стали організовувати недільні школи для дорослих. У них навчалися селяни, робітники, ремісники. Ці школи, які працювали в неробочі дні, отримали назву «недільні». Перша недільна школа в Україні була відкрита в жовтні 1859 р. в Києві. Згодом розпочали свою роботу такі школи в Харкові, Полтаві, Чернівцях, Одесі та інших містах. Усього протягом 1859–1862 рр. в Україні діяло 111 недільних шкіл.

Середня освіта. Значно більше уваги царизм звертав на середню освіту. Адже вона була основою вищої освіти, яка готувала фахівців для підприємств, державних, наукових і культурних установ. До мережі середніх навчальних закладів належали класичні восьмирічні гімназії. У 1850 р. в Києві було відкрито першу жіночу гімназію. Разом із ними функціонували чотирирічні прогімназії. Вони давали переважно гуманітарну освіту. Освіту з природничим і фізико-математичним ухилом надавали семирічні реальні гімназії. Із 1871 р. їх перейменували на реальні училища. У них давні мови не вивчали, а докладно опановували природознавство, хімію, фізику, математику, креслення, сучасні мови. Навчання в реальних училищах було більше наближеним до потреб життя. Проте, випускникам класичних гімназій надавалося право вступати в університети без вступних екзаменів. Випускники ж реальних училищ могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів. Гімназії так само проголошувалися безстановими і загальнодоступними. Однак, щоб поступити до них, учні мусили бути відповідно підготовленими й платити за навчання. Проміжною ланкою між гімназіями й університетами були ліцеї. Окремо функціонувала мережа середніх закладів, де учні отримували фахову підготовку. Учителі навчалися в учительських семінаріях. Військовики закінчували семирічні кадетські корпуси. Священиків готували в духовних семінаріях. Кваліфіковані фахівці для сільського господарства, промисловості й торгівлі закінчували комерційні та сільськогосподарські училища. На західноукраїнських землях середню освіту теж здобували в гімназіях. У 1874 р.австрійський уряд дозволив вести навчання в них рідною мовою. Перша українська гімназія була відкрита в Перемишлі в 1887 р. Наприкінці XIX ст. також у Галичині було 6 українських гімназій, тоді як польських – 29. Дві німецько-українські гімназії працювали на Буковині. Тут українська мова викладалася лише як окремий предмет. У трьох гімназіях Закарпаття навчання велося тільки угорською мовою.

Вища освіта. Поряд зі Львівським, Харківським і Київським університетами протягом другої половини XIX ст. почали діяти кілька нових. У 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею в Одесі відкрито Новоросійський університет, що було зумовлене зростанням освітніх потреб півдня України. У 1875 р. було засновано Чернівецький університет. Потреби промислового розвитку зумовили необхідність відкриття в останній чверті XIX ст. двох політехнічних інститутів – у Львові та Києві, технологічного в Харкові (1885 р.), гірничого в Катеринославі, двох ветеринарних інститутів у Харкові та Львові, сільськогосподарського в Одесі. Слід відзначити, що політехнічний інститут у Києві став одним із центрів технічного прогресу всієї Російської імперії. Тут було організовано одне із перших товариств повітроплавання, а його член – військовий льотчик Петро Нестеров у 1913 р. виконав вперше в світі «мертву петлю». На базі ліцею князя О. Безбородька в Ніжині почав діяти Історико-філологічний інститут. У всіх цих навчальних закладах студенти навчалися нерідною мовою, тому більшість із них поступово втрачала зв'язок зі своїм народом. Винятком були кафедра історії України у Львівському університеті, відкрита в 1894 р.(очолював М.Грушевський), і кафедра української мови та літератури в Чернівецькому університеті (очолював С. Смаль-Стоцький). У 1897 р. у Львові засновано Академію ветеринарної медицини.

Розвиток науки

Мал. 1. І. Пулюй. Мал. 2. І. Мечников.

У пореформений період особливого розвитку набули природничі науки. Професори Київського університету стали засновниками нової алгебраїчної школи. Професор Харківського університету Олександр Ляпуновотримав широке визнання завдяки дослідженню та виявленню багатьох закономірностей рівноваги механічних систем. Професор Київського університету Михайло Авенаріус успішно займався дослідженнями у сфері молекулярної фізики. За свої наукові досягнення в 1881р. був нагороджений французьким орденом Почесного легіону. Західноукраїнський фізик Іван Пулюй, працюючи в провідних наукових центрах Європи, зробив відкриття так званих ікс-променів, пізніше названих рентгенівськими. Також він разом із П. Кулішем та І. Нечуєм-Левицьким переклав із староєврейської мови Псалтир та з грецької Євангеліє. Провідні позиції у світі зайняла біологічна наука. її досягнення насамперед пов'язані з іменем видатного мікробіолога Іллі Мечникова. Вихованець Харківського університету, він тривалий час працював в Одеському університеті. Разом із мікробіологом Миколою Гамалією він у 1886 р. заснував першу в Україні та другу в світі бактеріологічну станціюй почав виготовляти та з успіхом застосовувати запобіжні вакцини й сироватки для попередження та лікування таких небезпечних інфекційних захворювань, як чума,холера, тиф, туберкульоз, сказ, ящур. За відкриття явища фагоцитозу (знищення кров'яними тільцями – фагоцитами – збудників інфекції) Ілля Мечников – учений з України – отримав найпрестижнішу наукову нагороду – Нобелівську премію. Ю Шимановський винайшов чи мало медичних інструментів та працював над проблемами хірургії. Уродженець і патріот України вчений-енциклопедист Микола Миклухо-Маклай упродовж 17 років вивчав народи Океанії, Південно-Східної Азії та Австралії. Зібраний ним багатий етнографічний матеріал став основою спеціальної науки про людину – антропології.