Засади керування організаційною системою 2 страница
Основоположником цієї школи вважають французького менеджера Анрі Файоля. Згідно з його концепцією керувати — це означає передбачати, організовувати, розпоряджатися, узгоджувати, контролювати. Файоль розглядав керування (у його термінології — адміністрування) як сукупність принципів, правил, прийомів, спрямованих на здійснення підприємницької діяльності найефективно, оптимально використовуючи ресурси і можливості фірми. Функціонування будь-якої організації Файоль зводив до таких основних видів діяльності:
технічної (здійснення виробничого процесу);
комерційної (закупівля всього потрібного для створення товарів і послуг та збут готової продукції);
фінансової (залучення, збереження та ефективне використання грошових коштів);
бухгалтерської (статистичні спостереження, інвентаризація, складання балансів);
адміністративної (вплив на працівників);
захисту життя, особи і власності людей.
Кожен з цих видів діяльності потребує керування. Головний внесок Файоля у теорію керування полягає в тому, що він розглядав його як універсальний процес, що складається з кількох взаємопов'язаних функцій. Файоль є основоположником процесного підходу до керування організацією. Завдяки йому відбулася зміна управлінської парадигми: якщо традиційний підхід робив наголос на самостійності окремих елементів організації, то процесний — на їхній взаємній зумовленості. Саме Файолю належить розроблення принципів побудови структури організації та керування виробництвом.
Завершенням класичної школи керування стала концепція «раціональної бюрократії» німецького соціолога та економіста Макса Вебера. Він виділив такі ознаки раціональної бюрократичної організації:
глибокий поділ праці за функціональним принципом;
чітка побудова за ієрархічним принципом;
наявність системи правил, норм, формальних процедур, що визначають права і обов'язки працівників;
побудова внутрішньої системи відносин на формальних засадах;
підбір кадрів за формальними ознаками на конкурсній основі з подальшим просуванням залежно від старшинства, стажу роботи і досягнутих результатів.
Таким чином, внесок представників адміністративної школи полягає у тому, що вони:
розглянули керування як універсальний процес, що складається з кількох взаємопов'язаних функцій;
дали аналіз функцій керування;
сформулювали систематизовану теорію керування організацією;
виділили керування в особливий вид діяльності.
Третя школа — школа психології — вперше визначила керування як забезпечення виконання роботи за допомогою інших осіб. Дослідження, проведені професором Гарвардської школи бізнесу Е. Мейо на одному з підприємств електротехнічної компанії «Вестерн-Електрик», показали, що мотивами вчинків людей є не економічні сили, як вважали прихильники концепції наукового керування, а різні потреби , які не можуть бути задоволені у грошовому вираженні.
У результаті соціального експерименту Мейо стало дійшов висновку, що будь-яка організація становить щось більше, ніж просту сукупність людей, які виконують спільні завдання. Вона виявилася ще і складною соціальною системою, в якій окремі особи і групи людей взаємодіють на принципах, дуже далеких від формально запропонованих. Це відкриття деякі дослідники зараховують до найзначущих і масштабних за всю історію теорії керування. Воно полягало в тому, що соціальні та психологічні чинники мають на зростання продуктивності праці більший вплив, ніж фізичні, однак за умови, що сама його організація вже достатньою мірою раціональна та ефективна.
Школа психології робила наголос на колективі, який уявлявся безликою масою, а цього в умовах подальшого ускладнення та індивідуалізації виробничої діяльності було явно замало. Тому з другої половини 30-х років XX ст. почали формуватися поведінкові концепції, в яких на перший план були поставлені інтереси, потреби та очікування індивіда, групові норми і цінності.
Представники цієї школи — Абрахам А. Маслоу, Дуглас Макгрегор, Ф. Герцберг та ін. досліджували різні аспекти соціальної взаємодії, мотивацію, характер влади і авторитету, організаційну структуру, комунікацію в організаціях, лідерство, зміну змісту роботи та якості життя.
Основною метою цих концепцій є прагнення надати допомогу працівникові у створенні своїх власних можливостей на підставі застосування положень поведінкових наук до побудови і керування організаціями. Вони спрямовані на те, щоб відкрити і розвинути індивідуальні можливості і здібності кожного працівника окремо, поставити їх на службу інтересам організації.
Теоретичні розроблення цієї школи поклали початок руху за участь працівників у підготовленні управлінських рішень, за збагачення праці, сприяли створенню концепції соціального партнерства. Крім того, представниками цієї школи були переглянуті уявлення щодо ролі керівників середньої та вищої ланок у функціонуванні організації, що дало змогу змінити систему їхньої підготовки, тобто переорієнтувати на оволодіння соціальними функціями.
Нова теорія керування прагне знайти і розробити засоби та методи, що сприяли б найефективнішому досягненню цілей організації, підвищенню продуктивності праці та рентабельності виробництва, виходячи зі сформованих умов у внутрішньому і зовнішньому середовищах. Це викликало появу і сприяло розвитку у сучасних умовах нових підходів до керування, орієнтованих на вирішення проблем керування у великих промислових фірмах, міжнародних за сферою діяльності — транснаціональних корпораціях.
Розвиток керування як наукової дисципліни не становив серію послідовних кроків уперед. Скоріш це було кілька концепцій, що часто збігалися. Об'єкти керування — це і техніка, і люди. Отже, успіхи у теорії керування завжди залежали від успіхів в інших, пов'язаних із керуванням сферах, таких як математика, інженерні науки, психологія, соціологія тощо.
Мірою того, як розвивалися ці сфери знання, дослідники з керування, теоретики і практики дізнавалися все більше про чинники, які впливають на успіх організації. Ці знання допомагали фахівцям зрозуміти, чому деякі більш ранні теорії іноді не витримували перевірки практикою і знаходити нові підходи до керування.
Все частішими і значущими ставали науково-технічні нововведення і уряди почали дедалі рішучіше визначатися в своєму ставленні до бізнесу. Ці та інші чинники змусили представників управлінської думки глибше усвідомити існування зовнішніх стосовно організації сил. Для цієї мети були розроблені нові підходи.
Відомі такі найважливіші підходи, що зробили суттєвий внесок у розвиток теорії і практики керування: процесний, системний, ситуаційний, біхевіористичний, кількісний, діяльнісний.
Процесний підхід був вперше запропонований прихильниками школи адміністративного керування, які намагалися описати функції менеджера. Однак ці автори були схильні розглядати такого штибу функції як незалежні одна від одної. Процесний підхід, на противагу цьому, розглядає функції керування як взаємопов'язані.
Керування розглядається як процес, оскільки робота з досягнення цілей за допомогою інших — це не одноразова дія, а серія безперервних взаємопов'язаних дій. Ці дії, кожна з яких сама по собі є процесом, дуже важливі для успіху організації. Їх називають управлінськими функціями. Кожна управлінська функція теж становить процес, тому що також складається з серії взаємопов'язаних дій. Процес керування є загальною дією всіх функцій.
На відміну від Анрі Файоля, якого вважають автором концепції процесного керування і який вважав, як вже наголошувалося, що існує п'ять вихідних функцій, інші автори розробили інші переліки функцій. Сучасна теорія керування розглядає такі функції, як планування, організація, розпорядництво (командування), мотивація, керівництво, координація, контроль, комунікація, дослідження, оцінювання, прийняття рішень, підбір персоналу, представництво і ведення переговорів або укладення угод. Фактично майже у кожній публікації з керування міститься перелік управлінських функцій, який хоч трохи відрізняється від інших подібних переліків.
У даному посібнику прийнятий підхід, заснований на об'єднанні істотних видів управлінської діяльності у невелику кількість категорій, які є загальноприйнятними для всіх організацій. При цьому вважається, що процес керування складається з функцій планування, організації, мотивації і контролю (або більш широко — моніторингу). Ці чотири первинні функції керування об'єднані сполучними процесами комунікації й ухвалення рішення. Керівництво (лідерство) розглядається як самостійна діяльність і передбачає можливість впливу на окремих працівників та групи працівників у такий спосіб, щоб вони працювали на досягнення цілей, що вкрай важливо для успіху організації. Характеристика кожної з функцій керування розглядатиметься у відповідних розділах посібника.
Застосування теорії систем у керуванні наприкінці 1950-х років стало найважливішим внеском школи науки керування. Системний підхід не є набором якихось посібників чи принципів для керівників, він є способом мислення стосовно організації та керування.
Сутність системного підходу полягає у:
виділенні тієї чи іншої системи з навколишнього світу і визначенні взаємозв'язку між нею і середовищем;
встановленні складових елементів системи;
розгляді відносин між елементами і певною структурою системи;
аналізі функцій елементів стосовно системи;
виявленні системоутворюючих зв'язків;
визначенні механізму функціонування системи.
Ураховуючи, що система — це деяка цілісність, що складається з взаємозалежних частин, кожна з яких справляє свій внесок у характеристики цілого, можна стверджувати, що всі організації є системами. Оскільки люди є у певному сенсі компонентами організації (соціальні компоненти) поряд з технікою, які разом використовуються для виконання роботи, вони називаються соціотехнічними системами. Точно так само, як і в біологічному організмі, в організації частини її взаємозалежні.
За сучасною теорією керування, організація — це відкрита система (рис. 1.3), оскільки результати її функціонування залежать від зовнішнього середовища.
Рис. 1.3. Організація як відкрита система
Така система не забезпечує сама себе, вона залежить від ресурсів, інформації та матеріалів, що надходять ззовні. Крім того, відкрита система має здатність пристосовуватися до змін у зовнішньому середовищі і має робити це для того, щоб продовжити своє функціонування.
Схема, зображена на рис. 1.3, є за змістом моделлю організації як відкритої системи. На вході організація отримує від зовнішнього середовища інформацію, капітал, людські ресурси і матеріали. У процесі перетворення організація обробляє їх, перетворюючи на продукцію або послуги, що спрямовуються у зовнішнє середовище. Якщо організація керування ефективна, то в процесі перетворення утворюється додаткова вартість входу (прибуток, збільшення частки ринку та обсягу продажу, реалізація соціальної відповідальності, задоволення працівників, зростання організації тощо).
Підходи, що розвивали ранні школи у керуванні, не могли задовольнити усі ситуації, тому що вважали організації закритими системами. Вони не розглядали середовище і якості важливого чинника у керуванні.
Складові складних систем будь-якої організації самі є системами, що називають підсистемами. Поняття підсистеми — важливе у керуванні. Шляхом поділу організації на відділи керівництво навмисно створює підсистеми всередині організації. Такі підсистеми, як відділи, управління та різні рівні керування відіграють важливу роль в організації.
Підсистеми можуть також складатися з дрібніших підсистем. Оскільки всі вони взаємозалежні, неправильне функціонування навіть найменшої з підсистем може вплинути на систему загалом.
Розуміння того, що організації становлять складні відкриті системи, до яких входять кілька взаємозалежних підсистем, дає змогу зрозуміти, чому кожна зі шкіл керування зосереджувала увагу на якійсь одній підсистемі організації. Вони часто не спроможні були правильно визначити всі основні компоненти організації. Жодна зі шкіл серйозно не замислювалася над впливом середовища на організацію. Пізніші дослідження довели, що це дуже важливий аспект роботи організації.
Однак теорія систем не визначає, які саме елементи організації як системи особливо важливі. У ній тільки стверджується, що організація складається з численних взаємозалежних підсистем і є відкритою системою, що взаємодіє із зовнішнім середовищем (рис. 1.4).
Рис. 1.4. Процес керування організацією як відкритою системою
Теорія систем забезпечила дисципліну керування підставами щодо інтеграції концепцій, розроблених і запропонованих більш ранніми школами. Багато з цих більш ранніх ідей, попри те, що їх не можна розглядатися як повністю правильні, мають велику цінність. На системній основі можна синтезувати нові знання та теорії, що розроблятимуться у майбутньому.
Але ця теорія конкретно не визначає основні змінні, що впливають на процес керування. Не встановлює вона і того, що саме в зовнішньому середовищі впливає на керування і як середовище впливає на результат діяльності організації. Очевидно, що керівники мають знати змінні організації як системи для того, щоб застосовувати теорію систем до процесу керування. Це визначення змінних та їх впливу на ефективність організації є основним внеском ситуаційного підходу, який є логічним продовженням теорії систем. Інакше кажучи, ситуаційний підхід урізноманітнив практичне застосування теорії систем, визначивши основні змінні, що впливають на організацію.
Ситуаційний підхід концентрується на тому, що придатність різних методів керування визначається конкретною ситуацією. Оскільки існує безліч чинників як у самій організації, так і у зовнішньому середовищі, не існує кращого єдиного підходу до керування об'єктом. Це є найефективнішим методом, який відповідає даній ситуації, максимально адаптований до неї.
У межах ситуаційного підходу заперечується можливість висунення будь-яких універсальних принципів керування діяльністю поза контекстом діяльності, специфіки ситуації, типу розв'язуваних задач, зовнішнього середовища, технології тощо. Прихильники ситуаційного підходу критикують поняття соціальної системи, наполягають на обмеженому його застосуванні у практиці керування. Вони вважають, що організація — занадто складна і динамічна система, і поза контекстом ситуації не можна сформулювати універсальні вимоги до ефективної організації.
Центральним моментом ситуаційного підходу є ситуація, тобто конкретний набір обставин, які значно впливають на організацію у даний час. Оскільки у центрі уваги виявляється ситуація, ситуаційний підхід підкреслює значимість «ситуаційного мислення». Використовуючи цей підхід, керівники можуть краще зрозуміти, які прийоми будуть переважно сприяти досягненню цілей організації в конкретній ситуації.
Методологія ситуаційного підходу висуває такі вимоги:
керівникові мають бути відомі засоби професійного керування, які довели свою ефективність. Це передбачає розуміння процесу керування, індивідуальної та групової поведінки, системного аналізу, методів планування та контролю і кількісних методів прийняття рішень;
кожна з управлінських концепцій і методик має свої сильні і слабкі сторони або порівняльні характеристики у разі, коли вони застосовуються до конкретної ситуації. Керівник має вміти передбачати позитивні і негативні ймовірні наслідки від застосування даної методики чи концепції;
керівник має уміти правильно інтерпретувати ситуацію. Треба правильно визначати, які чинники є найважливішими у даній ситуації і який ймовірний ефект може спричинити зміну однієї або кількох змінних;
керівник має уміти пов'язувати конкретні прийоми, які спричинили б найменший негативний ефект і несли б найменше недоліків, з конкретними ситуаціями, тим самим забезпечуючи досягнення цілей організації в найефективніший спосіб в умовах наявних обставин.
Успіх чи неуспіх ситуаційного підходу значною мірою ґрунтується на третьому кроці, що визначає змінні ситуації та їхній вплив. Якщо це не буде зроблено правильно, не можна повністю оцінити порівняльні характеристики або пристосувати метод до ситуації. Якщо можна проаналізувати ситуацію, то не виникне потреби вдаватися до здогадів або методу проб і помилок для визначення найбільш відповідного вирішення організаційних проблем.
Установлення цих основних змінних є найважливішим внеском ситуаційного підходу у керуванні.
Разом із тим не можна з’ясувати всі змінні, що впливають на організацію. Буквально кожна грань людського характеру й особистості, кожне попереднє управлінське рішення і все, що трапляється у зовнішньому середовищі організації, певним чином впливає на рішення організації. Для практичних цілей менеджери можуть розглядати тільки ті чинники, які є найзначущими для організації, і ті, що швидше за все можуть вплинути на її успіх. Усунувши малозначущі відмінності між організаціями і ситуаціями, можна скоротити кількість змінних до розумних меж без відчутної втрати точності.
Біхевіоризм становить прагматичний підхід до вивчення організаційно-економічної поведінки людей. Він акцентує увагу на зовнішніх формах поведінки та її складових — вчинках, реакціях тощо. Загальнометодологічними передумовами біхевіоризму є принципи філософії примітивізму, згідно з якими наука має описувати тільки безпосередньо спостережуване. Звідси й основна його теза — вивчати не свідомість, а поведінку, що трактується як сукупність зв'язків «стимул — реакція». Біхевіоризм не займається пошуком причинно-наслідкової залежності поведінки, а лише фіксує виявлені емпіричні зв'язки між певними «стимулами» і «реакціями» працівників у виробничій обстановці, добираючи з цих зв'язків найбільш функціональні, що швидко перекладаються на мову практичних пропозицій і рекомендацій.
Кількісний підхід у теорії керування ґрунтується на застосуванні математичних методів до дослідження операцій в організації та діяльності керівника. Він також зводиться до формування моделей поведінки. Створення моделі дозволяє:
спростити складні схеми поведінки завдяки скороченню кількості змінних чинників до меж керованості;
об'єктивно порівняти й описати кожен чинник і відносини між ними;
використовувати комп'ютери для конструювання та аналізу моделі з великою кількістю змінних чинників.
Діяльнісний підхід охоплює з’ясування мети, засобів, процесу і результату дій керівника. При цьому якщо підставою діяльнісного підходу є свідомо сформульована мета, то її підстава лежить поза діяльністю керівника — у сфері мотивів, ідеалів, інтересів і цінностей працівників.
Методологія керування
Теорія керування при вивченні свого предмета спирається на власну методологію. Вивчення методології керування передбачає знання сутності термінів «методологія» і «керування».
Методологією називають систему принципів наукового дослідження, яка становить логічну схему дій, зумовлену цілями і можливостями досягнення їх. У буквальному значенні методологія — вчення про методи (логос — наука, знання, метод — шлях, напрям).
Існує дві концепції розуміння методології. Одна з них проголошує єдиною методологією всіх наук діалектику. Інша, визнаючи діалектичний метод загальним, генеральним методом пізнання, розглядає методологію як систему, що реалізовує три функції: створення нового знання; структурування знання у вигляді нових понять, законів, категорій, гіпотез; використання нових знань у суспільно-практичній діяльності.
Перша функція методології реалізується на підставі загальнонаукових методів пізнання, друга — логічних законів мислення, третя — методології конкретних наук.
За цими функціями термін «методологія» означає три рівні наукового підходу:
загальна методологія — загальний спосіб пізнання, який приймає дослідник і за яким формулюються загальні принципи дослідження;
спеціальна методологія — сукупність методологічних принципів, що використовують у певній сфері знання;
методологія як сукупність конкретних методичних прийомів дослідження.
У методології центральне місце займають методи пізнання як прийоми, способи одержання нових і перевірки істинності старих знань. Це система правил і прийомів підходу до вивчення, пізнання явищ і закономірностей.
Загальнонаукові методи пізнання слугують проміжною ланкою між філософією і спеціальними методами і поділяються на такі види:
теоретико-емпіричні (спостереження, вимірювання, описання, експеримент);
логіко-теоретичні, поділені на формально-логічні (формалізація, аксіоматика, аналогія, абстрагування, моделювання);
мисленнєві (аналіз, синтез, індукція, дедукція, порівняння та узагальнення);
мисленнєво-теоретичні (гіпотези, докази).
Серед найважливіших загальнонаукових методологічних підходів вирізняють:
історичний, який розглядає явище у генезисі;
порівняльний, що виявляє загальні та специфічні властивості, етапи становлення і розвитку одного і того самого явища;
системний, який досліджує соціальне явище у вигляді соціальної системи;
комплексний, орієнтований на міждисциплінарний синтез з метою отримання багатостороннього і цілісного вивчення складноорганізованих об'єктів.
Звертаючись до характеристики спеціально-наукової методології, треба наголосити, що їхню роль можуть виконувати парадигми і теорії конкретних наук — соціології, психології, кібернетики, економіки, менеджменту.
Узагальнюючи викладене, можна стверджувати, що методологія є вченням про організацію діяльності як цілеспрямовану активність її суб’єкта. Розглянемо зміст категорій цього визначення — «організація» і «діяльність».
Термін «організація» має дуже широкий зміст. У кібернетиці, економіці, біології, технічних науках він є синонімом поняття «упорядкованість».
Численні параметри, які використовують для опису організацій як об'єктів керування, викликають їх багатоманіття, а отже, потребу в угрупованні одноманітних організацій. Для цього в теорії і практиці керування використовують різні критерії, ознаки, на підставі яких проводиться класифікація їх. Існують різні підходи до виділення критеріїв. Найчастіше у теоретичних роботах для цього пропонують використовувати такі критерії, як рівень формалізації, форми власності, ставлення до прибутку, організаційно-правові форми, розміри, віднесення до секторів економіки тощо
На підставі критерію формалізації вирізняють формальні і неформальні організації.
Формальна організація — це безособова структура зв'язків і норм, детермінована адміністративними і культурними чинниками. У формальній організації стосунки між людьми складаються на підставі певних посадових відносин. Загальними характеристиками всіх формальних організацій є ресурси, залежність від зовнішнього середовища, поділ праці.
Відповідно до більшості сучасних концепцій керування логіка створення формальної організації універсальна і викликана потребою подолання надмірної складності і багатоманіття відносин у процесі керування шляхом спрощення, стандартизації, формалізації і зведення їх до відносин між посадовими позиціями. Формалізацію відносин розглядають як раціональне за своєю природою, інтернаціональне та універсальне явище, яке охоплює як систему владних стосунків, так і зміст діяльності.
Формалізація ніколи не може охопити всі організаційні стосунки, і тому поряд з формальною частиною завжди існує й інший тип організації — неформальна, яка являє собою систему міжособистісних стосунків, що спонтанно складаються у результаті більш-менш тривалого спілкування, заснованого на взаємодії працівників як особистостей.
Особливістю неформальної організації вважається те, що вона створюється не за наказом вищого керівництва, а за особистими нахилами працівників, і процес комунікації тут відбувається не зверху донизу, як у формальній організації, а у всіх напрямах, без урахування займаної посади. Керування неформальною організацією здійснюють не посадові особи, а свої неформальні лідери. Така організація має свої оцінки і думки геть про все, що відбувається всередині і навколо неї.
Таким чином, у неформальній організації діють механізми самоорганізації. Основним джерелом регуляції поведінки людей у ній є норми і цінності, що регулюють систему стосунків на рівні міжособистісних взаємодій і прямих контактів. Нормативна система неформальної організації відрізняється більшою гнучкістю і динамізмом у зіставленні з формальною організацією і не орієнтована від самого початку на досягнення загальних організаційних цілей. Для неформальної організації характерні групові санкції як реакції на відхилення від неформальних норм, поведінкових трудових стандартів, а також рухливість і спонтанність цілей і норм.
Крім виділення формальних і неформальних організацій існує й інша їх типологізація. Так, наприклад, за масштабом охоплення організації поділяються на соціетальні (держава, церква) і приватні, а за рівнем жорсткості і формалізації ієрархічно побудованих владних структур — на скалярні і латеральні.
Соціальна формалізація — це цілеспрямоване формування стандартних, безособових зразків поведінки і правил, стандартів, інструкцій, програм, що регулюють поведінку працівників і діяльність організації.
Стосовно соціальних об’єктів існує три найпоширеніші значення поняття «організація» [99]:
1) як штучне об'єднання людей інституціонального характеру, що посідає певне місце у суспільстві і виконує конкретні функції. У цьому сенсі організація виступає як соціальний інститут з відомим статусом і розглядається як автономний об'єкт (підприємства, органи влади, спілки, кооперативи та ін.);
2) як певна діяльність з організації, розподілу функцій, налагодження стійких зв'язків, координації тощо, іншими словами як процес цілеспрямованого впливу на об'єкт. У цьому розумінні поняття «організація» збігається з поняттям «керування»;
3) як характеристика рівня впорядкованості будь-якого об'єкта. Тут під організацією розуміється певна структура, будова і тип зв'язків як спосіб з'єднання частин у ціле, специфічний для кожного роду об'єктів. Організація виступає як властивість, атрибут об'єкта. Такий зміст терміна вживається, наприклад, коли йдеться про організовані та неорганізовані системи, ефективні та неефективні організації тощо. Саме це значення мається на увазі у поняттях формальна і неформальна організація.
Соціальні організації найчастіше виникають тоді, коли досягнення яких-небудь загальних цілей виявляється можливим лише через досягнення індивідуальних цілей (1) або коли досягнення індивідуальних цілей виявляється можливим лише через висування і досягнення загальних цілей (2). У першому разі створюють ділові (адміністративні) організації, у другому — акціонерні товариства і масові організації. За такого розгляду організація являє собою систему обміну між цілим і його елементами.
Визначальною ознакою соціальної організації є цільова спільність. Але потреба в реалізації колективної мети членами організації викликає потребу в ієрархії та керуванні, що становлять дві ознаки досягнення мети. Ознаками ієрархічної будови організації є дві вертикальні підсистеми: суб'єкт і об'єкт організаційного впливу, а також горизонтальний поділ сфер діяльності та компетенції, рольовий розподіл функцій.
Організація має такі ознаки її соціальних властивостей:
організація — це соціальна система, що об'єднує, координує і спрямовує поведінку людей у процесі спільної діяльності. Їх діяльність інтегрована, а дії членів організації усвідомлені та цілеспрямовані. З цього погляду в діяльності організації на перший план постає проблема ефективності результатів, мотивація і стимулювання персоналу;
організація — це сукупність соціальних груп, статусів; у ній існують відносини лідерства, партнерства, співпраці — конфліктності;
організація існує як формальна, безособова структура зв'язків і норм, детермінована адміністративними і культурними чинниками.
За ознаками рівня формалізації відносин і здатності співробітників впливати на цілі організації вирізняють такі організаційні форми [99]:
адміністративні (ділові) організації, які або виникають самі з комерційними цілями, або створюються ширшими організаційними системами для виконання окремих завдань, а підставою внутрішнього регулювання в них є адміністративний розпорядок, принципи єдиноначальності, призначення, комерційної доцільності;
громадські спілки, масові організації, цілі яких напрацьовуються зсередини і становлять узагальнення індивідуальних цілей учасників, а регулювання забезпечується спільно прийнятим статутом, принципом виборності, тобто залежністю керівництва від керованих;
асоціативні організації — сім'я, наукова школа, неформальна група. У них помітна деяка автономія від середовища, відносна стабільність складу, ієрархія (верховенство, лідерство), порівняно стійкий розподіл учасників (за ролями, престижем), прийняття спільних рішень. Регулятивні функції здійснюють колективні норми і цінності, що спонтанно складаються у них. Проте рівень їх формалізації низький. Але більш важлива їхня відмінність від організацій перших двох типів полягає в особливостях цільових властивостей: вони будуються на взаємному задоволенні інтересів, коли не спільна мета є чинником об'єднання, а мета одного учасника слугує засобом досягнення мети іншого. Кінцеве, цільове і тут не тотожне його складовим, але загальну ціль становлять ті з них індивідуальні, що збігаються.