ЗІТКНЕННЯ ЦИВІЛІЗАЦІЙ ТА ЇХНІЙ ВПЛИВ НА ДОЛІ ЕТНОСІВ
З метою докладнішого аналізу розглянeмо питання взаємодії етнічногo та політичного чинників на кількох рівнях: ідеологічному, інституційному та глобальному (міжцивілізаційному). Традиційно в науці (як західній, так і вітчизняній) більше уваги приділяється першим двом підходам (наприклад, теорія "держави-нації"), тому, грунтуючись на відомій праці С. Хантінгтона , спробуємо визначити основні позиції "глобалізаційного тлумачення".
Історія людства - це історія цивілізацій: від давньоєгипетської та шумерської через класичні римську та грецьку до християнської та ісламської. Протягом усієї своєї історії цивілізації відкривали перед людьми широкі можливості ідентифікації. Саме поняття "цивілізованості" стало тим критерієм, за яким європейські народи, починаючи з ХІХ ст., вирішували, чи має той чи інший народ право вступити до світового співтовариства, де домінували європейці. Але з плином часу вони були змушені відмовитися від такого критерію, оскільки йому відповідали тільки кілька привілейованих народів, як еліта людства (Ф. Бродель). З'явилося чимало цивілізацій, кожна з яких цивілізована "по-своєму" (С. Хантінгтон). Цивілізація взагалі визначається як "сукупність етнічних спільностей, які розвиваються загальним шляхом, мають однакові риси в матеріальній, технічній і правовій культурі, схожі духовні цінності, ідеали" (О. Борисова) .
Порівнюючи з прийнятими на Заході визначеннями терміну "цивілізація", бачимо, що й там домінуючими є виокремлення культури як основної характеристики цивілізації, власне, цивілізація і є культура у широкому розумінні слова. Серед об'єктивних ознак поняття "цивілізація" чільне місце займають ідеологічні уявлення, які втілюються у різноманітних формах: рівних політико-ідеологічних платформах, релігійних уявленнях тощо. Народи, що мали ідентичні етнічності та мови, могли мати значні розбіжності у релігійних питаннях, що, часом, призводило навіть до збройних конфліктів. Присутність у цих конфліктах політичного моменту ускладнювала мирне розв'язання проблем у війні католиків та гугенотів у середньовічній Франції, католиків та протестантів у сучасній Північній Ірландії, мусульман та християн у країнах колишньої Югославії, мусульман та індусів на Індостані.
Таким чином цивілізація - найширша культурна спільнота людства. Цивілізація - найбільше "Ми", де людина почуває себе у культурному відношенні "вдома" і водночас це те, що виокремлює нас від всіх "них" - тих, хто зовні (С. Хантінгтон). Цивілізація не має чітко окреслених кордонів, точного початку та кінця, ці цілісність, що постійно трансформується та змінюється. Деякі дослідники називають три типи розвитку цивілізації: непрогресивний, циклічний та прогресивний (Л. Семенникова).
Для непрогресивного типу характерне домінування родоплемінних соціальних відносин, присвійний тип господарювання, відсутність політичних інституцій - влада уособлюється родоплемінним вождем або радою старійшин. Етнічна самоідентифікація здійснюється на рівні "твій - чужий".
Класичними зразками циклічного типу можуть вважатися традиційні держави Давнього Сходу. Для цього типу характерними є виникнення етнонімів (самоназв етнічних спільнот) та етноцентризму (сприйняття життєвих явищ крізь призму власних етнічних традицій та цінностей). Створення централізованих держав супроводжувалось об'єднанням гетерогенних етнічних груп на основі відносин "метрополія-колонія", "центр-провінція", "центр - національне утворення". Етнічна різноманітність сприймалась як політична проблема, вирішенням якої вважалася насильницька асиміляція та культурна експансія.
Прогресивний тип розвитку - це західний тип цивілізації. Йому притаманні такі риси: 1) розвиток демократичних інституцій; 2) формування правової держави; 3) розширення суб`єктного поля політики; 3) пріоритет індивідуума перед суспільством.
Загалом, теорії розвитку цивілізацій визначають певний порядок їхнього розвитку: через труднощі та конфлікти - до універсальної держави, а згодом - до занепаду та дезінтеграції.
Цивілізації відрізняються одна від одної політичним складом, який може змінюватися всередині кожної. Вони можуть складатися як з одного, так і з багатьох державних утворень. Різні дослідники вважають, що існує від семи до двох десятків і більше цивілізацій. Деякі з них уже зникли (месопотамська, єгипетська, візантійська та ін.), а деякі продовжують існувати (слов'янська, християнська - західна і православна, китайська, ісламська тощо).
Спочатку Європу розтинали династійні та релігійні протиріччя, а після утворення національних держав почалися "війни народів". Після 1917 р. до конфлікту національних держав додався ще й конфлікт ідеологій: спочатку між фашизмом, комунізмом та ліберальною демократією, потім між двома останніми. Під час "холодної війни" ці дві ідеології втілювалися у двох наддержавах, жодна з яких ні була національною у традиційному європейському розумінні. Поширення цих ідеологій у країнах Сходу (насамперед Далекого) насильницьким чи мирним шляхом та трансформація їх згідно з традиційними культурники домінантами населення східних країн порушило "західноцентризм" у відносинах між світовими цивілізаціями. Переваги однієї з них, навіть прогресивної моделі, перетворюються на постійну взаємодію всіх цивілізацій.
Знищення колоніальної системи, прискорена модернізація традиційних суспільств після другої світової війни, збільшення міграції населення - все це призвело до значного посилення процесів взаємопроникнення елементів різних систем, створило так званий ефект "третього світу" усередині "першого", виникли конфлікти, які раніше були неможливі (наприклад, спричинені турками в Німеччині, громадянами африканського походження у Франції). Це, у свою чергу, стимулювало пробудження та розвиток національних почуттів серед традиційного населення регіону (баски в Іспанії, корсиканці у Франції та інші).
Припинилися столітні конфлікти між західними державами. Сьогодні Захід почав створювати "універсальну державу". Першим етапом цього процесу можна вважати утворення двох "напівуніверсальних держав": у Європі - ЄС, у Північній Америці - НАФТА, які, однак, мають політичні, культурні, економічні зв'язки.
Незахідні суспільства під час експансії Заходу змушені обирати альтернативне рішення (відмова від модернізації та вестернізації; прийняття обох тенденцій, прийняття першої та відмова від інших). До першого варіанту відносять Японію та частково Китай, але такий шлях остаточно відкинутий цією країною у ХХ ст. (відбувся перехід до третього з певними відмінностями). Прикладом другого варіанту можна вважати Туреччину Кемаля Ататюрка. Пріоритет належав модернізації, а оскільки туземна культура з нею несумісна, то її замінили на західну. Але наслідок такої політики стає розбещеність у суспільстві, які втрачає традиційні авторитети, а нові не встигають укорінитися в масовій свідомості... За таких умов відбувається відчуженість індивіда від колективу.
Третій шлях, який сполучає модернізацію та зберігання традиційних цінностей та культури - найбільш популярний серед незахідних еліт. Так в Японії цей шлях втілений у гаслі "Японський дух, західна техніка". Саме опора на новітні західні технології, техніку, наукові досягнення та одночасно на традиційні ідеологію, культуру, інститути, їхній розвиток постійно знижує лідерство Заходу, створює йому колишніх опонентів на Сході.
У роки "холодної війни" країни спілкувалися з наддержавами як союзники, сателіти, залежні, нейтральні й неприєднані держави. Після закінчення "холодної війни" країни встановлюють зв'язок з цивілізаціями як країни-члени (member states), серцевинні держави (core states), самотні (lone states), "надколоті" (cleft states) і розколоті (torn states) країни. Країна-член повністю ідентифікує себе з однією цивілізацією (наприклад, Єгипет - з ісламською цивілізацією, Італія - із західно-європейською). Цивілізація може включати в себе людей, які хоча і беруть участь в ній, але живуть у державах, де переважають члени іншої цивілізації. У цивілізації завжди є одне або кілька місць, які її члени вважають основним джерелом (або джерелами) культури даної цивілізації. Ці джерела часто розміщені всередині серцевинної держави (або серцевинних держав) даної цивілізації.
Кількість серцевинних держав, їхня роль змінюються від цивілізації до цивілізації та в часі. С. Хантінгтон вважає, що православна (російська) цивілізація має домінуючу державу, інші держави-члени, а також пов'язаних з цією цивілізацією людей, котрі проживають у країнах, де переважає населення іншої цивілізації ("близьке зарубіжжя" Росії) . На Заході історично завжди було по кілька серцевинних держав. На сьогодні нараховують два ядра: Сполучені Штати Америки та франко-германське в Європі. Великобританію вважають додатковим центром. У Латинській Америці, Африці, ісламських країнах серцевинних держав немає. Частково це пояснюється імперіалістичною політикою західних держав, що поділили між собою Латинську Америку, Африку, Близький і Середній Схід.
У самотньої країни відсутня культурна спільність з іншими суспільствами. Прикладом такої держави є Японія. Ніхто не ділить з нею її неординарну культуру, навіть японські емігранти в інших країнах, які нечисленні й не піддаються асиміляції (наприклад, японо-американці).
Майже всі країни внутрішньо різнорідні й мають дві чи більше етнічних, расових та релігійних спільнот. Чимало країн поділені настільки, що відмінності й конфлікти між цими угрупованнями відіграють значну роль у політиці цих держав. Якщо відмінності надто великі, вони можуть спричинити масове насильство і загрожувати існуванню країни. Така загроза і рухи за автономію або відділення виникають тоді, коли культурні відмінності співпадають з географією розселення. Якщо культура і географія не співпадають, збіг може бути досягнутий шляхом геноциду або вимушеної міграції.
Країни з особливими культурними групами, які належать до тієї ж самої цивілізації, можуть перетворюватися на глибоко розрізнені з реальною (Чехословаччина) або можливою сецесією (Канада). Однак імовірність з'явлення глибоких розколів вища у "надколотих" країнах, де значні групи населення належать до різних цивілізацій. Ділення, що супроводжують їхню напруженість, виникають, коли більше угруповання, що належить до однієї і тієї ж цивілізації, намагається перетворити державу на власний політичний інструмент, а свою мову, релігію і символи - на державні. Подібні спроби здійснювали індуси, сінгальці й мусульмани в Індії, Шрі-Ланці та Малайзії.
Розколоті країни відрізняються від надколотих тим, що в них домінує одна цивілізація, але їхні лідери хочуть змінити цивілізаційну ідентичність. Населення розколотих країн згодне з тим, що вони собою уявляють, але по- різному тлумачать свою належність до певної цивілізації.
Як зазначає С. Хантінгтон, відносини між групами з різних цивілізацій ніколи не будуть близькими; вони зостаються прохолодними, а досить часто - ворожими, але у більшості випадків встановлюються опосередковано. Загалом конфлікт між цивілізаціями набуває двох форм. На локальному рівні - між сусідніми державами, які належать до різних цивілізацій, між різноцивілізаційними групами всередині держави та між групами, які намагаються створити нові державні утворення на уламках старих (наприклад, СРСР, СФРЮ). Конфлікти на лінії розколу найчастіше виникають між мусульманськими та християнськими країнами. На глобальному рівні відбуваються конфлікти між серцевинними державами різних цивілізацій. Відвернення потенційних конфліктів та врегулювання існуючих є нагальною потребою подальшого існування людства, і цьому повинно сприяти рівноправне співробітництво всіх країн, не зважаючи на їхню цивілізаційну приналежність.