Мотивації досягнень у концепції МакКлелланда
Д. МакКлелланд почав вивчати ці фактори поведінки у 40-х рр. ХХ ст.
Не заперечуючи, звичайно, існування потреб нижчого порядку (фізіологічних), цей американський психолог основну увагу приділяв вищим – „вторинним”, потребам особистості соціального характеру. Саме вони, на його думку, мають вирішальний вплив на своєрідність людської поведінки, на її складність та суперечливість. Ця концепція розглядає три основні групи потреб: у владі, в успіху, у причетності. Від рівня розвитку цих потреб залежать, зокрема, й професійні успіхи в управлінській діяльності.
МакКлелланд чітко розподіляє людей з високою потребою у владі на дві групи. Перші шукають владу заради самої влади, тобто заради того, щоб керувати оточуючими, самостверджуватись у власних очах. Іншим влада необхідна для вирішення задач та проблем, які вони розуміють краще за інших. Останнє твердження даного психолога носить кон’юнктурний характер та виникає з побоювання кинути прозаїчну тінь корисливих цілей на усіх великих світу цього, включаючи діючих політиків. Як тільки з’явилась писемність у епоху цивілізації, одразу ж були зафіксовані державні закони, що регламентували відносини власності на формальному рівні. Ще пізніше стародавні філософи та політики розглядали мотиви влади як невід’ємну характеристику homo sapiens.
Успіх цієї концепції – не що інше, як спосіб досягнення результату у боротьбі за вище місце у груповій ієрархії, за можливість впливу. Що стосується потреби у причетності – це не що інше, як елементарне групове відчуття „разом ми сильніші”.
Слабке місце концепції МакКлелланда у тому, що мотивації досягнень некоректно обмежуються досягненням лише успіху та визнання. В людях є потреба у досягненні у вигляді актів: а) постановки цілі та б) її реалізації. Саме від задоволення потреби суб’єкт відчуває психологічний комфорт від завершення будь-якої діяльності – роботи, як керівної, так і виконавчої, і творчої, і інтелектуальної.
Дж. Аткінсон увів важливе доповнення до цієї теми. Він показав, що потреба в успіху повинна розглядатись у комплексі зі ще однією, також базовою, потребою уникнення невдачі (неуспіху). Для людей із сильною мотивацією досягнення характерним є прагнення до успіху, а для людей з низькою мотивацією – прагнення уникнути невдачі. Це важливе положення пізніше було взято за основу розробленої Дж. Аткінсоном та Д. МакКлелландом теорії суб’єктивного віддання переваги ризику. У ній обґрунтовувалось, що саме поєднання цих двох потреб („досягти успіху” та „уникнути невдачі”) визначає суб’єктивно приналежний для особистості рівень ризиковості поведінки та способи поведінки в умовах ризику.
Зокрема, було виявлено, що люди з високою мотивацією у досягненні цілей, до яких належить більшість керівників, надають перевагу не високим, і не низьким рівням ризику, а середнім. Вони уникають занадто ризикових ситуацій, оскільки передбачають більшу вірогідність невдачі. Однак люди уникають і ситуацій з мінімальним ризиком, оскільки вони, як правило, не мають можливості отримати будь-який відчутний результат (успіх).
Крім того, практична цінність даної теорії, виявленої Д. МакКлелландом, полягає у наступному:
- особистості з яскраво вираженими потребами в успіху є досить гарними виконавцями і, як правило, відповідальними;
- високий рівень розвитку потреб у владі призводить до позитивних результатів за рахунок підвищеної моторики керівника;
- підвищена потреба у причетності (приналежності до групи) викликає негативні наслідки у роботі менеджерів, оскільки комунікабельність часто призводить до перекручування поглядів та конформізму.
Теорія „очікувань” Врума
Сутність даної теорії мотивації зводиться до двох положень. Перше положення говорить про очікування у відношенні взаємозв’язку витрат праці та результатів. Якщо людина відчуває, що між ними існує прямий зв'язок, то мотивація зростає, і навпаки.
Друге положення відображає очікування взаємозв’язку результатів та винагороди. Прямий зв'язок між ними підвищується мотивацією. Таким чином, теорію очікувань можна було б називати „теорією розрахунку” чи „теорією зважування балансу „пропозиція-вигода”. По суті, В. Врум не вніс нової практично цінної ідеї, тому що людині властиве підсвідоме цілеспрямування та планування своєї діяльності. При цьому він підсвідомо зіставляє майбутні витрати енергії та ризики з можливими вигодами-винагородами: „Чи варта шкурка вичинки?” або „Чи варта гра свічок?”. Певна річ, у багатьох випадках необхідні й точні розрахунки, розробки та дослідження для оцінки вірогідності майбутніх вигод та ризиків, необхідних для досягнення мети.