Рівні управління та взаємозв’язок між ними.

 

Розподіл праці дає змогу праців­никам виконувати свої функції кваліфікованіше і з меншими зусиллями, що сприяє зменшенню витрат органі­зації. Розподіл праці може бути горизонтальним і вер­тикальним. Горизонтальний поділ праці передбачає ут­ворення в організації підрозділів, які спеціалізуються на різних видах діяльності. Вертикальний — відмежо­вує безпосереднє виконання роботи від роботи з коор­динування діяльності виконавців; відображається в іє­рархії рівнів менеджменту.

Результатом вертикального поділу праці є утворен­ня рівнів управління.

Найчастіше виділяють три рівні управління:

- технічний рівень (нижній рівень управління) — менеджери безпосередньо контактують з працівниками-виконавцями, вирішують конкретні питання;

- управлінський рівень (середній) — (менеджери, відповідальні за перебіг виробничих процесів у підроз­ділах, що складаються з декількох структурних оди­ниць; менеджери штабних та функціональних служб апарату управління; керівники допоміжних та обслуго­вуючих виробництв, цільових програм та проектів);

- інституційний рівень (вищий) — адміністрація підприємства, яка здійснює загальне стратегічне керів­ництво; вирі­шує питання стратегічного менеджменту — управління фінан­сами, вибору ринків збуту, розвитку підприємства, на цьому рівні зайнято всього 3-7% загально­го управлінського персоналу.

Вищий рівень управління розробляє довгострокові плани, формулює завдання для середнього рівня. Значне місце в інституційному рівні управління посідає адаптація фірми до змін ринкового середовища, управління відносинами між підприєм­ством та зовнішнім середовищем. Вища керівна ланка може бути представлена президентом, генеральним директором, ін­шими членами правління.

Керівники середньої ланки координують і контролюють ро­боту молодших управлінців. Вони визначають проблеми вироб­ничого, організаційного, фінансового характеру, розробляють творчі пропозиції, готують інформацію для управлінських рі­шень, що приймаються менеджерами вищої ланки. Це — керів­ники окремих підрозділів, служб, відділів підприємства.

Нижній рівень управління підпорядкований середньому. До управлінців нижнього рівня відносяться виробничі майстри, бригадири, керівники груп. Це вузькоспеціалізовані професійні менеджери, котрі виконують чітко регламентовані обов'язки з виробництва, збуту, маркетингу, управління матеріальним по­стачанням тощо. Вони відповідальні за раціональне викорис­тання виділених їм матеріальних ресурсів, робітників, облад­нання. Така побудова організаційної структури забезпечує чіткість управління, використовує переваги вузької, поглибленої спеці­алізації менеджерів. Проте водночас вона ускладнює визначення внеску кожного менеджера в загальний результат підприєм­ництва, його відповідальності за прийняті рішення.

На малих та середніх підприємствах управління має дещо іншу організаційну структуру. Менеджери таких підприємств більшою мірою стикаються з проблемами нестабільного зовні­шнього середовища, з непередбачуваними результатами діяль­ності. Тому в малому та середньому бізнесі припускається вико­нання менеджерами одночасно декількох функцій управління, взаємозамінність окремих керівників.

Побудова організаційної структури управління в цій групі підприємств залежить від організаційно-правової форми під­приємницької діяльності, відносин між власниками та управ­лінцями. За цих умов від підприємницьких здібностей менедже­рів, їхнього вміння працювати як одна злагоджена команда, залежить ефективність управління. Тому організаційна струк­тура управління в малому та середньому підприємництві буду­ється за горизонтальним принципом.

Характерною рисою горизонтальної структури управління є зосередження зусиль усіх без винятку менеджерів на вирішенні конкретної задачі, на успіхові фірми як єдиної системи. Це означає, що в малому та середньому підприємництві може не існувати суворого розмежування між управлінцями за рівнем їх повноважень та відповідальності. Лише декілька менеджерів вищої ланки мають у розпорядженні фінансові й трудові ресур­си. Інші працюють спільно над вирішенням кардинальних пи­тань. Завдяки цьому стає можливим досягнення таких переваг:

- зменшення витрат на управління;

- скорочення виробничого циклу;

- підвищення ступеня реагування на вимоги споживачів і ринкові потреби.

Окремі групи управлінців можуть нести відповідальність за певні напрямки діяльності. У межах цих груп особистий успіх визначається вмінням працювати на стику різних функціональ­них процесів, із фахівцями різних профілів.

Щоб організація могла до­сягти поставлених цілей, необхідно координувати робо­ту всіх працівників, тобто управляти (керувати) ними. Призначення управління — надати організаційній ро­боті системності, порядку, передбачуваності, логіки, постійності, незважаючи на мінливість і складність се­редовища, в якому вона працює.

Успішність управління організаціями великою мі­рою залежить від розуміння їх характеристик.