БЛАГОВІСТУВАННЯ АПОСТОЛА АНДРІЯ
Ще за багато тисячоліть до н.л. на Русі існувало два рівні Посвящення і, відповідно, дві категорії священства.
Від самого джерела свого існування всі орійці-русичі були посвящені в першу ступінь. Як згадувалося раніше, ця посвята уявляла собою наявність простих знань про Дванадцять Богів, Силах, Енергіях, чи проявах Єдиного Всевишнього. Першій ступені належить і вчення про взаємопереродження цих Сил. Священик відповідної категорії, який здійснив мандрівку, називався тим, хто осягнув Колесо Перероджень. Бубон з дванадцятьма бубонцями по колу, - кудеса – символізували це Колесо. Кожний з дванадцяти богів мав своїх служителів – волхвів нижнього посвящення. Таким чином, існувало дванадцять кланів нижнього священства Русі. Вони і були священиками людей першого посвящення. Всі ці волхви, якому з дванадцяти богів вони б не служили, мали кудеса. Саме тому і називалися вони кудесниками, на відміну від волхвів вищого рівня, яких іменували Віди, і які мали патерицю (посох) із священого дерева - вишні.
Що ж до посвящених другого (вищого) рівня, їх було не дуже багато на землях Русі. Цим посвященням були вшановані, як правило, один з декількох сотень. Але вшановані були воістину ВОЛХВАМИ, вони були не обрядовірцями, які чинили ті чи інші обряди не завантажуючи свій розум розумінням того, які властивості мають ті чи інші знаки. Таким чином, друга ступінь була Одкровенням Єдиного Бога Всевишнього та всіх його проявів-енергій на Землі. Через наявність двох рівнів Посвяти у русичів, іноземцям було досить важко зрозуміти традиції наших пращурів. Часто древні автори залишалися у нерозумінні, яка ж є віра у русичів: в Бога Єдиного, чи у багатьох богів? Одним з небагатьох, хто зумів наблизитися до істини був Прокопій Кесарійський (VI в). Він писав: “Слов’яни... Єдиного Бога, Творця... сповідують. Поверх цього у них у пошані ріки та води, а також деякі малі боги”. М. Ломоносова відділяли від тих часів уже багато віків, але говорив про цю основу древніх слов’ян визначеніше: “... почиталі Єдиного Бога на небєсах, которий імєл о ніх попєчєніє, однако зємниє дєла поручал другім, малим богам”
(М. Ломоносов, “Древня Російска Історія, 1758 г.).
Саме тому, що посвящені волхви вищого рівня були знайомі з Гіперборійською Традицією, то їм було відомо про прихід Єзуса, що у Гіперборійській Традиції мав ще і друге ім’я - Туїсто.
Священиками, які знали таїни Триглава, були Волхви-Віди вищого посвящення. Вони були духовними наставниками і давали знання щодо приходу у Світ Вищої Істини. Саме вони знали і час, і місце приходу Ісуса в цей світ. Тому, коли час прийшов, вищі посвящені справді здійснили мандрівку через Схід “за три дев’ять земель, до Моря – Окияну, аж до Річки Йордану” і вклонившись немовляті Ісусу та надавши йому дари - золото, ладан та смирну, повернулися додому з розповідями, що виповнилося найдревніше пророцтво Гіперборійської віри. Ті ж волхви і надалі ще довго допомагали святому сімейству, регулярно направляючи йому золото для безбідного існування.
Як розповідають письмена, після того на землі Руські прийшов Апостол Андрій, який благовістував про прихід Боголюдини у цей Світ і що ім’я його Ісус Христос. З часу прийняття цієї вісті усі посвящені другого ступеню, спочатку по Дніпру, Волхову і до озера Ільмень, а пізніше і в других землях, стали називати себе християнами. Але це була чиста традиція, ще не викривлена савеліянством.
Святий Апостол пройшов всю нашу землю з півдня на північ, був у Києві. Його шлях простягався з Яви (явсеїв) до Нави (острови Валаам). Оповідь - древній рукопис, говорить: “Андрій від Єрусалиму пройшов Голяд, Косог, Роден, Скеф, Скіф і Словен, суміжних луками, досяг Смоленська і ополчений Скоф і Слав’янська Великого і, Ладогу оставя, у лодью сів, у бурне Обертаюче Озеро на Валаам пішов, хрестячи усюди, і ставлячи скрізь хрести кам’яні. Учні ж його Сила, Фірс, Єлисей, Лукослав, Йосип, Козма скрізь зробили огорожі і всі посадники доїжджали до Словенська та Смоленська, і багато жерців охрестилися”.
Чим можна пояснити, що людина у ті небезпечні часи пройшла цим досить довгим шляхом і скрізь його зустрічали з радістю, чи, в усякому разі, без ворожнечі? І чому приймали від нього посвящення люди різних народів та племен? І, головне, що жерці освящувалися? Але дивного тут нічого немає. Святий Апостол приніс не чужу віру. Першого учня Христа – його ж і послали до перших, хто прислав до Ісуса дари. Шлях його лежав у країну господа РА, містичний центр життя та Відичного вірування Русів, із ЯВИ до НАВИ, а саме з ЯВсейської фортеці Массада до НАВського острова Дивний, що серед Валаамських островів у Білому морі.
Апостол казав волхвам - відам, коли стояв на землі острова Дивний посеред кола з великих каменів, що були укладені тисячоліття тому: “здійснилися пророцтва віри вашої”. До цього валаамського кромлеха багато століть потому творили паломництво не тільки волхви – русичі, але і друїди кельти. “Народився, - благовістував Андрій,- як це ваші Віди уже знають, Спас - Син Людський. Троє ж від вас прийшли з Півночі через Схід і вклонилися йому. Ім’я на землі носив Ісус. Воно було написане і на хресті його, який він воскресінням переміг, а посвящені з Півночі рекли: народиться Єзус і переможе Древо. Син Божий на служіння призвав Дванадцять апостолів. Дванадцять світових сил вам відомі стільки, скільки ви живете у цій святій землі. Один лише зрадив його, одержимий силою, яку ви називаєте Чорнобог. Але Ісус поправ смертю смерть, воскрес, і говорив з нами, і вознісся на Небо. І нині гряде у славі другий раз, як ви речети вже і іменем його – Туїсто. Віруйте ж у Друге Пришестя. Як Сам Він говорив: той хто увірував у ім’я Моє – врятується”
Закінчивши благовістувати, апостол Андрій простягнув руку свою на Північ, до острова Валаам і благословив його, залишивши деякий незримий знак. Як про це сповіщає Північна Традиція, “ті, кому дано узріти приховане, можуть і тепер бачити, що накреслене є повернутим головою на Північ і воно суть: Триглав і оточує його Дванадцять у вигляді обоюдогострих мечів”
Традиція говорить: Андрій і супровід відправилися у лодії на Північ і далі Валаама, “до острова Обертаючих Озер” – до таємної землі Білих Вод, останньої, що залишилася від Полярного континенту, який затонув.
На Валаамі і донині зберігся кам’яний Кресень – Коло і вирізані на камені РУські письмеНИ (РУНИ), які славлять Всевишнього - Бога Єдиного.
НАПЕРЕДОДНІ.
Після мандрівки по Русі апостола Андрія кількість посвячених у другу ступінь збільшилося, але не набагато. Праві Віди, які приймали скрізь з радістю великого вісника, прийняли тепер за найперше своє завдання готувати заглиблено та старанно Друге Пришестя Туїсто – в Дусі, - а не примножувати число тих, хто знає про гіперборійське пророцтво та його втілення.
Писання Благої Вісті (і в тому числі не канонізоване Євангеліє самого Андрія) були увіковічені руськими письменами – грамотою, яка існувала на землі русів ще задовго до Мефодія та Кирила. (Життєпис цього останнього, виконаного братом Мефодія, говорить: Кирило знайшов у місті Корсунь (Херсонес) Євангеліє, написане невідомими йому знаками, що називаються “руські письмени”. І, “розібравши знаки на голосні та приголосні, дякував Богові”).
Віди признавали Євангеліє від Андрія (Євангеліє – Блага Вість) богослужебною та богоучбовою книгою внутрішнього кола, але не поспішали хрестити весь народ. Істина про те що сталося пришестя, розпинання та вознесіння Ісуса доносилася тільки духовно зрілим особам. Таким, які сприйнявши Знак, уміли б вмістити все таємне його Значення до кінця. Волхви не хотіли для Русі зовнішнього, скороспілого та поверхневого християнства.
Ця мудра стриманість, вочевидь, заслуговує вдячності. Земля Русі – України не знала сліпих та кривавих діянь мертвонародженого християнства савеліянського типу. Страшні вогнища інквізиції, індульгенції, що були купленими за гроші посвідченнями про відпущення гріхів (у тому числі, які тільки планувалися), буквалізм екстремістів з протистанських сект – все це не з нашої історії.
Древні волхви розуміли: якщо людина воістину приймає Спаса, то серцем вона відходить від світу; але якщо людина залишилася духом у миру, то володіти його душею будуть, під будь-якими іменами, боги, а зовсім не Всевишній Бог.
Християнство Русі виношувалося дев’ять віків від Андрія і до Володимира внутрішнім колом – посвященими другого рівня. При цьому, руська доволодимирова езотерика була матінкою Православного християнства нашої землі. І саме тому образ Богині Макоші – Богородиці-Оранти – заступниці країни Оратанії був в землях Русі-України у великій пошані.
З покоління у покоління, поступово, готувався стан таких служителів, які б зуміли подати народу новозаповітну віру воістину, а не так, щоби вийшло християнство без Самого Христа. “Церква апостола Івана”, тобто езотеричне християнство, існувало на Русі з перших століть нової ери. Її складали Вищі Посвящені Північної Традиції (Правіди). Ними поступово готувався духовний ґрунт для екзотеричної церкви всього народу, чи “церкви Петра” (не Савла).
Нижче ж священство відносилося до цієї праці неоднозначно. Більшість служителів культу дванадцяти сприйняли вість, залишаючись тими, ким і були. Такі справедливо думали, що у будь-якого народу завжди збережеться поділ на зовнішнє коло та внутрішнє коло, що б там не було. Існувала також і “опозиція”, яку складали, як правило, служителі Злебога-Кощія (Чорнобога-Кошера). Вчення про повне посоромлення диявола Христом було їм ніби кістка у горлі.
Служителі чорної магії (нижній рівень) дуже боялися скорочення прибутків, тому всі дії проти вчення Ісуса Христа на Русі завжди називалося “кощунством”, а не, скажемо, перунством чи велесійством. Серед дванадцяти древніх богів Північної Традиції Спаса не приймав лише один. Точно так, як і зрадником Христа був тільки один з дванадцяти.
НАРОДЖЕННЯ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.
Зовнішнє та внутрішнє коло вчення жили кожне своїм духовним життям, не перехрещуючись, але підтримуючи одне одного. Завдячуючи цьому твердо стояли князівства. Так, інколи були війни, неврожаї та інші неприємності, якими багате життя світу. Але це ніколи не лякало русичів-українців, бо вони знали, що проти ворогів допоможуть Род чи Перун, від природних катаклізмів захистять Лада та Велес, головне – твердо вірити і робити суспільну справу, не створювати розбрату, не звинувачувати ближніх. Волхви – кудесники були зрозумілі і близькі до народу, прості і конкретні діяння віри, які пропонувалися волхвами до виконання у важкі часи єднали людей і це було необхідним для подолання труднощів.
Не залишалися без відповіді і духовні пошуки вибраних. Ми маємо надію, що історики ще знайдуть, що іноцтво, біле пустоське християнське життя на руській землі має древніше коріння, ніж зараз думають. Найдревніші, доволодимирові духовні справи будували незримі духовні стіни майбутньої Русі-України, ніби нарощуючи “запас міцності” зберігаючи на віки наперед...
Але, на жаль, на руській землі повставала одна досить конкретна небезпека, яка вимагала для противаги їй провести рішучі внутрішні зміни. Ця небезпека – юдейське хозарське іго, яке під проводом демонічних жерців-левітів поступово обплутувало Русь своєю диявольською павутиною. Хозарія встала поблизу наших кордонів на повний зріст після падіння Ізраїлю у восьмидесятих роках н.л. і була трампліном для захоплення Русі - України. Цей ворог відрізнявся від печенігів чи половців тим, що проти нього не могла допомогти віра у Перуна. Хозари брали не військовою силою. У відкритому двобої русичі легко розбивали хозар, як це показує історія хоча б на прикладі хрестоматійного Віщого Олега. І як би там не було, а хозарське іго явило собою для нашої землі таку хворобу, від якої русичі, на жаль, не вилікувалися і до сьогоднішнього дня.
У чому ж справа? Як показує Ю.П. Миролюбов, ґрунтуючись на працях таких відомих істориків, як Башмаков, Фогельсон та Ксав’є Марв’є, причиною була підступна тактика юдеїв-хозар на завоювання русичів, яку можна було назвати завоюванням без війни.
Ось як описує цю тактику Ю.П. Миролюбов (“Сакральноє Русі”, Москва, 1997).
“Тюрсько-жидівська держава Хозарія знаходилася на Волзі, у гирлі якої було головне місто, Ітиль... і простиралася до Саркелу на Дону... Насправді, ці два міста були величезними коморами з товарами та величезним ринком рабів... Хозари сприймали свого Кагана власником всієї землі і всього, що є на ній... Що можна сказати про хозарське іго, під яким гнітилася Русь на протязі близько двох століть? Хозари поступово вкочувалися в Русь, захоплюючи її... Хозари продавали у рабство боржників русичів, жінок, дітей. Юнаків вихолощували, перетворюючи у двоногих волів, які жили тільки роботою та їжею... Хозарське іго було досить важким, але хозари впроваджували його досить ловко та тихо. Спочатку вони ставили свої факторії і сторожу при них. У внутрішнє життя русичів вони не влазили, а інколи навіть захищали їх від ворогів. У продовж короткого часу дирекція факторії під приводом захисту від ворогів збільшувала свої охоронні загони. Потім створювали свою адміністрацію, яка зовсім не тиснула на русичів. Після ж десятка років існування цієї адміністрації ставалося так, що все майно належить хозарам і що без їх волі нічого робити не можна. До цього часу зброя вже була відібрана у людей, а всякий, хто міг воювати, знищений. Далі починалася жорстка експлуатація. Чому русичі не бачили куди гнуть юдо-хозари? Пересічний русич думав так, що платити данину треба і боярину, і хозарину, а хозарин спочатку вимагає менше боярина, значить, хай буде старшим хозарин, за ним і данина менше, а порядку більше. Коли ж хозарин притискував русича вже нестерпно, було пізно: боярина вже не було, він або загинув від хозарської руки, або втік на північ”.
Таким чином, “тихе завоювання” Русі хозарами розповсюджувалося далі та далі. Ця хитра завойовницька тактика була розрахованою на багато століть і, як ми знаємо, під собою має “священну” ідею, стратегію, що з покоління у покоління направляла волю нації на поступове завоювання все нових та нових земель і на послідовне підкорення всіх народів світу. Коріння цього наступу, як ми знаємо, лежить ще у допотопній Атлантиді. Сьогодні це вчення жерців-левітів вже є підкріпленим сатанинською ідеологією, що має назву Сіонізм.
Боротися з цим “тихим завоюванням” силою зброї було практично неможливо.
Спочатку хозари пропонували народу ніби то кращий Закон і тому заклики до супротиву хозарам викликали протидію. Приходив такий час, коли народу необхідно було розширяти духовні горизонти, щоб не бути сліпим перед зростаючою бідою.
Хозарин приваблював спочатку своїм ніби-то кращим Законом. Київський Князь Володимир, за згодою волхвів вищої посвяти, охрестив Русь, тобто дав людям Учення, де раз і назавжди вище закону поставлена Благодать.
Перше слово першого митрополита Київської Русі – Іларіона – було “Слово про закон і Благодать”. Воно, як каже про це історик граф М.В.Толстой, було направлено проти юдаїзму, державної релігії Хозарського Каганату.
Юдаїзм, як відомо, ставить вище за все не Благодать, а точне виконання багаточисельних приписів – Законів. Народ, що прийняв християнство, приймав ідею перевищення Благодаті над будь-якими законами. Посвящені волхви тоді проповідували, що розп’яття юдеями Праведника є свідоцтвом у втіленні юдейського закону, як суд над законом, “Суд над судом”. Таким чином, поверхневе співставлення чужих законів та своєї етики було не на юдейську користь.
Задумка хрестителя Русі, таким чином, є очевидною. Володимир надав своєму народові (а не одним тільки посвященим) духовну зброю проти агресивного юдаїзму, який вів з русичами, як зараз кажуть, “ідеологічну війну”.
Греко-візантійська версія християнства, насправді, була досить спрощеною, про що знали волхви вищої посвяти, але на той час вона добре пристосовувалася для масового сприйняття. Гадаємо, що псевдохристиянські доктрини: “Всяка влада від Бога” та “Правитель – намісник Бога на землі” також зіграли у хрещенні Русі деяку роль.
Володимир не заміняв віру свого народу якоюсь чужою. Навпаки, успіх хрещення забезпечили всі багатотисячорічні попередні духовні знання про Триєдиного Бога. Хрещення сприймалося народом як священнодійство всередині віри, як посвящення у вищу ступінь того ж Знання, повнота якого у століттях зберігалася на землі Русі як таємна Традиція. Народ пізнавав Триглава, нехай навіть не розуміючи у спрощеному вигляді всієї таїни мудрості, яку зберігали про нього вищі Волхви-Віди. Це створювало небезпеку єресів та розколів на майбутнє, але на таку жертву мусили іти, бо цього вимагав день сьогоднішній.
Ось що говорить про хрещення літописець, як здається, сучасник подій: “З радістю пішли люди, тріумфуючи і говорячи - якби це не було добре, не прийняли б цього хрещення наші князь та бояри... Зійшлось там на березі Дніпра людей без числа”.
Коротка ремарка - це було на тій же землі, люди якої за декілька століть, коли всього що було зроблено, то це - внесені деякі зміни у церковнослужбових книжках, ішли на самоспалення на знак протесту. Якби тисячоліття назад Володимир, як тепер сприймають, вирішив загнати наш високодуховний народ у якусь іншу віру, то для цього треба було б, як мінімум, приставити одного з мечем до кожного, кого князь бажав бачити у воді. Адже саме ця високодуховна нація трохи згодом (ХІІ ст) одразу ж відчула, що її церква переходить під контроль сатанинських сил та енергій.
А на той час, хрещення дало поштовх у зміцненні духу на землях русичів саме тому, що сприйнялося людьми як новий ступінь посвяти у Єдину Мудрість, яка була відома тільки вибраним. Прийшов час зробити цю мудрість доступною не тільки одним князям та кращим боярам.
М.В.Толстой описує у книзі “Історія Русской Церкві”: коли після Києва був освячений святою вірою Новгород Великий, а потім благовістя було принесене до області Ростовської, там, як і в Києві та Новгороді, поставили церкви та священиків, але не викорінювали культу дванадцяти богів. Володимир зовсім не збирався обрубувати духовне коріння. Книга говорить, що так було скрізь, аж до ХІІ століття. М.В.Толстой був сумлінним та допитливим істориком і у нього викликало подив це мирне співіснування “різних”, як він гадав, вір на протязі декількох століть на одній землі. У історії всього людства таких прецедентів немає. Граф пробував дошукатися до причин “двовір’я”, але не зміг, тому що не був посвящений у Північну (Гіперборійську) Традицію. Ось як міркує цей історик. Скільки було пролито крові коли вводилося християнство у країнах Західної Європи і Америки! На Русі ж не було нічого подібного. Говорять, слов’яни, покірні завжди, спокійно сприймали хрещення. Але ж чому не було тієї покірності під час хрещення західних слов’ян у християнство. Це ті ж слов’яни, з тим же характером покірності та миролюбства? Але латинізоване Євангеліє стало можливим насадити тільки під страхом зброї та вогнищ. Без цього західні місіонери зустрічали несхильний супротив народу, який був готовий проливати кров за своїх богів, не бажаючи коритися савеліянському вченню. Значить, мало було одного покірного народного духу. Що ж тоді забезпечило на землі Русі практично мирний успіх хрещення?
Той, хто знає Північну Традицію може пояснити це. Орійці – слов’яни, як західні, так і східні, тисячоліттями сповідували Відо-Вістичне Православ’я зі своїм вченням про Єдиного Всевишнього Бога та його 108 богів-проявів на Землі, у тому числі і Бога - Спаса. Вчителями їх були посвящені Північної Традиції, яку отримали безпосередньо від гіперборійців.
Про так званий релігійний синкретизм українців, що ніби-то мав місце у суміші слов’янського язичництва та візантійського християнства, не розуміючи та не знаючи гіперборійського вчення, пишуть також багато відомих вчених (Є.Голубинський, В.Греков, І.Огієнко, В.Шаян, Б.Рибаков та ін.).
А народ, що був озброєний Відо-Вістизмом, миттєво розпізнав сатанізм у савеліянській версії християнства, відчув потяг Яхве-Егрегора до панування над ними, і побачив істину – відповідність своєму древньому Вченню – у ще не замараному на той час вченні грецькому. Саме тому русичі, яким була запропонована чиста грецька версія, сприйняли її спокійно. Але надалі, коли ті ж русичі відчули, що їхня церква переходить під владу Демонічного Егрегора, вважали за краще померти, ніж підкоритися сатанізму, чинили йому фізичний та духовний опір аж до XVIII ст. н.л.
Так міг робити лише народ високого духовного рівня, який володів знаннями Істини та тисячоліттями сповідував Відо-Вістичне Православ’я, тобто Гіперборійську культуру та віру.
Діяння Князя Київського зупинили на декілька століть розповсюдження хозарської зарази. Торгово-грабіжницьке царство на Волзі втратило свій вплив на Київську Русь. Навіть інші народи, які потерпали від хозарського іга, могли тепер звертатися за допомогою до русичів.
А далі, говорить літописець, настав на Русі Золотий Вік. Князь постійно жалував майно своєму народові. Були затверджені суд та право для всіх верств. Затверджено постійне “учення книжне”. Побудовано багато храмів, серед яких особливо цікаві деякі київські і пізніше ті, що будувалися у містах дислокації українського козацького війська, будови, різьба та розпис яких був виконаний у дусі Відо-Вістичного Православ”я. У цих храмах ми і зараз можемо побачити символи Господ Відо-Вістизму, свастичні символи, обереги і все, що не створює протиріч з культом Триєдиного Бога та культом Дванадцяти. Літописи говорять про будову у ті століття великих підземних комунікацій, а також про наявність у Київському соборі Святої Софії чудесного дзеркала, за допомогою якого можна було побачити віддалене та потаємне.
УДОСКОНАЛЕННЯ МЕТОДУ “ТИХОГО ЗАВОЮВАННЯ”
Хозарія, тим часом, не збиралася спокійно дивитися на зменшення свого впливу. ЇЇ політичні стратеги – левіти добре бачили, що так зване “двовір’я” (а насправді – єдність двох рівнів одної віри) дає народу Русі неабиякі духовні сили. Хрещення не викорінило, як було сказано раніше, культ дванадцяти. Навпаки, воно показувало духовну перспективу, надавши можливість всім бачити наступний - вищий рівень богів.
Знаменну легенду розповідає “Повість врем’яних літ”: “Знайшли їх хозари сидячими на горах цих у лісах і сказали: платіть нам данину. Поляни, порадившись, дали від диму по мечу, і віднесли їх хозари до свого князя та старійшин, і сказали їм, ось нову данину знайшли ми. Ті ж спитали у них, звідки? Вони відповіли – у лісі на горах над річкою Дніпром. Сказали старійшини хозарські: не добра ця данина, княже. Ми дошукалися її зброєю, гострою тільки з одного боку – шаблями, а у цих зброя двогостра – мечі. Стануть вони коли-небудь збирати з нас данину. І збулося сказане...”
Таким чином, містична система, яку назвали верхогляди від офіційної історії “двовір’ям”, була двогострим - багатомірним духовним мечем русичів, що давав переваги проти одномірних систем. Якщо легенду розуміти буквально, то які ж такі переваги під час бою дає двогострий меч проти рівної за вагою та довжиною шаблі, яка заточена тільки з одного боку? Інша справа, якщо йдеться про невидиме поле брані, про духовну битву: “...з вуст Його виходив гострий з двох боків меч; і обличчя його як сонце, що сяє у силі своїй... Так каже Той, що має гострий з двох боків меч... Покайся; а якщо не так, скоро прийду до тебе боротися... мечем вуст Моїх” (Іван, Откровення, 1:16, 2:12, 16)
Часи раніше розповсюдженої хозарської експансії не могли повернутися доти, доки на нашій землі існувала містична система двох рівнів Посвящення. Вища божественність була названа вищою, саме перед всiм народом. Але нижчі боги нічого від цього не втрачали. Хіба що були заборонені криваві пожертви, деколи занесені з інших земель, але і до Володимира цей обряд не мав розповсюдження в руських землях.
Дворівнева система урівноважувала та узгоджувала духовні сили людей “внутрішнього кола” та “зовнішнього кола”, які існували у будь-яких народів. Русичі у часи Володимира змогли знайти місце для християнства того часу у Відо-Вістичному Православ’ї - віруванні, наслідуваною ними від гіперборійців. У результаті цього нація отримала духовну міць, яка підняла народ проти експансивного сусіда - юдо-хозарина. Останні розуміли, що зламати цю силу можна тільки протиставивши два рівня Єдиного Посвящення один одному.
Таємнича та сумлінна робота з виконання цього завдання стала новою стратегією “тихої” війни Каганату проти Русі. Вона взяла століття. Хозарські “старшини” добре розуміли можливості, які можуть з’явитися у них в разі успіху. Протиставити початковий рівень розуміння, на якому Всевишній відкривається лише як дванадцять творящих Енергій (богів), рівню розуміння завершуючому, на якому Всевишній сприймається як Єдиний Бог з його 108 проявами (Енергіями) на землі, - протиставити так, щоб спростувати, лише як взаємодоповнюючі моменти одного розуміння, однієї релігії, одного Відо-Вістичного Православ’я. А протиставивши, можна інспірувати нескінченну череду заколотів у наміченій для захоплення землі, поки не ослабне вона настільки, щоб це захоплення завершити. Духовна школа противника буде паралізована: чому ж може навчити якась школа, коли у ній “молодші” класи протиставлені “старшим”?
Хитрими інтригами сіючи розбрат, ставленики хозар викроювали (ніби клапті з єдиного полотна), протиставили і зіштовхували дві фракції: “фракцію богів” і “фракцію Бога”. Таємно стимулюючи агресивні дії то з одного, то з іншого боку, вони хотіли постійно підтримувати напруженість всередині країни, створювали ґрунт міжусобиць та розбрату.
У чисті Відо-Вістичні релігійні тексти поступово вводиться юдейська Тора. У раніше незабруднені церковні обряди поступово вводяться елементи сатанізму. Нижче пропонуємо ваш увазі один з таких обрядів.
Цитуємо для читачів слово в слово все так, як приписує робити під час містичного ритуалу вкушання крові Господньої і тіла Христового “Устав Богослужения Православной Церкви в вопросах і отвєтах” (далі мовою оригіналу)
Глава шестая: О божественной литургії.
Вопрос: Какъ приготавливается для таинства св. Евхаристіи хлъб и вино съ водою?
Ответ: Приготовления хлъба для таинства св. Евхаристіи совершается слъдующим образомъ: Благослови владыко; священник, благословляя имя Божіе и взяв в лъвую руку просфору, а в правую копіе, творить копіем на верху просфоры знаменіе креста 3-жды, говоря каждый разъ: В воспоминаніе Господа и Бога, и Спаса нашего Іисуса Христа. Потом водружает копіе въ правую сторону, т.е. въ ту сторону печати, где находятся Буквы Іис и Ні и говорить слова пророчества: Яко овча на заколеніе ведеся; водружая копіе въ лъвую сторону печати, продолжаетъ слова того же пророчества: И яко агнец непороченъ, прямо стригущаго его безглавенъ, тако не отверзаетъ устъ своихъ; далъе водружает копіе в верхнюю сторону печати и говоритъ: Во смиреніи Его судъ Его взятся, наконецъ водружаетъ копіе въ нижнюю сторону печати и говоря: Род же Его кто исповнесть? Діакон же, взірая благоговъйно на такое таинство, при каждом водруженіи копія говоритъ:
Господу помолимся. Потом діаконъ же говорит: Возьми владыко; священникъ же, вложивъ копіе в бок просфоры, говоря: Яко вземлется отъ земли животъ Его, и полагает эту часть на св. дискосъ печатію внизъ. После сего діаконъ говоритъ: Пожри, владыко, священник разръзает хлъбъ крестовидно, такъ, чтобы печать оставалась неразръзанною, и при разръзаніи говоритъ: Жрется Агнец Божій, вземляй грех міра, за мірскій животъ и спасеніе,- и по разръзаніи хлъба поставляетъ его на св. дискосъ печатію вверх. Послъ сего діакон говоритъ: Прободи, владыко, и священникъ прободая копіем правую сторону (къ имени Іисусъ) св. хлъба, говоритъ: Единъ отъ воинъ копіем ребра Его прободе: абые; изыде кровъ и вода: и видневый свиднетельствова, и истинно есть свиднетельство его.Между темъ діаконъ приготовляетъ соединеніе вина и воды; и испросивъ сему соединенію благословеніе отъ священника, вливает его во св. Потиръ. Симъ оканчивается приготовленіе для Евхаристіи хлъба и вина растворенного водою.
Ви бачите, що в “Уставі” який належить виконувати тільки слугами культу, все відверто називається своїми демонічними іменами: Диякон так і каже Дияволу- “Пожри владико”.
Всі ці дії були направлені до одної мети: не дозволити Руській землі мати цілісну, багаторівневу, всебічно стійку систему божественного світогляду, древню систему Відо-Вістичного Православ’я. Левіти добре знали ще з досвіду Атлантиди, що маючи таку систему – “двогострий меч” – орійці-русичі є непереможними. Саме тому підспудна, як підземна пожежа, ідейна війна Каганату проти Русі проходила під лозунгом: протиставляй та володій!
Противник мав за мету бачити державу русичів постійно палаючою та з постійними революціями у духовній сфері: то - щоб панувала язичницька, а не Відо-Вістична віра у одних тільки богів, то – щоб признавався Єдиний Бог, але всі Його Прояви-Енергії оголошувалися неіснуючими, то (найкраще для ворога) – щоб не вірили ні в богів, а ні в Бога! В останньому випадку країну можна брати просто голими руками і насаджувати власне правління: люди без всякої віри повірять у що завгодно...
Спочатку основна ставка левітів робилася на “фракцію богів”. Точніше, на екзальтованих та темних жерців Чорнобога (Злебога) – падшого бога, протибога –Кощея (Кошера), який чахне над златом. Золота ж для підкупу та організації хвилювань у хозарських ставлеників було достатньо. У Лаврентіївському літописі збереглася інформація про три заколоти, що були організовані у великих містах і які очолювалися нижніми волхвами. При цьому, у двох випадках заколот був організований за одним сценарієм.
“Такий волхв з’явився за Гліба (1069) у Новгороді; говорив людям, прикидаючись богом, і багатьох одурив, трохи не все місто, завіряючи, ніби наперед знає все, що буде, і хулив віру християнську... І був заколот у місті, і усі повірили йому і хотіли вбити єпископа. Єпископ же взяв хрест у руки, і надів ризу, встав і сказав: Хто хоче вірити волхву, хай іде за ним, хто ж вірує у Бога, хай до хреста іде. І розділилися люди...” (Що і треба було юдейським ставленикам. Чи спровокувати кровопролиття, чи розділити людей, як ворогів. Протиставляй та володій)
“Повстали волхви у Суздалі (1024); по диявольському наущенню і бісівській дії побили старшу челядь (можновладців), говорячи, що ті тримають запаси. Був заколот великий і голод у тій стороні”
“Одного разу підчас неврожаю у Ростовській області (1074) з’явилися два волхва з Ярославля, говорячи: Ми знаємо, хто запаси тримає. І відправилися вони по Волзі і куди не прийдуть у погост, тут і називають знатних жінок, говорячи що та жито ховає, а та мед, а та рибу, а та хутро... І повбивали багато жінок, а майно позабирали собі. І прийшли до Білоозера, і було з ними людей триста. У той час сталося Яну, сину Вишатиному, збирати данину, прийти від князя Святослава... Вони вбили Янева попа... Сказав їм Ян: Воістину прильстив вас біс; якому богу віруєте? Ті ж відповіли: Антихристу! Він же сказав їм: Де ж він? Вони ж сказали: Сидить у безодні... Ян же наказав побити їх і вирвати бороди”
Неголена буйна борода – відзнака жерців Чорнобога. Кудесники інших кланів не носили борід. Тим більше, не носили борід і волхви вищої посвяти – Віди. Голене обличчя було знаком, що відрізняв посвященого. Такий звичай виник ще десятки тисяч років тому. Нагадаємо, Північна традиція є вчення про Відо-Вістичне Православ’я – містичне знання гіперборійців, зниклої раси північного Полярного континенту, що зараз знаходиться під водою та льодом. Посвящені – древні орійці, що перейняли Гіперборійську Традицію, - почали голити бороди на знак того, що вони є посвященими безбородою Полярною расою. Ця традиція проіснувала до часів Київської Русі і далі, до часів царствування Пєтра І. На всіх, що дійшли до нас древніх мініатюрах волхви, крім магів Чорнобога, є зображеними без борід.
Таким чином, ще і за цією ознакою ми можемо робити висновок якому богові служить сучасне так зване християнство.
Ставка на “фракцію богів” себе не виправдала. Розбрат та породжений ним голод трохи ослабив державу. Але саме ці біди поступово налаштовували народ проти заколотників, чорних магів, як і проти “бусурман” – бесерменів, хозарських купців та їх сателітів. Дуже вже це було очевидним, бо вносили розбрат тільки жерці Чорнобога, про яких знали у наших землях ще до Різдва Христового і називали їх недоторканими (санскрит. парії). Але вся “фракція богів” не пішла на розбрат та заколоти.
Тому за два століття пізніше стратегія левітів, які вели таємну боротьбу проти русичів, змінилася. Ними була розроблена нова стратегія на підсилення та озлоблення вже “партії Єдиного Бога”, інспірування духовної активність не на користь справі, що маскувалося показним благочестям. Саме за два століття після хрещення Русі – а не у часи Володимира – почалось потроху вводитися визначення культу дванадцяти богів як “язичницького”, тобто гріховного, поганського. Були використані довготермінові систематичні хитрощі, і стало ніби “забуватися”, що для християнина є нормальним знання про існування нижніх богів, які є енергіями та проявами Всевишнього Бога.
Церковниками було поступово заборонено згадувати, що навіть святі волхви Апостоли Ісуса, благовістуючи грекам та іншим народам, ніколи на закликали до заміни їх вірувань, що грунтуються на поклонінні діючим у природі енергіям “невидимого Бога”. Апостоли тільки закликали “утримуватися від ідоложертовного та крові, і удавленини, і блуду, і не робити другим те, що не хочеш собі” “Діяння, 15:29” “Бо угодно Святому Духу і нам не покладати на вас ніякого тягаря більше, крім необхідного” “Діяння, 15:28”
Діячі Християнської Церкви часів становлення її на землі Русі – України добре пам’ятали апостольський заповіт. Наприклад, Великі Двунадесяті Свята були встановлені не без знання дат, у які народ у попередні тисячоліття поклонявся богам Відо-Вістичного Православ”я.
Саме слово “боги” не сприймалося аж до ХІІ століття на Русі у вустах християнина якоюсь крамолою. Пам’ятали: святі отці усіх століть іменують у своїх писаннях Бога Єдиного і Бога богів, у числі інших славних Його імен. Це визначення виключає протиставлення богів Богові. Більш того, святий Юстин Філософ Сихемський, Афінагор Александрійський, Теофіл Антиохійський та Василь Великий сприймали не викривлену Відо-Вістичну Традицію як предтечу Євангелія. Це глибоке розуміння, яке існувало задовго до часу що ми розглядаємо, не згасло і багато століть після. Так, грецький святий Григорій Палама, який жив за пів тисячоліття після князя Володимира, вчив про “божественність нижню” та “вищу”. Вчення цього святого безумовно признається Церквою. Очевидно, що у тенденції протиставити Бога і богів сказалася дія сил, які дуже хотіли відвернути народ від істини.
Таким чином, під проводом левітів, жерці вже з’юдизованої християнської церкви привчали населення Київської Русі, а особливо її північно-східних територій, до маси догматів, різних так званих “авторитетних” настанов, урочистих богослужінь, обрядів та вірувань, що були чужими щодо істинної віри, у яких обрядовість, на загал, затуманювала істинні релігійні ідеї. При цьому, зростання організованої християнської церкви та духовенства супроводжувалося утиском філософської свободи та ясності думки, а також викривленням початкового релігійного вчення, що ми можемо бачити і сьогодні.
Рука левітів відчувається і у перекроюванні заднім числом історії. Уважне знайомство з текстами древніх літописів виявляє такі протиріччя, які ніяк не можна пояснити інакше, як тільки пізнішими вставками та підчистками. Взяти хоча б всім відоме “поругання ідолів”, яке ніби-то вчинив Володимир безпосередньо перед хрещеням мешканців Києва у водах Дніпра.
Що говорять про це хроніки, які дійшли до нас? “Повість врем’яних літ”, Лаврентієвський список 1377 р.? Ось цікаве для нас місце у сучасній редакції: “Володимир повелів опрокинути ідолів – одних порубати, а інших спалити. Перуна ж він наказав прив’язати до хвоста коня і волочити його згори Боричівим узвозом до Ручая і приставив дванадцять мужів колотити його палицями”.
Ніби-то картина справжнісінької наруги. Але давайте подивимося на цей текст, як він відтворений у справжній редакції: “...повеле кумири іспроверщи, ови ісещи, адругія огневі придати. Перуна ж повеле прив’язати коневі к хвосту і влещи з гори по Боричеву на Ручай, 12 мужа пристиви теті жезлем” У примітках додано: “Усі добавлені чи виправлені слова виділяються курсивом. Пропущені слова (в основному (?) це слова, помилково повторені писцем) не зумовлюються”. Таким чином, курсив – це “добавлене чи виправлене”. Замітимо також: древнє слово “теті” перекладено “колотити”, хоча загалом “колотити” має у староруській приблизну відповідність зі словом “таті”, та й слово “таті” означає убивати, різати, розбійничати. Значить, 12 мужів за наказом князя мали різати (убивати) дерев’яного ідола дерев’яними ж палицями? Повний нонсенс. А якщо детальніше розібратися, то древнє “теті” має досить точне значення – шанувати як батька таматір, надавати почесті. Саме тому сьогодні: тато – батько, тьотя – сестра матері, тесть – батько дружини, теща – мати дружини (на жаль, ці переклади робили не українці). Таку шану насправді віддавали зображенням богів: русичі завжди сприймали богів, як своїх пращурів.
Далі, у сучасній редакції добавлено слово “взвоз”, якого не має у оригіналі. Той, хто не знає української перекладає його як “везти”. Але будь-який українець знає, що узвозом називається схил, гора. А на Боричевім узвозі якраз і знаходився Пантеон дванадцяти Богів. Літопис же констатує: дерев’яні зображення богів були витягнуті із землі, перевезені Боричевим узвозом (чи перевезений тільки один Перун, що сприймався на Русі як покровитель князівської влади та бойової сили княжої дружини (бо кмети – дружинники – наслідували Синам Грома Гіперборії) і у супроводі почесного ескорту волхвів (жезл – укр. патериця, відзнака волхвів), доставлений до Ручая.
Що зберегла Північна Традиція про це? Відомим є наступне. Після витягування зображення богів відбувся турнір витязів і було запалено священний вогонь. Зображення були на колісниці провезені перед капищем Роду, якому віддавали почесті не тільки як Першопочатку, Джерелу, але і як Порогу, Великій Межі. Далі вони були охрещені у Дніпрі, куди були доставлені через Ручай у супроводі 12 волхвів аж до самих Порогів (символічно до Великої Межі).
Дуже цікаво, якби Володимир справді вирішив знищувати і посрамляти богів, глумитися над ними, то як він так “мудро” вибрав ті ж води Дніпра, які наступного дня слугували знаряддям залученням русичів до християнської віри, хрещення?
Можуть заперечити на це: “Хрещення дерев’яного ідола – неможливо!” Дамо відповідь: таке було і не тільки у нашій землі; більш того, такий обряд регулярно проводять і зараз. У Відичній Індії на Новий рік ставлять ідола на пагорбі біля річки, а за деякий час (між святами Желі та Стрибога (7-19.01) витягують це дерев’яне зображення і кидають у річку. А ідол цей не хто-небудь, а Індра (Інд-Ра), якому тисячоліття вклоняються у Індії. То що це, систематичне глумління?
Періодичне віддання дерев’яного зображення бога воді чи вогню є дуже древнім Відичним обрядом. Цей обряд має залучати увагу віруючого до того, що Зображене є вищим і довговічнішим череди своїх конкретних священних зображень, бо його природа коріниться не у властивостях матеріалу, а в Природі Бога Єдиного. Цим розумінням Відизм і відрізняється від язичництва. Коли на Русі ще до Володимира вибирали місце, де на річці ставити місто, то за водою пускали дерев’яне зображення бога (частіше Перуна – покровителя аристократії) і починали будувати там, де його приб’є до берега. “Де бог вибере”, казали люди.
Ось що пише Київський Синопсис про дерев’яне зображення Перуна, яке князь Володимир пустив плисти по Дніпру: “Люди, що стояли уздовж берега кричали “видибай”, що означало – випливай і подбай про нас. І бог насправді виплив, і це місце сприйняли настільки святим, що там побудували Видубицький монастир, у найстарішій Михайлівській церкві якого ви можете і зараз побачити зображення зірки Господа Ра, хреста Господа Дажбога та Всевидючого ока - Господа Пана і ще раз пересвідчитися, що наші пращури володіли знаннями Відо-Вістичного Православ’я і вміло користувалися ними.
Благочестивий Відо-Вістчний закон про священні зображення дожив і до наших днів. Ось що писав про звичаї старообрядців письменник В. Солоухін у документальному романі “Чаша”. “Ікони, що вже дуже старі, старовіри знищують двома способами: або пускають за водою у річку, або спалюють”.
Ось вам і поругання ідолів, ніби-то очевидне у древньому тексті, але загримоване різними додатками та виправленнями.
Виникає питання, чому ж спеціалісти – історики завжди “добавляють та виправляють” так, що, на загал, складається гіпнотично стійке зображення протиставлення різних рівнів однієї релігії? Ми не хотіли б приписати тут комусь упередженість чи несумлінність. Причина, гадаю, у іншому. Отже, літописи (тобто копії, що послідовно знімаються з метою розмноження та збереження інформації) починаючи вже з ХІІ століття мають вставки у оригінальні тексти. Інформаційну війну винайшли не сьогодні. Досить тільки переіначити декілька слів у ключових документах, і цим буде закладено фундамент духовних протиріч, які, на загал, обов’язково приведуть до заколотів та ослаблення держави. Саме таку вставку ми бачимо зразу ж після наведеного раніше Лаврентієвського літопису. “Великий Ти, Господи, і чудні справи Твої! Вчора ще був у пошані у людей, а сьогодні у нарузі” За змістом та стилем ці фрази ніяк не вписуються у хроніку. Це не що інше, як цитата з проповіді про Страсті Христові! Дуже вдало придуманий прийом. Приписаний ніби-то благочестивий фрагмент не викличе підозру в підробці у християн. Прямо нічого не сказано, а між тим дії Володимира в результаті присутності одразу за їх описом зазначеної фрази асоціюються саме з поруганням. Тому далі поступово вже само собою буде “добавлено чи виправлено” все, чого “не вистачає” у цьому сенсі.
Прикладів подібних вставок, дії яких нагадують сучасне нейролінгвістичнепрограмування, можна навести ще багато. Інформаційна диверсія проводилася і продовжує проводитися за всіма правилами, наслідки “ходів” прораховуються набагато вперед. Ті, хто бажав ослаблення Русі досягли, чого хотіли. Різні рівні одної релігії були протипоставлені, як ворожі. Це привело до духовної слабкості нації та держави, що ми бачимо і досі. А духовно слабка нація не може побудувати економічно розвинутого суспільства, суспільства для людей; не може створити державу, яка має бути побудована на принципах любові та етики.
Якщо уважно подивитися на духовно-історичний шлях земель Русі, то починаючи з ХІІ ст. н.л. ми можемо бачити поступовий занепад наших духовних та культурних традицій. При цьому, Відо-Вістичне Православ’я України, довгий час існуючи в лещатах юдо-християнства грецького спрямування Московії та савеліанського християнства латинського спрямування Польщі, ставило потужний опір будь-якій духовній експансії аж до кінця ХVII, початку XVIIІ століття. У всіх містах та селах України, а особливо у тих, де стояли козацькі полки та ватаги, Православна церква сповідувала древню Відо-Вістичну традицію, народ святкував свята всіх своїх богів, у пошані було знахарство, виховувалися когорти козаків-кметів та козаків-характерників, пропагувався культ любові, добра, духовного та тілесного здоров’я. Але після низки попівських зрад та “добровільного об’єднання” України з Московією, з подальшим падінням Української Козацької Республіки, опір було зломлено і принесена московським духовенством з північно-східних земель юдо-християнська церковна доктрина поступово взяла верх. На превеликий жаль, спрацював один з законів розвитку суспільства, який говорить, що в разі злиття двох духовних течій завжди перемагає більш варварська. Яхве-Егрегор запанував і над Україною.
Не зважаючи на жорсткі розправи, сповідники Відо-Вістичного Православ’я існували ще багато часу після звернення християнства з Божого шляху. Про це маємо документи щорічного перепису (звітів) церковних канцелярій Росії про статистику навернення до християнства людей ніби-то інших віросповідувань. Наприклад, у 1847 році були насильно охрещені 1522 так званих “язичники”...
Ось ще декілька прикладів духовного закабалення народу України.
Правління Пєтра І. Всі свої зусилля цар Пьотр І - масон офіційної посвяти, як його зараз дехто називає Великий, прикладав багато зусиль для знищення Відо-Вістичного Православ’я України. Здійснюючи свої реакційні реформи, Пьотр остаточно розвалив та наблизив Православ’я України до католицтва; завів у народі звичку паління та вживання алкоголю; знищив календар древніх русичів; передав українських селян у власність дворянам, чим породив рабовласництво у землях, які ніколи цього не знали; розгромив самоуправління держави і замінив його бюрократичним апаратом інородців, які привезли у тодішню Україну злодійство, хабарництво, п’янство та статеву розпусту. Створивши при своєму дворі так звану власну Православну єпархію, Пьотр організовував п’яні оргії різної статевої орієнтації. До цих оргій також залучалася вся верхівка Двору, в тому числі і єрархи церкви. Деколи це робилося просто у храмах. Таким чином, у християнство російського зразка впроваджувалися елементи сатанізму. Але найнегативніше з того, що він зробив для України, це привіз з Німеччини так званого історика Міллера, а пізніше Байєра та Шльоцера, яким доручив переписати, тобто зфальшувати історію Русі та винищити усі старовинні рукописи, у яких була закарбована справжня орійська історія. І вони старанно попрацювали у цьому напрямкові. Ці міллери, байєри та шльоцери не гребували навіть підтасовкою історичних дат, що сьогодні не дає змоги достовірно дослідити багато історичних подій нашої країни.
Шляхом розвалу Православ’я та фальшування історії Русі за Пєтром І впевнено ішла також імператриця Катерина ІІ (німкеня Фіке). Про статеві розпусти мадам Фіке сьогодні знає кожний школяр. А от щодо фальшування історії, то як писав статс-секретар імператриці А.В. Храповицький у своїх “Пам’ятних запісках”, 4 грудня 1783 року Катерина ІІ видала Указ, яким повеліла створити “Комісію для составлєнія запісок о древнєй історії Росії” под начальством і наблюдєнієм графа А.П.Шувалова” (інформація від В.О.Ключевського). І тут в авангарді фальшування знову знаходиться Герард Фрідріх Міллер – вже російський професор, який з 1733 по 1743 роки за наказом Катерини ІІ об’їхав усі російські міста та монастирі, вишукуючи та вивозячи до Москви та С.Петербургу давньоруські архіви та золотоординські стародруки. Таким чином, за дорученням та під особистим патронатом імператриці, російські невігласи від науки продовжували справу фальшування історії України та Московії. Але завдяки працям М.М.Карамзіна, ми сьогодні знаємо, що саме за часів Катерини ІІ вперше з’явилися сотні так званих “лєтопісних сводов”: Пушкінський (Лаврентіївський), Троїцький, Іпатіївський, Хлєбніковський, Кенігсберзький, Ростовський, Воскресенський, Львівський, Архівський тощо. Отже, саме Катерині ІІ ми маємо дякувати за “віднайдення” для нас сотні фальшованих “лєтопісних сводов”, та допомогу у повній втраті оригіналів київських стародруків, в т.ч і “Повість врем’яних літ” Великого Нестора.
Завдяки цим, так званим професорам від історії, сьогодні мало хто з українців знає, що культура Київської Русі на початку ери нового літочислення була найвищою у світі, найрозвиненішими були і її економічні відносини. Русь на той час торгувала практично з усіма країнами Європи, Азії та Північної Африки. І не Русь тоді була варварською, а саме Європа, яку наш, руський, а не гунський князь Атила мечем виховував у напрямку добропорядності і недопустимості служіння Чорнобогові.
Ще і сьогодні доморощені міллєри, байєри та шльоцери від історії обливають брудом нашу історичну спадщину, з “наукової” трибуни спростовуючи наше славне минуле, волаючи про підробку Велескниги, про неіснування українців як нації, про “щастя”, яке принесло нам “добровільне возз’єднання” з нашим північно-східним сусідом...
1917 рік – Жовневий переворот, це ще один досить відомий щабель наступу на Русь під тіньовим проводом левітів.
1932 рік – розстріл під Харковом біля села Куряжанка близько трьохсот старих кобзарів та лірників, яких юдо-комуністична влада запросила на з’їзд кобзарів. Це сталося через те, що старі кобзарі та лірники були носіями знань Відо-Вістичного Православ’я, тобто волхвами, і у своїх творах доносили до українського народу древню духовну традицію, її культуру та філософію.
1933 рік – ГОЛОДОМОР в Україні, потурання та знищення духовності нації.
1937 рік – терор, розстріли, катування – кодування страхом.
1991 рік – пострадянський наступ.
Це все є ланками одного ланцюга, ланцюга левітського психо-енергетичного наступу на орійську духовність народу Русі – України.
При цьому, якщо придивитися уважно, то у всіх значних потрясіннях Русі-України можна побачити один сценарій: ніби-то позитивний, підтриманий народом переворот, далі згодом абсолютизація (перетворення в ікону) вождів та концентрація влади, ну а вже потім іде злам духовності людей та підкорення, практично без супротиву, народу, держави... Так сталося після хрещення Русі 998 року, так було у 1917 році, так було і у 1991 році.
Опубліковані сьогодні Протоколи старшин Сіону (протоколи Сіонських мудреців) стовідсотково підтверджують наші твердження. Так, Протокол №14 говорить: “Коли ми прийдемо до свого королівства, для нас не буде побажанням, щоб існувала якась інша релігія крім нашої віри в одного Бога, з котрим пов’язане наше призначення як вибраного народу і через котрого це наше призначення злучене із долею світу. Тому ми мусимо знищити усі інші форми віри. Якщо це зродить атеїзм, який бачимо нині, то він як перехідна стадія, не буде перешкоджати нашим поглядам; він буде радше служити за пересторогу для тих генерацій, котрі будуть прислуговуватися науці Мойсеєвої релігії, яка через сталу і точно випрацювану систему привела всі народи світу під наше панування. Для того ми акцентуватимемо її містичне право, на котрому, як скажемо, основана уся її виховуюча сила. Відтак за всякої нагоди будемо вміщувати статті, порівнювати у них наше добродійне панування з тим з минулих віків. Благодать спокою,- хоч той спокій був заведений насильно віковими збуреннями, - збільшить значення успіхів, на які будемо вказувати. Помилки гоївських правлінь будемо малювати найяскравішими кольорами. Ми викличемо до них таку відразу, що люди будуть воліти спокій у державі рабства, а ніж ті права перехваленої волі, які тортурували людство і вичерпали найважливіші джерела людського існування, джерела використовувані юрбою нечесних спекулянтів, котрі самі не знають, що роблять...”
(Цитовано за виданням Вінніпег, Ман. Канада, 1959 р).
А ЩО СЬОГОДНІ?
Таким чином, сьогодні не є таїною, що існує ідеологія, існують жиди, існують конфлікти, існує капітал. А де ж левіти, спитаєте ви? Чи багато ми про них чуємо? Практично не чуємо і у цьому їх хитрість чи мудрість, можна назвати як завгодно, але вони існують. Тепер уявіть собі, на землі існує небагаточисельне товариство людей, які володіють езотеричними (містичними) знаннями і які за добрих півтора десятка тисячоліть накопичили величезний досвід практичного впливу на людей.
Чи може з ними порівнятися інститут будь-якої держави, що вивчає проблеми розвитку країни, займається формуванням ідеології? Це є неможливим з ряду причин. Основні з них: левіти передавали своїм нащадкам езотеричні знання у спадщину і продовжують передавати їх і сьогодні. Сучасна наука езотеричні знання не визнає і, як відомо, їх дослідженнями не займається. Така абсурдна ситуація склалася не випадково. З одного боку держава офіційно признає деякі релігії, а це ж також справжня езотерика (містика). Держава навіть дає деякі пільги для становлення релігій. З другого боку, держава не створює умов для своєї науки з метою дослідження езотеричних напрямків. Складається простий висновок – на території такої держави є легалізованими структури, що впливають на психіку населення. Але наші урядовці практично не розуміють у що виливається цей вплив у реальному житті. То хто і на кого впливає і ким керує?
Історія – це перш за все школа життя. Будь-який уряд будь-якої країни має знати цей постулат і отримувати уроки з історії. А для цього необхідно зовсім мало – знати цю історію. ЇЇ дуже добре знають ті, хто керує світом. Але для більшості людей та керівників нашої країни історія Русі-України є терра інкогніто, а та що відома - є нещадно викривленою та намірено спотвореною.
В недалекому минулому у школах, інститутах, мистецтві, особливо у літературі, та і навкруги стверджувалося, яким жахливим було життя наших дідів та бабусь у царській Росії. Більшість наших людей у це свято вірила та була у захопленні від мужності тих, хто вивів нас із жаху царизму. Героями, кумирами на той час для багатьох стали комісари у шкірянках, а символом мракобісся – попи. Аж ось, на очах нашого з вами покоління історія повернулася на 180 градусів. Комісари у шкірянках, виявляється, були справжніми бандитами, а над українським народом чинився геноцид. І ми після царизму жили у найжахливішій, найтоталітарнішій державі світу. І знову більшість у це повірила, і знову та ж більшість захоплювалася тими, хто позбавив нас від утисків тоталітаризму.
Ми не ставимо собі завдання оцінити, який режим був гірше, а який краще, а хотілося б всім разом задуматися над феноменом змін, протилежних змін нашої свідомості за зовсім короткий проміжок часу. Задуматися над тим, чому наша свідомість так змінюється?, чи ці зміни проходять самі по собі, чи хтось впливає на це? І зовсім не важко здогадатися, що на нашу свідомість вже досить давно і досить легко впливали та й сьогодні впливають якісь сили. Ми, на жаль, схожі на піддослідних мишей у чиїхось досвідчених руках. Ви не здогадуєтеся чиї це руки, панове? Ви ще не зрозуміли хто це так потужно може маніпулювати нашими свідомостями...?
Ви можете запитати, то що ж ми маємо робити? Історія і тільки історія (тобто ІСТина ОРІЯ), дасть нам у руки той двогострий меч, яким ми зможемо перемогти цього досвідченого та хитрого ворога. Давайте ще раз подивимося у історію, –
У післяпотопний період життя, на відміну від єгипетської цивілізації, орійці під проводом Правих Відів, тобто праведних жерців, будували свою державу у зовсім іншому від єгиптян напрямку. Головним у побудові орійської цивілізації було: Богоцентричність, високий рівень народних знань, та найдосконаліші родові відносини. Орійські народи передали народам світу знання та мудрість Від, культуру Православ’я, традиції рільництва. І всі свої відношення з чужинськими народами древні орійці будували на принципі Благодаті. Вони несли світу Благодать.
Виходячи з цього, давайте коротко окреслимо орійський - український шлях подальшого розвитку нашої країни:
1. БОГОЦЕНТРИЧНІСТЬ.
2. ВИСОКИЙ РІВЕНЬ ЗНАНЬ.
3. НАЙДОСКОНАЛІШІ РОДОВІ ВІДНОСИНИ.
Богоцентричність – це перш за все повернення до Відо-Вістичного Православ’я, культури, філософії та релігії наших пращурів. Припинення міжцерковного та міжконфесійного розбрату. Розвиток культу веселого, здорового, та з Богом у серці життя. Виховання у населення країни всеохоплюючої любові до всього живого; виховання людей, що не знають і не культивують страху, мають здатність до самопожертви задля добробуту країни, родини, особи. Всебічне вивчення духовних практик. Богоцентричність це вчення протилежне Яхвецентичності.
Високий рівень знань – це перш за все повернення до староруської-української мови, введення обов’язкової середньої освіти з профорієнтацією для всього населення країни, державна підтримка та розвиток наук і технологій, надання людям знань про Всесвіт, оточуючий нас Космос, Божественні Енергії та їх прояви. Вивчення та розвиток принципів орійської педагогіки та втілення її у повсякденне життя. Створення інститутів з вивчення містичних знань та доведення цих знань до високодуховних осіб. Всебічне дослідження, вивчення та розповсюдження між людьми систем та методів зцілення. Пропагування вегетаріанства та тверезого стилю життя і, на загал, повна заборона вживання спиртних напоїв, наркотиків, тютюнопаління. Ізоляція статевих збоченців та гомосексуалістів від соціуму і надання їм можливості проживати самими з собою. Заборона пропаганди сексуального та фізичного насилля, тоталітаризму, диктатури та фашизму. Поступова відмова від перевиховання правопорушників ув’язненням.
Найдосконаліші родові відносини – це перш за все побудова держави не за принципами демократії, де головним є Закон, а за принципами ДУХОВНОЇ ЕТИКИ, де головними є духовність та сумління – сумління громадянина, підприємця, можновладця, законодавця, гетьмана. (Не дарма візантійський історик Прокопій Кесарійський писав про русичів: “Всі закони у них були в голові”).
Сім принципів побудови орійської держави від філософа Миколи Пономаренка:
1. Держава – це механізм захисту людини від зла, у іншому разі ця держава не
для людей;
2. Багаті люди – це не ті, проти кого треба боротися;
4. Бідні люди – це не ті, хто є кращою частиною людства;
5. Спосіб життя людей – це національна ознака;
6. Свобода – це перш за все, не робити зла іншим;
7. Право інших людей жити по-своєму ніяким чином не впливають на тебе.
Держава за мету має ставити завдання із задоволення мінімальних потреб кожного громадянина. На верхньому рівні управління державою має бути Духовна Влада - Рада рахманів, куди увійдуть вищі волхви, академіки та загальновизнані мудреці (12 осіб), які будуть рекомендувати до виборів або до відставки президента – гетьмана країни, прем’єр-міністра та інших вищих посадовців, керувати духовним простором держави та духовним вихованням нації. Виховання досконалих родових відносин та професійно-фахових навичок має починатися з сім’ї. Сім’я, при цьому, має бути “святою” державною інституцією. Високий рівень та розвиток сільського господарства, що базується на принципах обробки землі родом, або малим колективом-селищем. Відмова від великих, забруднюючих навколишнє середовище, міст і повернення до родових та професійних (технологічних) сучасних селищ у яких кожна сім’я буде мати власний будинок та власну земельну ділянку. Відмова від гігантських та екологічно брудних виробництв і технологій. Встановлення державних податків на рівні не більше 10% від загального сукупного доходу підприємств та громадян. Формування когорти державних службовців, керівників державних та приватних підприємств тільки і тільки з числа високодуховних, патріотично налаштованих осіб.
КУЛЬТУРНЕ ТА ДУХОВНО-ФІЛОСОФСЬКЕ ВЧЕННЯ ВІДО-ВІСТИЧНОГО ПРАВОСЛАВ’Я - ЦЕ ВЧЕННЯ МИНУЛОГО ТА МАЙБУТНЬОГО БУТТЯ НАРОДІВ СВІТУ, АЛЕ У ПЕРШУ ЧЕРГУ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ.