Регіональні аспекти підвищення ефективності державного управління соціальною сферою
П.А.Столипін, виступаючи 8 червня 1906 р. у Державній думі, говорив: “Влада не може вважатися метою. Влада - це засіб для охорони життя, спокою й порядку. Тому, всіляко засуджуючи сваволю й самовладдя, не можна не вважати небезпечним безвладдя уряду. Не потрібно забувати, що бездіяльність влади веде до анархії, що уряд не є апарат безсилля і пошуку” [44-46].
Перед визначенням механізмів підвищення ефективності державного управління соціальною сферою на регіональному рівні є необхідність ще раз визначити критерії ефективності - це здатність державних структур на різному рівні успішно вирішувати економічні, соціальні, фінансові, організаційні й інші завдання, досягати поставлених цілей, погоджувати і координувати економічні, соціальні і політичні інтереси різних груп населення, діючи при цьому у визначеному правовому просторі.
Для України як унітарної держави існує цілком виправдана модель розвитку, що полягає в наступному. В перехідний період, період утвердження державності для суспільства, яке реформується, особливо потрібна сильна центральна влада, яка володіє надійними важелями управління. Проте не можна не усвідомлювати те, що життєдіяльність даного процесу має бути обмежена і на зміну йому повинні прийти збалансовані механізми й моделі взаємозв’язку центру і регіонів. Сильний центр з його владними повноваженнями і фінансовими ресурсами повинен взаємодіяти з сильними регіонами, які, у свою чергу, здатні ефективно вирішувати самостійно або разом із центром основні питання, пов’язані із життєдіяльністю людей. Безумовно, тут виникає питання стосовно розподілу повноважень між даними структурами управління соціальною сферою держави.
Можна виділити певні рівні взаємовідносин центру і регіонів, а саме: економічні і соціальні проблеми перебувають у віданні регіонів; визначається коло проблем для спільного вирішення; питання державної важливості (оборона, зовнішня політика ) перебувають у віданні центру. В контексті світової теорії управління все частіше проявляється тенденція до делегування повноважень регіонам при загальному контролі, що є певним способом розвантаження центру від регіональних проблем, тим самим сконцентрувавши увагу на проблемах стратегічного значення [47].
Делегувати повноваження можна за наступною схемою: пріоритетність, тобто всі проекти мають бути поділені на три категорії (найважливіші, насущні, другорядні). Стосовно структури вирішення питань (проміжні “літучки”, корекція позицій, точна дата вирішення питань, особиста відповідальність у проекті). Ми не наполягаємо на вичерпності такої схеми, але, діючи відповідно до неї, можна припустити, що взаємовідносини центру і регіонів перейдуть на якісно новий рівень, коли буде визначено відповідальність, рамки виконання завдань і коло ведення завдань з кожної сторони. Тоді взаємні обвинувачення повинні перейти уже в правове поле, яке буде регламентувати ці взаємовідносини і суперечки, що виникають у процесі діяльності з державного управління соціальною сферою. Отже, на законних підставах делеговані повноваження дають можливість створення бездоганного механізму, який буде вражати своєю ефективністю.
Проте, як зазначалося вище, не можна вести мову про універсальність даної схеми, адже між регіонами існує велика різниця в соціальному, економічному, демографічному та інших напрямах розвитку. Саме тому потрібно розробити декілька таких схем з визначеними нюансами пропорційно кількості регіонів. Але основним стрижнем в даному контексті є те, що одним із напрямів підвищення ефективності державного управління соціальною сферою в цілому може стати зміцнення її регіональної складової.
У даній, досить непростій, ситуації можливий лише один вихід - зміцнення економічної і фінансової основи регіонів. Це реальний шлях підвищення ефективності регіональної влади, яка отримує можливість формувати дієвий бюджет і позабюджетні фонди і тим самим вирішувати питання управління соціальною сферою, не випрошуючи гроші у центра. Такі підходи можуть бути реалізовані на практиці стосовно депресивних регіонів (Донецька, Тернопільська області). Їм важливо допомогти на старті, надати на цільовій основі капітал для запуску економіки, пожвавлення виробництва, розвитку соціальної сфери, створення робочих місць. Але для цього необхідні науково обґрунтовані програми з чітко визначеними цілями і завданнями. З цією метою можливо (як варіант) структурно перегрупувати фінансові ресурси з Державного фонду до Фонду підтримки регіонів. Їх доцільно розділити на дві складові: фонди поточної підтримки (дотації через систему трансфертів) і фонд розвитку. Сьогодні дотації, які надходять на задоволення поточних (негайних) потреб регіонів, домінують, але вони кардинально не вирішують проблеми. До того ж нерідкі випадки, коли ці засоби використовуються не за призначенням. Вважаємо за доцільне надання регіонам не безповоротних дотацій, а надання кредитів під конкретні проекти. І для цього є певні умови. Регіони мають у своєму розпорядженні природні ресурси, багато хто має розвинену видобувну і переробну промисловість, володіють власністю, мають акції. Це означає, що кредити є чим матеріально забезпечити. Такий порядок підвищить відповідальність регіонів за більш раціональне й ефективне використання фінансових ресурсів, зацікавить їх самостійно заробляти гроші, а не чекати дотацій з державного бюджету. Ще один ресурс, мабуть найбільш ефективний, якщо його реалізувати. Перетворити частину доходів населення в інвестиції. Адже населення сьогодні кожен місяць купує валюту на суму в кілька мільярдів доларів. На ці цілі витрачається приблизно чверть усіх доходів. Тобто гроші або не працюють, або перебувають у спекулятивному секторі економіки.
Таким чином, успішний економічний і соціальний розвиток регіонів - це центральний аспект підвищення ефективності державного управління соціальною сферою. Саме на такому ґрунті регіональні структури влади набудуть впевненості, стійкості і необхідної динаміки. А це головні складові ефективності державного управління соціальною сферою.