Раціоналізм Р. Декарта і Б. Спінози

• Якщо Ф. Бекон знаменує початок формування філософського мис­лення Нового часу, то Рене Декарт (1596-1650 pp.) був мислителем цього часу. На формування його поглядів вплинули досягнення в розвитку при­родничих наук. Освіту Декарт здобув у єзуїтському коледжі Ла-Флеш. Як військовий побував у багатьох країнах Європи. Свої праці писав переважно у Голландії. Проте з 1643 р. в Утрехті, з 1647 р. у Лейдені поширення по­глядів Декарта було заборонено, його книги спалено. Декарт змушений був прийняти запрошення шведської королеви Христини і переїхав у Сток­гольм, де невдовзі помер від застуди. Найвидатніші філософські праці Де­карта - «Роздуми про метод» і «Начала філософії», в яких викладено ме­тодологію наукового пізнання. Крім цього, Декарт є автором багатьох до­сліджень, які стосуються найрізноманітніших сфер людського пізнання, зо­крема є творцем аналітичної геометрії; математика теж завдячує йому своїм розвитком

Р. Декарт - виходець зі стародавнього аристократичного роду. Роз­чарований у світському житті, він веде переважно усамітнене життя, зай­мається науками. Звідси його життєві принципи: «Хто жив у самотності, жив добре»; «Тяжка смерть чекає того, хто вмирає відомим багатьом, але невідомим собі». В центр своєї філософської системи Р. Декарт ставить мислячого суб'єкта. Не погоджуючись із твердженням Ф. Бекона про достовірну силу експерименту, він переносить акцент на людський інтелект, розум Звідси - раціоналізм (від лат. rationalis - розумний), який стає домінантною лінією в подальшому розвиткові філософії. Філософія Декарта є новим, цілісним і раціонально обґрунтованим образом світу, вона визначає напрям розвитку природознавства, а також вносить осно­воположні зміни в розвиток самого філософського мислення, створює нову світоглядну орієнтацію.

• Першою умовою філософії є заперечення всіх визначень. Тому Декарт починає з сумніву як необхідної передумови і способу досягнення пізнання певних і міцних принципів. Уже сам сумнів є універсальним принципом. Завдяки йому передбачається результат, але для філософа він не передує сумніву, а виникає лише з нього і разом з ним Проголошуючи сумнів як метод - «Я мислю, отже, існую», - Декарт обґрунтовує його так «Вагаю­чись у всьому до певної міри сумнівному, заперечуючи його і вважаючи нереальним, я можу легко уявити собі, що не існує ні Бога, ні неба, ні тіл, що я сам не маю тіла, але не в тому, що я як мислитель не існую, адже не може не існувати те, що в цю мить мислить, і тому пізнання, мислен­ня— найперше і найдостовірніше». Отже, існування мислення є принципом філософії, оскільки «я мислю, я існую» - неподільні, становлять одне ціле. Сумнів - це заперечення, відокремлення духу від усього, особливо від чуттєво-предметного.

Роздумуючи над буттям, Де­карт підкреслює, що відмінність між «моїм» мисленням і буттям неможлива; «моє» мислення є «моє» буття, воно повністю єди­не з ним. Мислення — це суб­станція людини, яка завжди є мислячою сутністю. Впевненість у тому, що людина є мислячою істотою, дає правильне і чітке пізнання. Істинне те, що розу­міється ясно і чітко.

Переходячи до характеристики духу, Декарт показує його відмінність від тіла Його неможливо сприйняти чуттєвим уявленням, дух сприймає себе ли­ше чистим інтелектом, і ми все розуміємо через нього; він дійсний, живий, сві­домий, самодостовірний, на противагу тілу, яке підлягає сумніву і є нереальним.

Показуючи відмінність духу від тіла, Декарт займає позицію дуаліз­му. Дух («мисляча субстанція») і матерія («субстанція протяжності») не­залежні одне від одного, існують немовби паралельно. Метафізика (філо­софія) вивчає першу духовну субстанцію, пов'язані з нею принципи пізнан­ня і буття. Друга репрезентує філософію природи (вчення про виникнення світу, розвиток життя тощо).

• Виходячи зі свого раціоналізму, Декарт створює теорію вроджених ідей. За Декартом, ідеї або образ предмета знаходяться в нас, чим більше вони містять у собі реальності, тим досконалішою повинна бути їх причина. Найбільшою величиною є ідея безмежної субстанції — Бога; вона не мо­же виходити від мене, оскільки я смертний. У безмежній субстанції є більше реальності, ніж в обмеженості, тому ідея Бога в мені є первиннішою від ідеї мене самого. Ідея Бога — найбільш істинна, бо не взята з по­чуттів, з інших ідей, адже величність Бога в них не вміщується, я не можу її вигадати, тому вона вроджена в мені, як вроджена ідея про мене самого. Сутність Бога ясна і чітка, тому його існування, єдине з його сутністю, таке ж ясне, чітке, як і його сутність. Те, що існує, люди пізнають завдяки чуттям, чуттєвому спо­гляданню; тільки сутність пізна­ється розумом У Бога немає тако­го розриву, він сам є буття і сприй­мається «оком розуму». Понят­тя Бога є доказом його буття.

• З проблематикою пізнання в філософії Декарта тісно пов'я­зується питання про метод до­сягнення найбільш істинного, достовірного знання. Цим мето­дом є раціональна дедукція, цін­ність якої обґрунтовується таки­ми правилами: достовірність, очевидність пізнання; аналітичність; висновки з думок; систе­матизація як пізнаного, так і того, що пізнається. В цілому дедукція - це визначення невідомого через раніше пізнане і відоме. Ці правила, які мали виняткове значення для розвитку філософії і науки Нового часу, стали також основними характеристиками наукового пізнання в нашу епоху.

• Дуалізм Декарта (тіло і дух за своїми поняттями - самостійні, незалежні одне від одного) зробив можливим подвійне, взаємовиключне тлумачення його вчення, одне з яких - картезіанство. Раціоналізм Декарта знайшов багато продовжувачів, серед яких найвидатніші - Б. Спіноза і Г. В. Лейбніц.

• Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677 pp.) народився в Амстердамі у багатій єврейській сім'ї. Освіту почав здобувати в єврейській школі, де вивчав тексти Талмуду, Каббали, Старого заповіту. Головну працю Спінози «Етика» викладено за допомогою картезіанського раціоналізму і «геометричного (математичного) методу». За свої погляди жорстоко переслідувався єврейськими, протестантськими і католицькими колами, тому що його праця «Теологічно-політичний трактат» є, по суті, першою критикою Старого заповіту. У 1656 р. Спінозу було вигнано з єврейської общини, тож він прожив життя у бідності, в провінції, заробляючи на хліб шліфуванням скла. Разом з тим підтримував жваві контакти з Р. Бойлем, X. Гюйгенсом, Г. Аейбніцом. Основні ідеї філософії Спінози викладено в його праці «Етика». Кожна її частина починається з дефініцій, потім ідуть аксіоми, далі твердження, кожне з яких має доказ.

• Основу філософської системи Спінози складає вчення про єдину суб­станцію, якою є Бог. Субстанція і Бог зливаються у нього в одне по­няття. Але Бог не стоїть над природою, він знаходиться в ній як її іма­нентна причина. Тобто Спіноза заперечує особистого Бога і розуміє його як універсальну причину світу.

Як і Декарт, Спіноза згодний з тим, що пізнання світу може спира­тися на науковий (математичний) метод. Але математика не виводить, а виявляє істину. / якщо математичні роздуми починаються з певного очев­идного твердження (аксіоми), то й основою буття повинна бути самоочевидна аксіома, яка є суб­станцією. Оскільки вона - поча­ток «буття», то не може визна­чатися чимось іншим, крім самої себе, тобто вона є «причиною са­мої себе». Будучи «першопричи­ною», вона є нічим іншим, як Богом, оскільки Бог - першопри­чина всіх речей і причина самого себе. Бог - не надприродна істо­та, бо він зливається з природою, тому є творчим виявленням самого буття. Отже, сила і могутність природи є силою і могутністю Бога, а закони і правила природи є рішенням самого Бога. Природа як фундаментальна цілісність буття є субстанцією, а першо­причиною і самопричиною є Бог. Така позиція називається пантеїзмом.

Субстанція має універсальні характеристики (атрибути), протяж­ності та мислення, які є нескінченними і не підлягають змінам. Для опису одиничних речей, які є кінцевими, Спіноза використовує поняття модуса. Модуси - це індивідуальні конкретні речі і явища, причому єдність усієї множинності модусів забезпечує особливий «модус-рух».

Теорія субстанції Спінози є чітко вираженим раціоналізмом. Завдяки цьому в теорії пізнання виділяються три рівні: найвищий - істина, яка досягається безпосе­редньо розумом, інтуїтивно зрима і не залежить ні від якого досвіду, другий — судження розуму, що та­кож є засобом досягнення істини, хоча менш досконалим; третій - знання ґрунтується на уявленні та чуттєвому сприйнятті, при цьо­му пізнання не вважається досто­вірним

У центрі етичної проблема­тики знаходиться питання свободи. В субстанції зливаються необ­хідність і свобода: оскільки Бог (субстанція) вільний, то й усе, що він здійснює, виходить з його власної необхідності. У природі (до неї на­лежить і людина) панує детермінізм (необхідність). Проте людина - модус особливого виду, їй властиве мислення, тобто розум. Свобода полягає в єдності розуму і волі, а розміри реальної свободи визначаються сту­пенем розумного пізнання. Свобода і необхідність - не протилежні по­няття, вони обумовлюють одне одного. Протилежністю необхідності є не свобода, а сваволя. В цілому вирішення проблеми свободи передбачає ясне і точне пізнання, і тому свобода - це пізнана необхідність.

• Історичне значення філософських ідей Спінози полягає в їх пан­теїзмі та раціоналізмі. Соціально-політичні погляди згодом прояви­лися в теорії «нового суспільного договору» Ж.-Ж. Руссо. Своїм пан­теїзмом ця філософія підготувала філософський ґрунт для філософії Шеллінга і Гегеля.